(1895–1952)
Творчістю Поля Елюара завершено цілу епоху, серйозний етап еволюції французького вірша.
Елюар спустився на одне з кіл трагічного пекла, але зумів винести звідти болем здобутий досвід – світло свого слова, що кличе «від горизонту одного до горизонту всіх». Як і багато його сучасників, він з ризиком для існування свого дару поета пройшов по краю безодні психічного автоматизму, звільненого від будь-якого контролю розуму, від будь-якої естетичної чи моральної мети, але втримався на твердому ґрунті поетичної ясності, піднявши силою свого таланту французьку поезію на новий рівень реалістичної майстерності.
У віршах Елюара напрочуд гармонійні переливи від «люблю» до ідеї відповідальності за людство, за щастя зовсім незнайомих людей. Письменник внутрішньо не відчував жодного кордону між потребою висловити своє судження про мир, життя, смерть, любов чи міркування про суспільство, соціальний устрій.
Твори
Критика
