Петро Козланюк. Легкий заробіток
Надворі зима. Від цього заширока стала Панькова хата, затісно зробилося на печі і захолодно Панькові сидіти на запічку.
Вечір. На стіні блимав маленький каганчик і кидав смутне світло на задуманий комин, на мокру, заплакану стелю в хаті, на обдертих та позамазуваних Панькових дітей і на скуленого від зимна Панька, що плів вовняними нитками рукавиці на дошці та нагадував своїм «верстатом» давнього запорожця з бандурою на колінах.
По хаті ходив невидимий дід-мороз та, дихаючи на присутніх, прикрашував стіни в хаті блискучими брильянтами і розмальовував на вікнах різнорідні узори та квітки.
На жердці над постіллю висіла журба. Причепилася туди, коли взяли з жердки Паньків кожух за податок, та ще й тому, що не було дров у печі затопити...
Заскрипіли двері. Увійшла Паньчиха... По землі покотилися від дверей аж під стіл сиві клуби морозу. Він притулився щільно до вікон, журба сховалася у висячі на жердці вінки цибулі, діти виставили з печі цікаві позамурзувані голівки, і Панько, кинувши роботу, запитав:
- Ну, а що? Позичив кум дров?
Паньчиха гріла задубілі пальці, зітхнула тяженечко:
- Та де!.. Або вимерзнемо, або мусиш десь завтра заробити.
- А що ж каже кум Матвій?
- Що?.. Каже, що нема... Має лишень двоє полін, та й тому не може позичити. Тепер важко дістати дров, бо пани не хотять лісів рубати... А коли й продають, то лишень чвертку дров за корець хліба...
- Ффіть-га!.. — засвистів Панько. — А що ж ми будемо робити, як у нас і їсти нема чого, а не те, що на дрова хліб міняти?
- Та ще й свята за плечима... Різдво...
Панько не озивався.
По такій короткій розмові журба вилізла з цибулі й сіла побіч Панька, а з нетопленої печі виліз сум і заходив широкими кроками по хаті.
Паньчиха роззулася і втиснулася поміж дітей на піч і не говорила нічого.
В хаті запанувала знову тяжка мовчанка, а дід-мороз, користуючись з цього, вирізував малюнки на вікні, як на дереві.
По хвилині Паньчиха:
- Ти слухай,старий!
- Га?
- Ти знаєш що? Пішла би я до міста та й купила дров...
Панько смутно поглянув на неї.
- Чекай!.. Правда, що нема дров, та й на свята нема нічого — хоч гинь?
- Ну...
- Не нукай, а слухай! Я надумала, що ти можеш нині легко заробити і на дрова, і на все...
Панько перехрестився від здивування:
- Свят, свят, свят!.. А тебе втуманило, чи що?! Та де зароблю? Кажи!
Паньчиха завертілась на печі.
- Та знаєш, що не в запічку сидячи, а треба хоч надвір показатися!.. Не красти — але знаєш, що я чула в кума? Що Гнат — цей, що тримає криву Гафію, — піймав уночі під школою куницю, та й давав йому нині Мордко щось вісімдесят злотих за неї...
- Отакі великі гроші за куницю?! — здивувався Панько. — Гадай же собі, небого.
- А що ж ти думав... Таж то пани роблять собі з них коміри, каже кум...
- Птс-га!.. Ну, а чим її зловив Гнат?
- Капканом.
- Но, но, но!.. — дивувався Панько.
- А що ж... ану-ко піди й ти... Бери вже й останній святковий кожух із скрині — лиш іди, — заохочувала Паньчиха.
II
Десь аж після півночі надійшов Панько до своєї хати. Застукав у вікно, але не скоро прокинулася Паньчиха. Якраз у цю хвилину вона снила про різдвяний свят-вечір. Вогонь весело в печі палає, а вона докидає все до нього поліна та заходжується запопадливо біля варіння смачних і пахучих страв. Діти, чистенько повбирані, весело граються і дзвінко регочуться, а Панько все доношує дров і приговорює...
Прокинулась від сильного стукання в шибку і як несамовита скричала:
- Що-о?
- Отвори до дідька! — заскрипів Панько надворі якимсь дрижачим і шепелявим голосом.
Миттю згадала все й прожогом метнулась світити світло та відчиняти Панькові двері. Якась думка в голові їй весь час говорила: «Ба, чи піймав куницю?..»
Відчиняла сінешні двері, а Панько хрипів шепеляво:
- Але спиш, як стовп!.. — І тільки йойкнув.
Тьохнуло щось недобре у Паньчишиних грудях.
А коли вже зачинила двері й увійшла з Паньком до хати та глянула на нього, — як громом поражена, скрикнула:
- Йой! А тобі що сталося?!
- Нічого... куниці... — процідив Панько якимсь дивним голосом і сів на лаву.
Паньчиха заломила руки, дивлячись на нього. Він був весь у крові, як баран. Одна його щока була заюшена і підпухла, а друга страшенно подряпана. Верхня губа була також мов варениця, а коли Панько говорив, то видно було, що не вистачає кількох зубів. Кожух на плечах був у кривавих плямах. Паньчиха оторопіла й оніміла.
- Вже я, стара, заробив легко і на дрова, і на все — бодай йому так легко на світі ходити!
- Йой, йой, йой! А хто ж тебе так оббамбурив? — заголосила Паньчиха.
- Хто? Та той же... жандар.
- Ггі-і-ій! — закричала Паньчиха. — А то ж за віщо він тебе так покалічив, ворог?
- У-у-ум! — заскиглив боляче Панько, хапаючись рукою за щоку. — Кажеш, за що? Та за орел, бодай це все...
- За який орел? — питалась Паньчиха.
- А за отой, що повісили на школу, над дверима.
- Отой червоний, розхристаний, — підхопила Паньчиха. — Та як?.. Ти брав його, чи що?
Панько закрутив боляче головою.
- Та де брав! Я наставив капкан та й ждав на ганку. Аж раптом щось на мене засвітило і вдарило мене, ніби поліном, по голові. Мені закрутилося в голові, і я впав непритомний. Як отямився, то впізнав я, що це отой високий жандар, що побив Ілька Дмитровського за політику. Став він мене випитувати, на що я хотів отой орел здерти, і при цьому бив мене у лице, та гляди, як мене залишив. Видиш? Потім повів мене до війта та й там стягнув протокол. Та ще хотів мене в місто тягти, — але якось я вже випросився. І війт посвідчив йому, що я цілком у політику не мішаюся. Після того жандар пустив мене додому... І вже маєш! Заробив я собі так легенько, що буду мати до смерті споминку.
Паньчиха стала роздягати Панька. Він весь трусився, мов у лихоманці. По хвилині якось люто сказав:
- Но, стара, не плач! Заробив — то заробив... Тепер буде і вам у хаті тепло, і мені гаряче... Але накривай мене тепер, чим маєш, бо замерзаю і голова мені лускає... А ти також лягай, може, до завтра не задубіємо. Завтра підеш до війта, він казав мені, що дасть пару полін дров на відробіток. Однаково, чи мішатися в ту політику, а чи ні...
З цими словами Панько виліз на постіль, а Паньчиха накидала на нього кілька мішків та закривавлений кожух. Потім погасила світло і сама полізла на піч.
По хаті затанцювали шалено сум і журба, а мороз заходився з великим завзяттям замальовувати вікна, цілком аж до верху, своїми квітками і візерунками. Немов щоби не дати отим мерехтячим на небі зорям бачити, що тут у хаті діється.
Твори
Критика
