Петро Козланюк. Письма
Іван ішов у місто; мав свідчити в суді й тому вибрався дуже раненько з дому. А щоби дарма не втратити день, жінка наладувала йому повні сакви домашньої продажі: клоччя, в’язанку хрону, три гарці квасолі, кошелик яєць, стару сорочку з себе і півня.
Іван мав це все добро в місті продати та полагодити з цієї продажі всі справи, які за півтора тижня набрались; крім цього, мав заплатити штраф у старостві за те, що колись їхав з міста додому й по дорозі нагадав собі, що ще забув купити шміру для воза. Тому став з возом коло знайомого Шмулька, сказав жінці, щоби берегла воза, а сам заскочив на хвилину до Шмулькового склепу по шмір. Поки він там торгувався, дорогою надійшов поліцай та, побачивши віз на дорозі, підійшов до нього й запитав жінку, як називається її чоловік і звідки, записав, та аж цієї неділі війт коло церкви дав Іванові дві «повістки». Одна — з штрафом до староства, а друга — щоб пішов за свідка Василеві Луки Семенового, що тримає Параску небіжчика Федора Безносого, того, що його брат був колись присяжним у селі за війтування Матвія Гаврилового.
Василь має тепер колотнечу з нивкою жінки, що «під борсуками» межує з Івановою. Цю нивку записав їй ще небіжчик тато. Тепер береться до тієї нивки її брат Антось, що посватав Андрія Чорного дівку. Так Василева жінка й Антось тепер затяглися до суду, і Василь попросив Івана, щоб піти йому за свідка. Та й треба було зробити вигоду, бо, як той казав, оба з нивками межують, та ще ні разу не сварилися, то як же не послухати. Хоч Іван з цією землею нічого не має, крім межування, то й свідчити нема чим, але коли вже його просив, то скаже в суді, що пам’ятає те все з маленької дитини, якщо суддя про це питатиме.
А знову жінка наказувала, щоб купив якесь підшиття дівчині на чоботи, бо нема в чім до школи ходити, а вчитель грозив, що запише штраф, коли не буде ходити; собі — постоли, бо немає-таки вже у чім до церкви вийти; а до хати: нафти, мила, сірників і, може, як вистачить, яку кафтанину старшенькому хлопцеві; що залишиться, то заплатиться ткачеві за полотно.
От так ішов Іван, обтяжений думками, мов той великий мішок пшениці, що недавно бачив у попа, коли молотив у нього за те, що той охрестив йому шосту дитину.
По дорозі зустрівся Іван з Марком Процевим (що його жінка недавно вибила собі око коло панської машини), та й пішли вже разом, бо й Марко також мав повістку до суду за отого агента, що приїздив від страховки. Не догодив, чи що, йому Марко, а цей заподав його до суду. Так ішли вже разом, а щоб полегшити собі дорогу, то стали балакати.
- Гей, — зітхнув Марко, аж сакви на ньому піднеслися. — Кажу вам, тепер така нещаслива година, що вже й не знаю, як той християнин витримує. Бідує оцей наш мужик за всяку віру на світі. Гірше як худобина. І немає ні просвітку, ні порятунку... А найбільше за ввесь мир — бідний! Каже — коли ти бідний, то хай тебе бог поб’є!.. Мой! Кожний кричить — дай, а тут нема звідки, хоч гинь! Туди дай, там ще треба дати, тут, як той казав, нестає, на то нема, і хоч бери та умри — а дай, бо дати мусиш, і кінець... Кажу вам, куме, що цей християнин родиться на світ божий лише на те, щоб бідував, бо таки ніколи не має гаразду. А дивіться, такі часи настали, що чисте пропаденіє!.. Гляньте-но, всього, як той казав, коло хати потрібно, продати — нема що, а як маєш — то в місті заберуть за півдарма і «як ся маєш — нема нічого». Ще, міркуйте, колись було легше, а тепер чим рік, все до гіршого йде... Та й коли буде кінець — колька знає!
- Е-е! — зітхнув Іван. — Біда, біда! І ви гадаєте, що то колись легше буде? О-го! Народився ти, мужику, на світ — то терпи, мой, щоб аж тобі очі повилазили. А через кого? Через отих п’явок, що скачуть, мой, у місті, мов сороки... От, наприклад: скільки-то я колись ставав коло Шмулька, і ніхто не записував! А тепер маєш! Тільки став — записали, і плати!
- Куме Іване! Це таки істинна правда, що ви сказали, — мовив, зітхаючи, Марко. — Бо таки рахуймо сюди і туди, то таки колись легше було, бо колись лише раз на рік податок брали, а тепер скоро і по сім разів будуть дерти!..
- Ая, ая, — притакнув сумно Іван. — І ви гадаєте, що цьому буде кінець? О-го! Є ще кому дерти з нас! Цих, брате, п’явок наплодилося й тут-таки, а скільки ще з тої Варшави налізло, гей-гей!.. І всі хочуть жити по-панськи, та й мати отаке пузо, та й тинятися пусто-дурно, як бики. А ти, чоловіче, роби, мов худобина... Де, кажу, худобина! Маржина, як той казав, не журиться ні мискою, ні ложкою, їй це має бути. Не журиться вона також ні податками, ані штрафами, і що їй за біда?.. А тебе, чоловіче, ніхто не спитає, чи ти маєш що їсти та в що одягнутися, — лиш давай, хоч з коліна лупи, а давай!
Так розмовляючи, зайшли на передмістя. По тротуарах снувало людей, як мурашок. Квапились одні сюди, інші туди, зустрічалися з собою, на хвилиночку зупинялися, щоб обминути одне одного... Достоту як мурашки, коли до них придивитися.
Іван і Марко не пішли тротуаром, боячися, щоби не наступити якій «п’явці» постолом на черевик і не напитати собі клопоту, попри тротуар дорогою вели залізничні рейки, і тут вже було менше «п’явок», тож вони й пішли мовчки, з тремтячим духом поміж оці рейки. Ішли легко, ступали уважно, немовби лякаючись, щоб не встиснути у землю дубові шпали або не забруднити постолом залізної рейки. Раптом роздався над їх головами грімкий голос:
- Як ідеш, хлопе, один з другим?! Не бачиш, що поїзд їде?
Як м’яч, кинений об стінку, блискавкою відскакує в противну сторону, так і мужики швидко відскочили на дорогу, в болота, та з запертим у собі духом зиркнули крадькома в ту сторону, звідки був голос, чи не витягає хто книжки, щоб записати. Але ні!.. Пішов. Паровоз з гуркотом проїхав, але вони вже не мали відваги йти, як раніше, — мабуть, боялися, щоб знову не заперти собою шлях поїздові. Ішли серединою дороги, чалапаючи рідким, мов сметана, болотом. Звідси вже сміливіше дивилися на тротуар, де снувалося безліч «всякої віри». Попри них перейшов якийсь возний з цілою купою пацерів під пахвою. Іван нишком штовхнув Марка в бік і прошепотів:
- Оцей, брате, поніс людської кривавиці!..
Марко боязко лише голосно притакнув і, здається, щось думав. Врешті промовив:
- Знаєте, через що це так чоловік бідує?
- Через що?..
- Через письма!
- Як?
- А так: бо коли тільки, як той казав, християнин народиться, то вмить його запишуть, як називається, а потім лише переписують на письма, що їм треба. Я, куме, придумав, що якби, наприклад, всі письма, які є на світі, знести на одну купу та й спалити, тоді легше було би жити. Бо, наприклад, коли б яка-небудь п’явка схотіла грошей і прийшла, — а воно ніхто не хоче дати. А записати нема на чому, і тоді...
- Е-е, — перебив Іван радісно, — аж тоді жив би чоловік по-людськи, жодна колька тебе не записувала б... А так — що? Цих, міркуйте, письмів усюди повно, як трави та листя! Гей, такі їх скрізь гори, що якби підпалив оце все ненароком, то за димами і світу не бачив би...
- Але тоді вже і жив би собі, як пан, ніхто вже не приносив би письма на твою голову, — сказав Марко.
- Хто його знає... А може, воно було би й зле? — сказав заклопотано Іван.
- Чому?
- Міркуйте, що і гроші, як той казав, з письмів.
- Е, та це байки, хай би згоріли... У нас і так їх нема і напевно ніколи й не буде.
- Воно й це правду кажете, куме Марку, — притакнув Іван.
Далі пішли мовчки, кожний думаючи своє. Заходили у місто; мури щораз більші здіймалися. На одному плоскому даху сиділа гурма горобців і завзято цвірінькала. Їх вереск мішався з гуркотом возів на вулиці, а в Іванових вухах звучав цей цвірінькіт, наче якесь разюче, одноманітне: «письма», «письма», «письма»…
Твори
Критика