19-05-2017 Юрій Щербак 330

Автор, герой, стиль

Автор, герой, стиль

Й. Кисельов

Відчувається, що в даному випадку маємо справу не лише з прозаїком, а й кіносценаристом, творчий досвід якого допомагає в драматургічних шуканнях. Ми вже мали нагоду сказати про це, коли йшлося про п'єсу І. Драча «Дума про Сухомлинського», можна було б відзначити і плідний досвід інших прозаїків і драматургів (В. Собко, П. Загребельний, М. Стельмах, І. Муратов та ін.). Найновіший приклад у цьому плані — драматургічний дебют Ю. Щербака з п'єсою «Відкриття». Дебют прозаїка і сценариста.

Що приваблює в драмі «Відкриття»? Не лише глибока обізнаність Ю. Щербака з тим, про що і кого він пише. Як і слід чекати, все відбувається навколо певної життєвої історії, конкретніше — навколо важливих медичних експериментів професора Авілова. Після довгої і настійної праці професор знайшов ефективну вакцину проти грипу. Вона нібито вже й перевірена, випробувана, та для масового використання цього недостатньо — потрібні подальші ретельні випробування. Тим часом, як пишеться в кіноанотаціях, Авілов дає вакцину кінооператору Тумаркіну, який знімає фільм про роботу лабораторії, керованої професором. Через кілька днів Тумаркін помер. Зрозуміло, почалися розслідування причин смерті кінооператора, на чому першим категорично наполягав Авілов, хоч це могло похитнути його науковий авторитет, дискредитувати відкриття. В цьому ж були зацікавлені супротивники Авілова, і серед них спритний, властолюбний професор Савелін. Та Авілову дорожче здоров'я і безпека людей, ніж власне благополуччя.

Найдраматичніші сторінки п'єси пов'язані з ходом розслідування, адже ідеться про честь науково-дослідного інституту, про людську гідність, чесність, принциповість. Під час розгляду «справи Авілова» найвиразніше розкрилася внутрішня сутність, морально-етичні якості багатьох з дійових осіб п’єси, і передусім самого винуватця, директора інституту Сердюка, академіка Вознесенського, професора Савеліна, наукових співробітників Третяка і Наталки. Лише прихід на засідання вченої ради інституту особистого друга і сусідки Тумаркіна Зінаїди Павлівни прояснює справу: підтверджується, що Тумаркін захворів раніше, аніж скористався вакциною.

Трагічний випадок з Тумаркіним, розслідування обставин його смерті, перевірка спеціальною комісією діяльності інституту, засідання вченої ради є не тільки «епіцентром» драми, а й тим лакмусовим папірцем, яким перевірялися моральні якості, духовна сутність більшості героїв твору.

Автор показує три типи вчених: одні з них (Авілов) утверджують, просувають науку вперед, другі (Савелін) дбають про себе в науці, треті (Вознесенський) є уособленням порядності, принциповості. Вісімдесятирічний академік Вознесенський не дуже вірив у відкриття Авілова, але як голова комісії діяв цілком об'єктивно, людяно, принципово домагався істини, незважаючи на власні переконання та почуття, як і на те, що його молода дружина працювала в лабораторії Авілова.

Показ морально-етичного клімату в тому чи іншому колективі є одним з першорядних завдань митців. І в цьому ще раз переконує п’єса Ю. Щербака «Відкриття», в якій досліджуються стосунки дійових осіб, у тому числі між директором інституту й Авіловим. Директор Сердюк змальований із знанням сучасного стану наукової роботи, яка потребує не лише талановитих творців, а й здібних організаторів, тих, хто організовує й матеріально забезпечує наукові пошуки. Сердюк — це, так би мовити, «тили науки», а без «тилів», як відомо, не можуть успішно воювати бійці переднього краю. Сердюк, до того ж, репрезентує науковця, який і сам міг безпосередньо займатися творчістю, та зобов'язаний (і службовими обов'язками, і власним сумлінням) допомагати іншим. У цьому, до речі, полягає певний драматизм героя, правдивість образу.

Якщо історія з хворобою і смертю Тумаркіна розказана досить дійово, динамічно, то попередні сцени (та й наступні) більш «спокійні», уповільнені, аніж драматургічні. В них забагато пасивних розмов, інформацій, несуттєвих, часом і необов'язкових, моментів, сцен, епізодів — від цього твір втрачає на динамізмі, сценічній напрузі.

Не можна сказати, що мова героїв виразно індивідуалізована, образна, соковита. Вона «академічно» сухувата, службова, уніфікована, переважно авторська. І все ж характери уявляєш — здебільшого за вчинками, за ставленням одних персонажів до інших. Принаймні такі з осіб, як Авілов, Савелін, Вознесенський, Сердюк, Третяк, Тумаркін, Наталка, виписані досить зримо, мають свої, лише їм притаманні риси. Більша «енергізація» дій викликала б і більшу виразність людських образів, адже, відома річ, герої найвідчутніше розкриваються в гострих сутичках, зіткненнях, боротьбі.

Драматург у першу чергу має на меті показати складні шляхи до наукового відкриття. Звідси і назва п'єси. Проте, розуміючи специфіку мистецького твору, автор не обмежується цим прагматичним завданням, а вдається до ширших узагальнень. «Відкриття» нагадує і про смисл шукань Авілова — захопленого, пристрасного, самовідданого науковця, і про те, що Авілов після пережитого, передуманого й відчутого (зокрема, у спілкуваннях з науковим співробітником Наталкою) «відкриває» й інші життєві цінності (кохання, особисте щастя, вірність), які збагачують людське існування, надають нових сил для творчості. В цьому, зрештою, й виявляється широчінь інтересів людини.

Варто відверто сказати і про вади та прорахунки. Звісно, звернення до наукового матеріалу вносить у розмову певну сухість, раціоналістичність, що почувається в багатьох творах, навіть у таких широко знаних, як «Фауст і смерть» О. Левади, «Людина і глобус» В. Лаврентьєва. А втім, театр, як і загалом мистецтво, потребує емоційності, чуттєвості, якщо дбати про вплив на глядача, про дохідливість художнього твору. Але ж перша частина п'єси Ю. Щербака «Відкриття» переповнена всілякими науковими даними, поняттями, термінами, що помітно ускладнює розповідь, уповільнює хід драматургічного дійства.

Над п'єсою «Відкриття» першим працював Харківський театр російської драми ім. О.С. Пушкіна — зокрема, йшли пошуки дійовішого фіналу, що яскравіше виражав би головний смисл твору. І вже те, що драматургічний первісток Ю. Щербака поставлений на сцені цього театру, свідчить про рівень драми, про значущість її проблематики, життєвість конфлікту і героїв. Авторові вдалося побачити й відтворити деякі риси сучасних науковців — і закоханих у свою справу, і таких, які більше дбають про власну кар'єру.

Життя, твоорчість, боротьба людей науки привертають увагу й інших українських авторів, згадаймо хоча б «Лавровий вінок» Л. Дмитерка — п'єсу, поставлену в Київському академічному театрі імені Івана Франка. Природно, що з розгортанням науково-технічної революції, з подальшими інтенсивними пошуками у всіх галузях наукової творчості цей закономірний інтерес до людей науки зростатиме, так само як зростатиме і зацікавленість глядачів життям учених.

Цілком природно також, що й самі науковці, діячі науково-технічного прогресу частіше висуватимуть зі своїх лав співців і дослідників науки й високотехнічного виробництва. Важливо лише, щоб вони, досконало знаючи предмет дослідження, не забували про закони мистецтва, опановували їх і створювали речі не лише життєво правдиві, а й художньо оригінальні, яскраві. Ю. Щербак має всі можливості писати такі твори, за умови уважного врахування не канонів, а законів мистецтва, зокрема його дохідливості, його виховного впливу. Це особливо цінна якість у театральній літературі, яка «прочитується» публічно, вголос, віч-на-віч з вимогливою аудиторією.

Л-ра: Вітчизна. – 1976. – № 4. – С. 135-137.

Біографія

Твори

Критика


Читати також