Юрій Щербак. Що таке любов?
Він розшукував по кишенях ключі від автомобіля — уповільнено і сонливо, почавши не з плаща, не з тієї кишені, куди завжди кидав ключі, наче зовсім не хотів їх знаходити, наче бажаючи розтягти у нескінченність ту хвилину перепочинку, ту мить ніпрощонемислення й нічогонероблення, що пролягла між відпрацьованою суєтою операційного дня і майбутнім напруженням вулиці. Він утомився від точності, його знесилила щоденна необхідність вимірювати, вираховувати й стримувати свої рухи, безнастанно звіряючи їх, як це чинять штурмани, з докладними картами — тільки не землі чи неба, а живого людського тіла, з прихованими під його поверхнею ріками, річечками та джерелами життя.
Почувався тепер майже щасливим, роблячи необережні, необмірковані рухи. Спочатку заліз до лівої кишені штанів, хоч достеменно знав, що там ніколи нічого не носив, згодом з піджака витягнув кілька уривків паперу, відірваний ґудзик, гребінець і значок. Уважно переглянув пошарпані папірці: кілька тролейбусних талонів на той випадок, якщо автомобіль зіпсується — але його «Жигулі» поки що не псувалися, і ветхі талони доживали останні дні; на уривку газети похапцем написаний телефон 76-52-49 та ім'я по батькові: Яків Іванович; хоч як напружував пам'ять, проте не зміг пригадати — що то за Яків Іванович і навіщо треба було йому потелефонувати... Ґудзик дати дружині, хай пришиє, а значок купив синові до колекції; гарний такий чотирикутний значок з подвійним мінливим зображенням: досить було трохи ворухнути значок, як Софійський собор і пам'ятник Богданові Хмельницькому вмить перетворювалися на сучасний герб Києва — сяючий барвами щит з каштановим листям і цвітом. Не забути віддати Михасеві. Значок куплений давно, ще минулої середи на вокзалі. Згадав, як зустрічав уранці московський поїзд, яким приїхав професор Томілін.
Нарешті черга дійшла до плаща. Одразу ж серед різних ключів і дрібних монет безпомилково намацав брелок з ключами від автомобіля. Брелок подарував йому тоді ж, у середу, професор Томілін: це був паризький брелок, привезений з міжнародного конгресу хірургів; золотавий диск, зроблений у вигляді мініатюрної безтіневої лампи — у маленькі ілюмінатори було вставлено кольорові краєвиди Парижа.
Горбач приклав брелок до ока, підніс голову до сяючого жовтневого неба і придивився до собору Паризької богоматері. Не уздрівши там нічого нового та цікавого, зітхнув і відчинив дверцята автомобіля.
Він завжди ставив «Жигулі» на цьому місці, під кленами, якраз навпроти вікон ординаторської. За день опале листя рясно вкрило дах, вітрове скло та капот автомобіля. Горбач сів на холодне сидіння, поклав праву руку на важіль передач, відчувши в його чорному набалдашнику осінню свіжість, і зіщулився на якусь мить, намагаючись зрозуміти — звідки в ньому взялося почуття врівноваженої радості. Так, здається, збагнув. Сонячне світло пробивалося всередину автомобіля крізь листя, що заліпило вітрове скло, і все забарвилося в лагідні жовтуваті й зеленкуваті тони — тихий альтанковий присмерк, спогад чогось гармонійного й щасливого.
Лікарня розкинулась на схилі Печерської гори, де в давнину буяли виноградники, від яких лишилася тільки назва: провулок Виноградний. Чи то сонячних днів стало менше, чи повітря зробилося вологіше, чи ще якась причина, але виноград зник назавжди з цієї гори, відступився від Києва, пішов у дальні заповідники сонця — на Дністер, Закарпаття, Херсонщину, Одещину і в Молдавію. «Виноград, — подумав Горбач. — Дружина просила купити кілограм винограду. Болгарський, прозоро-зелений. Покласти у паперовий пакет. О шостій треба їхати з дружиною до кравчині, на примірку. Вона шиє плаття кольору стиглого винограду».
Повернув ключ запалювання, і мотор запрацював — ледь чутно, так, що жоден лист не ворухнувся. Передчуваючи ще одну маленьку радість, рушив з місця. Листя затремтіло, попливло по склу, відкриваючи перші ополонки сліпучого світла, ілюзія альтанки скінчилася, бо, як тільки Горбач піддав газу, струмені повітря безжально скинули листя; автомобіль, у якому вже вирували ледве стримувані механічні потужності, відкидав металевими й скляними поверхнями кволе, віджиле листя. Щодня це вивільнення автомобіля з-під шару листя наповнювало серце Горбача незрозумілою радістю. Все стало на свої місця: старий, ще земських часів корпус лікарні, хворі, які сидять на лавочках перед порожнім фонтаном, устеленим грубим шаром рудого листя, санітарки в синіх халатах, котрі несуть з харчоблоку великі алюмінієві фляги» на яких олійними фарбами намальовано: 2ХІР, ЗХІР, 2ТЕР, ЛОР.
Біля пам'ятника Образцову він увімкнув третю передачу, готуючись виїхати на асфальтовану дорогу, яка вела вниз, круто петляючи, як справжній гірський шлях. І одразу ж спереду побачив дівчину в білому плащі, пізнав її ходу. То була медсестра Таня. Вона, як йому здалося, зухвало йшла по дорозі, вимахуючи сумкою, схожою на кондукторську. В її ході було щось визивне й переможне, вона наперед знала, що тепер він наздожене її, що змушений буде проїхати повз неї і помітити її, бо іншого виходу в нього немає. Горбач вилаявся подумки, і справді — сьогодні всі його хитрощі, вся його навмисна глухота до натяків Тані, що вони живуть поруч, всі уповільнені пошуки ключів виявилися марними перед її нахабством, бо ця вертка дівчина нарешті дотямила, що треба спускатися вниз не пішохідною доріжкою, як усі, а йти просто по шосе, де сновигають весь час «швидкі допомоги» і де Горбач змушений буде її помітити, зупинити автомобіль, запропонувати підвезти її на Чоколівку, інакше він виглядатиме просто хамом. Навмисне швидко проїхав повз Таню і різко загальмував автомобіль метрів за десять перед нею. Ще сподівався, що вона, може, махне рукою: мовляв, їдьте собі, Іване Федоровичу, нам не по дорозі, я краще пробіжуся по свіжому повітрю, у мене побачення в кафе «Хрещатий яр», чи біля Головного поштамту, чи ще в якомусь місці, де призначає побачення сучасна молодь. Та дарма. Таня посміхнулася вдоволено (він дивився на неї в дзеркальце) і побігла до машини так легко й радісно, що в нього защеміло серце.
Він перехилився через порожнє сидіння і відкрив праві дверцята.
— От спасибі, Іване Федоровичу, — сказала Таня, швидесенько й спритно вмощуючись поруч, наче все життя їздила з ним. — Ви додому їдете?
— Так.
— Можна з вами?
— Звичайно, — сказав він буденним тоном. Усе сьогодні вирішив робити буденно: розмовляти на буденні теми, сидіти з буденним обличчям, так, ніби в автомобіль залетіла комаха, на яку не варто звертати жодної уваги.
— Ти де живеш? — спитав.
— На площі Космонавтів... Я ж вам казала...
— Так, так. Пригадав.
— Мамі район не подобається. Хоче мінятися. А мені подобається. Особливо взимку.
Так, так. Ви живете вдвох з мамою, ти мені казала це два місяці тому, коли клініка справляла в ресторані «Метро» ювілей доцента Перепелиці. Ти, тоді ще зовсім новенька, нікому ще не відоме дівчисько, нахабно всілася поруч зі мною, порушивши струнку й роками вироблену традицію, освячений ієрархічний ритуал усіх бенкетів, і почала розповідати, що батько вас покинув, пішов до якоїсь молодиці, і що для мами це був надто важкий удар — вона страшенно постаріла, якось одразу, безнадійно, і в неї почалися гіпертонічні кризи, і з нервами не все гаразд, і тепер мама підозріло дивиться на тих хлопців, що приходять до тебе, — в кожному вбачає майбутнього зрадника. Ти була тоді в короткому платтячку з червоної шотландки, худенька, в цих окулярах з димчастими скельцями, від чого твої очі, здавалося, були оповиті хмаринками; а потім оркестр заграв «Циганочку» і доцент Перепелиця — огрядний, кульгавий чолов'яга — кинувся танцювати, всі плескали в долоні, ставши колом, і тоді в середину кола вискочила ти. Того дня в тобі сидів якийсь біс» щось нестримне й вітряне, щось шалене й дикувате було в тому танці — доцент Перепелиця давно вже сопів коло вікна, витираючи хусткою шию та лисину, а ти все танцювала, дрібцюючи плечима, як справжня циганка, хоча в тобі нічого від циганки немає: гладко зачесане рудаве волосся, стягнуте ззаду чорною стрічкою, худеньке, нервове обличчя, світлі очі — світлі й короткозорі, позбавлені будь-якої таємничості, коли ти скидаєш свої димчасті окуляри.
...Вони виїхали на Басейну, і спереду, коло фотографії, Горбач помітив старшу медсестру їхнього відділення Липовецьку — її неможливо було не помітити: вища на голову за всіх мужчин у клініці, Липовецька носила яскраво-оранжеву лижну куртку з каптуром, підбитим білим хутром, що одразу вирізняло її з сіро-чорного натовпу.
— Візьмемо? — безневинно запитав Горбач. — Вона на площі Перемоги живе... По дорозі.
— Вона не додому, — швидко відповіла Таня. — Я чула, як вона казала. Крім того, їй треба більше рухатись. Корисно для здоров'я.
— Он воно як, — посміхнувся Горбач, залишивши позаду Липовецьку й зиркнувши в дзеркальце — цікаво, чи помітила вона їх з Танею? — Я думав, ти добріша...
— Ну, якщо вам для повного щастя не вистачав Липовецької, то прошу — зупиніться, а я піду пішки, — спокійно відказала Таня, глузливо й нахабно дивлячись йому просто у вічі.
Горбач нічого не відповів, лише піддав газу, проминувши той небезпечний відтинок вулиці, де чавунна огорожа скверика, що тягнеться посередині Басейної, переривалася, утворюючи прохід, звідки весь час на проїжджу частину несподівано вискакували люди. Спереду, до самого критого ринку, вулиця була вільна, можна їхати швидше.
На Бессарабці довелося стояти перед світлофором, пропускати потік машин, що йшов по Хрещатику. Горбом вигинався перед ними бульвар Шевченка. Два ряди тополь утворювали вузький і глибокий канал, по якому пливло осіннє листя. Натовп людей юрмився біля магазину «Каштан» і зникав у нетрях підземного переходу, і Горбач подумав, що якби не автомобіль і не Таня, він повільно пішов би й собі в цьому юрмищі, зайшов до кафе «Київ», став у довгу чергу, що складається переважно з чоловіків, і випив би кухоль пива, закусуючи солоною соломкою; потім зазирнув би до «Каштана», безцільно оглянув золоті обручки, срібні жіночі прикраси, порцелянові статуетки й сувеніри, і, можливо, купив би Михасеві новий значок, і лише потім пішов на зупинку сімнадцятого тролейбуса. Ще не минуло й півроку, як Горбач купив автомобіль, та не раз уже проймала його туга й самотність, що вряди-годи навідує усіх власників залізних скриньок, та дивна відчуженість від натовпу, від людських облич, та загубленість у самому собі, що пов'язана з швидким, напруженим подоланнням простору, з пульсуючим ритмом руху, коли сам стаєш невід'ємною частиною цього ритму й коли перестаєш помічати, що діється навколо тебе. На професійній мові це зветься звуженням поля зору. Так, звуження поля зору до кількох найважливіших речей, які встигаєш помічати, бо від них залежить твоє життя: дистанція між автомобілями, гальмування, червоні вогні стоп-сигналів та далеке переморгування світлофорів, знову гальмування, жовті поворотні зблиски, обгони й пришвидшення, короткі й часті погляди в дзеркальце і знову гальмування. Ледь спалахнуло жовте око світлофора, як Горбач, наче тікаючи від чогось, витиснув зчеплення, ввімкнув першу передачу й різко рвонув з місця, випередивши інші автомобілі на кілька метрів.
— Ви поспішаєте? — спитала Танк.
Він наче прокинувся, знову пригадавши про існування Тані, хоча насправді він не забував про її присутність, просто якусь мить вона перебувала поза його полем зору, відійшовши в бічні імлисті сфери його мислення.
— Так. Повно всяких справ.
— Шкода, — зітхнула вона сумно. — На Дніпрі, мабуть, зараз гарно. Ви любите осінь?
В її словах уже не залишилося й сліду від глузливої самовпевненості вередливого дівчиська, і ця раптова зміна її настрою ще більше збентежила його. В автомобілі запанувало напружене й незручне мовчання. Горбач подумав, що треба купити й поставити в машині радіоприймач, хай хоч він говорить, коли люди мовчать, коли не знають, що сказати один одному.
— Я люблю весну, — нарешті сказав він.
— Шкода, — знову зітхнула вона, і Горбач побачив, як затремтіли її рудуваті вії.
Вона, чого доброго, зараз почне рюмсати, подумав вів. Ні, дівчино, мене не проведеш, я наскрізь тебе бачу. Ніяких прогулянок по Дніпру, ніяких зітхань, ніякої позолоченої романтики, ніякої осені, яку, якщо хочеш знати, я люблю над усе, бо весна, як на мене, надто одноманітна, суціль зелена, а люди навесні вибляклі, авітамінозні, кволі; не знаю, хто як, але я ніколи не закохувався навесні — лише восени... Проте нині цей факт моєї біографії, шановна Танечко, не має ніякого значення, бо зараз я їду на Чоколівку — залізно, як каже мій син. Зрозуміло? Мені ще треба купити виноград і повезти дружину до кравчині... Так ось що нагадують твої очі крізь димчасті скельця — стиглий виноград.
Ліворуч, унизу, вже вимальовувався бетонний корпус готелю «Либідь». Попереду була площа Перемоги — білі розмітки на асфальті, скляна поверхня універмагу «Україна», жовті мотоцикли автоінспекторів по середині площі; ще один ривок — і поворот на Повітрофлотське шосе; раптом відчув, як пульсують його пальці, що стискають кермо, а в горлі, хоч він у цю хвилину мовчав, з'явилася хрипота — він був переконаний, що зараз, якби промовив слово, воно вийшло б хрипке й деренчливе, він навіть відкашлявся, але нічого не сказав. Йому раптом здалося, що тут, у цій машині, в цю мить вирішується щось надзвичайно важливе — жити йому взагалі на землі чи не жити. Тривога вибору охопила його, зростаючи в міру того, як його автомобіль швидко наближався до площі Перемоги. Ні, сказав він самому собі вперто, я поїду прямо і через десять хвилин буду вдома, бо ця дівчина не цікавить мене, вона мені байдужа, більше того, мене дратує її поведінка, її манера розмовляти зі старшими, нахабно посміхаючись, наче вона знає щось таке, чого ніхто, крім неї, не знає, її дрібні турботи про мене й те, що вона постійно крутиться перед моїми очима. Що ти з нею поробиш — сучасна молодь, зітхнув він і, зчужіло дивуючись, не розуміючи, як могло таке статися, підняв важілець поворотів; його автомобіль, не виїжджаючи на середину площі Перемоги, звернув праворуч, потім ще праворуч, на вулицю Чкалова, проїхав повз кінотеатр «Перемога» й поховальне бюро, знову звернув праворуч і стрімко помчав угору по вулиці Леніна. Від того незбагненного вчинку, що суперечив усім законам логіки, яку так поважав Горбач, йому стало легко, наче тягар звалився з його серця, все стало ясне й зрозуміле, вія перестав почуватися невільником вулиці, в'язнем її залізного дисциплінуючого ритму, до нього повернулася радість вільного польоту, пташиного ширяння, яку подеколи відчувають володарі залізних птахів, що звуться «Жигулями», «Запорожцями» чи «Волгами» — радість, не знана тим, хто не сидів за кермом машини.
— Це що, нова дорога на Чоколівку? — подивилася на нього Таня, намагаючись бути байдужою.
— Так, я випробовую новий маршрут. Ти нікуди не поспішаєш?
Вона заперечливо похитала головою.
Біля оперного театру він тицьнув пальцем у скло:
— Ось тут я бачив герцога Едінбурзького. Він їхав у чорному «ролс-ройсі», довгому, як крейсер.
— А я бачила, як впала на землю разом з конем принцеса Анна. До них кинулося сорок ветеринарів.
— Ну так уже й сорок, — засміявся він.
— Вона, бідна, така некрасива... Ніс довгий і зуби...
— Зате в неї буде гарний чоловік.
— Краще б навпаки, — сказала Таня. — А знаєте, ви дуже добре водите машину. Як справжній автогонщик.
— А який зв'язок це має з англійською принцесою? Таня подумала-подумала, засміялася і сказала:
— Ніякого.
Залишивши «Жигулі» на платній стоянці в Гідропарку, вони піднялися з Танею на міст, перекинутий над дніпровською протокою. Стояли на середині мосту, спертися на поручні, й мовчки дивилися на свої довгі тіні, що їх вперто намагалася розмити й затягти за собою каламутна вода. Від того швидкого, нескінченного плину ріки Горбачеві здалося, що він висить у повітрі, як космонавт над земною кулею, охоплюючи поглядом океани, далекі скупчення хмар і материки. На тому березі, де стояв ресторан «Млин», під деревами лежало листя, утворюючи червоні й жовті острови, але трава ще вперто зеленіла, хоча вигасли в ній і літнє тепло, і лагідність. І не дивно, подумав Горбач, бо ж кожна травинка відкидає від себе довгу, різку тінь — сплітаючись і ворушачись, ці тіні накладають на землю холодну підмальовку жовтня. Таня заклала за вухо пасмик рудуватого волосся й піднесла комір свого білого плаща.
— А ви знаєте, Іване Федоровичу, що Перепелиця знову ходив уночі по відділенню? Мені сьогодні скаржився Вася з восьмої палати. Той хлопець, якому ви робили операцію. Каже, прокидаючись уночі, дивлюсь — наді мною хтось стоїть і мацає моє обличчя. Ну, примара якась, та й годі. Я, каже, ледве зі страху не вмер. А він погладив мені голову, помацав пульс, накрив ковдрою і пішов. Він що — трохи не в собі?
— Ти нова у нас людина, Танечко, — сказав Горбач, — і я тебе прошу — ніколи не смійся з Перепелиці. І Васі скажи, хай не панікує. У Перепелиці торік загинув єдиний син. На мотоциклі розбився, біля Феофанії. Синові було двадцять років. Тепер Перепелиця страждає жорстоким безсонням. Часто чергує і до всіх молодих хлопців ось так вночі підходить... Гладить обличчя...
Мовчки пішли далі, зійшовши з дамби на порожній піщаний пляж. Біля роздягальні, двері якої було забито дошками, лежали великі колеса, зроблені з металевого прута; було щось спільне між цим збезлюднілим пляжем та квартирою, з якої давно виїхали господарі, залишивши пустку і кілька старих стільців у кутку. Одне колесо стояло сторчма. Таня залізла всередину нього і спробувала покотитися. Це були каркаси від грибків, на які влітку натягувалися тенти.
— Ви любите цирк? — спитала Таня.
— Не дуже.
— А я дуже люблю. Колись мріяла стати циркачкою. Мабуть, тому, що вірю в чудеса. Ви бачили Кіо?
— Старого чи молодого?
— Не знаю. Просто Кіо.
— Я бачив і старого, і молодого Кіо, — сказав Горбач. — Старий любив виступати в Києві. Одної осені він тут помер. А його портрети ще довго висіли на рекламних щитах... Мокрі. їх не наважувались заклеїти.
— Це щось неймовірне, правда?
— А знаєш, я розгадав секрет його фокусів.
— Чесно? — Вона щиро здивувалася, розхитуючись у колесі.
— Розумієш, у нього завжди виступають надзвичайно красиві дівчата-асистентки. Так я помітив, що весь час дивлюся тільки на них. А в цей час Кіо працює. Слона приведе — не помітиш.
— Це типово чоловіча логіка, — розсміялась Таня. — А ось поруч зі мною сиділа тітка, здоровезна, як наша Липовецька, так вона весь час обурювалася. Не може, кричить, цього бути! Як вони це роблять? Це неможливо!
— Цього не може бути, бо бути не може, — задумливо повторив він. — Типово жіноча логіка.
Пісок, на який вони ступили, був неторкано чистий. Горбач йшов уздовж води, якраз там, де пісок утрачав свою сипучість, де ущільнююче діяли на нього внутрішні сили річкової вологи. За Горбачем лишалася рівна лінія слідів, яка майже з геометричною точністю повторювала всі вигини берега. За Танею ж тяглася покручена, ламана лінія: Таня йшла то праворуч, то ліворуч від нього, то забігала вперед і крокувала назустріч йому, то залишалася позаду, витоптуючи в піску дивне коло, по кілька разів ступаючи у власні сліди; трохи перегодом несподівано стрибала вбік і знову тупцяла видрібцем, як діти, котрі грають у паровоз і вагони. При цьому вона щось висвистувала і терла долонею почервонілий від холоду кінчик носа. Так дійшли вони до величезних труб, що лежали на березі. При бажанні можна було нахильцем увійти в трубу. Схопившись руками за край труби, він зазирнув усередину. В кінці довгого тунелю побачив постать Тані, освітлену сліпучим сонцем. Так кілька хвилин стояли вони, дивлячись одне на одного. Горбач почув тривожний, завмираючий звук, наче звук завірюхи чи вітровію, немовби крик про порятунок, що накочувався з глибини тунелю. Потім пролунали схлипи й стогони, і Горбач злякано визирнув з-поза труби. Таня також визирнула, і він побачив, що вона сміється. «Відьомське дівчисько», — пробурмотів він.
А Таня вже ступила з корча на трубу і пішла по ній, балансуючи, назустріч Горбачеві. Він подав їй руку, вона зістрибнула в пісок, та руки не забрала.
— Поїхали додому? — спитав він, роблячи кволу спробу пересилити самого себе, перебороти те нове, вперте й чуже, що з'явилося тепер у ньому. Руку забрав для того, щоб запалити сигарету.
— Ні, — злякано похитала вона головою, — я вас прошу, Іване Федоровичу, погуляймо ще трохи.
Він витягнув сигарету, прим'яв її пальцями — тютюн золотим дощиком розпорошився в повітрі. Проте не запалив, викинув геть. Вони дійшли до забутого залізного причалу, що погойдувався на хвилях у цьому відлюдному місці — три іржаві цистерни, зв'язані докупи тросом і накриті дошками. Дув холодний вітер, але тут, коло причалу, було затишно, майже тепло. Таня зіперлася спиною на цистерну й підставила обличчя під сонце. Стояла нерухомо, заплющивши очі, худенька й зосереджена, і несхибний чоловічий інстинкт підказав йому, що вона чекав його поцілунку, що її бажання чисте і що ця хвилина свята для неї, та й для нього також, і що будь-які інші вчинки чи слова будуть зараз недоречні, незграбні, вульгарні, лицемірні чи зневажливі, вони можуть лише принизити Таню, завдати їй невимовного болю. Він пригадав у цю хвилину мімозу, її дивовижну здатність складати листя, стискуватись, негайно скоцюрблюватись від грубого доторку; зелена душа цієї тендітної рослини не терпіла брутальності.
Він поцілував Таню — спочатку в щоку, коло вуха, де його полоскотав непокірливий віхтик рудого волосся, потім у кінчик носа, потім в уста — йому здалося, що цілує яблуко — зимове яблуко ранет Симиренка, принесене з холоду, — він любив ці яблука, любив довго й так, щоб ніхто не бачив, вдихати їхній аромат, який серед січневих снігів і морозів породжував спогади стиглого літа, ніс у собі кружляння життєдайних соків і збудливі запахи молодості.
Він почув музику зовсім близько — це була музика духового оркестру, яка незрозуміло як виникла тут, — і ця музика також породжувала спогади, тільки не про землю, а про людей, що минули й не повернуться; і, як тоді, коли вони стояли на мосту і він уявив себе над землею, так само зараз він піднісся понад часом, змістившись раптово у минулий, позаминулий або майбутній чи позамайбутній час. Грають бравурний військовий марш «Прощання слов'янки», давній марш, народжений ще, мабуть, під час балканських воєн; нерухома, сліпуча, нестаріюча картина життя; картина, чи фотографія, чи дагеротип, чи голографія, чи осяяння пам'яті: ясний жовтень — місяць, коли сліпуче сонце й перші денні приморозки укладають поміж собою тимчасове перемир'я, дівчина з заплющеними очима й перший їхній поцілунок — перше диво наближення, вічно молоде свято, незалежно від століття, року і дня, коли воно народжене.
Щось холодне ошпарило йому ноги, і він розплющив очі. Прибійна хвиля захлюпнула по самі щиколотки. Серединою протоки віддалявся білий двопалубний пароплав на якому стояли люди в чорних шинелях і махали їм руками. Труби духового оркестру гостро сяяли на сонці. Курсанти військово-морського училища, зрозумів він. Таня також розплющила очі й засміялася. І почала махати навздогін білому пароплаву.
Він знову відійшов до неї, але поцілував чомусь не в уста, а в холодні скельця окулярів — на обох скельцях лишився білястий туманець його поцілунків.
— Не треба більше, — Таня обережно зняла його руки зі своїх плечей. — Ходімте, Іване Федоровичу. Вам треба їхати.
Зняла окуляри і почала протирати їх кінчиком шарфа, і він помітив, що очі в Тані мокрі від сліз.
Вони пішли назад, одначе тепер їхні сліди були зовсім інші: його сліди вже не тяглись так рівно і впевнено, з'явилася в них якась аритмія, а її сліди вирівнялися, втративши всю свою дитячу заплутаність і химерність. Тепер їхні сліди йшли поруч, не розходячись і не перехрещуючись.
— Знаєш, — мовив він, — колись, ще студентом, я хотів довести, що у рослин є центральна нервова система. Я робив досліди на мімозі, хотів виховати в ній умовний рефлекс.
— Як це?
— Коли торкнешся мімози, вона одразу складає листя. Щось неймовірне. Як жива істота. Одночасно треба було дати якийсь умовний подразник. У тварини просто — даєш дзвінок чи світло. А тут я так і не видумав умовного подразника. На тому й покинув експерименти. Не вистачило ні фантазії, ні впертості.
— Я не бачила ніколи мімозу, — сказала Таня, ламаючи лозину.
— А тепер я прочитав, що у рослин відкрито нервову систему.
— Шкода.
— Чому?
— Я завжди ламаю гілки. Звичка така. Деревам, мабуть, боляче, тільки мовчать. Неприємно думати, що комусь завдаєш болю.
— Стривай, — сказав він.
Вона зупинилась.
Він обтрусив з її спини сліди іржі.
— Що ви скажете вдома? — спитала Таня.
— Про що?
— У вас ноги мокрі.
— Пусте, — недбало махнув він рукою. — Скажу, що вскочив у калюжу.
— Їдучи на автомобілі? А потім бавилися з дітьми в пісковій ямі? На штанях якісь колючки. Таких у лікарні немає.
— А що ти пропонуєш? Сказати правду?
— Правду? Про що? Про те, чого не було й чого не буде?
Він нічого не відповів.
Таня присіла навпочіпки і почала щось креслити на піску.
— Це що — літальний апарат? — спитав він.
— Це план вашої квартири. Ось вікно, ось балконні двері. Біля вікна стоїть письмовий стіл. На ньому лампа з зеленим абажуром. Біля дверей — шафа. Ось тут — диван чи тахта, а тут повинен стояти обідній стіл.
— Помиляєшся. Тут стоїть магнітофон.
— А це двері до сусідньої кімнати. Коли у вашій кімнаті темно, ці двері світяться. Ви ходите по квартирі в боксерському халаті.
— Звідки ти все це знаєш? — спитав він, уражений її словами.
— Я ж вам казала, що живу недалеко від вас... ну, часто гуляю біля вашого дому... а ви живете на другому поверсі, все видно. Влітку гірше, заважають дерева, а тепер краще. Знаю все ваше життя, Іване Федоровичу. Знаю, коли ви встаєте — о сьомій, запалюєте світло, потім робите зарядку на балконі, потім йдете з сином до школи... Такий хлопець гарний... на вас схожий. Він у четвертому класі?
— У другому.
— Високий.
— Так. Діти тепер швидко ростуть.
Таня ногою розрівняла пісок, зітерши план квартири, наче хотіла назавжди викреслити його зі своєї пам'яті.
— Недавно у вас були гості, грала музика. Балкон відкритий, все чутно.
— Це був день народження моєї дружини.
— Грали таку гарну мелодію... «Ця пісенька стара, як світ...» Знаєте?
— Знаю. Співає Слава Пшибильська.
— Я гуляла неподалік... У дворі нікого не було, і я танцювала під цю музику.
Вони вийшли на асфальтову доріжку. Таня, наспівуючи, почала танцювати цей повільний, сентиментальний вальс-бостон. А він, наче прозрівши, зрозумів усе, і уявив, як холодним дощовим вечором ця ніжна, тендітна дівчина танцює сама під його вікнами, і тепер уже насправді пошкодував, що поїхав з нею сюди й що дізнався її таємницю; йому стало боляче, наче він чимось завинив перед цим дівчам; інколи таке почуття з'являлося у нього в лікарні, коли бачив безнадійно хвору людину, — безсиле почуття власної провини за своє здоров'я, за своє щасливе спокійне буття перед лицем чужих нещасть.
Вони сіли в автомобіль. Він увімкнув опалення, щоб трохи нагрілася кабіна, бо Таня вся тремтіла від холоду, та йому теж зробилося зимно, ніби на тому пляжі вони полишили все тепло.
— Пам'ятаєте, Іване Федоровичу, ту ніч, коли вмирав Кравець і коли ви не дали йому померти?
— Пам'ятаю.
— Тоді... я зрозуміла... я б хотіла завжди бути коло вас і завжди вам допомагати... Але це неможливо. Я прошу вас, Іване Федоровичу, ніколи не підвозьте мене на машині. Добре?
— Чому?
— Коли батько пішов до іншої і я побачила, як постаріла мама, я подумала, що ніколи в житті не вчиню нічого такого, що може принести нещастя іншій людині...
— Нещастя? — м'яко сказав він. — Кому ж ти можеш принести нещастя?
— Вашій дружині. Я часто її зустрічаю в молочному магазині, вона завжди бере пляшку кефіру і пляшку ряжанки...
— Це для мене. Я люблю ряжанку,
— А тепер, якщо я її зустріну, мені буде соромно.
— Боже, — сумно посміхнувся він, — яке ти ще дитя. Чим же ти перед нею завинила? Гаразд, я проїжджатиму повз тебе й ніколи не зупинятимусь. Тобі буде легше?
— Ні. Я плакатиму, але все одно — не беріть...
Помовчавши, вона тихо сказала:
— Спасибі вам за сьогодні, Іване Федоровичу. Я ніколи цього не забуду.
Він виїхав зі стоянки й повернув праворуч. На метромості вже засвітилась сліпуча неонова лінія, яка високою параболою зависла над Дніпром, упираючися в сутінкову невиразність Правобережжя. Пропустивши кілька вантажних машин, Горбач нарешті виїхав на шосе, хутко наздогнавши й випередивши їх, бо вони різко уповільнили свій хід перед підйомом на міст.
— Танюшо, — сказав він. — А ти знаєш — що таке любов?
— Знаю, — відповіла Таня, не повертаючи до нього голови. — Це — свято. Коли байдуже, чи дощ, чи сніг, чи холод, а в тебе свято. Таке велике, що починаєш боятися, не розумієш — звідки...
— А те, що робить жінка Кравця... це що? Хіба не любов?
— Це будні, — переконано сказала Таня. — Але для того, щоб були будні, треба мати свято. Спочатку повинно бути свято.
Горбач добре пам'ятав ту ніч, коли помирав Кравець, те найтяжче у своєму житті нічне чергування. Кравця привезли вдень у безнадійному стані. Кравець, сорокарічний тракторист з Козинець, стояв того дня коло переїзду, чекаючи, поки пройде поїзд, хоча, правду кажучи, поїзд був ще далеко, лише визирнув з-за повороту, ще майже не виділяючись з-поза темної смуги лісу, і якби на місці Кравця був хтось рішучіший, хтось меткіший, то давно б переїхав через колії, бо ніякого шлагбаума на переїзді не було. Та Кравець, людина повільна, неторопка, спокійно сидів у кабіні «Бєларусі», яка тягла за собою важкий причеп з сіном, і смалив собі цигарку, чекаючи поїзда. Бабине літо стояло в розповні, радуючи душу лагідним вітерцем, чорними, зораними, й золотими від стерні смугами землі й тою велично-сумною блакиттю неба, до якої навіть найсумирніші люди хотіли б злетіти в такі дні. Кравець не перетинав колії не лише тому, що був людиною, яка ніколи й нікуди не поспішала, але й тому, що пам'ятав лекцію лейтенанта ДАІ Бєлих про те, які жахливі випадки трапляються під час необачного переїзду транспортними засобами залізничних колій. Попихкуючи цигаркою, Кравець подивився наліво, туди, де вже відокремилося від лісу темно-сіре суглобисте тіло важкого товарняка. Подивився і пополотнів, бо метрів за п'ятдесят, там, де насип був особливо високий, дибав колією маленький хлопчик, щосекунди нахиляючись — мабуть, шукав крем'яхи, чи вивчав стики рейок, чи ще щось. «Тікай!» — щосили закричав Кравець, вилізши з кабіни, та хлопчик не звернув на нього ніякої уваги, вітром, мабуть, звук відносило. Тоді Кравець побіг просто по шпалах, щоб легше було; біг так швидко, як, певне, і в армії на фізпідготовці не бігав; біг, матюкаючись про себе, кленучи все на світі: цей невблаганний поїзд, що вже різко й тривожно посвистував, і цей день, коли довелося стояти перед переїздом, і того шмаркача, котрий виліз на рейки, і особливо його батьків, пики б їм розквасити, сволоті, за те, що випустили малого; дивися тепер, як він загине перед твоїми очима, й нічого страшнішого за це в світі немає. Кравець твердо знав, бо в самого було двійко, тільки не хлопців, а дівчат: Люба і Надя.
Встиг відкинути малого так, що той покотився вниз з насипу (запам'ятав його злякане замурзане обличчя й великі вуха «сокирками»), а сам уже не встиг ухилитися від удару, і від тої миті більше нічого не пам'ятав. Його, закривавленого, зі жгутами на пошматованих штанях, з нашвидку зліпленими пов'язками, промоклими й невмілими, повезли на машині не в районну лікарню, а просто до Києва, збільшивши тим його шанси на вірну смерть у багато разів; проте люди, які його везли, цього не знали, вони не знали, що таке травматичний шок, які його причини й наслідки, вони знали лише одне: в Києві лікарі кращі, ніж у районі, може, чого доброго, ще й рідну ногу пришиють, яка лежала поруч з Кравцем, у кузові колгоспного ГАЗа.
Відділення Горбача саме чергувало того дня по швидкій допомозі, й над непритомним Кравцем заходилась бригада хірургів. Горбач, який оперував за сусіднім столом, лишився на нічне чергування; надвечір усі лікарі розійшлися (з п'ятої години вечора потік хворих, що поступали по швидкій допомозі, переключили на інше відділення), світло в палатах пригасили, чергові сестри ходили з шприцами, кололи на ніч пантопон і пеніцилін, роздавали снодійні таблетки й розганяли з балкона хворих, які видужували й тепер розповідали один одному різні цікаві й смішні історії свого життя... Горбач любив цю переднічну годину в лікарні, цей сонливий, оманливий спокій і тьмяний блиск лінолеуму в коридорах, світло настільних ламп на сестринських постах і холодну свіжість ординаторської, в якій усю ніч відчинено вікна. Він приліг на кушетці в ординаторській, не скидаючи халата, лише знявши капці, бо замотався за день, і вирішив хоч трохи розслабитися, відпочити хвилинку, бо знав, що ніч буде важка: розумів-бо, що Кравець — найважчий хворий на все відділення — не дасть поспати. Не дав навіть полежати. Прибігла злякана Таня, і Горбач побіг за нею, туди, де лежав Кравець. У того вже завмирало серце — так, ніби його поштовхи поступово віддалялися, пірнаючи кудись глибоко під воду. Потім серце зовсім зупинилося. Не роздумуючи, Горбач почав масаж — своїми жилавими руками він з силою придавлював грудну клітку вмираючого, й ці потужні поштовхи (Горбач швидко спітнів й захекався), що приходили іззовні, примушували кров не зупинятися назавжди в судинах. «Роби дихання», — крикнув він, і Таня одразу зрозуміла його, припавши ротом до Кравцевого рота, наче цілуючи його. Горбач наказав викликати анестезіолога з реанімаційного відділення. Ось так і проминула ця каламутна, довга ніч, серед якої тричі зупинялося Кравцеве серце й тричі його запускали, не давали йому завмерти, витягуючи тракториста з того світу, про який не відомо — чи світ він і чи існує взагалі. Тої ночі Таня була найближчою людиною для Горбача, ставши його другим Я, його продовженням і ніби розгалуженням і уточненням його бажань, і саме тої ночі народилося в ньому небезпечне відчуття, наче прожили вони поруч важке життя, а не одну лише ніч. Згадка про те, як Таня готувала вночі йому каву, як витирала піт з його обличчя, коли він масажував серце Кравця, тепер дратувала Горбача, так, ніби Таня (чи вони обоє?) переступила незриму межу суто службових стосунків.
Ось тому після тієї ночі він уникав зустрічей з Танею.
Другого дня приїхала жінка Кравця Віра, котру звістка про нещастя застала в полі, на помідорах; точніше, вона приїхала вночі, але Горбач наказав її не пускати, щоб не заважала працювати, і тільки вранці, коли Кравець ще був непритомний, але його серце хоч слабко, проте пульсувало без упину, в палату пустили Віру. З того дня вона так і залишилася у відділенні, не відходячи від чоловіка. Кругловида й тиха, Віра допомагала санітаркам прибирати палати й туалети, протирала підлоги, розносила їжу хворим, мила посуд, за що санітарки дозволяли їй спати на кушетці в коридорі, коло комірчини, де зберігалася білизна, а буфетниці підгодовували її. Кравця невдовзі перевели в палату, яку вів Горбач, бо ніхто краще за Горбача не робив перев'язки: терпляче, обережно, лагідно, ще й розмовляючи з хворим, наче з дитиною. Всі у відділенні знали, що в Горбача легка рука — визначення, яке не має під собою твердої наукової основи, скоріше міфічне, таке, що тримається радше на вірі й внутрішній переконаності, аніж на доказах розуму. Та нічого не вдієш — так само, як усі знали, що в доцента Перепелиці, хірурга, зрештою, першорядного, була важка рука, — з хворими він поводився з грубуватістю старого бурбона-різаки, покрикуючи на всіх своє «терпи, козаче, отаманом будеш», — так само всі хворі були впевнені, що в Горбача рука легка.
Коли переводили Кравця до восьмої палати, де лежав цей хлопець Вася, цей панікер, що злякався нічного візиту Перепелиці, було тут лише одне вільне місце — якраз біля вікна. Кравець міг там застудитися, бо вікно вдень відчиняли, а крім того, на тому ліжкові незручно було б перев'язувати ліву ногу. Віра прийшла з санітарками, почала просити одного голомозого діда, який лежав коло стіни, щоб помінявся місцем, той відмовився, бо теж боявся застудитися, Віра заплакала, санітарки, що гуртом стояли на її боці, почали лаятись, хворі хвилюватися — одні вголос ганили діда за безсердеччя, другі його виправдовували. Одне слово, зчинилася така веремія, що побігли за Горбачем. Він прийшов і швидко в усьому розібрався, помирив усіх, вигнавши спершу санітарок, які на той момент зчинили в палаті справжній базарний гармидер, і подивився на Васю: той добровільно переїхав до вікна, а Кравця поклали біля стіни. Від болю він втратив свідомість.
Відтоді Кравець днями байдуже лежав на спині — ліва нога була відрізана вище коліна, права — по щиколотку, до того ж — переломи рук і ребер. Під праву ногу підмостили подушок — начебто трохи легше ставало Кравцеві, коли нога спочивала на підвищенні. Схудле тіло, зжовкле обличчя, туга в очах. Дивлячись документальний фільм про війну, Горбач піймав себе на думці, що Кравець набагато більше нагадує тих, блокадних, госпітальних і окопних, ніж цих — колгоспних, конторних, фабричних... Невдовзі з'явилися лиховісні рум'янці, волосся прилипало до чола — це смерть знову обмацувала Кравця, підступивши з іншого боку, беручи його на змор, виснажуючи його тіло лихоманками й ускладненнями. Прийшов кореспондент з газети, випитував подробиці подвигу, але всі слова його, такі ж, як і він, — рожеві, ловкі, елегантні й випещені, — були далекі від Кравця, мов те високе небо, куди він хотів злетіти, та не спромігся, стоячи на тому злощасному переїзді Саме тоді звільнилося ще одне місце в палаті, й Віра чергувала тепер з чоловіком; боячись, що вночі когось на це ліжко привезуть, вона сторожко куняла на застеленому ліжку, прикривши подушку рушником, не скидаючи халата й не розплітаючи на ніч коси. Кравець майже не спав ночами, боліло все, і ноги пекло вогнем, що його приніс з собою поїзд, і сідниці, на яких витворилися глибокі пролежні, і спина, і руки, і потилиця, і він раз у раз гукав: «Віро! Віро!» Вона схоплювалась одразу ж, як мати до хворої дитини, давала попити теплого чаю, чи підставляла скляну «качку», чи перекладала подушки під правою ногою, або ж допомагала трохи повернутися. Після добрячої дози наркотиків Кравець засинав, а вранці все починалося спочатку.
Від тої ночі Віра стала повноправним пожильцем чоловічої восьмимісної палати: у дні чергувань відділення по швидкій допомозі, коли приходили сестри з приймального відділення шукати вільні місця, вся палата, не змовляючись, кричала, що вільних місць немає, і цей фокус кілька разів удавався; від перебування Віри в палаті хворі мали і певну практичну користь: Віра виконувала їхні дрібні доручення — купувала кефір чи мінеральну воду, відправляла листи, подеколи виносила судно, коли бачила, що санітарка забарилася. Звичайно, у відділенні швидко помітили непорядок, про нелегальне Вірине перебування у восьмій палаті доповіли, поставили питання. Липовецька виявила службову ревність — адже ж у відділенні даремно гуляють заплановані ліжкодні, — але Горбач порадив їй помовчати і не здіймати навколо цього галасу. Він розумів, що витягти з того світу Кравця зможе тепер не лікарське мистецтво, не новітні антибіотики, а жінка, її догляд, її присутність — як постійне нагадування про життя, про хату, про дочок.
Поступово, тиждень за тижнем, сили життя поверталися в Кравцеве пошматоване тіло; ще ніяких певних ознак поліпшення не було, ще так само ночами гукав він «Віро!», але Горбач, читаючи останні аналізи крові, бачив, що почався могутній процес відновлення й очищення, наче крізь мерзлу землю навесні вже пробивалися перші, ще кволі паростки зелені.
Якось, зайшовши до восьмої палати, Горбач почув запах цигарки і побачив, що Кравець тримає праву руку в щілині між ліжком і стіною — звідти виповзали синюваті нитки диму. Віри саме не було — побігла на Бессарабку по курку і яйця. Кравець тоді вперше не застогнав, а заговорив, попросивши в хлопців закурити, чим безмірно вразив палату: досі ні до кого не звертався. Тут якраз нагодилась і здивована Віра — забула гроші. Також почула запах диму, витягла чоловікову руку зі слідами попелу (цигарку він усе ж таки встиг устромити за плінтус) і почала лаятися, та лаялася вона з таким щасливим виразом обличчя, що лайка її звучала, як радісна пісня. А Кравець усміхався (що теж сталося з ним уперше) і миролюбно сказав: «Та закрути ти крана, бо, їй-богу, ось встану і поб'ю». Ну, як побачили хворі, що Кравець, ця мовчазна знаменитість, на яку бігали дивитися з сусідніх відділень лікарі, цей феномен медицини повертається до життя, одразу ж почали правити всякі теревені з ним, а Вася, відомий пустобріх, кинувся підначувати Кравця: «Дядьку Миколо, а розкажіть, як ви той поїзд поламали? В газетах писали, що від тепловоза нічого не залишилося, як налетів на вас. Будете платити тепер штраф міністерству залізниць». Кравець, добродушно всміхаючись, розповідав усім, що тепер він заживе справжнім життям, бо піде в пасічники, це його давня мрія — бути коло бджіл, слухати, як вони гудуть у липні, а геть-чисто всі їхні звички він знає, бо його дядько був пасічником, навчив Кравця всіляким премудрощам бджільництва. І так переконано він це розповідав, що всі в палаті тихо лежали, а декому здалося навіть, що чує, як гудуть бджоли коло вуликів, і тільки Віра не давала розгулятися Кравцеві, цитькала на нього, щоб помовчав, бо ще невідомо, чи схоче Мирон Спиридонович поставити його пасічником, і взагалі, ще треба Кравцеві відпочивати; кожне слово втомлювало його, вганяючи в піт.
А сьогодні, зайшовши разом з Танею робити Кравцеві перев'язку, побачив Горбач, що в палаті повнісінько людей: сиділи на краєчку сусіднього ліжка напружено-урочисто дві дівчинки — біляві й кругловиді, як Віра; перед Кравцем стояв з винуватим виглядом хлопець років чотирьох, а вуха в того хлопця були такі великі, що вільно могли б прикрашати голову якогось видатного спеціаліста в галузі акустики; хлопець розкручував обгортку з великої цукерки. На стільцях біля ліжка сиділи чоловік і жінка. Жінка схлипувала, витираючи очі ріжком хустки, а чоловік заклопотано м'яв у руках кепку, і вуха в нього були такі ж монументальні, як у того хлопчика. Спершися на спинку ліжка, стояла огрядна братова Кравця (її Горбач уже бачив), а ззаду, на третьому ліжку, наче на гальорці, сиділи Вірина мати в халаті, накинутому наопашки на плюшеву жакетку, і сама Віра. На тумбочці, на вільному стільці й на тому ліжку, де сиділи дівчата, лежали яблука, загорнуте в газету сало, в'ялена риба, домашні пиріжки, мед у літровій банці. На тумбочці стояла почата пляшка вермуту і дві порожні пляшки з-під ситра. В тому гранчаку, що його тримав Кравець, налито було дві краплини, не більше, це одразу відзначив своїм бистрим оком Горбач.
— Ходімо, — сказав Горбач Тані. — Хай гуляють...
Виходячи з палати, він подумав, що сьогодні в нього також велике свято і що з цього приводу не гріх було б випити. Але тут йому нагадали, що він має через півгодини асистувати професорові Томіліну, і він, наказавши Тані самій перев'язати Кравця, пішов митися до передопераційної.
...Йшла друга година ночі, а Горбач все не міг заснути.
Поруч спала втомлена дружина. До кравчині вони не поїхали, бо Горбач повернувся пізно, й дружина взялася прасувати — в суботу було велике прання і стос чистої зіжмаканої білизни й сорочок лежав на дивані, випромінюючи запах вивітреного, вихолодженого полотна. Як і завжди, коли дружина прасувала, перегоріли пробки, і Михась дуже зрадів і почав у темряві грати в футбол, а Горбач блукав по квартирі, обпалюючи пальці сірниками й натикаючись на м'яч, і розшукував запасні пробки. Як і завжди в таких випадках, Горбач виголошував промову про те, що треба, нарешті, щось вдіяти з цією клятою праскою, а дружина казала, що електрика — справа чоловіча й що тоді, коли вона прасує, треба було б принаймні вимикати телевізор, радіоприймач, магнітофон і десять ламп, які горять невідомо задля чого в квартирі. Світло нарешті поновили, і Горбач сів перевіряти Михасикові домашні завдання, думаючи про те, що в цих нових програмах з математики сам біс ногу зламає, а Михасик тим часом бавився новим значком, що йому подарував батько.
Перед тим як лягти спати, Горбач вийшов на балкон («Не застудися! — гукнула йому дружина, — ти ж роздягнений!») і довго стояв, прислухаючись до поривів вітру, в якому вже почувалося кольке наближення першого снігу. На подвір'ї було порожньо. Над дитячим майданчиком хилиталася й рипіла лампа, її слабкі промені блукали по пісковій ямі. Горбачеві чомусь пригадалася одна його хвора, пригасла тридцятивосьмилітня жінка, яка розповіла йому, що часто заходить до «Лілеї», купує квіти й потім іде по вулиці, урочисто несучи їх, щоб усі думали, що квіти їй хтось подарував. Змерзнувши, Горбач пішов з балкона.
І от тепер він не спав, хоча йшла друга година ночі, а завтра мав бути важкий операційний день; лежав на спині з розплющеними очима і думав: що таке любов?
Він уперше задумався над смислом цих слів: що таке любов? Досі він звик міркувати над речами більш конкретними й збагненними: вся проблема здалася йому незрозумілою й заплутаною, наче плетиво формул, накиданих крейдою на дошці поквапливою рукою математика; можна відчути на пальцях сухе поковзування крейди, можна зітерти ці кривулясті цифри вологою ганчіркою, проте немає щонайменшої змоги осягнути саму суть їхнього холодного й абстрактного існування. Горбач тихо засміявся, уявивши любов у вигляді аналітичної ваги з хромованої сталі, вдягненої у скляний футляр, на одну чашу якої покладено свято, а на другу — будні, — і чутливу стрілку, що похитується між ними. Але потім іронічні міркування згасли, щось щемливе з'явилося в думках Горбача, сумна нота, нібито хтось невправний, але настирливий, розучував «Осінню пісню» Чайковського на старому піаніно. Прислухаючись до спокійного дихання дружини, Горбач пригадав перший їхній поцілунок, невмілий, соромливий, так само осінній, — це сталося на романтичному містку, що висить над парковою алеєю понад Дніпром. У пору їхньої молодості це було модне місце студентських побачень, таємниче прикрашене старою київською легендою про гімназиста, який кинувся вниз від нерозділеного кохання. Знову це дивне слово: кохання.
Чомусь Горбач пригадав обличчя дружини за кілька годин до народження Михася — її втомлений, але повний умиротвореного спокою погляд, її усмішку, — розмовляючи з ним, вона, здавалось, була далеко, перебуваючи в іншому вимірі. Він так і не зміг звикнути до думки про те, що в ній б'ються два серця, які ось-ось розділяться назавжди, після чого маленьке відбруньковане сердечко почне свій власний біг. Це була таємниця, не з'ясована ніякими лекціями ніяких професорів. Того вечора, ще не знаючи, що за кілька годин у нього народиться син, Горбач фотографував дружину. Ніколи, ні перед тим вечором, ні опісля не виходили в нього такі фотографії, — просвітлене й прекрасне обличчя дружини, — начебто ці портрети були оброблені особливим проявником, здатним висвічувати найкраще, що є в людині.
Горбач підвівся трохи й поцілував дружину в заплющені очі.
— Що? Що? — злякано й сонливо спитала вона.
— Нічого, нічого, спи.
Зітхнувши, вона повернулася на бік. А Горбач знову лежав на спині, відчуваючи, що вже не засне цієї ночі.
...Гарцювали в Закарпатті коні. Так, це було рік тому, в березні: ще сніг, а вдалині синьо-синьо світиться хвиляста смуга гір. Буяли гриви, й сніг, подертий у клоччя і перемішаний з землею, люто летів з-під кінських копит, це були їхні перші любощі, й лошичка падала у сніг, валилася від щастя на бік, б'ючи стрункими ногами повітря, а молодий кінь, то стаючи дибки, то раптово завмираючи і напружуючи шию, витягував до коханої свою гарну, немовби вирізьблену з чорного каменю, голову, кидався потім у галоп, несучи своє ошаліле тіло, наче кульову блискавку. Молоді коні, не помічаючи нікого, казилися від щастя, і лише коли зовсім близько під'їхала до них «Волга», в якій сиділи Горбач і професор Томілін, закохані помчали полем до синіх гір і розвіялися серед снігу, проталин чорноземлі та березової імли, як дивний сон.
Горбач, і Томілін, і шофер завмерли від осягнення чогось рідкісного, неймовірно прекрасного, чогось такого, що можна побачити лише раз у житті, — й, дивлячись услід коням, професор Томілін раптом заплакав — від чого? Від радості? Чи від суму? Від прощання з власною молодістю? Чи від нездійсненності своїх бажань? Чи від почуття своєї провини перед кимось? Від хвилювання? Чи від пронизливого щастя життя? І сльози старого Томіліна потрясли Горбача ще більше, ніж те, що довелося побачити.
Твори
Критика
