Постмаклюен: як віртуальна реальність змінює нашу свідомість?

Як технології змінюють структури нашого мозку та впливають на сприйняття реальності? Чи існують межі між нами та нашими гаджетами, чи ми перетворилися на доповнення власних смартфонів? І чим штучно створена віртуальна реальність сьогодення радикально відрізняється від «віртуальної реальності», яку завжди для нас створювала наша власна свідомість? Розбираємось разом із оглядачем Big Think Дереком Бересом.

Більше півстоліття тому канадський професор і філософ Маршалл Маклюен написав одну з найзначніших книг з теорії медіа. У праці «Розуміння медіа» він представив низку розривних на той момент ідей, які вже стали звичними. Це і ранжування «гарячих» і «холодних» медіа, і поняття «глобальне село», і, звичайно ж, культова теза про те, що засіб передачі повідомлення вже є повідомленням (в оригіналі «the medium is the message»). Саме Маклюен передбачив появу Всесвітньої павутини за три десятиліття до її винаходу.

У розумінні Маклюена терміни "засіб передачі повідомлення", "технологія" та "медіа" взаємозамінні. Підзаголовок до його книги «Розширення людини» стверджує, що будь-яка технологія (і, отже, засіб передачі повідомлення та медіа) фактично є розширенням наших тіл та свідомості. Наприклад, коли я їду, автомобіль є продовженням мене: його межі тепер мої, моє усвідомлення має тепер брати до уваги його повний розмір та потужність.

Це також стосується смартфонів, якими люди користуються, не підозрюючи про їхні навколишні межі, тому що їх свідомість фактично виявляється поглиненою гаджетом. Кордон, де закінчується технологія і починається «я», стає туманним. За словами Маклюена, такої відстані практично немає. Зміст медіаканалу не так важливий, як він сам. Саме засоби передачі повідомлень змінюють суспільство набагато більше, ніж будь-який контент.

У певному сенсі зміст може навіть відволікти нас. Facebook — наочний приклад. Як пише Маклюен, «зміст» будь-якого засобу комунікації приховує від наших очей характер цього засобу». Ми можемо припустити, що технологія завжди прогресує, але не обов'язково так. Зверніть увагу на іншу його тезу:

Будь-який винахід і будь-яка технологія є розширенням, зовнішньою проекцією, або самоампутацією наших фізичних тіл, і таке розширення зовні вимагає, крім іншого, нових пропорцій, або нових рівноваг між іншими органами і розширеннями тіла.

GPS - чудова технологія, але вона дорого коштує. Його справжня цінність змушує нас переглянути його довгостроковий ефект на нашу пам'ять і зорові системи. Дослідження показали, що чим більше ви використовуєте навігаційні карти, тим менше ваш гіпокамп, центр пам'яті вашого мозку. Так, тепер ви єдиний марний орієнтир, коли не уявляєте, де ви знаходитесь. Не зрозумійте неправильно: використовувати GPS, щоб побудувати маршрут і знайти вірну дорогу у нових місцях є чудовим рішенням. Але постійне звернення до навігатора у знайомих районах – це вже інша історія.

Ми вже кіборги

Однак технології не обов'язково роблять нас марними. Принаймні навпаки: філософ і вчений-когнітивіст Енді Кларк вважає, що ми всі вже кіборги «найприроднішим чином». Ми такі які є, як тварини, завдяки нашому довкіллю та технологіям, які ми створили для взаємодії з ним. Це вірно як для опису стосунків водія служби Uber та GPS, так і інвалідів-візочників з пандусами. Наші технології визначають наші реалії, як висловився Кларк під час написання відомої статті (у співавторстві з австралійським філософом Дейвом Чалмерсом), яка вивела визначення свідомості за межі тіла.

Незважаючи на те, що Кларк більш оптимістичний щодо медіа засобів, ніж Маклюен, він все ж таки визнає темну сторону алгоритмів та їх вторгнення в приватне життя. Проте загалом він вважає, що така «радикальна чесність» сприяє лібералізму та демократії — ця теорія перевіряється якраз у епоху соціальних мереж. По суті, він каже, що ви маєте можливість захистити реальність, яку самі побудували. Проблема в тому, що принаймні в цифровому просторі ми не завжди взаємодіємо з навколишнім середовищем, межі якого ми розуміємо, що робить нас уразливими в тому, чого ми ніколи не відчували.

Теорія Кларка про «розширену свідомість» та розширення медіа Маклюена нагадують нам, що свідомість не обмежується тілом. У цьому немає жодної містики. Як стверджує журналіст Майкл Поллан у своїй книзі про психоделію, якщо хтось із нас зазнає психічного стану іншої людини, він, ймовірно, відчує це як психоделічну подорож, залежно від того, наскільки чужими будуть відчуття та спостереження.

Як віртуальна реальність змінить це?

У певному сенсі ми живемо у віртуальній реальності так довго, скільки є людьми. Конструкції свідомості вимагають, щоб наші спостереження та спогади підживлювали реальність, яку ми створюємо. Я можу співпереживати чужим ідеям, але я не можу їх по-справжньому зрозуміти. Навряд чи я розглядатиму їхній потенціал для включення в моє розуміння реальності.

Наприклад, суперечки навколо фактів або «fake news» (підроблених новин) з іншого боку від мене, і я живу в зовсім іншій конструкції та системі цінностей, ніж прихильник Трампа. Наші уявлення багато про що розходяться. Але я поділяю багато ідей прихильників Трампа, я дружу з ними. Коли ми проводимо час разом, то рідко обговорюємо політику. Але навіть коли ми це робимо, наші розмови ніколи не бувають агресивними. Займаючи той самий фізичний простір, ми пов'язані «загальним досвідом довкілля». Прихильники Трампа (або Інтернет-тролі), які коментують ці теми в соціальних мережах, не такі добрі. Без спільного об'єднуючого середовища легко забути про людяність, тому що в цей момент ваше єдине середовище — це ви самі.

І зовсім не потрібно фізично усамітнюватися і віддалятися від когось із нашого кола спілкування, щоб зрозуміти, наскільки важливим є довкілля. Просто поспостерігайте за будь-якою людиною, яка дивиться у свій телефон. Ці люди, занурені в гаджет, неспроможні йти прямо, їх орієнтація у просторі відключена і ритм порушено; вони часто зупиняються випадковим чином і натрапляють на предмети чи людей. Коли реальність - наша спільна реальність, яку ми займаємо в соціальному просторі, - привертає їхню увагу до себе, ви можете розпізнати «лаг уваги» (затримку уваги) в їхніх очах, принаймні на короткий момент, перш ніж вони знову повернуться до своїх телефонів.

Суспільство, в якому ми живемо, дає нам певну розкіш, на кшталт того, що ми можемо не завжди бути сконцентрованими та уважними, але чи справді це цінно? На даний момент віртуальні реальності, в які ми можемо входити, побудовані іншими умами. Досвід може бути відчутний нами як особистий, але контури довкілля абсолютно нові. Прототипи, 1.0 версії - телефони; відеоігри – вже натякають на «лаг уваги» між технологією та реальністю. Що відбувається, коли ми дійсно входимо в нові світи, в яких у нас немає свободи, тому що довкілля з самого початку не було нами розділене? Як почувається наша свідомість у віртуальній реальності?

Наприклад, нещодавно молодий чоловік купив нову ігрову систему. Якоїсь миті, коли він гуляв зі своїм другом на вулиці, він почав сміятися. Виявилося, що на мить він подумав, що помітив гриб, який дасть йому кілька очок у грі. Він навіть зробив крок у напрямку, щоб забрати його. Це демонструє, що змодельований світ став частиною його безпосереднього досвіду, хоча його довкілля зовсім не пропонувало того, що він вважав її реальною частиною. І чим більш імерсивними, чим більш повно занурюють у віртуальну реальність наші технології, тим важче буде витягти себе з них.

У «Розумінні медіа» Маклюен цитує поета У. Б. Йейтса:

Видимий світ перестав бути реальністю, а невидимий мрією.

Ця ідея може бути новою, оскільки ми наближаємося до світу, в якому домінують доповнена і віртуальна реальність, але це вже давно стало частиною нашого досвіду. Наша уява вже давно пропонує нові та дивні світи, але до певної міри ми їх завжди контролюємо. Але в міру того, як інші уми конструюють наше середовище, що залишатиметься від нас?

За матеріалами: How will virtual change your mind's consciousness? / Big Think