Моральна проблема драми І. Кочерги «Ярослав Мудрий»
Могильницька Г.
Я не помилилася. Саме так: «моральна проблема драми». «Моральні проблеми в драмі...» — це тема твору, що незмінно пропонується для написання учням після вивчення «Ярослава •Мудрого» І. Кочерги.
Чи ж справді Ярослав Івана Кочерги — це Ярослав? Чи, може, хтось інший, названий іменем Мудрого князя? Чи про княжі справи йдеться в драмі талановитого автора, чи про значно ближчі й актуальніші для нас?
...Відкриймо журнальні чи газетні статті, присвячені аналізу драми «Ярослав Мудрий», що писалися в 40-х роках, особливо після славетного спектаклю Харківського драмтеатру, відзначеного Сталінською (саме Сталінською, а не Державною, як нині пишеться) премією.
Що ми в них прочитаємо? А те, що у своїй драмі «Ярослав Мудрий» І. Кочерга уславив мудрість великого Сталіна, який, нещадно розправляючись із внутрішніми й зовнішніми ворогами, вів народ від перемоги до перемоги, що драматург у ній увічнив перемогу над фашистською Німеччиною, натхненником і організатором якої був вождь і батько всіх народів.
Совісним чоловіком був Іван Антонович... Славити вождя, на руках якого ні до війни, ні після неї не просихала народна кров, або робити вигляд, буцім він не знає про закривавлені руки деспота, йому було, очевидячки, не зовсім зручно. А славити — треба було. А, може, й цілком щиро хотілося славити на отій хвилі «загальнонародного піднесення», отого сп’яніння від так давно очікуваних успіхів на фронтах.
Чи моральною є така ціль? Мабуть, сам автор сумнівався в цьому, коли змушений був «по-своєму» перечитати «Слово о законі і благодаті» першого українського митрополита, вичитавши в словах: «Перше закон, потім благодать, перше тінь, потім істина» — світський, політичний зміст та пристосувавши його до Ярославового правління. Ці слова на всі лади повторює автор і його герой, створюючи ілюзію, ніби словами мудрого Іларіона освячуються й виправдовуються якісь безблагодатні закони, які впроваджуються Ярославом у зовсім беззаконній Русі.
Але ж Іларіонове «Слово» — палкий дифірамб на честь Володимира і Руської землі — якраз і спрямоване на те, щоб засвідчити присутність благодаті в Ярославовій державі. Бо благодать для Іларіона — це вчення, істина Христова, а закон — це те, що подав Господь Мойсееві на горі Сінай: «І зніс Мойсей із Сінайської гори закон, а не благодать, тінь, а не істину». А Закон, за Іларіоном, лише «слуга благодаті». З Христом же «родилася благодать і істина, а не закон».
Саме за те і славить митрополит Володимира-князя, що утвердив благодать на Русі, а сина його Ярослава (Георгія), що не занехаяв цю благодать, а утверджує її за заповітами батька. Саме тому і «мовчить Юдея», що опанувала лише закон, в той час, коли Русь пишається благодаттю.
Отже, протиставлення закону і благодаті в «Слові...» Іларіона жодного стосунку до проблем, порушених у драмі, не має. В Ярославові часи, на переконання митрополита, Русь є благодатною державою, як і правління князя є благодатним.
«Світлою щасливою добою» називає Ярославові часи й Михайло Грушевський. Та й Мудрим Ярослав звався не тільки доти, доки сидів на великокняжім столі, а й віки по своїй смерті. Тож виправдовувати його перед обличчям історії жодної потреби не було. А от щоб беззаперечно співати славу самодержцю XX віку, обраному І. Кочергою за княжий прототип, —треба було б бути, очевидно, людиною менш цнотливою, ніж Іван Антонович. І. Кочерга мусив обгрунтувати своє славослів’я, а отже, й знайти виправдання кривавим сталінським злочинам.
Із цим завданням український драматург впорався майже блискуче.
Головний герой драми на кожній сторінці тільки й мріє про «благодать і тишу», Про те, щоб «в істинний (істина й благодать у митрополита Іларіона, як ми бачили, ототожнюється — Г.М.) золотоверхий храм собі ввійти і двер відкрити вам» (народу); І на кожній сторінці з’являються чи то справжні, чи то уявні «вороги», які ніяк не дають князю втілити цю мрію в життя: «Треба воювати вік, щоб збудувать єдиний храм прекрасний». Про те, чи ж вартий «єдиний храм» такої ціни, автор, як і його герой, не замислюється. Зображений І. Кочергою Ярослав, як і його життєвий прототип XX віку, на кожному кроці декларує свій зв’язок із народом, підкреслює, що опорою його княжіння є всенародна любов і підтримка. Але чомусь в отой Ярославів «храм істини», як і в сталінський «храм соціалізму», народ не дуже поспішав бігти: то в Новгороді якісь «самостійники» відняті князем права повернути хочуть, то в самому княжому палаці «агенти іноземних держав» на княже життя важаться...
Отож і змушений мудрий князь «стинати чимало голів», «щоб людей добру призвичаїти»:
Бо кроткий вік без крові не создать...
Раніш закон, а потім благодать, — скрушно зітхає благолюбивий князь. Отакі вони — «непризвичаєні добру» — були ті Ярославові русичі. Без пролиття їхньої крові з ними — ну, ніяк! — ніякого «мудрого раю» чи «кроткого віку» не «создасиш» і ніякого «храму істини» не збудуєш! Такими ж були й нащадки тих русичів у Сталіна — ну, ніяк у «мудрий рай» не хотіли! Ото хіба тільки «жєлєзной рукой» їх загнати в нього можна було, або що хіба голодомором...
Десь над брамою котрогось із концтаборів так і написано було. «Железной рукой загоним человечество к счастью». Отже, як бачимо, методи «ощасливлення народу» у Ярослава Мудрого, змальованого Кочергою, ідентичні сталінським: «желєзная рука», що в драмі іменується «законом», пролиття крові та страх. Був у Сталіна ще один метод — ідеологічний: переписувалися по-сталінському історичні книги, створювалися фальсифіковані історії партії, мільйонними тиражами видавалися «геніальні» твори «корифея всех наук».
Це не Ярослав, а саме Сталін міг сказати про себе: «Учу людей я страхом и книжками». Бо скількох уже там людей міг тими книжками навчити Ярослав, як вони по півроку в одному екземплярі переписувались!.. Це ж не сталінські мільйонні тиражі, що під страхом смерті визубрювалися на обов’язкових політзаняттях...
Ярослав Мудрий у драмі постійно приміряє на себе сталінське галіфе. Як при Сталіні можна було «загриміти» на довгі роки за порушення трудової дисципліни (невихід на роботу, наприклад, колгоспниці) або, не приведи Боже, за захист невинно засудженого батька, брата, чоловіка, чи за скаргу на «партійне начальство», так і Ярослав у сцені оскарження Турвальда обурюється найперше не злочином свого дружинника, що вбив Малушиного брата й посягнув на її честь, а тим, що її наречений Журейко через таку «дрібницю» осмілився покинути роботу та прийти скаржитись. Розважний супроти свого посіпаки-убивці, котрий тут же, відкупившись вирою, на очах у князя хапає Малушу, «мудрий» Ярослав «спалахує гнівом», коли Журейко, не витримавши наруги, вбиває Турвальда:
- Держіть його! — гукає князь-«народолюбець».
- Гей, лицарі! До зброї! Рубайте всіх!
«Всіх» — це отой народ, у любові до якого й в служінні, якому велемовно і часто присягається Ярослав-Сталін на сторінках драми. Цікаво, що наказ рубати не винуватців, а скривджених ними, «мудрий» князь віддає одразу після того, як «про себе» виголосив сентенцію:
... одна
в цім правда є — щоб трепетали злі,
і тиша панувала на землі.
«Трепетати», звісно, довелося доброму Журейкові та Малуші, яка, за законами «жанру» Сталінської дійсності, загине, захищаючи «справедливого» князя.
Такий же нещадний Ярослав у драмі й до своїх близьких: жінку свою він ув’язнює у монастирі, а кохану доньку із зятем виганяє із Києва й «засилає» у північні краї на вірну загибель. Все це мотивується інтересами держави, бо Інгігерда виявляється «варязьким агентом», причетним до змови, а для висилки чистого й вірного Гаральда з улюбленою донькою досить того, що князь лише підозрює його в можливості майбутньої зради.
Цікаво, що ні того, ні іншого реальний Ярослав не робив, тому й жодних душевних терзань з приводу від’їзду Єлизавети не мав би відчувати. Вона, на відміну від сестри своєї Анни (що була віддана за Генріха І, зраду його не бачивши), вийшла заміж за людину, яку добре знала і яку, очевидно, кохала. Принаймні, про кохання Гаральда до неї є безліч історичних свідчень. Як мав би жити Гаральл у Києві, будучи королем норвезьким, — це — загадка драматурга, якому будь-що треба було показати «муки самозречення» Йосипа Віссаріоновича, на совісті якого була і дружина — «ворог народу», і син від першого шлюбу, розстріляний фашистами у коцтаборі. А скільки вже тих дружин — «ворогів народу», що сиділи в концтаборах було у функціонуючих членів сталінського Політбюро — то про це й Бог забув!
Все це в дещо видозміненій формі потрапляє до життя Ярослава, щоб надати високого трагічного пафосу аномальним, нелюдським вчинкам «вождя всех народов»: отака-от мовляв, сила духу і справедливості в «мудрого керманича» — найріднішим, найдорожчим жертвує в ім’я держави й майбутньої «благодаті». А коли так, то що там важать усілякі чесні коснятини, малуші або журейки, чиї голови злетіли, чиї долі зламалися, під час «великого корчування» державного поля, яке в уяві «мудрих» володарів асоціюється з диким лісом, а не з країною, населеною живими, мислячими й чутливими людьми.
«Як дикий ліс, — твердить Ярослав-Сталін у драмі Кочерги, — мотиками роками державне поле треба корчував ти, щоб виросла на ньому благодать». «Велике корчування» здійснюється, ясна річ, в ім’я народного щастя і спокою держави.
Новгородського «сепаратиста» — чесного Коснятина.; який колись віддано служив справі встановлення Ярославової диктатури, князь спершу ув’язнив у далекому Муромі і а потім знищив за «порушення спокою на Русі», як тільки Коснятин став домагатися повернення Новгороду його споконвічних прав, віднятих князем.
Як тут не згадати наших полум'яних захисників революції— того ж Юрка Коцюбинського чи, приміром, Блакитного, Затонського, Скрипника та інших (ім’я ж бо їм — легіон!) «націоналістів» і «порушників спокою»?! Взагалі, отой гемонський Новгород, якого князь ніяк додушити не може, надто вже підозріло нагадує Україну з її «тисячами мужів іменитих», знищених князем, з жахом смертей і пожеж, про які згадує юна Єлизавета, та «зламаними вольностями» (чи не в 1919 році, часом?). Дуже «по-українському» звучить у драмі й питання (надзвичайно актуальне в 41 році) про позицію «новгородців» у новій війні: чи схочуть вони після всіх злочинів, скоєних князем супроти них, виступити на його боці за «Святую Русь».
Надто старанно, просто-таки запопадливо підкреслює український драматург ту гідну подиву «новгородську» вірність князеві та роль «новгородців» у боротьбі з «печенігами».
Дуже цікавим є й епізод, в якому після перемоги, здобутої завдяки тому, що «Новгород лишився вірним братом», Ярослав, вражений цією дивовижною вірністю, міняє гнів на милість і урочисто повертає тому «Новгороду» його автономні права:
Я вам клянуся праведним хрестом,
мужі новгородські, що однині
За вашу службу, вірність і добро
Я город ваш звільняю од данини.
Да держите обичай ваших прав,
Да посягнуть ніхто же не дерзає
На новгородські вольності святі...
Що це? Підказка Сталіну, як спокутувати свої гріхи перед Україною, як віддячити їй за безприкладний героїзм і вірність? Дивні люди ці українські інтелігенти!...
А ми ще дивуємось, чому спектакль був нагороджений премією вождя, а сам автор драми — ні.
Куди ж його було нагороджували, як він (чи не перший у підцензурній літературі) вголос про ріки крові, пролитої в ім'я благодаті, заговорив, про помилки й хиби «непохибного» правителя, та ще й оті українсько-новгородські натяки собі дозволив! Тут уже — спасибі, що на Колимі не опинився...
Повернімося до нашого «чесного Коснятина», скараного князем за «порушення спокою».
Цього, — пояснює князь, — простити Я не міг нікому,
Бо вищих я не відаю скарбів,
Як мирний труд і щастя в мирнім домі.
Виявляється, що отой «дикий ліс», де роками йде «велике корчування», оті ріки крові, що ллються в ім’я майбутнього «Кроткого віку», — оце все і зветься «щастям в мирнім домі»!
У драмі, а вслід за нею і на уроках, багато говориться про помилки, допущені правителем, але вони тут же виправдовуються великими цілями і величчю особи князя, який і в помилках своїх величний, «і в хибах — непохибний».
Вершинним виправданням такої «експериментальної політики» в драмі є Вітчизняна війна (чи то пак, нашестя печенігів), в якій, на думку автора, народ продемонстрував свою відданість та любов до вождя, чим і ствердив «мудрість і непомильність» його жорстокої політики.
Коли читаєш про подвиги всіх отих микит і журейків з їх долями і серцями, розбитими з волі жорстокого деспота, коли думаєш про дітей, знищених в Оловецьких порубах батьків, дітей, які як Майя Блакитна, самі просились на фронт і йшли під кулі, мимохіть згадуєш Анну Ахматову, яка написала колись страшні слова: «Ця війна — була щастям для народу». Бо знищеній морально, розгубленій, чужій у своїй Вітчизні людності вона повернула «чувство Родиньі». Здеморалізований страхом, відлучений від Батьківщини і її долі люд раптом відчув, що в нього є Батьківщина і що він цій Батьківщині потрібен. Населення величезної імперії, яке довгі роки навіть пошепки боялось говорити про наболіле, раптом знайшло те, що єднає всіх, те, що болить кожному, — й перед лицем ворожої навали знову відчуло себе народом, а не дичиною, на яку полюють у лісі.
Тож не завдяки, а всупереч політиці, що ввела в закон «навчання страхом», народ переміг фашизм, і тому перемога його аж ніяк не може бути індульгенцією, виправданням для цієї політики.
Не буває закону без благодаті! Закон, якщо він справжній, заснований на принципах людської моралі, — вже сам по собі є благодаттю. Те, що ми бачимо в драмі І. Кочерги, і те, що ми бачили в реальному житті радянської імперії, — було не законом, а беззаконням, свавіллям. А свавілля — основою благодаті не може бути ніколи.
Найголовніша ж істина висловлена в драмі словами Микити:
... Хто у житті захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелять Божі жорна!
Саме такою спробою «примирити кривду чорну з найвищим благом» і є цей талановитий твір нашого видатного драматурга і саме це — є головною моральною проблемою, над якою кожному з нас слід замислитись, перш ніж іти в клас із драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий».
Л-ра: УМЛШ. – 1999. – № 3. – С. 36-38.
Твори
Критика
