19-05-2017 Юрій Щербак 447

Образи видатних українських поетів у драматургії Ю. Щербака

Образи видатних українських поетів у драматургії Ю. Щербака

Г. Дорош

Нелегку спробу осмислити епоху Тараса Шевченка та Лесі Українки, минуле осяянне постатями цих геніальних творців культури українського народу зробив Юрій Щербак у п’єсах «Сподіватись» (1976) і «Стіна» (1983). У передмові до першої з них (хронологічно) автор розкриває задум і підкреслює поетику твору: «Неважко помітити, - пише - Ю. Щербак, - що п’єсу витримано в умовно-метафоричному дусі, хоча й на основі жорстокої документальності».

Принцип цей покладено як у побудову п’єси та вибір матеріалу для неї, так і в спосіб трактування образів п’єси. Актори, висловлюючи погляди історичних осіб, не повинні переконувати глядача в тому, що перед ними «справжні» Леся Українка, Іван Франко чи Ольга Кобилянська (тобто більш-менш вдало загримовані під великих людей актори). Недарма в п’єсі існують одразу три Лесі - Леся-дівчинка, Леся-поетеса, вічно жива, молода й сповнена сили духу, і Лариса Петрівна Косач - тяжко хвора людина. Чим більше умовності й гротеску буде в оформленні вистави - тим краще. Автор у цьому цілком покладається на фантазію сучасних режисерів і сценографів. Спектакль має бути насичений музикою, яку так любила й знала Леся.

Твердження і міркування автора щодо свого твору, його художнього задуму, поетики, певної відстороненості й символічності образів героїв дуже показові. У свій час - на початку XX ст. - поет і драматург-символіст С. Черкасенко, створюючи поетичну драму «Про що тирса шелестіла», історичним образом козацького отамана Івана Сірка у своєму вступному слові робив наголос на тому, що читач не повинен розглядати драму й виведені у ній образи як історичні, бо «це лише символи, якими ми могли б міряти власне життя». На це, фактично, націлює нас і Ю. Щербак у передмові до п’єси «Сподіватись».

Як звук камертона, пролог настроює нас на розуміння драматичних, а то й трагічних обставин життя поетеси і виняткової сили духу, що допомогла їй стати тим, чим вона стала: сильним і прекрасним голосом свого народу.

Частина перша являє собою складний філософський і публіцистичний монтаж, побудований із двох груп персонажів: першу представляє зовнішнє, бюрократично-офіційне оточення поетеси, монархічне і шовіністичне за своєю суттю; друга - це найближче оточення Лесі: Мати, Батько, Климент Квітка, Іван Франко, Сергій Мержинський, Павло Тучанський тощо. Міркування, погляди представників обох груп звучать монологічно або сплітаються в діалогах і полілогах, створюючи широкий спектр суспільних та особистих інтересів, які вирують довкола поетеси.

Суспільний фон дедалі все більше руйнує один із міфів про віддаленість, відстороненість Лесі Українки від політики, громадського життя; особисті стосунки з близькими, рідними та друзями розкривають перед нами люблячу й кохану жінку, дочку, сестру, приятельку...

Мати - талановита письменниця Олена Пчілка - виступає не лише як опікун Лесі, а й як духовний наставник:

Мати. ...Я робила так, щоб мова народу була моїм дітям найближчою. Життя серед волинських селян сприяло тому... Можу з гордістю сказати, що Лесю Українку створила я. Я дала їй усе - талант, освіту, літературну долю, придумала для неї псевдонім... Ось тільки щастя я їй не дала. (Затуляє обличчя руками).

Образ Матері доповнюватиметься листами Лесі Українки - ніжними, сповідапьно-щирими, безмежно довірливими. Ці листи - розмова однодумців і найщиріших друзів, розмова двох жінок, що вміли глибоко мислити і тонко відчувати. Це розмова людей української духовної еліти того складного часу. Так руйнується ще один міф радянських часів про «ідейне» розходження, яке нібито існувало між «народницею» Оленою Пчілкою та «соціал-демократкою» Лесею Українкою.

Так само і образ Батька - Петра Антоновича Косача, «дійсного статського радника дворянина Чернігівської губернії» - допомагає зрозуміти ту щасливу і духовно багату сімейну атмосферу, в якій виховувалась і формувалась поетеса.

Особливу сторінку п’єси становлять драматичні сюжетні лінії Леся Українка - Сергій Мержинський та Леся Українка - Климент Квітка. Перший сюжет розкриває нам історію кохання, болісного і трагічного, омріяного і недосяжного, як блакитна квітка троянди. Про це виразно свідчать рядки листів-монологів Мержинського, монологів у творчості Лесі Українки («Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...»). І друга історія - це любов Лесі та Климента Квітки - справжнього чоловіка, вірного товариша в далеких мандрівках, помічника та однодумця, друга в нещасті. Ці історії підкріплені листами (самої Лесі, близьких людей з її оточення, зокрема Матері, О. Кобилянської), поезіями, монологами-сповідями, що розкривають перед нами образ поетеси як ніжної жінки, котра вміє віддано кохати, делікатної та щирої подруги... Змалюванням цих чистих і прекрасних стосунків, засвідчених у таких найточніших лкздських документах як листи, Ю. Щербак, по суті, спростував ще один міф: про існування нетрадиційних інтимних стосунків між Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою... Але це спростування міфа сталося не через свідому настановку Ю. Щербака (до такого наша літературна думка ще тоді не додумалась), а лише завдяки об'єктивному розкриттю драматургом обставин життя поетеси і характеру її стосунків із близькими людьми.

Як ми вже зазначали, зовнішнє драматичне коло становить у п’єсі події суспільні та політичні, виражені через фрагменти царських маніфестів і указів, таємних донесень, знову ж таки листів, інформації, що її виголошують Пани в чорному і в уніформі, Патріоти, революційні діячі Мержинський і Тучапський. Говорять про політичне життя в країні й у світі й Леся Українка, й її Мати.

Закінчується п’єса світлою надією, сподіванням на вічну славу і вічну пам’ять українського народу про видатну поетесу. Водночас драма Ю. Щербака спростовує міф про сталеву революціонерку, співця «досвітніх вогнів», підкреслюючи людську багатогранність постаті цієї геніальної жінки.

Однак аналізуючи цей неординарний твір драматичної літератури, варто зазначити і таке. Розкриваючи думки і почуття незвичайної, непересічної особи, драматург не прагне створити п’єсу піднесеного, романтичного звучання. Спираючись на історичні й літературні факти, він прагне створити об’ємний і реальний образ людини, жінки, митця.

На широкому документальному матеріалі, літературознавчих і критичних джерелах побудовано і другу широковідому п’єсу Ю. Щербака - «Стіна», де письменник звертається до життя й творчості Т. Шевченка. Структура цього твору, здебільшого, також монологічна (монолог-розповідь і монолог-сповідь, монолог-ретроспекція, внутрішній монолог, що розкриває глибоко приховані почуття, і монолог-інформація), і лише зрідка вона перемежовується короткими діалогами або полілогами.

Найбільшими, найоб'ємнішими в творі є монологи Варвари Рєпніної -сучасниці Шевченка, жінки мислячої, люблячої, представниці вищих дворянських кіл. Саме через її монологи (лист до Шарля Ейнара, внутрішні монологи-розмови з Тарасом Григоровичем, з Язиковим, з княгинею) розкривається історія славетного роду Рєпніних і причини царської немилості, якої зазнав цей славетний рід.

У п’єсі змальовується сповнена глибокого внутрішнього драматизму ситуація, коли батьки в ім’я нібито родинних інтересів руйнують щастя молодої дівчини, власної дочки, позбавляють любові й материнства майбутню жінку. Після сповіді княжни, яка містить тонкий психологічий аналіз всієї ситуації, стає зрозумілим, чому ця спрагла душа, яка все ще «живе чеканням любові», в якій все «ще палають пристрасті» потяглася душею до Поета, чиї балади, вірші, поеми так глибоко розуміла і переживала.

Княжна. ...Ваші вірші бувають занадто сміливі... Ваш гнів справедливий, але це небезпечно... це дуже небезпечно... Я думаю, Тарасе Григоровичу, що не сокирами і не вогнем треба нищити зло, а добром, совістю... Подивіться на Англію: адже там не сила, а культура знищила кріпацтво... Про ваші вірші вже ходять погані чутки, Тарасе Григоровичу...

Княжна нагадує Поетові про долю Пушкіна, декабристів, Лєрмонтова: «Стіни цієї імперії дуже міцні. їх зведено на крові мільйонів рабів... і вони ніколи не впадуть». А безумці - приречені...

Про арешт Шевченка та його заслання Варвара Рєпніна розповідає знову ж таки в листі до Ш. Ейнара. Вона зазначає: «Спочатку ми листувалися з Шевченком, я зверталася до вищих чинів імперії з проханням полегшити долю нещасного поета, але... у відповідь я отримала лист від начальника Третього відділення жандармів графа Олексія Федоровича Орлова, мого дальнього родича...».

І далі цитується лист, в якому говориться: «За височайшим государя імператора дозволом, маю честь попередити ваше сіятельство як про недоречність такої вашої участі щодо рядового Шевченка, так і про те, що взагалі було б для вас корисно менше втручатися у справи Малоросії, бо в противному разі ви самі станете причиною неприємних для вас наслідків...».

У стильове монологічне поле багаторазово вплетено рядки з віршів, балад, поем Шевченка, які власне, і становлять його мовну партію. Введені в дію також деякі умовні персонажі (Кобзар, Хлопчик-поводир, Козак, Молодиця, Літня жінка, Дівчина). Звучать тут і голоси акторів, які представляють давніх друзів молодого Поета - генерал-майора у відставці Івана Корбе, Віктора Закревського, ротмістра Якова де Бальмена, котрі, попри своє молоде гультяйство і пияцтво, виявилися людьми щирими й відданими та не відреклися від Поета в тяжкі часи.

Є у п’єсі й фантастичні персонажі - Відьма, Смерть із косою - образи Шевченкових поезій і зловісні символи народної уяви. Усе це разом творить неординарний малюнок п’єси-фантасмагорн, в якій широкий епічний фон перемежовується з витворами народної фантазії та високої поезії.

Що ж стосується жанрової форми твору, то вона в цілому повторює форму драми «Сподіватись», хоча тут монолог стає менш інформативним і більш емоційним, схвильованим, насиченим експресивними засобами виразності.

А взагалі обидві п’єси виразно ілюструють тенденцію, до якої тяжіла драматургія 70-х - 80-х років: це прагнення відійти від пласких і спрощених вимірів п’єси «виробничої», від оголено-соціологічних, класових трактувань історичного минулого, спрямувавши талант драматурга в бік драми психологічної та інтелектуальної.

У свій час літературознавець В.М. Жирмунський писав: «Літературні рухи визначаються тим новим переживанням життя, котре приносить із собою нова епоха. Тому намір відшукати джерело походження літературних форм, їх історичний генезис повинен підноситися до спроб з’ясувати походження і розвиток нового життєвого відчуття... Важливо відшукати лише психологічну основу, душевний смисл, спрямування і настроєність світогляду, те первісне ставлення до світу душі людської чи цілої епохи, котрі визначають всю подальшу зовнішню форму чи історичну долю даного явища.

У нашому випадку можемо сказати, що відхід від догматично-класового зображення життя й людини, який розпочався в поезії й у прозі в шістдеяті роки, в драматургії - цьому найскладнішому літературному жанрі - відбувся двома десятиріччями пізніше. І однією з форм такого відходу було прагнення створити складний, об’ємний, багатовимірний образ людини - чи то сучасника, чи то визначної постаті минулого. Такі багатовимірні, інтелектуально й психологічно складні постаті двох геніальних представників українського народу - Лесі Українки й Тараса Шевченка - і змальовує Ю. Щербак у п'єсах «Сподіватись» і «Стіна».

Л-ра: Мистецтво та освіта. – 2001. – № 4. – С. 14-16.

Біографія

Твори

Критика


Читати також