19-05-2017 Юрій Щербак 775

Юрій Щербак. Щастя

Юрій Щербак. Щастя

Намацавши в кишені ключ від квартири, Птуха повільно підіймається на п'ятий поверх; ліфт ще не працює — як для зручності громадян, що вселяються у новий будинок, так і для збереження потужних ліфтних двигунів од зайвого перевантаження. Частина мешканців уже вселилася. Звідусіль лунають звуки музики, життєствердний стукіт молотків, скрегіт пилок, дзижчання електросвердел і рівне гудіння: циклювальних машин; новосельці удосконалюють свої квартири. Птусі здається, що він не йде, а легко злітає вгору, позбавлений усіх пут земного тяжіння; навіть задишки не відчуває, хоч серце останнім часом дедалі частіше дається взнаки, й доводиться смоктати валідол. Встромляє в англійський замок ключ, повертає його і входить до передпокою. Відкриває двері вітальні, застигаючи на порозі. Дух йому перехоплює від щастя: порожню кімнату заливає рівне червоне світло від сонця, що ховається за чорним пругом Правобережжя, де золотою краплиною сяє баня лаврської дзвіниці. Птуха раптом уявляє себе золотою рибкою, йому здається, що він пливе у сонячних променях, наче у червонястій воді великого акваріума, — пливе, повільно поводячи плавцями, обнюхуючи кімнату за кімнатою, — стіни, двері, вікна — все, до чого можна доторкнутись. Квартира видається йому величезним світлим палацом з безліччю покоїв — адже Птуха ніколи ще не бував у таких великих порожніх квартирах, де нічогісінько немає, ще жодної речі — тільки голі стіни, обклеєні шпалерами, лискуча підлога й запах олійним фарби. Птуха пливе на кухню, відкручує кран і зачаровано дивиться, як виблискує в променях сонця струмінь води — наче ллється рідке золото. Потім довго й задумливо відкриває й закриває дверцята білосніжної газової плити, на яких незрозуміло чому написано жіноче ім'я: АЛЛА. Повернувшись до спальні (він уже твердо знає, що в цій кімнаті буде їхня з Ніною спальня), Птуха лягає горілиць на підлогу й, розкинувши руки, лежить, відчуваючи, як тіло його сповнює радість, і це відчуття схоже на лихоманку: його проймає озноб радості, радість поквапливими й пожадливими молотками гупає в скроні, вона кричить, волає в корчах: «Я хазяїн! я хазяїн! Тут усе належить мені! Все моє! Більше ніхто не вказуватиме мені, де покласти магнітофон, де поставити шафу або де повісити картину Клевера у важкій позолоченій рамі. Тут наказуватиму я!»

Птуха лежить у новому фінському темно-синьому костюмі, у голубій сорочці та синє-червоному галстуці, вперше в житті не боячись забруднити костюм, його лисіюча голова упирається потиличною кісткою в тверду підлогу, від якої віє прохолодою; Птуха заплющує очі, згадуючи, як у 1949 році мати привезла його, шістнадцятилітнього пуголовка, з Трипілля до Києва і віддала до фельдшерсько-акушерської школи, розташованої на вулиці Мельникова, де її двір тулився до зелених ярів Лук'янівки. Антон Птуха мріяв тоді про гарну міську одежу, бо приїхав у дідовому старому кітелі, бавовняних подертих штанях і чоботях, що давно просили каші; а іще він молив бога, щоб вчителька російської мови, Раїса Юріївна Фільварова, поставила йому за семестр четвірку, бо інакше він не отримає стипендії і як житиме — невідомо. Стосовно міської одежі, то Птуха мав абсолютно точні уявлення, що йому треба: чорні суконні матроські штани кльош, що не мають розпірки, а запинаються збоку на двох гачках, чорно-сіра шевйотова куртка-бобочка, синя в білу смужку сорочка, рожевий галстук, черевики на білій мікропористій підошві й солом'яний капелюх. А втім, солом'яний капелюх було відкладено в планах на наступний рік — учні першого курсу фельдшерсько-акушерської школи були ще надто зеленими шмаркачами, щоб носити солом'яні капелюхи. Птуха влаштувався працювати підсобним робітником у продуктовому магазині біля клубу трамвайників і через деякий час купив на товчку вимріяну одежу. З російською мовою було значно гірше: Раїса Юріївна, яка натхненно говорила на уроках про Некрасова й Чернишевського, читала прекрасні, часто незрозумілі — але від того ще прекрасніші — вірші й гнівалася, коли її учні писали в слові «начинаются» м'який знак, видавалася Птусі істотою позаземною, богинею справедливості, чий невблаганний меч ось-ось упаде на кволу Антонову шию. Коли Раїса Юріївна висвітлювала історичну роль Пушкіна в формуванні самосвідомості російського народу й читала уривки з «Бориса Годунова», перед очима Птухи виникали важкі, завазюкані глиною руки діда Павла: як кладе він на гончарний круг, на його вєрхняк, шмат масної трипільської глини, та й не просто кладе, а недбало ляпає, як ногою вдаряє по спідняку — товстому й широкому дерев'яному диску — і як кількох обертів верхняка та ледь помітних дідових доторків вистачає, щоб зі шматком глини сталися дивні перетворення, наче в цьому сірому тісті прокинулася якась лискуча істота, яка любить, щоб її пестили дідові руки, істота, яка росте вшир чи вгору, залежно від дідового бажання стаючи глечиком чи макітрою, мискою чи тиквою. В тій легкості, з якою Раїса Юріївна вихоплювала з себе слова, слова незвичні, піднесені, хвилюючі, було щось таке, що споріднювало вчительку з дідом Павлом, з його вмінням підкорювати собі глину. Звичайно, на диктанті Птуха вліпив м'який знак там, де він зовсім був зайвим, але Раїса Юріївна поставила-таки йому четвірку, й таким чином майбутнє фельдшерсько-акушерське світило було врятоване від напівголодного існування. А втім, на той момент сталася ще одна подія, яка теж мала благодійний вплив на подальший хід Антонового навчання. Оскільки при фельдшерській школі не було гуртожитку, мати влаштувала хлопця всього за сто карбованців на місяць (старими грішми, звичайно) на квартиру до Надії Самійлівни Петрусь, сорокатрьохрічної вдови, яка жила в старенькому власному будиночку на Глибочиці й працювала на кабельному заводі, через що її одяг, коли приходила вона з роботи, пахнув завжди толем і смолою. Приємний такий запах, Птусі подобався. Надія Самійлівна була жінкою дебелою, рішучою й любила добряче попоїсти на ніч. Як зварить, бувало, картоплі, принесе солоних огірків з льоху, покрає буханець чорного хліба, поставить чарку горілки та покладе перед собою повну тарілку тюльки — тільки голови встигає срібним рибкам відривати, — так і починаються у Птухи корчі в шлунку й сильне виверження слини, ну просто хоч з хати тікай. Широке й простодушне обличчя квартирної хазяйки прикрашали два передніх золотих зуби — верхні різці; отож коли Надія Самійлівна посміхалася, на її обличчі наче засвічувалися золоті сонечка; зуби Антоновій хазяйці вибив чоловік ще перед війною — вона завжди з гордістю розповідала про нього, який це був зарізяка сильний і як його боялися в усіх пивних та забігайлівках Лук'янівки. Зима 1950 року видалася морозна, люта; Глибочиця лежала в заметах, які вночі нагадували Птусі купи мерзлої риби; всі його думки тепер оберталися навколо їжі й тепла, бо хазяйка майже не топила в тій комірці, де мешкав Птуха, де стояло його вузьке залізне ліжко. Ночами Птуха не міг зігрітися, хоч і накидав на тонку байкову ковдру своє зимове пальто. Отак однієї ночі вік цокотів зубами, а за дверима в хазяйки світилося і чути було, як дзенькає посуд і важко порипує стілець, на якому сидить Надія Самійлівна Петрусь зі своєю самотньою вечерею; Птуха знав, що вона, випивши свої дві чарки горілки, сидить тепер за столом, сперши голову на руки, й безтямно дивиться у вікно, таке чорне, наче хтось ваксою шибки вимазав; час од часу Надія Самійлівна похитує головою, ніби співає про себе пісню. У Птухи завтра починалися зимові канікули, й він думав про те, як піде до магазину, в якому працює.

Птуха допомагав загортати масло й підносив пакети до прилавка. Йому був до душі залізний — універсамівський — порядок у магазині, не те що в їхньому сільмазі. Зовсім тут не те — завмаг Яків Семенович Рубінштейн, що не кажіть, відзначався кмітливістю і став наче предтечею сучасних прогресивних методів торгівлі. Але найбільше Птусі подобалося дивитися, як ріжуть масло, як крають його жовте, спокійне тіло на шматки. З картонного ящика виймали великий масляний куб і розгортали хрусткий папір. Потім продавщиця встромлювала в масло ніж. Довге лискуче лезо беззвучно занурювалося в жовту масу, залишаючи за собою рівнісіньку лінію розрізу. Масло видавалося Птусі безборонною і покірливою істотою, і йому страшенно хотілося взяти ніж до рук, спробувати, як м'яко вгрузає він у це життєдайне єство. Якби Антонова воля, він би вистругав з масла кулі, піраміди, диски, конуси. Друга продавщиця брала довгі жовті бруски й краяла їх не ножем, а тонким сталевим дротиком, натягненим на спеціальній рогульці. Ледве помітний рух, дротик не залишає по собі сліду — і від бруска відпадає шматок масла, сяючи зрізаною поверхнею, світлішою за жовті боковини. Отак міркуючи над таємницями масла, Птуха і незчувся, як двері з сусідньої кімнати прочинилися й на порозі зупинилась його хазяйка. Була в нічній сорочці, й Птуха крізь примружені повіки бачив, як просвічується сяєвом полотно сорочки, за яким темніє громіздке тіло Надії Самійлівни. Підійшла, й нахилилася над ним — він відчув запах горілки, — й ледве торкнулася його обличчя пальцями.

— Спиш?

Тоді Птуха розплющив очі, а Надія Самійлівна почала прикривати його — підсмикувати під ногами ковдру, щоб ноги не стирчали й не мерзли — навіть руку просунула й помацала його ноги, холодні, як крижинки. Підняла з підлоги пальто, накрила ним Птуху. Від тих її рухів так солодко зробилося Антонові, наче то матінка нахилилася над ним, наче знову повернулося дитинство і не треба здавати заліки з анатомії й бігати працювати до продуктового магазину. Йому здалося, що мати сяде коло нього, він притулиться до неї, вона тихенько заспіває йому пісню, й він засне, й прокинеться рано-вранці, коли мати піде доїти їхню Нюрку. Але дивно — Птуха відчув, що весь труситься, наче від холоду, цокотить зубами, немовби Надія Самійлівна не прикривала його пальтом, а навпаки — скидала з нього пальто і ковдру, все скидала. А вона тим часом підсмикувала йому, під боки пальто, примовляючи:

— Замерз? Замерзла бідна дитина... Бідний мій... Холодний весь...

Вузький промінь світла, що падав з дверей хазяйчиної кімнати, вихоплював її плечі, тугі вигини стегон, важку опуклість удовиних грудей, і тепер Птуха відчув переляк, і ще якесь нове, незвідане, тремтливо-зухвале почуття ворухнулося в його серці, і він простягнув руку до Надії Самійлівни. Цей рух не залишився непоміченим.

— Що, змерз? — пошепки спитала хазяйка.

Птуха мотнув головою, відчуваючи, що його рука опинилася в хазяйчиній руці. Надія Самійлівна сіла на ліжко. Птуха лежав нерухомо, йому здалося, що він скоцюрбився, наче березовий листок на морозі. Почув лише тихий шепіт хазяйки:

— Зараз зігрієшся, бідолахо... Посунься... не бійся... посунься...

Від того разу Надія Самійлівна не раз і не двічі запрошувала Птуху до своєї вечері, і невдовзі хлопець уже скидався на добре вгодованого линька. Десь знайшлися і рум'янці, й зухвалий блиск в очах, а ребра та худий зад трохи піднабрали м'яса, та й хода Птухи стала тепер упевненіша, бо це ж не жарти — заощадити сто карбованців (старими грішми, звичайно) на місяць, які вже не брала з квартиранта хазяйка, Сто карбованців — це сто пиріжків гарячих, а м'ясом, з фаршем смачним, схожим на ліверну ковбасу. А ліверна ковбаса належала до найулюбленіших Антонових ласощів.

Приблизно під ту ж саму пору, коли Птуха так добре уладнав свої квартирантські справи, сталася й друга подія, яка теж відіграла певну роль у його подальшій долі. Першокурсників повели до анатомки й показали мертві людські тіла. Анатомка містилася неподалік від фельдшерської школи на території обласної лікарні; ця похмура одноповерхова будівля з підвальними приміщеннями стояла у котловані, до якого треба було спускатися вищербленими сходами. Майбутніх фельдшерів повели не ліворуч, не туди, де містилася кафедра анатомії стоматологічного інституту, де трупи завдяки старанням препараторів втратили суверенний людський характер, ставши радше схожими на абстрактні анатомічні схеми, а праворуч, де перебувала на той час кафедра патологічної анатомії, тобто туди, де робили розтини людей, померлих у лікарні. Птуха точно визначив своє життєве завдання на ближчий час, повільно спускаючись вниз: витримати. Витримати, ніяк і нічим не виказати свого переляку перед смертю. Та коли Птуха і його товариші опинилися в непривітному смердючому приміщенні, де стояло чотири оцинкованих столи, на одному з яких лежав труп жінки, Птуха зі здивуванням відзначив, що ця картина хвилює його значно менше, ніж він чекав. Навпаки — в ньому прокинулася цікавість: що то за гостроноса чорнява молода жінка, навколо рота якої він помітив якісь темнуваті плями? Від чого вона померла? Виявилося, що небіжчиця — бухгалтерка артілі, де виробляються шовкові краватки, — вчинила розтрату і перед загрозою неминучого покарання покінчила життя самогубством, випивши склянку нерозведеного оцту. Врятувати в лікарні її вже не змогли. Після цих пояснень цікавість у ньому тільки зросла — йому схотілося тепер побачити, що робиться всередині цієї жінки, як вплинула на неї така обпалююча отрута. Коли прийшов прозектор і почався розтин, один тільки Птуха з усієї групи і залишився, аби все побачити на власні очі, нічого не пропустити. Прозектор був у доброму настрої, він жартував з викладачкою анатомії, яка привела їх сюди, і Птуха швидко перейнявся буденністю цієї картини — він і собі почав встрявати у розмову й намагався жартувати. Всі його побоювання на сходах, перед зішестям у цей підвал, здалися йому марними, смішними; за цю годину він виріс у власних очах, бо переконався в силі свого духу; йому здалося, що він пізнав дві найбільші таємниці світу: жіночого кохання й людської смерті. Від того часу з'явилася в Птусі добре прихована зверхність, погорда. Зрозумів, що він сильна людина, набагато сильніша за інших, що він усе може, бо здатен робити те, на що інші, слабкодухі, ніколи не підуть, бо слабаки вони, тюхтії гидливі.

Саме в ті роки Птуха збагнув, що таке щастя: це те, чого ти сьогодні не маєш, але обов'язково матимеш завтра. Мусиш мати. Тільки досяжність мети робить її привабливою, і ця мить переходу мети в дійсність приносить людині щастя. Якщо мета недосяжна — якщо, скажімо, ти, малий фельдшер у чорно-сірій шевйотовій бобочці, бачиш себе гросмейстером з шахів, таким, як Пауль Керес, чи популярним співаком у білому смокінгу, як Леонід Утьосов, якщо ти закохуєшся в чемпіонку СРСР з метання диска красуню Ніну Думбадзе і мрієш про її взаємність чи винаходиш новий вид зброї — електромагнітну гармату завдовжки в сорок кілометрів, завдяки якій президент Трумен подає у відставку й війна в Кореї припиняється, — якщо ти ставиш перед собою таку мету — значить, ти пропаща людина, нещасний мрійник, не бачити тобі ніякої радості від твого вбогого життя. Якщо ж, навпаки — ти не кружляєш у небесах, а твердо ходиш по вулицях, по землі, до всього придивляєшся, бачиш, як люди одягаються, про що вони говорять, якщо ти зазираєш у магазин на площі Толстого, де вільно стоять у продажу автомобілі ЗІМ за 41 000 карбованців (старими грішми, звичайно), якщо ти розраховуєш тільки на власні сили (мати померла, й тепер навіть ті 100 карбованців на місяць не стало кому присилати), — то ти відчуваєш, що принести щастя може навіть купівля першого в твоєму житті справжнього костюма — двобортного, солідного коричневого костюма і давно вимріяного солом'яного капелюха: це все приготоване до випускного вечора, на якому Птуха Антон Григорович отримає диплом фельдшера-акушера. До того ж вечора він відпускає чорні вусики, стаючи схожим на романтичного героя твору великого російського письменника М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу».

Випускний вечір нагадував костюмований бал, бо всі ходили виряджені в нові костюми й плаття, поважні й малорухливі, а Надька Топчій, яка вийшла заміж за молодшого лейтенанта медичної служби, прийшла в довгому синьому панбархатному платті (за теперішніми уявленнями це було «максі») й нагадувала героїню одного з романів визначного російського письменника І. О. Гончарова, прочитаного Птухою за рекомендацією Раїси Юріївни. І хоч на тому вечорі вчителі палко закликали випускників пишатися професією фельдшера, а професор Полтавець, який теж колись кінчив це училище, мало не плакав і розчулено кричав, що немає кращої професії в світі, ніж бути фельдшером, Птуха як ніколи холодно й ясно розумів, що все це брехня. Треба стати лікарем. Усі, хто виступав, були лікарями, жоден з них чомусь не засидівся у фельдшерах. Тільки вступ до медичного інституту принесе Птусі бажане щастя.

Йому дали гарне призначення — до Трипільської дільничної лікарні, проте Птуха не поспішав повертатися в рідні краї, до яких остаточно охолов. Йому і в Києві було непогано, хоча, відверто кажучи, не розумів він цього міста, чуже воно було для нього. Проте відчував, що саме в Києві має з ним статися чудесна пригода, щось казкове й несподіване, щось таке, що коїться з вищої волі небес. Передчуття його справдилися: зустрів на вулиці свого односельця Мишка Заноздру, в якого голова міцно зрослася з тулубом, без зайвих зчленувань у вигляді шиї. Мишко Заноздра вчився на третьому курсі медичного інституту, грав в інститутській капелі бандуристів на бубоні (був у нього коронний номер; бухаючи в бубон, заревіти на весь зал: «Ой пішов би танцювати, тільки чоботи порваті!») й працював на кафедрі анатомії в професора Спірова. Мишко сказав Птусі, що на кафедрі оперативної хірургії й топографічної анатоми негайно шукають лаборанта, обов'язково хлопця, і багатозначно додав, що професор, який завідує кафедрою, є деканом лікувального факультету. Птуха одразу зміркував, які перспективи відкриваються для нього у зв'язку з цим повідомленням, і не забарився піти на кафедру, що містилася в приміщенні анатомки на вулиці Мечнікова. Готував анатомічні препарати, зовсім не боячись трупів. Адже їх вимочували в формаліні, після чого вони лежали сірі, нейтральні, немов негативні відбитки справжніх людей.

Через рік, як і слід було сподіватися, Птуха став студентом медичного інституту. Дивно — спалах щастя був коротким і тривав усього два дні, а потім на Птуху накотилися хвилями нові турботи: треба було влаштовуватися у гуртожитку, поїхати додому — викопати діду Павлу картоплю, а потім ще й продати її, треба було справити собі зимову одежу: купив зелене австрійське пальто з шинельного сукна (тоді це був останній крик київської моди), заячу хутряну шапку й важкі лижні черевики з товстими підошвами: в ті роки саме починалася мода на товсті підошви, і Птуха з гострою заздрістю дивився услід тим хлопцям, що тинялися по Хрещатику в вузьких штанях і темно-червоних закордонних черевиках на товстих підошвах, а в декого були навіть білі плащі, й їхні власники здавалися білими круками, що дивом залетіли в чорно-сірий статечний світ хрещатицьких перехожих, викликавши серед останніх неабияке роздратування; серед тих білих круків було багато іноземних студентів, яких тоді звали «демократами», а на вулицях обзивали «стилягами», і цей таємничо-далекий, недосяжний світ вабив до себе Птуху, так, як колись у селі вабив його кам'яний дім старого лікаря, Петра Тимофійовича Бабія, дім, повний чудес і таємниць: уперше в тому домі Птуха побачив скляні сяючі кулі на ялинці, так багато книжок у шафах, вперше уздрів мікроскоп — чорний, воронований, таємничий, наче пістолет.

Птуха залишився працювати на кафедрі, де його цінували. Досконало вмів відсепаровувати ланцетом окремі ділянки людського тіла й заливати в судини спеціальні воскоподібні розчини, які швидко тверділи: червоний до артерій, синій — до вен. Після такої філігранної роботи колишнє людське тіло ставало схожим на великий радіоприймач, всередині якого прокладено різноколірні дротики. Ця робота давала Птусі 500 карбованців на місяць (старими грішми, звичайно), і в день зарплати він дозволяв собі неймовірну розкіш — піти до коктейль-холу, розташованого навпроти Золотих Воріт, там, де зараз ресторан «Лейпціг». Завжди сідав за стінку бару — стійка колом оточувала центр залу. Замовляв три коктейлі й, поступово хмеліючи, задумливо колупав соломинкою в склянці, намагаючись насадити на кінець соломинки червону п'яну вишню і якось донести її до рота. Волосся на Антоновій голові кучерявилося, наче після перманенту, очі були бистрі, а вусики робили його красюком, схожим на провінційного перукаря. Дудлячи коктейлі, Птуха млосно споглядав барменшу Ніну, чорнооку ставну молодицю, з-під білої блузки якої звабливо випиналися пишні груди. В ці хвилини Птуха почувався хазяїном життя, героєм трофейного кінофільму «Тенета шпигунства», блискучим офіцером, що пропиває життя в шинках Танжера. Потім, одержавши здачу — 3 крб. 40 коп. — він плуганився на Печерськ, до гуртожитка на вулиці Петра Могили, або, як казали студенти, «на могилу». Тепер до двох таємниць, так дочасно відкритих Птухою, долучилася третя: таємниця грошей, ілюзія їхньої всевлади. Коктейль «Столичний» за 3 крб. 20 коп., коктейль «Абхазія» за 5 крб. 40 коп., коктейль «Мисливський» за 10 крб. 20 коп. (старими грішми, звичайно). Маєш гроші — п'єш коктейлі. Не маєш грошей — п'єш компот у студентській їдальні. Все залізно. Потім коктейль-хол закрили, а на шостому курсі, коли Птуха проходив курс судової медицини, їм показали на кафедрі череп колишнього директора київського коктейль-холу: директор застрелився (теж мала місце розтрата), і це був дуже рідкісний випадок, бо куля не розірвала череп, не вискочила назовні, а дзигою крутилася по мозку, так і не знайшовши для себе виходу. Справа, по-перше, полягала в тому, що стрілявся той директор з якогось слабенького револьвера, несерйозної пукавки, а по-друге, виявилося, що в нього винятково товста черепна кістка, яку ледве пробив той постріл. Птуха задумливо крутив у руках директорів череп, мов Гамлет череп Йорика. На шостому курсі пройшла пошесть одружень — майже всі Антонові колеги позакохувалися й попереженилися, тільки він нічого перспективного для себе не знайшов. Правда, приглянулась була якось йому білява дівчина з педіатричного факультету, гуляли вони на весіллі в гуртожитку, Птуха танцював з нею танго «Жалюзі», відкопиливши праву руку так, як робив це Вітька Барембойм, який танцював «стилем», потім вивів дівчину на сходову клітку, вони піднялися в той закапелок, де ніхто не ходить, бо сходи ті вели на горище. Стояли там ящики з піском й висіли вогнегасники. Птуха почав діловито розстібувати на дівчині блузку, й вона спочатку отетеріла від такого дещо несподіваного способу знайомства, а потім вліпила Птусі ляпаса й побігла вниз. Він нічого не зрозумів — з чого б це їй викобенюватись? — а потім на нього напала звіряча нудьга, бо він знав інший світ, а ця дівчина була з чужого й недосяжного, чистенького світу школярок у білих фартушках і мереживних комірцях, світу маминих дочок, і вона, звичайно, була дурним телям і нічого не розуміла в справжньому житті, й Птусі захотілося битися головою об стіну чи стріляти невідомо куди розривними кулями, й він схопив вогнегасник і щосили стукнув його капсулем об стіну, й з червоного балона вихопилася біла піна, й лише тоді Птуха відчув полегшення й розраду, наче то з його душі збігла каламуть, що назбиралася за ці роки. Після того Птуха не залицявся до чистеньких дівчат; нецікаво йому було з ними, нудно. Його життєві потреби задовольняла на той час тридцятилітня буфетниця Жулянського аеропорту, фарбована блондинка Льоля, яка жила разом зі своєю бабунею на Верхньому Валу, в одному з тих подільських будиночків, у яких можна було б знімати фільми з життя різночинців 60-х років XIX століття, про яких так гарно розповідала Раїса Юріївна. Єдиною Льолиною вимогою до Птухи було — не гасити ні за яких обставин світло в кімнаті, бо Льолина бабуся, яка мешкала поруч, у прохідній комірці, дуже цього не любила. Бабуся свято вірила в те, що при світлі її онука не займатиметься чимось таким. З харчами в Льолі було набагато краще, ніж у Надії Самійлівни Петрусь. Птуха вперше пізнав тут смак сьомги, червоної ікри, вірменського коньяку «Двін» і грузинського вина «Гурджаані».

На четвертому курсі медичного інституту Птуха зрозумів, що на анатомічних препаратах багато грошей не заробиш і що треба думати про майбутнє. Знову наближалася та неприємна хвилина, коли йому могли дати призначення в Трипілля, до наддніпровських круч і весняної багнюки, туди, де немає Жулянського аеропорту, коктейль-холу, Центрального стадіону і такої кількості самітніх жінок, які за краплину ласки ладні все тобі віддати. Подумав-подумав — які б хвороби йому вибрати такі, щоб можна було й гроші заробляти, і щоб люди не вмирали, бо трупів з нього було досить, набридли вони йому, — і вибрав отоларингологію, те, що людською мовою означало хвороби вуха, горла, носа. Почав учащати на кафедру професора Шварцберга й вперто опановувати таємниці видирання гландів з горла. А рука в нього була легка — мабуть, вдався в діда Павла, — легка й точна, і навчився Птуха виполювати гланди з горлянок і поліпи з носів так само швидко й вправно, як мати виполювала колись город після травневих дощів.

Пройшли, промайнули роки, і вже не пізнати колишнього студента, якби не прізвище Птуха і не вираз його бистрих очей. Споважнів Птуха, погладшав, кудись поділися гусарські вусики — бо ж не личить доцентові Антону Григоровичу Птусі, наставнику молоді, який ходить тепер в ондатровій шапці, темно-сірому пальті з бобровим коміром, фінському костюмі, західнонімецьких черевиках «Саламандра», єгипетській бавовняній білизні, довгих англійських вовняних шкарпетках-гетрах, — не личить тепер Антонові Григоровичу бути схожим на провінційного перукаря. Птуха давно вже зрозумів, що чим солідніший вигляд вій матиме, тим охочіше віддячуватимуть йому щасливі батьки й матері, дітям яких вирве він гланди й поліпи — артистично, красиво, без зайвого болю і будь-яких ускладнень. Зрештою, Птуха ніколи не принижувався до того, щоб вимагати від пацієнтів гроші — ні, він свято дотримувався принципу безплатності нашої медицини. Але коли потім, приймаючи з його рук своїх здорових, позбавлених гландів і поліпів нащадків, батьки в пориві вдячності засовували в кишеню Птусі хрусткі асигнації — червоні чи зелені, — він не відмовлявся, знаючи, що відмовою своєю може тільки образити гарних людей. Багато щастя мав Птуха в останні роки, бо купівля кожної нової речі приносила йому короткий спалах щастя. Світ тепер йому нагадував небосхил темної липневої ночі, на якому сяють міріади зірок. І кожна зірка — це якась річ, яку можеш купити, і вона падає з неба в твої долоні, прокреслюючи в темряві сліпучу лінію. Сяєво вдоволення на мить освітлювало його душу, на мить втамовувало його спрагу, його невситимість, після чого знову западала темрява, а в душі оселявся вовчий голод, і він прикипав поглядом до зоряних розсипів: яку нову зірку зірвати? Куди простягти руку?

Кілька років тому Птуха нарешті одружився — набридло тулятися по найманих кутках, гуртожитках, квартирах, обідати в ресторанах та їдальнях, набридло їсти пельмені й супи з концентратів, зготовлені на комунальній кухні під суворим наглядом сусідок. Щоправда, вибір нареченої виявився ділом непростим. 3 одного боку, Птуха і чута не хотів про тих чистеньких дівчаток-студенток, які нічого за душею не мали, але яким треба було б базікати якісь дурниці про кохання, витрачати на них дорогоцінний час, валандаючись по парках і кінотеатрах або, не дай боже, музеях, боячись доторкнутися до цих дивних істот, бо ніколи не відомо, як вони на це відреагують. З іншого боку, й мови не було про одруження з однією з тих самітніх жінок, яких так добре вивчив Птуха і яких зневажав за їхню покірливо-собачу відданість, за примітивність суджень і вульгарні манери. І тому він зрадів, коли стара професор-педіатр Сомко познайомила його зі своєю племінницею Ніною — перезрілою тридцятидвохлітньою дівицею, що, як патетично проголошувала Сомко, «ще не знала мужчин». Птусі це навіть цікавим здалося, немов складний клінічний випадок. Ніна виявилася зизуватою товстухою, яка на кожному кроці шарілася так, що, здавалося, від червоних щік її можна було запалити сірника. Наївність і чистота Ніжині сподобалися Птусі, а ще більше сподобалося, що Ніна мала двокімнатну квартиру з балконом на вулиці Енгельса, хоч не на неї виписано особовий рахунок, а на її матір, з якою жила вона разом і ще з двома тітками. Але квартира гарна, з високою стелею. Ніна здалася Антону Григоровичу таким покірливим телям, що він, не вагаючись, одружився з нею. Ставши власником прохідної кімнати в квартирі, що належала чотирьом дивакуватим жінкам, Птуха на хвилину почувся щасливим. Але тільки на хвилину, бо не встиг останній гість зачинити за собою двері, як з кухні залунав солодко-вимогливий Нінин голос («Антосю... Антек... Античний ти мій»), кличучи його на допомогу в святому сімейному далі миття тарілок; самітні жінки ніколи не примушували його мити посуд. Але в цілому Ніночка виявилася гідним партнером в зніманні зірок з неба,, хоч багато з тих речей, що вони їх придбали разом з Ніною, їй не можна було носити з огляду на кругле черево й товсті ноги. Але все одно: зірок тих назбиралося багато: бельгійські жіночі високі чобітки, французька шуба під норку — чорне лискуче хутро зі смугами; польський пухнастий рожевий светр, індійська хустка з золотими смугами, іспанська червова сумочка з козлячої шкіри, шерстяний англійський костюм «джерсі» — темно-синій, з білим комірцем, сама елегантність і скромність, західнонімецький білий брючний костюм, чорний французький оксамитовий плащ, туркменська каракулева шуба, шерстяний, гірчичного кольору костюм з Італії, югославські туфлі на тонких підборах, чорний костюм з міді-сукнею для захисту дисертації, обручка з діамантами, золотий годинник на ланцюжку, що вішається на шию, золота обручка з рубіном, шкіряне пальто з Туреччини, замшевий угорський костюм, іранський пуловер з грубої білої вовни, американські джинси (правда, Ніночка в ті джинси залізти не змогла), болгарська дублянка, літні плаття з французького шовку, японська парасолька з драконами.

Коли Птусі набридло купувати предмети жіночого туалету, він вдався до необмежених, як він гадав, можливостей науково-технічної революції: насамперед купив собі японський годинник «Сейко», потім — елегантну кінокамеру з трансфокатором, завдяки якому дістав змогу то наближувати, то віддаляти від себе оточуючий світ залежно від настрою; до кінокамери додав кінопроектор у світлому чохлі, схожий на друкарську машинку; для монтажу майбутніх фільмів конче був необхідний монтажний столик з маленьким сіро-тьмяним екранчиком, на якому можна продивлятись фільми, ганяючи їх задом наперед, — і тоді всі сміливо крокують назад, м'ячі вилітають з воріт, і люди не вмирають, а бадьоро вискакують з домовин і бігцем поспішають жити, молодіти, здитинюватись... Для того, щоб кваліфіковано вести зйомки, знадобилися штатив і освітлювач, білосніжний екран та магнітний алфавіт для зйомок різних дотепних титрів; як кожний мужчина, що поважає себе, Птуха придбав фотоапарат «Зеніт» в експортному варіанті, а до нього три об'єктиви — «Юпітер-ІІ А», «Геліос» і «Таїр». Збільшувач та інший дріб'язок для проявлення фотоплівок коштує якісь копійки, одну операцію на носі, одначе Птуха відкинув геть сірятину фотопаперу й перейшов на кольорові діапозитиви, для демонстрування яких куплено було напівавтоматичний діапроектор. Забезпечивши, так би мовити, зорову документацію свого життя, Птуха вирішив податися в чарівну країну музики: стереомагнітофон «Грюндіг», касетний магнітофон «Соні», японська стереофонічна радіола з потужними звуковими колонками, маленький транзисторний приймач «Нешнл» і великий транзисторний приймач «Саніо» прикрасили його культурне дозвілля; правда, часу на кінофільми та запис цікавої музики ніколи не вистачало; до вищепойменованих речей слід долучити німецьке фортепіано «Рьоніш» — для майбутніх дітей, аби розважали вони розчулених батьків звуками серенади Шуберта чи полонезу Огінського. Одначе, купивши кольоровий фінський телевізор і малий переносний телевізор «Електроніка» (на випадок сварки з тещею), Птуха з жахом помітив, що кількість предметів до набуття почала поступово зменшуватись; звичайно, мова не йде про холодильник, підлогонатирач, автоматичну електропраску, міксери, млинок для кави, кофеварку, машину для миття посуду та інші необхідні в домашньому господарстві дрібниці, якими подружжя було віддавна забезпечене; і, звичайно, були в цьому домі кришталеві вази, німецькі сервізи, афганські килими, чеське скло фабрики «Богемія», єгипетські мельхіорові чарки, в'єтнамські срібні таці й порцелянові чашечки для кави, оправлені у срібло: порцеляна виблискувала загадковими червоними драконами. Бажання Птухи, його потяг до хвилин щастя, що супроводжують купівлю якоїсь речі, прийшли в діалектичну суперечність з обмеженою житловою площею: мати Ніночки, пенсіонерка-ідеалістка, яка колись працювала коректором у газеті «Пролетарська правда», згодом — у «Київській правді», та її сестри-ідеалістки з мовчазним жахом спостерігали, як квартира заповнюється речами, як поступово речі починають витискати людей. Птуха й Ніночка вже й самі почувалися в захаращеній квартирі, наче міль у пронафталіненій шафі; а тут якраз на небосхилі засвітився югославський меблевий гарнітур у старовинному стилі, з гнутими ніжками, темного дерева з червоною оббивкою, з ідилічним двоспальним ліжком і круглим дзеркалом-трюмо, з рожевими пуфиками й делікатними коричневими візерунками на склі серванта — комплект для вітальні, спальні й кабінету; власне кажучи, відмовитися від меблів не можна було, це межувало б зі злочином, бо більше такий шанс міг і не трапитися, — й гарнітур переможно в'їхав до їхньої кімнати. Стільці у зв'язках, як снопи, стояли в кутку, торкаючись своїми старомодно гнутими ніжками стелі; Птуха оселився спати під столом, а Ніночка на ніч прив'язувалася до двоспального ліжка, яке через нестачу житлової площі довелося поставити сторчма. А перед Птухою вже відкривалися нові обрії й нові зоряні далі: легковий автомобіль і трикімнатна кооперативна квартира на Русанівці, тобто — нарешті! — звільнення від сестер-ідеалісток, які вперто не хотіли вмирати, лише безтілесними тінями повзали по квартирі, згадуючи романтичні двадцяті роки й виступи Маяковського в Києві.

Навесні Птуха вибрав на Борщагівці новеньку автомашину «Жигулі». Хвиля щастя — справжнього й непідробного — огорнула його серце, коли він бігав від одного автомобіля до другого — від біло-молочного до темно-вишневого кольору: почуття радісної розгубленості навіть почало пригноблювати його. Що не кажи, а в п'ятдесяті роки в чомусь легше жилося, коли не було такого великого вибору, коли тобі давали в руки єдино можливу річ, без всяких фасонних і кольорових витребеньок, — і привіт. Не треба ламати голову, мучитися, боячись, що можеш припуститися помилки. Та одразу відігнав від себе ці блюзнірські думки: для чого, власне, людині даються голова й очі, як не для вільного вибору? Недарма дід Павло любив примовляти: «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте». Вибрав престижну — темно-синю — «Ладу-1600» з безліччю блискучих деталей, які радісно сяяли на травневому сонці.

...Птуха лежить на підлозі своєї нової порожньої квартири, лежить, розітнувши руки від щастя, почуваючись альпіністом, котрий тільки-но зійшов на Еверест, — показували недавно таких диваків по телевізору; одначе він неправий, порівнюючи себе з ними, адже це були люди з чужого, ворожого Птусі світу. Навіть обличчя в них були незбагненно-щасливі, гидко було дивитися на незрозумілу радість цих худих, сильних красунів. 3 чого, власне, радіти? З того, що могли покалічитися, поморозитись, загинути в льодовиках? З того, що дісталися на цю мертву купу каміння? Йому раптом стає холодно й непривітно, лежати на твердій підлозі незручно, настрій починає всуватися швидко й невблаганно, наче щось раптово в Птусі обірвалося, якась весела струна всередині. Чорна туга заливає його душу. Туга, яку не в силах розвіяти навіть купівля кольорового японського відеомагнітофона з касетами різних веселих фільмів, навіть купівля дирижабля з атомним мотором чи живого слона, до якого причіплюється будинок на колесах. Йому спадає на думку страшна річ: наче він уже помер, з квартири винесли всі його речі на кладовище, щоб поховати разом з ним, як це робили колись скіфи (величеньку яму доведеться викопати, практично прикидає він), через те тут так порожньо, й що про нього забули, бо стільки було речей, стільки клопоту, що небіжчика в суєті не помітили, залишили його тіло, мов ту порожню скриню, в якій хаотично переплутані сині й червоні дротики, а коли кинуться за ним, коли знайдуть його тут, то вирішать не ховати його на кладовищі, не витрачати цінну землю, а віднесуть на кафедру оперативної хірургії й топографічної анатомії, де студенти вчитимуться на його тілі, пластуючи його уздовж і впоперек. Йому стає жаль самого себе, безнадійна й глуха ненависть до всього світу охоплює Птуху — ненависть за понівечене життя, в якому не спізнав він чистої любові, а бачив усе догори сподом, навиворіт; він згадує, як ховав, криючись від Ніни, свою колишню хазяйку Надію Самійлівну Петрусь — стареньку беззубу бабусю (й куди тільки подівалися її золоті зуби?), яка нікуди не пішла зі своєї халупи на Лук'янівці, хоч пропонували їй переселитися в нову квартиру, бо не хотіла вона розстатися зі старими яблунями, що вже не родили, й квітником, — на її похорон, крім Птухи, прийшло п'ятеро таких же стареньких лук'янївських бабусь у чорних хустках, які поступово й спокійно ховали по черзі одна одну; труна стояла на тому столі, за яким Птуха вечеряв з Надією Самійлівною, старе зеленкувате трюмо завісили простирадлом, хоч можна було цього й не робити, бо трюмо, заглиблене в своє минуле, майже не віддзеркалювало нічиїх зображень; запахи 1950 року оточували Птуху, давні, забуті запахи — цвілі, старих меблів, фікусів, скатертини, швейної машини, нікельованих куль на старому залізному ліжку; Птуха дивився на Надію Самійлівну й не пізнавав її — така маленька й стара була вона, все відбувалося наче уві сні, відчужене й далеке, наче це не з ним коїлося, і вигляд цієї смерті також полишив його байдужим, як і всі інші смерті, бо він таки був сильною людиною. А тепер, лежачи догори черевом у своєму урочистому фінському костюмі і склавши руки на грудях; наче покійник, Птуха відчуває нестерпний біль у серці, біль і слабкість, щось нестримне й жалісливе підкочується до горла, й він починає плакати, й сльози по скронях і вилицях повільно стікають на вуха — спочатку він плаче тихо, нечутно, потім починає ридати й, щоб не захлинутися слізьми, перевертається на бік, потім стає на карачки й, плачучи, повзе до ванної кімнати, пускає гарячу воду. Його схлипування заглушує струмінь води, що розбивається у фаянсових глибинах ванни. Птуха стоїть на колінах перед ванною, миє обличчя — вода робиться нестерпно гарячою. Це справжній окріп, й він тоді вмикає холодну воду.

З мокрим обличчям повертається він до вітальні. Костюм і сорочка теж мокрі. Червоне світло, що обпалювало стіни кімнати, уже вщухло; шпалери й стелю вкриває попелястий відтінок, лише у вікнах і балконних дверях ще прощально виграють ясно-зелені й пурпурові барви. Птуха виходять на балкон. Перед ним лежить Дніпро, над яким уже западають вологі сизі сутінки. На катерах і буксирах запалюються бортові вогні. На пляжі неподалік його будинку горить вогнище і хтось грає на гітарі. До Птухи долинають пахощі смаженого м'яса, гуркіт двигунів на річці й галас дітей у дворах Лівобережжя.

Він чує стукіт у двері, але не ворушиться. Це якась помилка, бо хто може сюди прийти, кому Птуха потрібен? Стукіт настирливо повторюється, і Птуха знехотя відчиняє двері. Жінка у зеленому платті, білява й миловидна, стоїть перед ним.

— Вибачте, я ваша сусідка. Чи не можна попросити у вас стільці? У нас новосілля, народу набилося багато, а посадити немає де. А гості йдуть і йдуть.

Поки він витлумачує, що меблі ще не завезли й допомогти нічим він не може, жінка уважно й доброзичливо придивляється до нього. Перебиваючи його, вона питає:

— Пробачте, ви часом не професор Птуха?

— Птуха, — похмуро підтверджує він. — Доцент.

— Ви моїй дочці операцію робили, — радіє жінка. — Може, пам'ятаєте? Гланди й поліпи. Позаторік. Чудово зробили, велике вам спасибі.

— Нема за що. — Птуха долонями витирає вологе обличчя, збираючись закрити двері перед незнайомою, але вона рішуче бере його за руку.

— Професоре, я вас дуже прошу зайти до нас на новосілля. Дуже прошу. Будемо вам раді. Ми такі щасливі, слів просто немає. Ця квартира — диво. Розділіть нашу радість, прошу...

Він покірливо йде за нею, не розуміючи, задля чого, куди його ведуть, але м'яка наполегливість цієї жінки в зеленому йому подобається, жінка йому теж подобається — вона коротко стрижена, її волосся золотавими пасмечками світиться на шиї. У незнайомій квартирі його зустрічають радісні незнайомі люди, стіл зсунуто вбік, до стіни, тут багато молоді; люди голосно розмовляють, співають, сміються, сидячи на чемоданах і на підлозі, застеленій газетами, гучно грає магнітофон, а хазяйка, намагаючись перекричати всіх, представляє професора Птуху, рятівника її дочки; йому наливають повний — штрафний — фужер коньяку, одразу примушують випити другий, він закушує помідором, знайомиться з гостями, починає усміхатися, хазяйку звуть Лідою, вона перекладачка, перекладає з англійської, меблів вона не купувала, бо грошей немає, а старі меблі не хоче завозити, на стіні висить портрет старого мужчини з сивою бородою, — хто це? Чоловік Ліди? Виявляється, що це Хемінгуей, усі п'ють за здоров'я Ліди, потім за здоров'я її дочки — десятирічної Наталки; Наталка його, звичайно, не пам'ятає, бо під час операції всі були в халатах і масках, страшні такі, наче з пекла, він теж не пам'ятає Наталки, бо в обличчя дітям він не дивиться, а зазирає лише в їхні горлянки; Птусі робиться весело й легко, йому тут усе подобається, а особливо молодша Лідина сестра — струнка дівчина у білих джинсах, з світлим довгим волоссям — також перекладачка, тільки з французької, вона трохи нагадує йому ту, в студентському гуртожитку, яка дала тоді йому ляпаса, одначе навіть ця згадка не псує йому настрою, навпаки, йому тут дуже легко й весело, обличчя Лідиної сестри — її звуть Мариною — видається Птусі неймовірно прекрасним, наче в якоїсь закордонної кінозірки, магнітофон грає стару як світ мелодію «Жалюзі» — сорок скрипалів танцювального оркестру паризького радіоцентру змахують смичками, і Птуха танцює танго з Мариною, забувши про все: йому здається, що життя його починається спочатку, що він не товстий, низенький на зріст, лисий, сивіючий обережний доцент, повільний і нудний, якого побоюються на кафедрі, такий він правильний, а легкий у рухах молодий хлопець, дотепний, вільний, бажаний у будь-якому товаристві, немає в нього ніякого минулого, все ще попереду, ще ніяких жінок він у своєму житті не знає, тільки в Марину, яку побачив уперше, одразу з першого погляду закохався; Марина танцює, побожно заплющивши очі, мила така, тонка й довірлива, від неї пахне французькими парфумами «Кліма», він пізнав цей запах, бо колись купував Ніні, але тій запах цей не личив, бо не може будяк пахнути, як троянда; ні, на цей раз Птуха не дав розгулятися своїм гірким думкам, він не пустив біль у серце, він знищив своє минуле ще одним фужером коньяку, бо не міг отруїти цими спогадами єдиний, найкращий, найщасливіший вечір у своєму житті; серед загального галасу, криків, тостів, сміху ніхто не помічає, як Птуха виходить з квартири. Двері відчинені, на сходовій площадці стоять якісь незнайомі хлопці й дівчата, курять, цілуються, вони не звертають на Птуху жодної уваги, він повільно спускається вниз, виходить на вулицю, перетинає широку смугу асфальту, навіть не дивлячись з обережності навсібіч, як робить це завжди; переходить вулицю, не думаючи про автомобілі, що сигналять йому й миготять фарами, включаючи дальнє світло, він спускається на берег Дніпра — там гірко пахне верболіз, нагадуючи Птусі Трипілля, діда Павла і його горно, в якому випалював дід свої глечики: вони з Антоном укривали верболозом верх горна, на гнучкі гілки клали старі горщики й обмазували їх глиною; після першого ж випалу верболіз згорав, полишаючи по собі щемкий запах осені. У повній темряві доходить нарешті Птуха до води, по якій пливуть далекі хитливі вогні протилежного берега, роздягається, недбало скидаючи одяг на вогкий пісок. Входить у воду, яка здається йому зовсім теплою; чорнота води й ночі всмоктує його у свої володіння, і він думає: якщо поплисти за течією, Дніпро донесе його аж до Трипілля, до далекого дитинства.

Біографія

Твори

Критика


Читати також