Індіанська територія

М. Анастасьєв

Бенджамен Франклін прийшов у літературу із друкарні. Фенімор Купер, а за ним Герман Мелвілл — з моря. Марк Твен, перш ніж взятися за перо, зазнав і того, і того.

Покинувши на півдорозі школу в містечку Ганнібал, штат Міссурі, він став учнем у друкарні, потім зробився друкарем, однак успадкована від батька неспокійна вдача шукача пригод виконанню всіляких нудних замовлень не сприяла, і, досягнувши двадцятилітнього віку, майбутній письменник почав було збиратися у Південну Америку. Щось, проте, не склалося, і не в заморські краї молодик вирушив, залишився вдома, ставши за лоцмана на Міссісіпі — чудова, найліпша, як він зразу ж переконався, доля. Сам простір ріки, яка ледь не весь континент з півночі на південь перетинає, її вільне, могутнє дихання, велична гідність (на півдні Міссісіпі називають «Old Man River» — Старим) незмінно відчутні в книгах Марка Твена, навіть коли дія відбувається в інших, не тутешніх місцях, а вже в таких його творах, як «Життя на Міссісіпі» або «Гекльберрі Фінн», плин вод, повністю зберігаючи фізично відчутний характер, загалом стає ключовою метафорою оповіді, ледь чи не її ритмом.

Лоцманська кар’єра, однак, урвалася дуже швидко, з початком Громадянської війни, коли судна по Міссісіпі курсувати перестали. Прослуживши недовгий час у армії конфедератів, двадцятишестирічний екс-друкар і екс-лоцман вирушив з братом — помічником губернатора — на Захід, у Неваду, а невдовзі отримав посаду репортера в одній провінційній газеті, тим більше, що схильність до творчості відчував з молодих, що називається, піїтів.

На сторінках цієї газети і з’явився на світ Марк Твен. Псевдонім, сам по собі, прийшов з ріки, на місцевому жаргоні «Mark Twain» означає «глибина два морських сажні» — так перегукувались при зустрічі лоцмани на Міссісіпі.

Помер Твен 1910-го, одного року з Толстим, проживши на цій землі три чверті століття.

Дебютував він як новеліст, і відданість жанру зберіг практично до самого кінця, але кращі оповідання-скетчі написав у 60-70-х роках. Саме тоді з’явилися «Журналістика в Теннессі», «Як я редагував сільськогосподарську газету», «Як мене вибирали губернатором» та ще декілька десятків творів, що швидко принесли авторові репутацію визначного американського новеліста. До творчості Марка Твена підштовхнули відомий уже нам Брет Гарт і, особливо, дуже популярний тоді Артемус Уорд, який вигадав маску малописьменного балаганника, що, мандруючи по містах-селах завжди зі своєю виставкою воскових фігур, гостро підмічає різні кумедні речі. Твен рушив тією самою дорогою, але дуже швидко стало ясно, наскільки гумор його, при всій своїй зовнішній невибагливості, витонченіший, літературно дужчий, ніж недбало оброблене слово «місцевих колористів». Немає, звісно, в його новелах жодних психологічних глибин в дусі Едгара По або Готорна, проте є невичерпна фантазія та якась зовсім незвичайна легкість. Навіть звертаючись до матерій неприємних, понад те, огидних, припустімо, до звичаїв політичного балагану, письменник нікого не висміює, просто — сміється весело і заразливо. З незначних епізодів він творить захопливу комедію, зовсім не замислюючись про правдоподібність ситуацій. Лише нудний педант під час читання, припустімо, «Журналістики в Теннессі», буде з мудрим виглядом розводитись про безцеремонність американської преси, а нормальний читач просто потішиться цим пречудовим бурлеском. Лише архівіст-зануда стане відшукувати в новелі «Середньовічний роман» приховану полеміку з південно-романтичними прийомами декотрих письменників-сучасників Марка Твена, а нормальний читач просто зануриться в стихію не обмеженої жодними сторонніми міркуваннями пародії.

Сюжети новел та їх стрімко рухливий стиль щасливо доповнюють один одного, і вже за самою оповідною манерою можна вгадати, що створила її людина, наділена і рідкісним душевним здоров’ям, і невгомонним авантюрним духом.

Так воно і було. Уже зробивши гучне ім’я в літературі, Марк Твен заснував на партнерських засадах видавництво — підприємство стільки ж комерційне, скільки й спортивне (принаймні, в уявленні одного з компаньйонів). Тому-то, мабуть, і чекала на нього не краща доля. Попервах, утім, усе складалося непогано, а інколи й зовсім добре — книги самого власника, тобто, співвласника, а також «Мемуари» героя Громадянської війни і згодом президента США Улісса Грапта розкуповували жваво. Але потім пішло декілька невдалих проектів, і до того ж партнери вклали 200 тисяч доларів — суму на ті часи величезну — у нове, як незабаром з’ясувалося, зовсім непридатне поліграфічне обладнання. Внаслідок цього видавництво прогоріло, і, щоб розплатитися з численними кредиторами, Марку Твену довелось вирушити у навколосвітнє турне, події якого він відтворив згодом у нарисовій книзі «За екватором». Вийшла вона вже на самісінькому кінці сторіччя, 1897-го року, і, впродовж йому залишених тринадцяти років життя, Марк Твен ще чимало що напише — і новел, і повістей, і памфлетів, і щоденників. Речі це нерівні, з кращими книгами автора не зрівнювані, але навіть не в цьому справа. Відчутний у них якийсь душевний надлам, утома, іноді навіть похмурність — стани, Марку Твену періоду розквіту глибоко чужі. Частенько можна почути, що пояснюється це розчаруванням письменника в ідеалах американської демократії.

З чого б це раптом? Раніше все зачаровувався та зачаровувався, принаймні, на життя дивився бадьоро й весело, а потім раптом узяв та розчарувався? Атож, звісно, війни, економічні кризи, корупція, лицемірство та інші малопривабливі, а то й зовсім огидні речі, демократії, на жаль, цілком співприродні, — усе це було. Тільки ж «прозрів» Марк Твен зовсім не на схилі життя, коли разом з багатьма знаннями приходить багато смутку. Ще 1873-го року у співдружності з журналістом Чарлзом Дадлі Уорнером він написав роман, назва якого зробилася символом ледь не цілої доби, — «Позолочений вік». Це гірка книга, це, якщо бажаєте, книга немилосердна і викривальна, але ж і в ній ні на мить не гасне вогник віри. Поряд з усякими негідниками та політичними горлохватами повсякчас маячить безтурботний ідеаліст і тюхтій полковник Селлерз — якась віддалена, в американському варіанті, подоба Дон Кіхота. І для автора він надзвичайно близький.

А в часи, про які ми говоримо, такі постаті в уяві письменника вже не виникали, а якщо з’являлись раптом (відродився був у двох нових романах, «Том Сойєр за кордоном» і «Том Сойєр-детектив», улюблений здавна шибеник), то серце вже не просвітлювали. Можливо, перетворенню жартівника й насмішника ледь чи не на мізантропа сприяли якраз особисте безладдя та страх опинитися в програші, який вічно переслідує американців? Але ж і він не вчора виник? Або, хай не страх, хай щось подібне до заздрощів. Ще 1870-го року Марк Твен одружився з донькою вугільного магната Олівією Ленгдон, і відтоді блиск тестевого великого успіху бентежив душу письменника.

Давайте скажемо так: обставини, що наприкінці життя Марка Твена невдало склалися, загострили його історичний зір. Давайте скажемо так: він і справді розчарувався. Але не в ідеалах. Якраз навпаки: гнітило і ранило нехтування згаданих ідеалів.

Але це ще коли буде. А ми нині повернемось у часи його пружної молодості.

Випустивши 1867-го року першу збірку новел-гуморесок, Марк Твен вирушив у першу свою велику подорож — по країнах Середземномор’я та в Святу Землю, і невдовзі після повернення випустив дорожний щоденник — «Простаки за кордоном».

У цій книзі Америка виходить на рандеву з Європою, весело і відверто виявляючи в час спілкування свій характер.

Простаки за кордоном у самому означенні суб’єкта є якась лукава двозначність. Простаки - неотесаний, малописьменний люд, якому куди звичніший який-небудь постоялий двір чи срібна копальня, ніж світська вітальня або музейна зала. Такій публіці належить дивуватися різноманітним красотам — чи природним, чи рукотворним. І справді, колективний герой книги — «ми» — із захопленням і якимсь потрясінням позирає і на венеціанські канали, і на Собор Паризької Богоматері, і на Міланський собор, і на одеські сходи. У нас такого не знайдеш.

Але простак — це людина, вільна у своїх поглядах і судженнях від всіляких забобонів, людина із здоровим глуздом і практична, готова і до священних руїн прикласти свою міру.

«Нещодавній ремонт і оздоблення чимало посприяли збільшенню зручності й затишку Колізею». Точно так само жодного трепету не викликає манускрипт Вергілія з власноручними помітками Петрарки — «того самого джентльмена, котрий кохав чужу Лауру і все життя виливав на неї своє кохання, що було явно пустою витратою матеріалу».

В усьому цьому не можна не відчути добрячої частки гумору, на себе ж спрямованого, що, між іншим, зайвий раз свідчить про неабияку душевну рівновагу. Але є, звичайно, і добродушне глузування з ідолів віджилої своє — в уяві простаків — культури. «Відступися, старенька Європо, — молодість світу йде!» «Простаки за кордоном» — це справді укладений у записи туриста звіт про трансконтинентальний марш переможців. Пасажири пароплава «Квакер-сіті» не морями-океанами мандрують — через моря-океани. Ну, а сам пароплав — не стільки засіб пересування, скільки символ пересування.

У наступній книзі, за жанром схожій, — знову щоденник подорожі, — морське судно замінюється на диліжанс, але це не має значення: колеса — також пересування, також дорога.

Англійською книга називається «Roughingt It», знову-таки в назві є свої відтінки. Буквально можна перекласти так: «Грубий обробіток», або «Первинна обробка», і цей варіант відповідав би, загалом, змісту. Книга написана по слідах уже відомої поїздки автора до Невади, яку саме тоді охопила срібна лихоманка. Наполегливі старателі, не шкодуючи сил, врубуються у скельну породу, відшукуючи жили — джерело завтрашнього багатства. Тут не до вишуканих манер, не до філософії з мораллю, тут не у фраках та лайкових рукавичках ходять і не з кришталевих келихів п’ють. Хто перший, той і переміг, і нехай невдаха плаче. І це насправді не любовна турбота про землю (cultivation), це груба, з кайлом в руках, обробка породи. Ну, а для письменника порода — мова. Не було ще в Америці повноформатного твору (новели, звичайно, були — і у «місцевих колористів», і у самого Твена), де солоний гумор кордону, мовна культура салуна й хатини піонера зробилась би, як тут, основою романної за своїм масштабом оповіді.

Проте ж, у перекладі назва книги звучить інакше — «Порожнем».

І в цьому є не лише милозвучність, а й змістове навантаження.

Порожнем, за якісь пару годин зібравшись, знімається з місця і кидається на відчай душі у невідоме молодик — газетний хронікер на ім’я Семюел Клеменс — втім, на той час уже Марк Твен (точно так само, пригадайте, потертим саквояжем обтяживши себе, вирушав до мису Горн мелвіллівський Ізмаїл). Ну, а за юним журналістом, який став, утім, активним учасником справи, — вся Америка. Це вона пересувається порожнем, нетерпеливо втішаючись завтрашнім днем.

Власне, шлях на Захід це не маршрут, не географічний напрямок, це поступово розкручувана пружина оповіді. Дорога тут все: ритм, стиль, образність книги. І вже по цій канві вишиваються різноманітні узори — події, інтриги, а головним чином — жарти-приповідки. Можна лише повторити: головний герой книги — мова.

Справжню славу принесли Марку Твену «Пригоди Тома Сойєра» — ідилічна, в цілому, картина дитинства, але тільки прикрашена, звичайно, все тим самим іскрометним гумором та всілякими пригодами. Та ось відомі слова самого автора: «Тільки гумористи не виживають». Як зрозуміти їх? Найменше в тому розумінні, що література повинна вчити правильному способу життя, вже ким-ким, а резонером Твен не був і в малій мірі. Певно, те він має на увазі, що гумор — це найповніше, найчистіше вираження органічного життя, шо протистоїть будь-якій відсталості. Ну, і дитинство, зрозуміло, поряд, у тій самій системі координат, — тому-то і втілюється так природно в «Томі Сойєрі» стихія гумору в непомітній, не скованій догмою свідомості дитини.

У сюжетному плані продовження «Тома Сойєра» — «Пригоди Гекльберрі Фінна», роман, що висунув автора в перший ряд не лише національної, а й світової літератури. Та й не просто в сюжетному.

Легко впізнаються випробувані роками, книгами і читацьким успіхом оповідальні прикмети.

Передовсім, знову-таки мова. Дитячу мову письменник відтворює з майстерністю й легкістю справжнього віртуоза, не даючи нікому помітити ані найменшого зусилля. Традицію розказування, початок якій поклав в Америці Ірвінг, Марк Твен не лише підхопив, а й розвинув ледь чи не до довершеності.

Далі — все той самий бурлеск. Звичайно ж, Гек — це хитрун-пікаро, що вбрався в американські строї та по-американському заговорив.

По-давньому в’юниться, організовуючи всі події і розмови, дорога, тільки тепер вона виявляє себе у вигляді могутньої річкової гладині — Міссісіпі.

Не випадково, нарешті, підібрано склад виконавців. Хлопчаки й дівчатка Марка Твена — втілення молодості цілого народу.

Утім, це, певно, вже відомий здогад, дарма, чи що, автор відкриває книгу таким повідомленням: «Особи, які спробують знайти у цій розповіді мотив, будуть віддані до суду; особи, які спробують знайти у ній мораль, будуть відправлені на заслання; особи, які спробують знайти у ній сюжет, будуть розстріляні». Не хотілось би опинитися в колі таких осіб.

І все ж... усе ж у знайомих рисах помітне нове вираження. Пересісти з пароплава й диліжанса на збиті дошки — це, виявляється, не просто засіб пересування змінити. Податися у втечу — не просто хлопчачу спрагу пригод вгамувати. Пліт, на якому влаштували собі житло Гек і втікач негр Джим, плине повільно, і вже сам по собі цей перебій у швидкості задає оповіді новий лад, та й зміст інший. З’являється, при всій динаміці сюжету, якась лірична замріяність, предмети трохи втрачають визначеність контуру, розмиваються по краях.

А отже, і дім американський це не просто груба, міцна і надійністю своєю гордовита проза, а також і поезія.

Знову ж таки Марк Твен став першим письменником, якому вдалося тут, в Америці, об’єднати те й те в органічному сплаві.

То чому ж так сумно закінчується ця світла книга, чому такий недитячий смуток прозирає в заключних словах, з якими звертається до нас, читачів, Гек Фінн — оповідач власних пригод.

«Я, можливо, втечу на індіанську територію раніше за Тома з Джимом, тому що тьотя Саллі збирається мене всиновити і виховувати, а мені цього не стерпіти. Я вже пробував.

Кінець. З глибокою пошаною Гек Фінн».

А тому, що індіанських територій (про що хлопчина Гек, можливо, й не здогадується, але ж Марк Твен знає добре) вже не лишилось або скоро не залишиться. Позолочений вік, вік загарбник усе накрив своїм смогом.

А проте «кінець» — умовний. Більше того, безперечний — не-кінець.

Одна не обжита територія — якщо бажано, можна назвати її індіанською — все-таки лишилась і лишається назавжди: територія душі.

Вже після смерті автора — він сам так розпорядився — була опублікована повість-фантазія, повість-епітафія, «Таємничий незнайомець». Герой її — сам Сатана, і говорить він такі слова:

«Зараз ти залишишся один навічно в неосяжному просторі і блукатимеш його безкрайніми пустелями без товариша, без друга, тому що ти — тільки думка, єдина думка на світі, і нікому не дано ані зруйнувати цю самотню думку, ані знищити її. А я лише покірний служник твій, я дав тобі пізнати себе, дав знайти свободу. Нехай тобі сняться тепер інші, ліпші сни... Як дивно, що ти не зрозумів, що ваш всесвіт і життя вашого всесвіту тільки сон, примара, вигадка».

«Ваш всесвіт» — це середньовічна Австрія, чи що, де розгулює і проповідує таємничий незнайомець — грішний янгол? Та ні ж, звичайно, — сама Америка, яка, виходить, — сон. І цей сон кращий за дійсність.

Марку Твену видіння, чи то в дитячі, чи то у фантастичні («Янкі при дворі короля Артура»), чи то навіть у філософські костюми вбираючись, являлись до кінця життя, осяваючи навіть найпохмуріші його моменти.

Являються вони й тим, хто прийшов після нього. Через те, певно, і утвердилась думка, що з «Пригод Гекльберрі Фінна» виросла вся новітня американська література.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 4. – С. 98-104.

Біографія

Твори

Критика