Юрій Щербак. Аве Марія
— А я не читав, — позіхнув Ігор. — Кажуть — цікаво.
Шофер опустив спеціальний козирок; на його обличчя лягла темно-жовта тінь. У шофера була міцна, вгодована шия.
— Мені бабка читала. Вечорами. Давно, правда, — мовив він, обертаючи на якусь мить до Ігоря своє дівоче, чорнобриве обличчя. — Це — як казка.
— Я дисертацію готую. Про суперечності в Біблії, — сказав, ніби виправдовуючись, попутник. — Мені треба знати.
Ігор знову позіхнув.
— Хіба ви не з Товариства?
— Ні. Я з педінституту. Дали відрядження... Шефська допомога...
І знову він говорив так, наче виправдовувався перед Ігорем і перед шофером у тому, що ось, мовляв, доводиться їздити, вас турбувати, що поробиш, місце на кафедрі зобов'язує, чи не правда?
— Чи є життя на Марсі? — підморгнув шофер, не повертаючи голови.
— Авжеж, — підтвердив лектор.
— Гони, ямщик, — меланхолійно сказав Ігор, — быстрее вдаль. Авось развеешь грусть-печаль... Дай, Вітю, першу космічну.
Шофер збільшив швидкість, і їхній закурений, невизначеного іржаво-підзолистого кольору ЗІМ помчав добре второваним путівцем. Шофер збочив з головної колії та ще трохи збільшив швидкість. Наближався вечір. В машині було гаряче. Шибки вони опустили, вітер прискав пилом, і курява, освітлена сонячними променями, сяяла; добре було б привезти це світіння додому і подарувати його Наталці: ти розумієш, це сільська екзотика — курява, освітлена сонцем, розжарені молекули землі та повітря, запах бензину та згасаючого життя в траві, яку було скошено вчора, — журний запах, що переслідував їх сім кілометрів, — Ігор перевірив за спідометром. Цього не привезеш з собою додому. Завтра вранці шофер згорне це сяйво лопаткою та й викине в ящик для сміття, який стоїть біля гаража. Ігор сидів поруч з шофером, а позаду трусився отой лектор, якого вони підібрали поблизу Горобців.
— Я бачу, ви по медичній лінії...
— Я з інституту науково-дослідного, — мовив Ігор. — Теж у відрядженні. А машина — із санстанції.
— Шикарна у вас машина, — захоплено сказав лектор. Щоправда, в його захопленні відчувалося бажання казати людям, що взяли його з собою, тільки приємні речі та в усьому згоджуватися з попутниками.
— Згоріла б вона. Гуми ніде немає, — обізвався шофер.
— О, це історична машина, — втішаючись наперед лекторовим здивуванням, зауважив Ігор. — Вони просто з Москви її отримали. На ній сам Плахін колись їздив.
— Плахін? — Лектор і справді здивувався. — Ось так! У вас, можна сказати, історична машина.
— Два історичні недопалки знайшли, — сказав шофер. — Дамські. З помадою, його краля, мабуть...
Лектор зареготав перебільшено голосно; шофер подивився в дзеркальце, що висіло над головою, і побачив, що у лектора сумне, пооране зморшками лице служивої людини, жорстке підборіддя, білясті очі, — лице лектора видалось шоферові сірим, нудним, як подорожній лист, в якому все знайоме: Горобці, Яблунівка, Гриців, Ставки...
— Послухати приймач, чи що, — ліниво мовив Ігор і повернув ручку.
«Гарний факт. Гарний факт. Гарний факт, — думав лектор. — Треба використати в лекціях, неодмінно використати. Якою технікою тепер оснащені санітарні станції. Зростання медицини. Яка машина! Подумати тільки: тут, ось на цій подушці, сам Плахін сидів... Чого тільки в житті не трапляється...»
«Як дивно сміється цей чоловік, — подумав Ігор. — Ніби його примушують. А сам, звісно, про командировочні думає. Командировку реєструє в райцентрах міського типу. Добових — два п'ятдесят. І все його життя зрозуміле мені... Можу закластися: йому стукнуло сорок шість років, але на кафедрі він працює недавно — був, либонь, до цього інструктором обкому або райкому; ось красується на ньому вишивана, зім'ята сорочка, хоча дружина поклала йому запасну чистеньку. Надіти чистеньку сорочку в таку куряву — все одно, що кинути її в придорожній рів; хоча в його Віри Максимівни (або Капітоліни Сергіївни) хвора печінка, але вона пере сама, боячись, щоб їхню білизну не порвали в пральні. А в його валізці лежать конспекти лекцій, пляшечка з валідолом,— бо в такому віці до людини вже навідується номенклатурна стенокардія, — а на самому дні валізки, прикрита чистою сорочкою, майками та рушником, неодмінно лежить книжка оповідань на моральні теми, переважно про дружбу, любов та товаришування. Книжка смачно пахне туалетним милом, і лектор читає її на сон грядущий у районних готелях».
— Чорті-що, — мовив Ігор. — В ефірі нічого нема.
— Так ви в Горобцях були? У Ткачука? — спитав лектор, відчувши, мабуть, що його мовчання можуть сприйняти за нечемність.
— Еге.
— Сильний мужик... Адже «ялинку» перший в області пустив, по п'ять тисяч дає... а ким був? Простим міліціонером. Я його пам'ятаю з сорок восьмого року. Приїхав на трьох колесах... Візок у нього був такий. Сівозміну дав, кукурудзу, цибулю в Магадан повіз... все як треба. Справжній голова. Корми, розумієте, у цього завжди є. А лікарню його бачили?
— Бачили.
— Палац! Справжній палац! — захоплено сказав лектор. — Кажуть, за взірець він узяв закарпатський палац графа якогось.
— Палац... — погодився Ігор. — Палац. Тільки каналізації в цьому палаці нема, Хворі надвір бігають. Ви всередині були?
— Ні, — сказав лектор.
— Тяжкохворим дають параші. Запах відповідний. Як у справжньому палаці. Шкода йому було кілька тисяч за каналізацію... Рекордист. Зажерся... І не скажи йому слова. Цабе великої «Я, — каже, — постанову випольняю».
— Хамуватий мужик, це так, — охоче погодився лектор. — Його на бюро слухали, вказали. Але хазяїн він міцний. Щоб усі такі були...
— Ви на коротких хвилях спробуйте, Ігорю Станіславовичу, — порадив шофер. — Зараз музика повинна бути, «Маяк».
Ігор крутнув ручку приймача. В ефірі спочатку стояв гомін, тріск; потім він надибав сумну пісню — чи то араб її співав, чи турок? — нескінченну та гірку.
— Хочеться ж вам таке слухати, — докірливо сказав шофер, і Ігор знову крутнув ручку — стрілка на шкалі зсунулась праворуч. І одразу ж задзвенів серед тріску переможний голос диктора:
— «Радянський космічний корабель продовжує свій славний шлях в зоряних просторах Всесвіту... (приймач страшенно тріщав)... слава народу-творцю... немеркнучий подвиг...»
— Чули? — збуджено спитав Ігор, повернувшись до лектора і вмощуючись зручніше. — Ось що робиться на світі! Уявляєте?
— Та-ак, — усміхнувся лектор і скинув навіщось зашкарублий од дощів капелюх з рисової соломки. — Чудеса! Просто не віриться!
— Я як почув... сам не свій... Подумати тільки!
— Так... Могутнє це діло — людина! Дух забиває!
Шофер витер долонею спітніле чоло:
— А ви читали? Тепер машини без карбюраторів будуть. Все напівпровідники...
Лекторове обличчя помолодшало трохи, і вже не такий сумний та сірий він був, цей попутник у полотняних непрасованих штанях.
— В Біблії є таке місце, — майже урочисто сказав лектор, — людина — як трава, як цвіт у полі, так вона квітне. Пролине вітер — і нема його, цвіту... Хибна думка. Все ж таки щось залишиться од нас.
Він засміявся, і шофер знову подивився в дзеркальце. Сміявся лектор гарно. Усмішка переорала обличчя, і жорсткі, скорботні лінії підборіддя пом'якшали; шофер чомусь пригадав свого ротного капітана Стецюка.
— Стій! Гальмуй! — закричав у цю мить Ігор.
До машини бігли якісь люди, вони кричали і розмахували руками; їхні обличчя важко було роздивитись, тому що бігли ці люди з боку призахідного сонця: всі постаті здавалися незграбними та довготелесими.
— Що сталося? — Ігор вискочив з машини.
— Жінка... жінка вмирає, — захекано сказав один з тих, що оточили машину. Тепер можна було роздивитися їхні обличчя. У того, хто першим підбіг до машини, лице було старече, неголене, червонувате, ніби освітлене збоку рівним полум'ям. Був він у розхристаній гімнастерці та в сірих бавовняних штанях. Решта — їх було четверо — мовчали.
— Товариші лікарі... рятуйте. Помре жінка, їй-богу. Ми її на конях збиралися везти... Там вона.
Ігор, не питаючи нічого, побіг до маленької хатини, пофарбованої паризькою зеленню, — цей отрутохімікат шанували в тутешніх краях найбільше.
Шофер, не кваплячись, подався слідом за Ігорем, розгублений лектор залишився біля машини. Низьке сонце, червоне, як дитяча пластмасова кулька, купалося в курній імлі, що затягнула виднокіл. На схід, до самого земного пруга, простяглось кукурудзяне поле, над яким стирчали дві сторожові вежі. Вузький путівець — по ньому вони приїхали сюди — перетинали тонкі рахітичні тіні телеграфних стовпів, що стояли праворуч од шляху: стовпи були кривульчасті. «З лісом погано», — подумав лектор. Хатина, в якій зник Ігор, стояла на краю маленького хутора: звідси починався спуск у долину. Там, кілометрів за сім, жовтим металевим лезом поблискувало озеро. На його березі виднілися заводські корпуси, ледве помітні в сутінках. «Петрівський цукрозавод», — подумав лектор. На території заводу спалахнула електрика.
Нарешті з хатини вихопились люди. Вони не розійшлися, як це буває, коли виходять з приміщення, а ступали щільною групою. Вони несли жінку.
— Лікарю, може, операцію на місці зробите? — допитувався чоловік у чорному костюмі, що важко йшов поруч з Ігорем. Цьому чоловікові можна було дати років тридцять п'ять, а то й тридцять вісім; його обвітрене обличчя нічого не виражало, окрім злості. Костюм на ньому був новенький, але великуватий. Теніска застібалася на замок «блискавка».
— Може, на місці зробите?
— Не можна! — огризнувся Ігор. — Скільки повторювати? Тут не можна. Повеземо в Гриців.
— Кров'ю зійде.
— Витримає.
— Давайте в Петрівку, — втрутився в розмову шофер.
— До Дерев'янчука? — скривився Ігор. — Ні. Краще поїдемо в Гриців. До Костя.
— Скільки до Грицева? — спитав лектор.
— Здається — тридцять.
— Двадцять вісім, — сказав шофер,
— Півгодини ходу. Встигнемо. Заносьте. Ми її ззаду покладемо.
Лектор підійшов до чоловіка в гімнастерці, який не брав участі в загальній метушні, а покурював.
— Що з нею? — тихо спитав лектор.
Старий оглянув уважно цигарку, потім послинив вказівний палець і загасив пальцем вогник.
— Біс її знає... Гуляла, сучка, гуляла, ось вам, маєте... Чутки про неї давно ходили. Ніби з механіком із цукрозаводу злигалася. Микола в Кустанай їздив. Тракторист. А вона тут... Сучка, справжнісінька сучка, прости господи. Хіба догледиш?
— Ви сусід?
— Та ні. Микола син мій. Я на центральному живу. До сина приїхав. Якраз він сьогодні повернувся. Вчора телеграму одержали. А сьогодні... на тобі. Маєш. Ото вже бісова кров... — сплюнув старий.
Ігор підійшов до лектора.
— Вам доведеться сісти на відкидне сидіння. Валізку покладете в багажник.
— Гаразд, гаразд, — сказав лектор. — Які можуть бути розмови.
— Ви з нами їдете? — звернувся Ігор до чоловіка в чорному костюмі.
— Їду.
— Тоді сідайте.
— Зараз. Я зараз.
Він гайнув у хатину і приніс подушку — без пошивки, в червоному напірнику, та ковдру, прикрив дружину, хоча її вже обгорнули зимовим пальтом та шерстяною хусткою. Негарна і жовта, ця жінка байдуже лежала, підібгавши коліна, і тільки коли чоловік узявся накривати її ковдрою, вона розплющила очі й мовила:
— Миколо... не треба... зостанься з дітьми...
— Та помовч, — сказав він. — Твоє діло лежати. Поїхали. Ти тут подивись... — звернувся до старого, який стояв біля машини. — Чемодан відкрий. Ключ у плащі. Кофту червону віддай Вірці.
Ігор зачинив дверцята, озирнувся.
— Досить тріпатися. Поїхали.
— Все зроблю. Повертайся швидше, — сказав старий, зазираючи в машину, щоб, мабуть, ще раз подивитися на невістку. Він повернувся спиною до сонячної заграви, і лице в нього стало тривожно-невиразним, тільки чорними проваллями темніли очні ями.
— Газуй, — сказав Ігор. — На другій космічній.
— Сам розумію, — сказав шофер. — Діло погане. Тут би вертоліт не завадив.
Чотири кілометри вони проїхали мовчки. Потім Ігор обернувся — лектор сидів тепер зразу ж за ним, а ліворуч од лектора, на другому відкидному сидінні, закляк чоловік у чорному костюмі.
— Радіо вам не заважатиме? — спитав Ігор, звертаючись до жінки. — Як ви там? Тримаєтесь?
— Тримаюсь.
З інтонації відчувалось, що вона намагається усміхнутись.
Ігор ввімкнув приймач, і машина поступово заповнилася тріском і гомоном ефіру. День зовсім посірів. Віяло прохолодою. Посиніли і незабаром стали чорними отари копиць на видноколі.
— «...продовжує свій дерзновенний політ. Нема сьогодні на нашій землі людини, яка б не дивилася в небо, яка б не прислухалася до позивних, що линуть з космосу. Це горда і хвилююча музика. Те, про що мріяли покоління сміливців, збувається на наших очах. Немає меж могутності людини...» — повільно і урочисто, майже співаючи, читав диктор.
— Я цього диктора знаю, — сказав, бухикнувши, лектор. — Ми з ним у Кисловодську відпочивали. Він з Москви. Морозов. Дружина в нього молода. А сам він лисий.
— У нас директор дослідної станції Морозов.
Чоловік у чорному костюмі сказав це, не підвівши голови. Він закочував надто довгі рукава піджака.
«Він її приб'є, — подумав лектор. — Не сьогодні, ні. Сьогодні він переляканий. Шок мине, і тоді... Нап'ється — і приб'є».
Шофер теж вирішив взяти участь у розмові.
— І в нас був такий хлопець — Женька Морозов. Торік його посадили. По п'янці пацана задавив. Я тоді в облавтотрансі працював. У третій колоні.
Ігор ввімкнув середні хвилі. «Валентина, Валентина, Валентина пише лист... Валентина, Валентина, Валентина таньчи твіст», — співала весела дівчина, і оркестр, що складався, мабуть, з найзавзятіших веселунів, підспівував їй (хтось навіть присвиснув); ці хлопці (ох, які кумедні міни виробляв зараз отой, що грає на контрабасі!) виводили жваву мелодійну «Валентина, Валентина, Валентина таньчи твіст...».
— Дев'ятнадцять відмахали, — сказав шофер. — Вже недалеко.
— Маріє, — обізвався чоловік у чорному костюмі, — як тобі?
— Нічого, — зовсім тихо відповіла вона. — Треба було пошивку надіти. Можуть подумати...
«Її звуть Марією, — подумав Ігор, — І не завжди ж вона була така негарна та жовта, як сьогодні... Ні, вона могла бути однією з найвродливіших жінок у Демківцях: щоправда, в неї трохи важкувате підборіддя, але вона могла вславитись кольором обличчя, наприклад, — з її лиця, мабуть, не сходив морозний рум'янець, а погляд був темний та тривожний; трохи похмурий був у неї погляд, але це чомусь завжди подобається парубкам; а цей Микола — парубок правильний... він нічого не проґавить... Народилося в них двоє дітей (заревані, вони залишилися з дідом), і Марія потовщала, перса налились, потугішали, — одному Миколі відомо, яке в неї гаряче, тендітне тіло, хоча вона одягається зовсім не по-модному. Зараз, дивлячись на неї, навіть не подумаєш, що в неї таке біле, пещене тіло, але чоловік знає, тому що взимку вони купаються на кухні, біля грубки — гріють воду у виварці й миються в дерев'яних ночвах. А по ночах у неї болять руки — вона ходить у радгосп доїти корів (без мехдойки, масаж вимені, дванадцять корів), і пальці в неї червоні та розпухлі, наче морква. А коли Микола був на курсах, вона писала йому листи кривулястим почерком, без ком та крапок — тому що слово лягає до слова і коми та крапки можуть лише збити хід її думок, обірвати їхній чистий біг, позбавити їх тієї сумної сили почуття, яку народжує розлука... Марія його кохає. І він її. Чи все не так? Може, вона й справді негарна?»
— Скільки там? — спитав Ігор.
— Двадцять три, — мовив шофер. — Скоро Гриців.
— Бензину вистачить? — спитав чоловік хворої жінки.
— А чехи все бавляться, — неприязно зауважив лектор.
— Поляки, — поправив Ігор.
Ледве Ігор торкнувся регулятора, як залунав задушевний баритон, дружній, інтимний голос («Цей тип усе своє жаття грав ролі перших коханців, — подумав Ігор, — йому шістдесят п'ять, він чмокає руки жінкам, на ньому — краватка метелик; авжеж, у нього вставні порцелянові зуби та білява подруга життя — двадцятитрьохрічна театральна перукарка»).
— «В цьому чудовому романі, — воркував власник порцелянових зубів, — Олександр Олександрович Кречет яскраво показав, як формується нова людина. Через роздуми та переживання свого героя Івана Вільного письменник добре передає, як багато зроблено, як далеко ми пішли вперед. Але не поспішайте з благодушними висновками, каже Кречет. Життя складне і суперечливе. Крім світлого, в ньому ще немало й негативного. В одній бригаді, в одному колгоспі з Вільним працюють різні люди. І багато з них зовсім...»
Ігор вимкнув приймач.
Шофер запалив фари, і сліпучий промінь світла шаснув по путівцю. Ігор відчув, що змерз, — і підняв шибку. Злість і гіркота охопили його. «Якого біса цей тип умовляє мене? — подумав Ігор. — Що він хоче довести мені? Навіщо він бреше? Адже не читав, напевне, роман. Навіщо цей тип з порцеляновими зубами і ще сотні людей — автор рецензії, елегантні редакторки, режисери, звукооператори, гарненькі дівчатка, які натискають якісь кнопки на магнітофонах, — навіщо вони, ніби змовившись, розхвалюють щосили це паскудство, плід бездарної фантазії цього Кречета? Навіщо вони намагаються привласнити собі право —визначати, що гарно і що погано, що є добро і що є зло? Вони гендлюють своїми оцінками з таким апломбом, що...»
Ігор і сам, мабуть, не розумів, чому так гостро сприймає фальш саме сьогодні, хоча і вчора, і позавчора це його не хвилювало; він ще не розумів, що жінка, яка стікала кров'ю на задньому сидінні машини, була найкращою протиотрутою, якої боялася будь-яка фальш.
Пригадав — сьогодні субота, і з гидливістю подумав, що незабаром почнеться передача з телевізійного кафе: йому подумалось, що за все життя він не бачив стільки безсоромної брехні, як за ті кілька вечорів, які він провів біля телевізора, дивлячись, як мертво посміхаються модні співачки, як кокетують холодні честолюбці — вигадники третьосортних віршиків, як догідливо-голосно регочуть відвідувачі, вислухавши якісь жартівливі побрехеньки, як швидко і вправно вони відповідають на запитання дикторів: «Ну як, подобається вам?» — кричать хором, підкреслено люб'язно: «Дуже, дуже, дуже подобається!»
«Мене б туди, — подумав з ненавистю Ігор. — Я б відповів: ні. Не подобається. Це низькопробно, заяложено, брехливо. Дайте-но я краще розповім вам про село Горобці, про колгосп «Прогрес», де головою Василь Варламович Ткачук. Про лікарню-палац, про запах сечі в палатах. Про гладку пику цього Ткачука, який їздить у чорній «Волзі» від контори додому, хоча його цегляний красень будинок височить за два кроки од контори. Вам, сопливі гарненькі дівчата, які сьорбають чорну каву, а потім, приязно усміхаючись в об'єктиви телекамер, починають витанцьовувати (о мої маленькі манекенчики: десять заводних іграшок, гарненьких іграшок) ліпсі або новий танок «позитрон», вам цікаво буде дізнатися про колгосп «Прогрес».
І про цю жінку, яка вбила в собі дитину, я вам теж зможу розповісти дещо. Може, тоді ви не дивитиметесь на мене, на шофера, на лектора, на жінку й на тисячі інших людей як на зручну мішень, по якій стріляють десятки радіостанцій та телевізійних центрів...»
Пригадав, як колись торкнувся дротика, що стирчав у приймачеві замість антени, і відразу приймач задзвенів весело й гучно (зазвучали десятки нових станцій) — так ніби влили порцію свіжої крові.
— Як наша хвора? — спитав Ігор,
— Лікарю, чи скоро вже? Погано мені...
— Скоро... — сказав шофер. — Тримайся. Зараз на асфальт виїдемо, тоді...
— Коли б у мене був інструмент... — звернувся Ігор до лектора. — Це банальне вишкрябування... Але що я можу без ідіотських залізячок та ампул?
— А валідол не підійде? У мене є.
— Валідол... Чого ми всі варті? Я їй навіть кров перелити не можу. Нема аглютинуючих сироваток. Ось ви, наприклад, знаєте, яка у дружини група крові?
— Ні, — стрепенувся чоловік у чорному костюмі. — У мене — третя. В армії перевіряли.
«У нього стомлене, сердите обличчя, третя група крові та новий костюм з чорного трико; купив, мабуть, у районному універмазі, — подумав Ігор. — Тільки чому Марія не помітила, що костюм великуватий? Третя група крові. Був, певно, на війні. Привіз із Німеччини велосипед. Як Махов. Тоді привозили акордеони або велосипеди. В чохлах ці велосипеди нагадували якісь дивовижні музичні Інструменти. Працює цей Микола на цукрозаводі... чи, може, механізатор? Ні, мабуть-таки, на цукровому. І характер у нього гордий та запальний. Любить, щоб жінка шанувала його... Щоб не суперечила, коли зайву чарку вип'є, щоб терпіла... в усьому погоджувалася з чоловіком, тому що, здається йому, душа чоловіча повинна бути як кулак — міцна, важка, мозоляста...»
— Якого чорта ви дозволили їй зробити це? — напався він на чоловіка. — Чи самі примусили?
— Та, знаєте, — промимрив той, — тут я проґавив, конєшно. Вона каже: все буде гаразд... їй нібито соромно в лікарню лягати... знаєте... як у нас. Я й дозволив... Сам винний, конєшно...
— Дурість, звичайно, — повчально сказав шофер. — Таке просте діло. Адже для цього є лікарня.
— Воно, конєшно, вірно... Якби знаття, — скрушно зітхнув чоловік.
Лектор здивовано втупився в нього, але не зміг побачити вираз обличчя цього чоловіка. А голос — що ж, голос був трохи хрипкий, буденний.
Марія не чула цієї розмови, вона знепритомніла, її свідомість погрузла в передсмертних сутінках, Марія була далеко-далеко, ще два кілометри залишалось до Грицева. Вони проїхали повз цегельний завод, почала підніматися стрімко вгору.
Нарешті машина в'їхала на вершину — і одразу ж всі побачили мерехтливі вогники райцентру.
— Гриців, дивіться, Гриців, — збуджено сказав лектор, хоча всім було ясно, що це і є Гриців.
— Газуй до головного корпусу, — сказав Ігор.
Чоловік у чорному костюмі нахилився до дружини — лектор побачив, як він пробував розворушити жінку, як швидко провів рукою по її обличчю.
— Маріє! — скрикнув він так, що у всіх завмерли серця. — Маріє... Марієчко... приїхали... прокинься!
Вона опритомніла і розбірливо мовила:
— Ти вибач, Миколо... Дітей шкода... Я винна. Машина зупинилась біля самих дверей приймального покою.
— Швидше! — скомандував Ігор.— Виносьте її. Я — до чергового!
Чоловік у чорному костюмі взяв дружину на руки — шофер і лектор допомогли йому — і зупинився нерішуче перед дверима.
— Ой, пробачте, — шепотіла Марія. — Пробачте, бога ради. Я, здається, наслідила... здається...
— Ну й дурна ти, як подивлюсь я на тебе, — сказав шофер.
— Сюди, сюди, — покликав Ігор, — виглядаючи з дверей. — Несіть її сюди. Пощастило вам. Кость чергує. Він як бог... Все може... З мого випуску хлопець.
В приймальному покої було парко; пахло хлоркою. Марія байдуже лежала на тапчані. Кость виявився дитинно-рожевим монументом — гладким, рудобровим, трохи вайлуватим хлопцем у важких окулярах.
— А я вже думав, старий, що ти знову нам підкинеш енцефаліт. Злякався навіть. Бо ця сволота, Кубайчук, з мене шкуру здере...
— Там все гаразд, — сказав Ігор. — Енцефалітів там не буде. Це, — він кивнув на Марію, — по твоїй частині.
— Тоді, старий, їдь, — сказав Кость. — Наталочку вітай, їдь, їдь. Тут твоя вища санітарна освіта не потрібна.
— Гад ти, — тицьнув його кулаком під ребра Ігор. — Живодер. Дивись, щоб усе було в ажурі. Зрозумів? Де ти таку будку відгодував? Може, залишитися? Допоможу.
— Їдь. Без тебе тут... Бувай.
«Розцілував би я тебе, друже», — подумав Ігор. Слідом за Ігорем вискочив Маріїн чоловік.
— Лікарю, лікарю. Скажіть тільки правду. Вона житиме?
— Чого ж їй не жити? Все гаразд. Готуй півлітра. Знаєш, хто такий Кость? Титан. З мого випуску. Він може все.
— Дякую, лікарю. Приїздіть коли-небудь. Вип'ємо.
— Гаразд, гаразд. Тільки запам'ятай. Я люблю горілку з перцем. Самогону в рот не беру. Ну, щасливо...
Машина рушила, вибіливши пронизливими променями паркан, лавки, стовбури лип, од яких віялом розбіглися тіні, та маленький будиночок із заґратованим віконцем, що стояв у глибині парку.
— Може й померти... — обізвався Ігор. — Крові страшенно багато втратила.
Знову рука машинально потяглася до приймача. «Раї Радіо Рома Раї Радіо Рома», — сказав диктор. Потім у машину вповзло приглушене калатання дзвонів. Звуки були зловісні, повільні. Спереду з'явилася залізнична колія. Машину добре труснуло на переїзді, мелодію дзвонів заглушив тріск, а коли тріск ущух, почулася впевнена скоромовка пастиря:
«Аве Марія грація плена домінус текум бенедікта ту ін муліерібус ет бенедіктус фруктус вентріс туї. Амен».
Цей чоловік говорив швидко і впевнено. Оператор, очевидно, використав штучну реверберацію звуку так, що здавалось, ніби пастир звертається до неба, ніби монолог проголошується на безлюдній землі, яка спокутувала всі гріхи. Але ось почулися несамовиті жіночі голоси:
«Аве Марія грація плена домінус текум... Амен.
АвеМарія грація плена домінус текум... Амен», — шепотіли жінки, і їхні голоси були принижені, благальні. Жінки молилися так, наче благали пощади.
— Невже може померти? — спитав лектор.
— Авжеж.
— Так безглуздо...
— Більшість смертей абсолютно безглузді, — сказав Ігор. — У відсутності сенсу — сенс смерті.
— Жахливо...
— В Ставках зупинимося. Подзвонимо в Гриців — у них там є телефон.
«Аве Марія грація плена», — шепотіли жінки.
— Тоскно, — сказав Ігор. — Я краще джаз пошукаю.
— Ні, ні, — запротестував лектор. — Нехай буде.
Ігор невесело посміхнувся.
— Лекторе, лекторе. А бога, кажуть, немає?
— Знаєте, про що вони моляться? Про те, що Марія, яка чекає дитину, благословенна і благословен плід її чрева, її дитина, Ісус.
— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Гарне ім'я — Марія. А Ісус... Що ж... Ісус не народиться.
Їх освітило зустрічне авто. Ігор зиркнув на попутників. У них були сліпучо нерухомі, задумливі обличчя. Коли машини розминулися, шофер сказав:
— Якби Плахін знав, де зараз його машинка бігає. Еге ж, Ігорю Станіславовичу?
— Якщо у цієї Марії четверта або третя група, тоді просто. Чоловік їй дасть. Свіженьку. Парубок він здоровий.
«Він тоді дасть кров, — подумав Ігор, — замість тієї, що залишилася на ковдрі та на сидінні машини; просидить ніч над цією жінкою, котрій ми випадково перешкодили вмерти, котру він ледве не відправив на той світ...»
— Здоровий хлопець, — підтвердив лектор. — А як він її ніс... ви бачили?
«Аве Марія грація плена домінус текум», — голосили жінки.
— Нічого, — сказав Ігор. — Все нормально. Кость — хлопець чудовий. Він тут насобачився... Я цю муру вимкну. Треба останні вісті послухати. Як там наші з Угорщиною зіграли? Хоча б рахунок узнати.
Подивився на годинник і додав:
— Шкода. Не встигнемо на телевізор. Зараз починається телевізійне кафе. «Блакитний вогник». Бувають непогані передачі. Пісеньки різні.
— Ставки, — сказав шофер. — Ну як, Ігорю Станіславовичу, дзвонити будемо?
Твори
Критика
