Роман Полянський — режисер із найбільш сумнівною репутацією: його звинувачують у педофілії та зґвалтуванні. Тим не менш, його фільми вважаються важливою частиною світового кінематографа. У новому випуску рубрики розповідаємо, як їх дивитися.
Роман Полянський — всесвітньо відомий режисер, проте багато людей знають це ім'я не завдяки його фільмам, а через гучні кримінальні справи. 1977 року Полянського звинуватили у зґвалтуванні тринадцятирічної Саманти Ґейл. Режисер визнав провину, а потім утік із США, дізнавшись, що йому може загрожувати 50 років позбавлення волі. Французька влада вже тоді відмовилася від судового переслідування, а Верховний суд Польщі у 2016 році ухвалив рішення про неможливість екстрадиції Полянського. Згідно з американським законодавством, його заарештують відразу після перетину кордону країни. Це не єдине звинувачення на адресу режисера. У 2017 році Полянського звинуватила у зґвалтуванні німецька актриса Ренате Лангер, а у листопаді 2019-го французька актриса та фотограф Валентин Моньє заявила про те, що Поланський зґвалтував її 44 роки тому.
Полянський, можливо, найвідоміший і точно найпопулярніший у світі польський режисер, який зняв на батьківщині лише дві картини. Один із небагатьох кінематографістів — вихідців зі Східного блоку, яким вдалося зробити на Заході (зокрема у Голлівуді) блискучу кар'єру. Залишаючись майстром авторського кінематографа, Полянский зумів зняти фільми, що стали частиною масової культури, — гостросюжетні трилери «Несамовитий» (1988) та «Дев'ята брама» (1999).
Він не любить розмов про власний стиль і завжди наголошує, що кіно для нього насамперед захоплююча гра та розповідь історій, а формально-технічні питання суворо підпорядковані змісту. В інтерв'ю письменнику Янушу Гловацькому Полянський сказав: «Хочу, щоби люди ходили в кіно. Я людина видовищ. Я граю». Так, цьому поляку зі скандальною репутацією вдалося зайняти рідкісне і тому особливо цінне становище у світовому кіно — між суто комерційним та суто фестивальним. Його роботи регулярно потрапляють на найпрестижніші міжнародні кіноогляди і до того ж успішні у прокаті, стають подіями культурного життя. Ще на зорі кар'єри режисер здобув славу перфекціоніста, здатного стежити на знімальному майданчику за всіма деталями і зніматиме десятки дублів, що часом доводило акторів до несамовитості. Не менш складно складалися стосунки і з продюсерами, бо Полянський постійно зривав терміни та перевищував бюджети.
Про Полянского заговорили, коли він ще навчався у Лодзінській кіношколі: його короткометражка «Двоє чоловіків з шафою» (1958) отримала приз на конкурсі експериментального кіно у Брюсселі. У цій історії вже виявилися схильність майбутнього майстра до абсурдистського гумору, сюрреалістичних мотивів і ненав'язливої, але цілком читаємої соціальної критики. Вже тоді було зрозуміло: молодий режисер шукає нові форми і не прагне вписатися в канони польської кіношколи, з якою був пов'язаний хоча б тому, що починав як актор у Анджея Вайди у «Поколінні» (1954). Сьогодні його фільмографія налічує понад 20 повнометражних фільмів. Незважаючи на поважний вік (цього року режисеру виповниться 90 років), він регулярно випускає нові.
Фільми режисера зрозумілі скрізь, але це не означає, що вони прості. Творчість режисера винятково різноманітна: він пробував себе чи не у всіх мислимих жанрах, від комедії до хорору, і тому важко назвати одну відмітну ознаку його кінематографа. Якщо ж спробувати, то це, мабуть, вміння в будь-якій історії — чи то трагічна доля простої дівчини у вікторіанській Англії з фільму «Тесс» (1979), чи розповідь про зустріч ката і жертви через роки в «Смерті і дівчині» (1994), створювати приховане відчуття тривоги і поступово нагнітати напругу. Полянський — видатний майстер саспенсу та невтомний дослідник темних сторін людської душі у прикордонних ситуаціях.
З чого почати
З "Відрази" (1965) - другої повнометражної роботи Полянського, знятої в Англії невдовзі після від'їзду з Польщі. Чорно-білий трилер відрізняється витонченістю форми та чітко вивіреною драматургією. «Відраза» відкрила так звану «квартирну трилогію» Полянського, і тут можна знайти більшість улюблених мотивів та прийомів режисера. На головну роль у фільмі, що знімався в Лондоні, невипадково запросили французьку актрису-початківця Катрін Денев: дискомфорт вічного емігранта переслідує Полянського все життя. Героїня страждає на психічні розлади, що посилюються в міру розвитку сюжету. Похмура квартира, в якій вона залишається одна, символізує її внутрішній світ: тісний коридор, темні кути, лякаючі звуки за стіною, їжа, що гниє. Кордон між реальністю і хворою уявою поступово стирається, і слідом за героїнею глядач спрямовується в безодню божевілля.
Скромна з погляду бюджету стрічка була відзначена на Берлінському кінофестивалі спецпризом та призом ФІПРЕСІ. Хоча наступну роботу Полянського, абсурдистську комедію «Тупик» (1966), чекав на тому ж огляді почесний «Золотий ведмідь», саме «Відраза» здається вершиною ранньої творчості режисера.
У знаменитій «коридорній» сцені оператор Гілберт Тейлор використав спеціальну оптику, що деформує квартиру: простір у сприйнятті героїні постає спотвореним, а грубі чоловічі руки, що вилазять зі стіни (привіт Фрейду), посилюють відчуття жаху.
Що дивитись далі
Якщо вам сподобалося «Відраза», має сенс продовжити дивитися «квартирну трилогію». Вона не планувалася як цикл, проте ці стрічки поєднує похмурий настрій та тема внутрішніх демонів, що доводять персонажів до божевілля.
"Дитина Розмарі" (1968) - перший американський фільм Полянського. Він не тільки став справжнім хітом і породив цілу серію «сатанинських трилерів», але й відіграв велику роль у становленні нового Голлівуду. Екранізація однойменного роману Айри Левіна про жінку, яка навіяла собі, що виношує дитину диявола, справляє страшне враження. Незважаючи на повільний темп, картина обволакує глядача душною атмосферою тривоги та параної. Не дає полегшення і відкритий фінал. Знятий вже у Франції «Мешканець» (1976) за романом Ролана Топора цікавий насамперед тим, що головну роль у ньому чудово виконав сам Полянский. "Я - громадянин Франції", - повторює герой фільму, і в його репліці чути комплекси автора. У той самий час йому вдається розбавити зловісну атмосферу чорним гумором.
Якщо в психологічних трилерах Полянский частково слідував за Альфредом Гічкоком, то в «Китайському кварталі» (1974) з Джеком Ніколсоном і Фей Данавей він віддає данину класичному нуару 1940-х. Головні герої цієї заплутаної кримінальної історії — незворушний приватний детектив та його чарівна клієнтка із темним минулим. Сюжет, гра акторів, робота оператора, монтаж та музика до фільму – тут все бездоганно.
Уявлення про Полянского буде неповним без його польських фільмів. Дебютний «Ніж у воді» (1962) був номінований на «Оскар», програвши «Восьми з половиною» Фелліні та викликавши обурення на батьківщині у партійної верхівки. Мелодраматичний трикутник, що складається з журналіста середніх років, його молодої дружини та хлопця-автостопника, який перегороджує їм дорогу, здався владі підозрілим та негідним екрану. Дебютанта звинувачували в космополітизмі й у тому, що зображуваний ним стиль життя нетиповий для соціалістичного суспільства. Напруга в кадрі народжується буквально з повітря та в обмеженому просторі: майже вся дія фільму розгортається на яхті, де й героям, а тим більше оператору майже немає місця. Це один із небагатьох фільмів, які можна назвати польським аналогом «нової хвилі» (яку Полянський, втім, дорікав у дилетантизмі).
"Піаніст" (2002) - англомовна копродукція, знята в Польщі і принесла автору "Золоту пальмову гілку" Каннського фестивалю і три "Оскари". Сам Полянський зізнавався, що все зроблене ним раніше було лише підготовкою до «Піаніста». Критики намагалися виявити автобіографічні мотиви у багатьох його роботах, але тут вони очевидні: дитинство у краківському гетто та щаслива втеча з нього не могли не накласти відбитка на життя майбутнього режисера. Напевно, саме тому реальна історія музиканта Владислава Шпільмана, який пройшов через окупаційне пекло, вийшла такою реалістичною та пронизливою.
З яких фільмів не варто починати
У карколомній кар'єрі режисера траплялися і провали. Якщо деякі фільми — наприклад, пародійний жах «Безстрашні вбивці вампірів» (1967) або сувора, буквально просочена кров'ю екранізація «Макбета» (1971) — незаслужено ставали об'єктом критики і через роки все ж таки були оцінені, то кілька робіт і зараз виглядають невдалими. Насамперед, це «Що?» (1972): картину не врятувало ні участь Марчелло Мастроянні, ні кумедні еротичні ескапади, в яких Полянський розуміється. Не обов'язково дивитися і «Піратів» (1986) — масштабний костюмний бойовик з ефектними декораціями і лише парою динамічних епізодів. Режисер згадував, що зйомки, що проходили в Тунісі, не задалися від початку і врешті-решт призвели до повного краху.
З ким працював Полянський
Зі сценаристом Жераром Браком режисер познайомився невдовзі після переїзду з Польщі до Франції. Їх зблизило як тяжке фінансове становище, так і головним чином «величезна подібність мислення, той самий тип гумору, те саме почуття абсурду». У результаті вони зробили разом дев'ять картин, починаючи з «Відрази» і закінчуючи «Гірким місяцем» (1992).
Полянський працював з багатьма операторами світового рівня: Тоніно Деллі Коллі, Свеном Нюквістом, Гілбертом Тейлором, Вітольдом Собочинським, проте зі зйомок «Піаніста» і досі режисер залишається вірним Павлу Едельману, який знімав найважливіші польські картини 1990-х, зокрема Вайди та Пасіковського. У візуальній манері Едельмана поєднуються епічний розмах та пластична чуйність, властива польській операторській школі.
Після двох драматичних і навіть трагічних шлюбів (важке розставання з Барбарою Квятковською, жорстоке вбивство Шерон Тейт членами секти Чарльза Менсона) Полянський, здається, отримав спокій завдяки французькій актрисі Еммануель Сеньє. Вони одружилися невдовзі після зйомок «На межі божевілля». Сеньє стала матір'ю двох дітей Полянського і продовжує регулярно зніматись у картинах чоловіка. Наприклад, у його передостанньому фільмі «Засновано на реальних подіях» (2017) Сеньє грає популярну письменницю, яку тероризує шанувальниця (Ева Грін), нібито допомагаючи.
Цитати про Полянського
«Роман прискіпливий і вимагає граничної чіткості при написанні сценарію. Він абсолютно не визнає емоційний, туманний режисерський сценарій (начебто "атмосфера ставала все більш загрозливою", "він як ніколи здавався задумливим") - недолік, яким страждають багато сценаристів. Він наполягає, щоб ми писали лише те, що може бути почуте чи побачене: „Решта – брехня“. Він дуже любить конкретні деталі… <…>
Його пізнання у всіх галузях кіномистецтва вичерпні та енциклопедичні. Він стежить за всім: за операторською роботою, за гримом акторів, за освітленням, костюмами. Багато режисерів люблять знімати трьома-чотирма камерами. Симптоматично, що Роман любить ризикувати як канатоходець, який працює під куполом цирку без сітки. Він користується однією камерою і віддає перевагу довгим планам. Оскільки він працює з однією камерою, йому доводиться робити кілька дублів. І актори вже звикли до його бурмотіння: „Добре, набагато краще. Ще раз спробуємо“.
Кеннет Тайнен, театральний критик, автор сценарію «Макбету»
«У технічному відношенні Полянский — найкращий режисер з усіх, з ким мені доводилося працювати за п'ятдесят років кар'єри, а я співпрацював і зі старими майстрами на кшталт Луї Маля та Фелліні. Вони теж майстри своєї справи, але Роман все ж таки кращий. Він знав про камери та об'єктиви (які відрізняв один від одного з першого погляду) майже стільки ж, скільки я, і мені часто здавалося, що йому під силу самому зняти фільм — він, троє акторів і, може, костюмер».
Тоніно Деллі Коллі, оператор фільмів «Гіркий місяць» та «Смерть і дівчина»
«Полянський чутко фіксує фальш, він уважний до всіх подробиць фільму. Я уважно спостерігав, як він грає свого героя і як одночасно спостерігає за всім, що відбувається на плані. Мене вразили його молодість, його віра в силу та можливості кіно. Все було так, ніби цих майже п'ятдесят років зовсім не існувало».
Анджей Вайда, режисер
