Петро Козланюк. Мандрівники
(Уривок)
ЗАТИШНА ПОЛЯНА
Був темний, великий ліс. А в глухій лісовій дебрі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка Затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що прибирались восени золотими горішками, росла густо рябнна з червоно-гарячими коралами на шиї, а попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби і печериці.
Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та по-скубне зеленої травиці, прискаче сполохана сарна й постриже вушками на поляні, пристрибає звинно білочка поласувати горішків. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь — покачатися в теплій травиці...
Прекрасно було на поляні. Згори пестливо гріло сонце. Щебетали весело пташки на кущах. Знизу йшли теплі випари й млосна лісова вогкість. У траві ж стрекотали стоголосо всілякі коники та цвіркуни. Не встигне ще білий день ясні очі протерти, як починається в лісі радісна музика — і бринять весело-весело щебети й співи аж до пізньої ночі. А вряди-годи насупиться ясний день чорною хмарою і грізно покотить громом по лісу. Все раптом потемнішає в страху, принишкне, і тоді шумно ллється згори теплий дощ на поляну. Ллється і дбайливо розчісує кучері на ліщині й рябині, ллється і весело миє замурзані голівки грибам і печерицям. Весело...
Все навкруги гарне, все життєрадісне на поляні, одна біда грибам і печерицям — хробачня злюща. Не встигне, бач, кожний гриб випростатися як слід із травиці, не встигне ще печериця сонцем налюбуватись, як у біленькі їхні тільця в'їдається свердлом черв'як — і гризе, точить, їсть за життя живе тіло. І що з того, що так весело світить сонечко на поляні? Що з того, що так радісно щебечуть пташки в ліщині і грають комахи в траві? Що з того, що так любо й чудесно на Затишній поляні?.. Грибам і печерицям від цього ще сумніше, бо життя їхнє отруєне змалечку. Як тут його тішитись світом, коли всякому відомо, що в твоєму тілі сидить черв'як і що життя твоє гірш ніж нерадісне?.. За який тиждень-два буйний твій стан, брате грибе, змиршавіє, за тиждеиь-два, пе-черичко-сестричко, твоє личко біленьке почорніє та й зів'яне на сонці... Мало радості-втіхи з такої долі!..
Стояв чудовий літній день на поляні. Гріло сонце, щебетали пташки, стрекотали комахи в траві. Все жило і раділо світом, одні тільки гриби й печериці куняли мовчки... Вони прислухалися в прикрій зневірі, як безпорадно падали підточені гриби попід кущами, як шаруділи в них черв'яки...
Серед цієї неприємної мовчанки виліз гриб Капелюшник на березовий пень під рябиною і з досадою плюнув під кущі з гниляками.
— Ех, і життя наше, тьху, ти пропадь! — сказав голосно.— Тільки і знаєш, що хробачня з'їсть тебе нині-завтра, тільки й чуєш усього один гнилий запах.
Гриби й печериці лежали в'яло в нагрітій траві і мовчали ліниво.
— Ну, що ж,— озвався хтось згодом кисло.— Життя як життя — така вже воно наша доля гриб'яча...
— Доля! — підхопив гірко гриб Капелюшник.— Доля!.. Та. як же його не їсти хробачиськам, коли ми поза своєю Затишною й світу не бачимо? А може, є щось і краще в лісі, ніж оця наша доля... А може, десь і на черв'яків є рада на світі?.. Звідки ми знаємо, так от сидячи тут?
— А є й краща, є! — вставив хтось із гурту з глумом.— Чом ні?.. У лісі, кажуть, ходять люди з кошиками, схоплять тебе, що й не кліпнеш, за шийку — та й засушать потім на мотузці... Ось тобі й краще!
— Ну й що? — озвалась на те печериця Рябенька.— Та я вже воліла б краще в кошик попасти і засохнути на мотузці, аніж зогнити тут за життя з черв'яками...
— Га, то йди шукай хутко кошика і мотузки! — зареготалися злобно старі сироїжки.— Йди, чого тут забираєш у нас місце?
— А то, кажуть, у борщ люди кидають нашого брата... В кип'ячий борщ, хай йому всячина!
— О, чуєш, розумнице Ряба, чуєш? — зашепелявили лукаво сироїжки.
— Е, в страху очі великі!..— почала було Рябенька, але ті вмить закричали злобно:
— Мовчи ти, дурна! Не смій і писнути більше! Ніде нема краще, як на нашій поляні. Тут і затишно, й безпечно, і знаєш, що вік свій проживеш у спокої... Ніхто тебе не сушить, ніхто в гарячий борщ не кидає...
Та зашуміли всі гриби збудоражені. А порохнявий Маслюк додав на кінець резонно:
— Розумно кажете, брати! Що розумно, то розумно... Прожили свій вік наші діди і батьки на Затишній, і ми теж не скаржимось... Гриб призначений на те, щоб його черв'яки їли, й шукати якоїсь полегкості в світі — зайве й нікудишнє. Все-таки нам тут приємно, спокійно. А хто незадоволений, кому забагнеться широкого світу й життя кращого за наше — хай іде собі на всі чотири сторони та не морочить нам голови!.. Вільному воля — хай скуштує гарячого борщу, як то кажуть!
Запанувала мовчанка на поляні. Сонце гріло, гриби знов в'яли охляло і западали в отупілу дрімоту.
— Ех, народ!..— гірко, з докором зітхнув упівголос гриб Капелюшник.— Ніхто нічого не хоче, ніхто навіть думки не кине далі Затишної!.. Кажи їм, що сидячого й черв'яки з'їдять, а вони: «Тут безпечно й затишно!» Кажи їм, що краще загинути у русі, ніж дати себе сидьма черв'якам з'їсти, а вони: «Не ходили наші діди й батьки нікуди звідси...» Тьху! А я ось не хочу, тут сидячи, гнити і піду в світ сам... Піду, нехай і в кошик попаду, нехай в борщі гарячому втоплюся... Будьте здорові і не згадуйте лихом!
Гриб Капелюшник насунув на лоба свій широкий капелюх, взяв на плечі подорожню торбину й ціпок ліщиновий у руку й пішов мовчки з поляни. Але за кущами вже наздогнала його печериця Рябенька.
— Чекайте,— каже,— дядьку Капелюшнику, і я піду з вами. Не проженете, візьмете мене з собою?
Гриб Капелюшник спинився нерішуче й знизав плечима.
— Так ти ще,— каже,— молоденька й тендітна, небого... Боюсь, що в світі можуть трапитись різні пригоди, а ти ж оце, знаєш...
— Нічого, дядьку,— бадьоро перебила Рябенька,— я ще здорова, думаю... То вже краще загинемо обоє в дорозі, аніж тут чекати нам смерті гнилої.
— Ну, то ходім...— посміхнувся задоволено гриб Капелюшник.— Воно навіть краще йти вдвох, у товаристві. Давай же руку, небого!
— І ми підемо, і ми! — кликнуло кілька молодих боровиків з-під кущів.— Візьміть і нас...
Та Капелюшник махнув на те рукою. Почекайте, мовляв, потім підете.
Він взяв Рябеньку за руку, аж вона спалахнула на личку,— пірнули в гущавину. А на Затишній старики засвистали їм услід і зареготались гнилими ротами.
ВУСАТИЙ МАНДРІВНИК
Так гриб Капелюшник і печериця Рябенька пустилися в широкий лісовий світ, повний таємниць і невідомого.
Ішли бони густими хащами, перелазили з трудом великі звалища старих дубів і буків, відпочивали на сонячних полянах і галявинах.
Ідуть вони, йдуть, аж надвечір зустрічають великого вусатого Жука в зеленій киреї. Таких жуків на Затишній поляні не водилося, й Рябенька було аж злякалась довгих вусищів. Ніде правди діти, що гриб і собі ж трохи не теє...
Але він мужньо загнав страх на потилицю і низько вклонився Жукові капелюхом.
— Доброго дня, Вусатий! — сказав увічливо.
— Доброго здоров'я, — відповів Жук, спинившись.— А ви звідки будете?
— З Затишної поляни... Ген-ген, далеко, —показав Капелюшник ціпком поза себе.
— Ага...— наче пригадував собі Вусатий.— І куди ж ви собі так мандруєте?
— Ет... не знаю, як вам це й сказати...— зам'явся гриб Капелюшник. І став журливо оповідати про гриб'яче життя на Затишній та про те, що їх вигнало на блукання по світу.
— Ідемо,— каже,— отак хоч на білий світ подивитись, а то гірко лежма від черв'яків загнивати. Я знаю?.. Може, десь і на черв'яків є рада на світі та, може, є й краще життя, ніж на нашій Затишній.
— То важко, чи знайдеться...— відповів Жук співчутливо.— Я вже ось сходив світу чимало, але скрізь таки бачив, що грибів черв'яки точать. А їдять вони вас, знаєте, через те, що ваш брат дуже тендітний зроду. І ще важніше — любите все тепленьку вогкість та й не рухаєтеся з місця: де, мовляв, народився, там і зогнив!.. Ну, а воно все так на світі, що в теиленькому хробачня плодиться, а сидячого й груші б'ють... От якби ви трохи рухалися...
— Та що зробимо? — перебив сумно гриб Капелюшник. А печериця додала, гірко посміхаючись:
— Добре вам, дядечку, говорити, коли у вас стільки ніг та ще й такий ось гарний зелений плащ для дороги...
Жук вдоволено застриг вусами.
— Воно трохи й правда, красуне,— відповів джентель-менськи.— Але я вам скажу, не ображайтесь, що хто хоче рухатися, тому й ноги знайдуться... От хоча б ви обоє або ті ваші смертельні вороги черв'яки, що...
— Ах, не нагадуйте вже мені черв'яків, друже! — сказав гірко гриб, аж здригнувшись. Але Жук не спинявся...
— До речі,— тягнув він таки своє безцеремонно,— а ви ось не носите в собі тих черв'яків?.. Бо коли носите, то коротенька буде ваша мандрівка!
— А чи я знаю?..— журно почухав гриб потилицю.— Воно Ніби ріс я не в гниленькій теплиці, то й сподіваюся, що вони ще не впхалися в тіло... Але хто його знає.
— А це, друзі, важливо,— махнув Жук вусом.— У такій мандрівці ви б і загартувались прекрасно, й багато побачили б цікавого, і, може, знайшли б раду на своє горе... Але для цього треба бути в першу чергу здоровим, бо то й чимало всяких пригод у дорозі. Ну, а якщо вас уже черв'яки точать...
Гриб Капелюшник, не чекаючи кінця мови Вусатого, взяв печерицю за руку й сказав гірко:
— Вертаймось хіба, Рябенька, назад на Затишну... А то, видно, в нещасливу годину ми нині вибрались у дорогу... Не встиг іще ось вечора дочекатись, а над нами вже й ворони закрякали!
— Які ж бо ви люлі-пілюлі образливі! — сказав на це Жук докірливо.— Так і видно, що поза свою Затишну ви й носа ніде не вистромляли!.. А я, знаєте, Жук бувалий і люблю відвертість у житті... Люблю про все просто з мосту сказати.
— Що там,— каже гриб,— за відвертість приємна — одні черв'яки й черв'яки остогидлі!
— Ні, та чекайте ж! — сказав Жук із досадою.— Сядьмо отут на хвилину, я вам розкажу, до чого така моя мова...
Всі троє посідали на зелений моріг під березою. Гриб прошолопав стебельцем вуха, печериця притулилася до нього, а Жук поклав свої вуса на плечі.
— Слухайте...— почав Жук свою мову.— Коли я набрид вам про черв'яків, то це для вашого ж добра. Бо якщо вони загніздилися у вашому тілі, то й сточать вас хутко. Але я маю раду на це... Чи ви знаєте Золотий потічок і — Крислату дубину?..
— А то що за дубина така? — поцікавилася печериця.
— То так називають у нас дубовий гай,— пояснив Жук. — То не знаєте?..
— Ні, не знаємо...— відповів гриб.— Не чули ми ні про Золотий потічок, ні про Крислату дубину.
— Це трохи кепсько...— почухав Вусатий лапкою поза вухом.— Ну, але нічого, ви мусите знайти їх у лісі.
— А що ж там є — в тому Золотому потічку та в тій Крислатій дубині, дядечку?..— поцікавилась Рябенька.
— Саме оце я й хотів вам сказати, красуне...— відповів Вусатий.— За цим, знаєте, потічком у Крислатій дубині є хутір — Мурашник називається... А на цьому хуторі живуть із давніх-давен великі муравлі, й вони, як мені відомо, є завзятими ворогами всякої черви. Але не в цьому головна річ... Важливе для вас те, що муравлі, кажуть, мають славних лікарів від усяких хробакових хвороб...
— Оце так радісно, друже Вусатий,— перебив гриб. А Рябенька моргнула брівками до Вусатого й защебетала:
— А ви не гніваєтесь на нас, дядечку?
— Ні, чого ж? — зальотно рухнув Жук вусами до Рябенької.— Я завжди радий помогти іншим в нещасті, а тим більш мандрівникам. Еге, так ото й раджу вам, друзі: підіть ви насамперед до цих лікарів, хай вас оглянуть і порадять від усякого лиха...
— Сердечно вам дякуємо, друже хороший,— сказав гриб Капелюшник.— А теє... а не могли б ви нам сказати, як маємо йти до тієї Крислатої дубини?
— Дуже радо,— відповів Жук по-дружньому.— Як би то сказати вам, щоб ясніше... Ну, йдіть ви все на схід сонця... То перейдете Зелену соснину, потім буде Березовий гай, з гаю вийдете на Сонячну царину, а за цариною ото — Золотий потічок та Крислата дубина... Але сьогодні ви ще в дубину не зайдете, зайдете аж, мабуть, завтра надвечір, коли добре візьмете ноги за пояс.
— Дуже дякуємо,— ще раз подякував гриб Капелюшник Жукові.— А тепер, любий наш приятелю, прощавайте, бо кому, як то кажуть, в дорогу, тому й час...
— А так,— підняв Жук довгі вусища з плечей.
Всі повставали й попрощалися. Гриб і Вусатий сердечно потиснули руки, а Рябенька аж просльозилася, даючи свою руку зеленому мандрівникові.
— Ну, щасливої дороги! — побажав Жук на прощання.
— Щасливої й вам!—відповіли обоє.
З цим і розійшлися. Зелений турист почимчикував собі далі, а гриб і печериця взяли путь на схід сонця.
— Слухайте! — гукнув ще їм Жук уже звіддалі.— Забув вам сказати, що на царині та над потічком іноді люди ходять з кошиками... Отже бережіться, а то небагато для вас приєм ності потрапити в кошик...
— Дякуємо, дякуємо за пересторогу! — замахав гриб капелюхом, а печериця білою ручкою.
— І ще одне, друзі...— гукнув Жук, аж луна пішла лісом.— Коли вже повертатимете здорові додому, я прошу вас у гості до себе. Чуєте?.. Думаю, що не погордуєте хлібом-сіллю... Я живу в липовому дуплі коло Чистого озера, направить вас туди кожний жук чи кузька, як спитаєте.
— Добре, добре... Спасибі вам за запросини!.. — подякував голосно гриб Капелюшник.
— Зайдемо, напевно! — гукнула дзвінко й Рябенька у складені долоньки.
ВПЕРЕД ДО ЩАСТЯ
Ніч захопила наших мандрівників уже в Зеленій соснині. Гриб і печериця постановили було йти до пізнього вечора, але не так воно вийшло. В лісі миттю стемніло. Правда, вгорі по верховіттях мовчазних сосон червонів ще яскраво захід, але знизу вже звідусіль сунули присмерки. Вони густішали, чорніли, і в пітьмі стали сновигати якісь тіні. То як сірі мерці, що глухо зітхали й скрипіли зубами, то мов довгі черв'яки, що повзли зловісно в траві поміж стовбури й плямкали ротами... Страшно було не тільки йти к присмерку, але й стояти. І, рад не рад, мусили подорожні ночівлі швидко шукати...
Щоб не трапити де-небудь у хробачню в чужій стороні, Гриб і печериця вирішили не ночувати в затишках, які аж просилися звідусіль теплом, а вибрали собі на ночівлю камінь над кручею. Тут і посідали та повечеряли з торб подо-рожніх. А потім поклали торби під голови й лягли на спочинок. Спати на камені було твердо, незручно, і печериця тільки те й робила, що всю ніч тулилася до гриба з холоду. А ірпб накрився добре капелюхом і миттю захропів смачно п.'і всю соснину. Як-не-як, ліг же він з певністю, що на камені і черв'яки не шукатимуть поживи.
На світанку обоє схопились.
Помившись свіжою росою та поснідавши чим було, гриб І печериця рушили далі в дорогу. Якраз зійшло сонце десь над гущавиною, і верховіття дерев зайнялись пишною червінню, що грайливо переплавлялася в золото. Низом висів сивий серпанок ранішнього туману, а всюди на траві й кущах блистіла роса.
Пройшовши декілька гонів, гриб і печериця зустріли білку, що з підсвистом танцювала собі на галявинці.
— Помагайбі, балетнице! — гукнув гриб зненацька.
— Атю! — злякалась білка.— Куди це ви тюпаєте так зранку?
— Ат, ідемо… — ввічливо ухилився гриб від пояснень. — Не знаєш ти часом, балетнице, де тут буде Золотий потічок?
— Ні, не знаю, — відповіла білка, — але чула, що далеко звідсіля... Я туди не стрибаю, бо там, кажуть, пастухи з батогами.
— Ну, то вибачте за турботу... — попрощався гриб хутко, і вони пішли далі. Ідуть вони, йдуть, перейшли вже Березовий гай величенький, і незабаром повинна вже бути Сонячна царина... А тут царини ні сліду — навпаки, гриб і печериця забрели в якусь гущавину темну. І що далі йдуть вони цією гущавиною, то більше вона тягнеться в безконечність... Головонько бідна, воно вже ясно, що заблудились обоє! Посідали охляло гриб з печерицею трошечки відпочити в гущавині та й журяться мовчки. Аж тут суне захеканий їжак — несе кудись в'язку сухого листя на плечах. Але зашкрябало щось, видно, їжа-
ка в носі, бо став нараз мов наврочений, і сердечно чхнув собі, аж луна пішла лісом...
— На здоров'ячко, дядьку! — гукнув йому Капелюшник. Замість відповіді їжак кинув мерщій в'язку на землю
й хотів уже було згорнутись клубком. Але вмить спохватився, з ким має справу, й відповів зо сміхом:
— Спасибі! А то я перелякався вас, аж смішно...
— Вибачте,— сказав гриб журно.— Добре оце, що зустріли вас, їжаче, а то ми, мабуть, заблудилися в лісі... Не знаєте, бува, де тут буде Сонячна царина?
— Царина? Фі-фі-фі! — засвистів їжак.— А де ж ви сюди на царину вийдете!.. Мусите йти в Березовий гай і звідти отак ліворуч напрям взяти.
— Ліворуч, кажете, з гаю?
— Еге, еге... ліворуч підете. Там буде в траві заяча стежина, от ви й ідіть цією стежиною... Просто на царину вона вас виведе.
— Дякуємо вам, любий Колючий, за добре слово.
— Та що там дякувати,— взяв їжак в'язку на плечі. — Щасливої...
Гриб і печериця мусили продиратись хащами назад. Досадно і соромно було грибові так заблудитися. Але що було діяти?..
Їжак сказав правду: дійсно, в Березовому гаї була заяча стежина. Щоправда, гриб так і не вгледів її з досади, зате не проґавила печериця, на щастя.
— Дядьку,— сказала вона Капелюшникові,— куди ж ви так розігналися, мов у гості?.. А ось заяча стежка в траві!
— Еге!.. — засоромився гриб, спохватившись.— Дійсно, стежка... Щось я вже недобачаю... Зі спеки, чи що?..
Обоє пішли вже бадьоро цією стежкою. Сонце пекуче підбивалось до півдня, в лісі пашіла томлива задуха, і подорожнім аж піт з лоба ллявся. Але відпочити при полуденку вони постановили аж на Сонячній царині.
їжак не збрехав і тут: заяча стежка вивела їх, мов ниткою, на Сонячну царину. Яка це була чудова царина! Розкинулась вона посеред лісу, мов узорчастий килим мережаний. Краєчком царини бігла кучерява мережка сріблистої лозини, цяткована зрідка рясними пучками горобини. Посеред царини зеленів гордовито зелений дуб, наче стрункий парубок у кучерявій шапці, а біля нього розпустила густі й довгі коси біла береза, мов заплакана дівчина в тузі. Усюди ж, куди не глянь на високу траву, впадали в очі різнобарвні квітки: і біленькі, і сині, і фіолетові, і жовті, і жовтогарячі, і рожеві, і червоні — аж рябіло в очах від усяких кольорів. У траві навперейми грали бджілки, щебетали пташки, цокотіли комахи. Звідусіль пахло приємним запахом меду, квіток, а найсильніш — спілими ягодами, що червінню розповзлися в траві.
Гриб і печериця, втомлені, забрели в траву й опинились на широкому ягіднику — рябому від ягід. Вони посідали на траві в холодок єдиного кущика ялівцю й смачно стали полуднувати спілими ягодами. Пополуднувавши, обоє задоволено простягліїся на листі й ненароком задрімали з утоми. Втім озвався гриб до печериці:
— Слухай, Рябенька... щось мені оце наче тошнить і скребе всередині — тобі ні?
— Ні...— відповіла сонливо печериця.— Це, мабуть, дядьку, від солодких ягід млоїть вас...
— Гм!.. Боюся, щоб то не черв'як, Рябенька. Як ти гадаєш? Так якось, бачиш, скребе та свердлить тонко-тонесенько...
Але печериця вже засинала з утоми. Гриб Капелюшник хникнув ще раз турботно, зітхнув та й собі ж простягнувся горілиць. За хвилину хропіли обоє смачним, післяобіднім сном.
Твори
Критика