Поділитися:
Малюнок сайгака
Оновлено: 12.07.2025

Серед безкраїх просторів українських степів, де колись гудів вітер і шелестіла трава, жили дивовижні створіння — сайгаки. Ці парнокопитні ссавці з химерними носами, що нагадують хобот, здавалися прибульцями з іншого світу. Проте вони були невід’ємною частиною природи України, співіснуючи з мамонтами, тарпанами й іншими реліктами минулого. Сайгаки не лише виживали в суворих умовах степу, але й стали символом дикої природи, яку людина поступово знищила. Ця стаття запрошує читача у подорож крізь століття, щоб дослідити історію сайгака, його унікальні риси та місце в природному ландшафті України.

Сайгаки в добу скіфів

У VII–III століттях до н. е. степи України були домівкою скіфів — іраномовних кочівників, відомих своєю майстерністю у верховій їзді та полюванні. Сайгаки — як одні з найпоширеніших тварин причорноморських степів, — ймовірно, були об’єктом полювання скіфів. Завдяки далекобійним лукам і швидким коням скіфи могли переслідувати сайгаків, які славилися своєю швидкістю до 80 км/год.

Скіфський лучник

Археологічні знахідки, зокрема золоті пластини з курганів, зображують сцени полювання на антилопоподібних тварин, що можуть включати сайгаків. Хутро та роги сайгаків могли використовуватися в торгівлі з грецькими колоніями, а їхній образ, можливо, вплинув на скіфський «звіриний стиль», де тварини символізували силу та свободу степу.

Сайгаки у хроніках минувшини

Сайгак (відомий у тюркських мовах як «чагат») увійшов у європейські хроніки завдяки австрійському дипломату Сигізмунду фон Герберштейну. У своїй праці «Записки про Московію» (1549) він описав цю тварину як незвичайного мешканця степів, наголосивши на її унікальній зовнішності.

Сайгак: загублений символ українського степу

У добу козацтва (XVI–XVIII століття) сайгаки були звичним явищем у степах, які називали Диким полем. Козаки, які освоювали ці території, вважали їх символом свободи, адже ці тварини уникали людських поселень і жили за власними законами.

У 1644 році польський шляхтич Ян Флоріан Дробиш Тушинський у своїх мемуарах згадував сайгака як одну з найвідоміших тварин Дикого поля: «Там, у Диких полях, живуть різні тварини, найбільше дикі коні, а також олені, сарни, особливо сугак (сайгак). Останній подібний вовною, рогами і но­гами до найбільшого білого барана, але його ріг більший на лікоть, а губа знаходиться аж під са­мим горлом... ». Ці описи підтверджують, що сайгаки були добре відомі європейським мандрівникам і дослідникам, які відвідували українські землі.

Ще одна цікава згадка походить від французького інженера Гійома Левассера де Боплана, який у 1650-х роках створив «Опис України». У своїй книзі він зазначав, що степи між Дніпром і Доном кишіли дикими тваринами, серед яких «швидкі, як вітер, сайгаки». Боплан описував їхні табуни, які гасали по відкритих просторах, уникаючи людських поселень. Його записи підкреслюють, що сайгаки були невід’ємною частиною екосистеми українських степів у XVII столітті.

З розширенням землеробства та появою вогнепальної зброї чисельність сайгаків почала стрімко зменшуватися. Розорювання степів для сільського господарства скоротило їхній природний ареал, а полювання заради хутра, м’яса та рогів стало фатальним. До XIX століття сайгаки зникли з більшості українських земель, залишившись лише у найвіддаленіших куточках.

Біологія та унікальність сайгака

Сайгак

Сайгаки — справжні спринтери степів. На коротких дистанціях вони здатні розвивати швидкість до 80 км/год, що дозволяло їм уникати хижаків, зокрема вовків. Їхні тонкі, але міцні ноги ідеально пристосовані для бігу по рівнинах. Табуни сайгаків могли долати десятки кілометрів у пошуках води та їжі, що робило їх невловимими для мисливців до появи вогнепальної зброї.

Однією з найвиразніших рис сайгака є його незвичайний ніс, схожий на хобот. Ця анатомічна особливість — не просто примха природи. Великі ніздрі дозволяють фільтрувати пил, що здіймається в сухих степах, а також зігрівати холодне зимове повітря перед потраплянням у легені. Крім того, ніс відіграє роль у комунікації: сайгаки видавали гучні звуки, щоб спілкуватися з іншими членами табуна. Ця адаптація робила їх ідеальними для життя в суворих умовах степу, де пилові бурі та різкі перепади температур були звичним явищем.

Самці сайгака вирізняються своїми рогами, які досягають 30–40 см завдовжки. Ці темно-жовті роги з кільцеподібною структурою слугували не лише для захисту, але й для демонстрації сили під час шлюбного періоду. Самки, на відміну від самців, рогів не мали, що робило їх менш помітними для хижаків, але водночас уразливими. Роги сайгака також стали причиною його бід: у народній медицині їм приписували цілющі властивості, а це призвело до масового полювання.

Занепад і спроби відродження

Останнього дикого сайгака в Україні вбили у 1898 році біля села Преображенка на Херсонщині. Ця подія стала символом втрати природної спадщини степів. Разом із вимиранням тарпана зникли два ключові види, що формували екосистему українських степів. Полювання та руйнування середовища існування зробили неможливим їхнє виживання в дикій природі.

Сьогодні сайгаки ще зустрічаються у дикій природі в Казахстані, Узбекистані та Монголії, але їхня чисельність там також зменшується через браконьєрство та зміни клімату.

Зображення сайгака на банкноті номіналом 2 000 тенге Казахстану

У 2013 році біосферний заповідник Асканія-Нова на Херсонщині став домівкою для невеликої популяції сайгаків, де вони утримувалися у напіввільних умовах. Заснований Фрідріхом Фальц-Фейном у 1898 році, цей заповідник зберігав унікальний типчаково-ковиловий степ і став притулком для сайгаків, бізонів, коней Пржевальського та інших видів. Завдяки зусиллям працівників заповідника, сайгаки отримали шанс на відродження в Україні.

Однак з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Асканія-Нова опинилася під окупацією. У березні 2023 року російські війська встановили контроль над заповідником, призначивши нового «директора» та розмістивши військову техніку на його території. За повідомленнями, окупанти вивозять рідкісних тварин, а також створюють фортифікаційні споруди, що загрожує унікальній екосистемі.

Повернення духу степу

Сайгак — останній мешканець Дикого Поля

Сайгак — це не лише тварина, а й символ втраченої гармонії між людиною та природою. Його історія в Україні — це розповідь про велич і крихкість дикої природи, яка тисячоліттями формувала ландшафт наших степів. Сьогодні, коли згадуємо сайгака, то не лише повертаємося до минулого, але й замислюємося про майбутнє. Сайгак нагадує нам, що степ — це не лише земля, а й жива історія, яку ми зобов’язані зберегти для майбутніх поколінь. Відродження популяції сайгаків дає надію, що одного дня ці химерні створіння знову бігатимуть вільно українськими степами. Їхнє повернення може стати кроком до відновлення екосистеми, яка колись була серцем Дикого поля.

Читати також

up