Співець і герой (До 60-річчя Петра Козланюка)
Петро Гуцуляк
Може певно й не скажеш, про якого письменника вперше написали, що його творчість є повним і досконалим відбитком життя народу і краю, художньою біографією покоління. Але таке визначення виявилося дуже принадним, до нього почали звертатися, коли треба й коли не треба. Адже щирою правдою є те, що не про багатьох можна так сказати, хоч би й кортіло, хоч би й спонукали до такої найвищої оцінки особливі обставини, скажімо — ювілей.
Були на Вкраїні письменники, які могли самі про себе так сказати. Але були й такі, що порівнювали свій шлях із шляхами цілого народу, не заробивши такого високого права. Такими думками переймаєшся, коли йдеться про літературу Західної України 20—30-х рр., коли там народних письменників було, скажемо по правді, не дуже густо. Тоді соціальні й національні суперечності, ідеологічні й політичні конфлікти досягали там своїх найвищих напруг, виливалися в криваві ріки, а на героїчну класову боротьбу повстали мільйони робітників і селян.
І саме в зв’язку з тим, що хочеться говорити про міру народності творів Петра Козланюка, спадають на думку слова ще одного Петра з Галичини — безперечно талановитого поета Карманського. В 1940 році Петро Карманський легко дозволив собі таке узагальнення: «Моя творчість — це ілюстрація і відгомін життя Галичини за 50 років. Яке було життя Галичини, таким було й моє життя: неволя, шукання виходу, помилки, падання, вставання, сподівання, нові удари, депресія, песимізм і знову шукання — шукання сонця».
Писав Карманський про себе так, як тоді думав. Але цього ніяк не можна сказати про Галичину в цілому. Не була вона такою ті 50 років, про які пише Карманський. Правда, що була Галичина грушевських, шептицьких, левицьких, петрушевичів, коновальців, була Галичина лепких, пачовських, карманських, але була ще й трудова, талановита, багатостраждальна, бойова й нескорена Галичина Франка і Павлика, Стефаника й Мартовича, Маковея й Черемшини. Це ж у ній народилися нові герої і прийшли нові співці: Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, Петро Козланюк, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк, Степан Масляк, Микола Калинчук, Мирослава Сопілка, Антоніна Матулівна, Ярослав Кондра, Влас Мизинець, Андріан Іванчук, Іван Михайлюк, Андрій Волощак, Антін та Іваа Крушельницькі та багато інших. Була Галичина, до якої простягав руки, озивався схвильованим словом, як до рідної матері, поет Микола Тарновськин зі своїми товаришами аж із-за океану, з далекого, чужого Нью-Йорка.
60-річчя життя і 40-річчя літературної й громадської діяльності видатного сина Західної України Петра Козланюка припадає на один час з великим народним святом. І нам — читачам творів Петра Козланюка — дуже хочеться оглянутися назад, у минуле, в якому було багато тяжкого й осоружного, але була й велика радість боротьби, була впевненість, що та боротьба остання і переможна. 40 невтомних років благородної письменницької праці Петра Козланюка дали чудові наслідки. І найбільше досягнення — це кровний зв’язок письменника з життям народу, з героїчною боротьбою трудової Західної України.
Народився він у злиденній сім’ї селянина з мальовничому Перерові — одному з тих сіл Покуття, що про їхню трагедію розповіз світові незабутній Василь Стефаник у своїх геніальних новелах. І сам Петро випив до дна прикру гіркоту мужицької долі, сирітського щастя. Юністю без сонця була для нього роки війни — 1914-1920.
Тричі його кидали за тюремні грати, стежили за кожним його словом. Сторінки газет і журналів, де мали бути надруковані його твори, часто виходили вибілені цензурою, а замість них стояло: «Сконфісковано». І якщо окремі твори ще якось навпіл з бідою потрапляли до газет і журналів, то жодна книжка П. Козланюка не побачила світу в тодішній Галичині. Збірки його творів виходили до 1939 року тільки в СРСР. Протягом 1927—1931 рр. в Харкові й Києві вийшло вісім збірок творів, серед яких: «Хлопські гаразди», «Вогонь», «Оселедчики», «Пасинки життя» та ін.
Одною з барвистих подробиць біографії письменника є розмова з жандармським слідчим, на столі в якого збірка «Хлопські гаразди» перший раз появилась перед очима її автора.
«— Ваша? — спитав жандарм.
Моя.
А яким чином і чого саме потрапили ви туди, в «большевію»?
Послав просто по пошті, а там, як бачите...
А чому ж тут не друкуєте? Ніби у Львові немає українських видавництв?
Є, — відповів автор, — але моїх новел вони не надрукують».
Після однієї з подібних зустрічей, яка скінчилася тюремним ув’язненням, талановитий і вже тоді широко відомий у народі письменник ледве влаштувався рознощиком тканини в одного крамаря.
Не менш мальовничою ілюстрацією до творчої біографії Козланюка був дружній шарж, надрукований у журналі «Вікна», № 3, 1929, стор. 8. Там зображено велику постать Василя Стефаника, який широко ступає по снігу, залишаючи за собою глибокі сліди. А трохи позаду маленький Петро Козланюк в напруженій позі прямує за Стефаником, силкуючись потрапити в його сліди. А внизу підпис: «П. Козланюк у світлі критики».
Є в цьому шаржі трохи незлобивої іронії, є дружнє тепло, але найголовніше — це порівняння зі Стефаником. Художник і редакція трохи посміялися і над молодим співцем життя галицького села, і над його великим попередником, а головно — над критиками, які поспішили і відзначили в Козланюка насамперед те, що мав він спільного зі Стефаником. Бо вже, коли аналізувати ідейно-художні особливості творчості П. Козланюка, то в нього можна знайти такі риси, що свідчать про його навчання не в самого лише Стефаника, але й у Франка, і в Мартовича, і в Коцюбинського, і в Черемшини, ба навіть у Бордуляка. А коли говорити про діапазон сатиричних засобів, то є в Козланюка і спорідненість з таким майстром, як Осип Маковей. Отже, треба говорити про цілу велику літературну традицію українського народу, в якого вчилися і Козланюкові вчителі. Бо понад усе в Козланюка — його народність, помножена на неповторний, оригінальний талант. Коли уявити, що Козланюк прийшов до Франка, Мартовича, Стефаника й Коцюбинського і дав їм прочитати свої новели, фейлетони і памфлети, то вони пізнали б у ньому не свого наслідувача, а талановитого сина їхніх кращих героїв, отих кривджених і битих, нескорених, розумних мужиків, саме таких, а не отих принижених, заляканих, затурканих і сльозливих. Козланюк не міг бути схожий ні на кого зі своїх учителів, хоч і любив їхнє слово, бо він ішов не тільки за традицією, а насамперед від життєвої правди, яку вмів розумно й пильно спостерігати, вловлювати в ній навіть найменші прикмети нової буремної доби, умів і вміє знаходити в скарбниці народної мови такі слова, щоб у них оживало нове село. Здається, що славетні попередники Козланюкові, прочитавши його книжечки, могли б сказати тільки одне: «Добре, синку!»
До речі тут згадати статтю С. Тудора «За організацію теми» («Вікна», 1929, № 8-9, стор. 1). Відомо, що Козланюк і Тудор були тоді, як в усі роки, починаючи з перших чисел «Вікон», у найближчих творчих і особистих взаєминах. Козланюк тоді ніс на собі весь тягар редакційної роботи у «Вікнах», працюючи разом з тим і в газеті «Сельроб». Відзначаючи, що західноукраїнська література за останні передвоєнні десятиліття найбільше писала про село, Тудор казав: «Живішу лінію розвитку має оповідання, завершене школою Стефаника. Проте й тут — розгляньте емоційне наставлення речей: одна мужицька нужда, тупа, глухо-безвихідна нужда. Геть і до Стефаника. Можна би це зводити до нужденного села. Шкловський шукав би пояснення в настановленні самої літератури. «Була мода так писати село». Була. Велике п’ятиліття війни й революції ту моду зломило, йти тепер на село в криноліні «тупої, безвиглядної нужди» — тупо й безвиглядно. Нужда є. Але є й велика, активна ненависть до нужди. Є вигляд з неї, проломаний великим червоним п’ятиліттям». Далі Тудор пише, що село всебічно оновилось і що за оновленням села має прийти оновлення тематики сільської. «Криноліну — хоч би й стефаниківського крою — прийдеться стягнути». Так думали Тудор, Бобинський, Козланюк — тобто редколегія «Вікон» — і так привчали думати інших. В редакційному листуванні, яке вів Козланюк, є цікава відповідь письменникові Дмитрові Осічному, відомому своїми майже беззастережними наслідуваннями письменників так званої «покутської трійці». Там говориться: «Коли довкола вас нужда, пишіть про нужду. Одне пам’ятайте: пролетарський письменник змальовує нужду не на те, щоб пригнобити, тільки щоб викресати гнів, бажання боротьби й віру в побіду. Тим-то й пише він про неї інакше, чим дрібноміщанський занепадник, знаходить іншу, властиву для себе мову, мову борця» («Вікна», 1928, № 7, стор. 10).
Про самого Козланюка треба сказати, що йому насамперед належить оте оновлення сільської тематики. Він зразу виявив себе визначним новатором у художньому відтворенні життя західноукраїнського трудового селянства й робітництва після революції. Сповнивши свої твори революційним темпераментом Франка, драматизмом і лаконізмом, емоціональною напруженістю Стефаника, сатиричною гостротою й нещадністю Мартовича, Козланюк зробив те, чого не було в усіх його попередників. Розповідаючи, що за часів польської окупації трагедія українського села ще загострилася, Козланюк талановито вплітає в мережку своєї розповіді нові риси поведінки колишніх стефаниківських, мартовичівських, черемшинівських селян. Ці люди в Козланюка, як було і в житті, б’ють і роззброюють поліцію, викидають у рів старосту, війта, шмагають панських підлабузників, палять панські маєтки, організовують збройні повстання, захоплено розповідають про волю на Великій Україні, про величні успіхи трудящих, агітують за знищення на Україні панів і кордонів. Героями його творів є також цілком нові люди — професійні революціонери, яких хапають жандарми, проти кого польський уряд посилає каральні експедиції, учиняє «пацифікації». Ці люди переконують селян, що капіталістичної кривдм в сльозах не втопиш, від неї нікуди не втечеш і не сховаєшся ні за морями, ні за горами, її треба знищити власними руками. Герой оповідання «Яист» (1932), старий селянин, рішуче зрікається давньої покори й гненності, а головно — не обмежується вузькими інтересами власного обійстя. Він почувається громадянином, пишається тим, що саме він — дід Олекса Вербенюк — бере за барки гнобительську фашистську владу.
Одним із провідних мотивів творчості Козланюка є пристрасне ствердження родинної єдності українського народу по обидва боки Збруча.
Ще зовсім молодого Козланюка якось зразу і скрізь помітили. Перша його книжечка «Хлопські гаразди», що містила десяток новел, дістала дуже швидко далекий розголос, про неї заговорили, написали рецензії навіть не критики, а люди, що самї вміли захоплювати читача творами, подібними до Козланюкових. Серед перших відгуків хочеться нагадати те, що написав справжній майстер у жанрі новели Григорій Косинка, який назвав свою рецензію «Дружні нотатки»: «...Книжка Петра Козланюка — перш за все свіжа книжка; автор — талановитий учень Стефаника... Має гостре й спостережливе око, має чуття художньої міри і правди; досить перечитати його нарис «В селі», щоб переконатися, що Козланюк неабиякий талант; його «дьогтинник» Кирило Верхов’юк, а з ним ціла група мужиків, схарактеризовані іноді єдиним словом, промовляють більше до читача, аніж деякі нудні та все ж прославлені «широкі полотна». ...До речі, автор цих рядків читав оповідання «В селі» селянам на Київщині — враження прекрасне; правда, галицьким письменникам, на нашу думку, треба якось підпорядковувати мову так, щоб та чи інша говірка була приступна і зрозуміла не лише в Галичині, а якнайширшим читацьким масам, бо, читаючи, наприклад, Козланюка, нам весь час доводилося перекладати селянам діалог його творів, пояснювати, а це, зрозуміло, майже наполовину знецінювало ефект того чи іншого речення».
«Кожний жанр, — писав якось П. Козланюк, — це наче нова трибуна для письменника». І сам він щедро послугується трибунами новеліста, романіста, повістяра, поета, памфлетиста, фельєтоніста, драматурга, літературного критика, публіциста. В кожному з цих жанрів і видів літератури йому щастило сказати своє слово. Людина, що на вершині класичного критичного реалізму утвердила оновлення тематики й методу зображення життя, що в середині двадцятих років живою творчою практикою ствердила принципи соціалістичного реалізму, Козланюк дуже скромно оцінює свою працю, і це свідчить про велику вимогливість художника до самого себе. «Понад тридцять років з окремими перебоями я вже труджуся, мовляв, на літературній ниві. А проте й досі мені якось незручно вважати себе письменником. Скажете — вдавана скромність і святенництво? Де там! Я просто завжди якось никну і щулюся з своїм непорадним пером перед шедеврами нашої і світової літератури. Щоб не брати прикладів здалека, поясню це простіше: не легко вважати себе письменником на Україні після Шевченка, Франка і Коцюбинського. Назва «письменник» мимохіть підтягує читача до славних імен цих майстрів, і неприємно навіть уявляти собі його розчарування, нудьгу або іронічну посмішку на обличчь «Жаль, мовляв, жаль... А я сподівався, що це книга дійсно письменника». Щиро віриш Козланюкові, що він, коли пише, весь час почуває поруч невидимого і дуже причіпливого читача. «Без нього я писати не можу, — говорить Козланюк, — Коли він, бува, зневіриться в моїх літературних здібностях й махне на мене рукою, — тоді я падаю у відчай. Сиджу за робочим столом такий непутящий, такий безталанний, такий нездарний, що кричи гвалт».
Легко зрозуміти, чому поруч з багатотомниками деяких письменників стоїть не дуже грубенький тритомник Козланюка. Здавалося б, що аж занадто густе сито брав автор, упорядковуючи це зібрання творів майже за сорок років. А потім скажеш: але ж це твори написані, як то кажуть, надовго, назавжди. Це треба сказати не тільки про такі (дозволимо собі оте слово) шедеври, як «Варіят», «Біля меду», «Лист», «Вогонь», «Муляр», такими є всі, що ввійшли до першого тома. Та коли б Козланюк не написав більше нічого, крім новел «Діти», «Клопоти Борбунихи», «Лелеки прилетіли», то й тоді йому не було б чого так з острахом вимовляти слово «письменник». До речі, про «Лелеки прилетіли». Кожного читача хвилює один твір більше, інший менше. Це суб’єктивне, а от мене, що в дитинстві щиро сплакнув, прочитавши новелу Тимофія Бордуляка «Бузьки», Козланюкові «Лелеки» якось піднесли, обдали свіжим струменем. То таки треба вміти так дійняти на тому місці, де вже боліло й загоїлося.
З високою майстерністю показавши народне горе в минулому, Козланюк мистецьким словом зрілого майстра змалював нове життя своїх західноукраїнських земляків, виявив прекрасне знання психології, звичок, прагнень і мрій селян Галичини.
Не тільки «споживачем» народних образотворчих засобів є Козланюк. Він один із наших кращих мовотворців, він щедро збагачує рідну мову своїми здобутками, розширює її горизонти.
Вершиною всього, що досі написав Козланюк, є роман-трилогія «Юрко Крук», якому віддано понад двадцять років праці майстра. Це поки що єдиний у нашій літературі монолітний твір, в якому найширше і в усіх гранях відтворено життя Західної України в останньому буремному п’ятдесятилітті. Роман має яскраве автобіографічне забарвлення, як і значна частина новел. І це тим більш цікаво, коли у власній долі письменника відбилась доля цілого краю в добу грандіозних подій революції, в часи тяжкої руїни світової війни.
Перебуваючи справді у розквіті творчих сил, сьогодні Петро Степанович працює з повного напругою і в жанрі прози, і як сатирик-публіцист, і як літературний критик. Вже опублікована його нова повість «Весна» про життя на західноукраїнських землях після Великої Вітчизняної війни.
Є в Козланюка один твір із жанру спогадів. Назвав його автор «З днів юності». З найтеплішими почуттями говорить тут Козланюк про своїх бойових друзів— Бобинського, Тудора, Галана, Пелехатого. Цей твір допомагає нам по-справжньому оцінити великі подвиги славетних «вікнівців», «сельробівців», підкреслює й ще одну рису самого Козланюка — газетяра. Газетна праця була великою школою не тільки бойової оперативності західноукраїнських письменників. «Газета, — пише Козланюк, — не терпить розумової сплячки й дрімоти, вона вимагає постійної активності, повороткості, ініціативи. В газеті привчаєшся писати лаконічно, коротко, ясно. Вона вимагає також постійного ізів’язку з навколишнім життям, розширяє творчі горизонти, стимулює пробувати свої сили в різних жанрах».
Розмовляючи про творчий шлях видатного майстра, хочеться нагадати, що Петро Козланюк ніколи не був письменником професіоналізованим. Він вважає, що «шкідливий вірус літературної сірини гніздиться в надто ранньому професіоналізмі багатьох наших молодих прозаїків і поетів». Козланюк ніколи не був лише письменником, а завжди був і борцем, завжди виконував важливу громадську роботу; працював у журналі «Вікна», в літорганізації «Горно». Після війни він працював редактором журналу «Радянський, Львів», головою Львівської філії Спілки радянських письменників України.
Вся післяжовтнева історія західної гілки українського народу нерозривно пов’язана з ім’ям Петра Козланюка і як революційного письменника, і як пролетарського революціонера, і як невтомного трудівника преси.
Л-ра: Вітчизна. – 1964. – № 8. – С. 177-183.
Твори
Критика
