Мотив перенесення із теперішнього в історичне минуле в повісті М. Твена «Янкі із Коннектикута при дворі короля Артура» та в інших творах світової літератури XIX–XX ст.

Анатолій Волков

У світовій літературі і культурі існували різні підходи до розуміння історії. Так, у часи Середньовіччя відчуття історизму було значною мірою відсутнім, як от у лицарських романах, що використовували античні чи кельтські сюжети. Подібною була ситуація в літературі та мистецтві Ренесансу. Щодо класицизму, то хоча Буало вчив розрізняти давнину і сучасність, але на практиці вони мало чи не ототожнювалися. З поступовим розвитком історизму мислення і світосприйняття в кінці XVIII – на поч. XIX ст., з виникненням власне історичної науки, історична тематика і проблематика займає все більше місця в літературі, дуже цікавить вона романтиків, а згодом і реалістів. При цьому звернення до історії органічно поєднується з екстраполяцією на історичний матеріал пекучих проблем сучасності. На зміну середньовічному, ренесансному і класицистичному стихійному ототожненню теперішнього й минулого приходить їх зіставлення і протиставлення, при цьому перевага частіше всього надається минулому. В одних випадках протиставлення здійснюється позасюжетно, архітектонічно: об’єднання в «Миргороді» «Тараса Бульби» з «Старосвітськими поміщиками» і «Повістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Переважно ж зіставлення здійснюються всередині історичного сюжету.

Ступінь точності й вірогідності в історичному романі і драмі XIX ст. бували досить різними. Це пояснюється відмінністю авторських позицій, задумів, надзавдань. Для одних авторів характерним є бажання повчати. Інші, вкладаючи в зображувану історичну дійсність проблеми сучасності, намагаються відтворити минуле з максимальною «археологічною» точністю («Саламбо» Г. Флобера, «Фараон» Б. Пруса). Третіх — історичний колорит цікавив як тло для створення романтичних образів і характерів, захоплюючих сюжетів (О. Дюма).

Втім і письменники XX ст. питання про історичну достовірність вирішують по-різному, притримуючись або ігноруючи її. Однак, напевне, не можна назвати жодного історичного роману або історичної драми, де не була б наявна модернізація. Очевидно, обійтись без неї неможливо, однак при цьому треба розрізняти модернізацію неусвідомлену (Шекспір, Кальдерон, Расін, Корнель) і свідому. Свідома модернізація історії може бути двох типів: шляхом внутрішнього осучаснення (опис історичних подій з постановкою на їхній основі сучасних проблем у «Quo vadis?» Сенкевича чи «Фараоні» Пруса) або сполучення внутрішнього осучаснення із зовнішнім підкресленим використанням анахронізмів на проблемному, образному, сюжетному, лексичному і фразеологічному рівні.

На певній стадії літературно-художнього розвитку виявилося цілком логічним зробити зіставлення часів сюжетно наочним: тобто безпосередньо перенести сучасника в історичне минуле. Таке перенесення було здійснене, наприклад, в історико-фантастичній повісті Марка Твена «Янкі із Коннектикуту при дворі короля Артура» (1889).

Твен переносить свого сучасника — американського робітника-механіка в Англію VI ст., до двору короля Артура (треба сказати, що перенесення героя в минуле в літературі мало місце і раніше, та воно здійснювалося в інших жанрах, з іншою художньою функціональністю й метою було зовсім не зіставлення двох історичних епох, як, наприклад, у «Фаусті» Й. В. Гете).

Історизм Твена вельми умовний. Письменник не претендує на наукову точність, обґрунтовуючи своє право на вільне трактування історичного матеріалу у авторській передмові: «Жорстокі закони та безувірські звичаї, про які йдеться в цій повісті, відповідають історичній правді, і події, що ілюструють їх, теж історично правдиві. Я не беруся твердити, ніби ці закони та звичаї існували в Англії саме в шостому сторіччі. Ні, я вважаю лише, що, оскільки вони існували в англійському та інших суспільствах навіть за значно пізніших часів, їх можна приписати і шостому сторіччю, не боячись, що тебе звинуватять у наклепі. До того ж запевняю вас: якщо в ті далекі часи бракувало хоч одного із згаданих тут законів чи звичаїв, то його з успіхом заміняв якийсь інший, набагато гірший».

Водночас письменник підкреслено точно датує події. Для твенівського героя датування подій є науковим доказом реальності його перенесення в минуле: «Я пригадав, що цілковите затемнення сонця припало на 21 червня 528-го року, й почалося воно рівно через три хвилини після полудня. Я знав також, що поточного для мене року — 1897-го — затемнення сонця не очікувалось». Точність датування виявляється не тільки суттєвою для сюжетного розвитку, а й надає історико-фантастичним творам уявну наукову «достовірність» і «реальність». Крім того, умовно-реальний характер того, що відбувається, стверджується підкреслено детальними описами місця події.

Треба відзначити, що 1888 року з’явилася повість Святоплука Чеха «Нова епохальна подорож пана Броучека цього разу в XV ст.», де празький домовласник потрапив у Прагу XV ст. у розпал повстання гуситів. Цей твір і «Янкі» М. Твена близькі за авторським задумом, за сюжетом, за жанром, за емоційною тональністю, за рядом змістовно-формальних параметрів. Перш за все — за здійсненим мистецьким експериментом. Зіставляючи твори Чеха і Твена, ми можемо побачити спільні риси: це стосується і вільного відтворення історичних фактів (тут Чех навіть дав авторську примітку, у якій іронічно висловлюється стосовно можливих закидів у свій бік з боку вчених) і водночас точністю датування подорожі пана Броучека (12 липня 1888 року).

Стосовно пріоритету у цьому мистецкому експерименті слід сказати, що, по-перше, задум «Янкі при дворі короля Артура» виник ще іюсени 1884 p., розробка ж артурівських матеріалів, перш за все «Смерті Артура» Мелорі, й написання повісті тривало п’ять років. По-друге, Гвен не міг знати повісті про Броучека, надрукованої за рік до виходу її світ «Янкі...», тим більше на незрозумілій йому чеській мові. Таким чином, повісті Чеха і Твена — яскравий (і рідкісний) приклад синхронного типологічного сходження, причина якого — у внутрішніх процесах розвитку історичної прози.

У подальшому мотив часового перенесення в історичне позаособистісне минуле традиціоналізується, стаючи автономним від сюжету, в якому він виник. Більше того, цей мотив тому і можна вважати традиційним, що він «працює» в різних сюжетах.

Мотив функціонує в історико-фантастичній сатиричній повісті. Показовим прикладом служить повість «Голуба людина» (1966) Л. І. Лагіна. Крім того, у XX ст. цей мотив поширюється на інші жанри, часто використовується у новітній науковій та соціальній фантастиці.

Але лише в небагатьох науково-фантастичних творах перенесення в минуле органічно пов’язане із зіставленням історичних епох, як от у повісті «Людина, що прийшла зарано» американського фантаста Пола Андерсона, де сержант американської військової бази в Ісландії Джеральд в опиняється в епосі вікінгів. Ця повість, імовірно, генетично пов’язана з твенівською.

Продуктивним виявився мотив часового перенесення в історичне минуле для драматургії реалістичної умовності, починаючи з тридцятих років нашого сторіччя. У низці п’єс простежується традиція Чеха — Твена. Прямих вказівок на цю традицію в текстах нема, але близькість за системно зв’язаними параметрами дозволяє припускати, що ця близькість не тільки цитологічна, але й контактологічна.

У комедії М. Булгакова «Іван Васильович» (1935-1936) інженер Тимофєєв створює машину часу. Внаслідок її недосконалості виникає ряд неочікуваних ситуацій: «пронизується простір» — зникає стіна між квартирами, персонажі переносяться в палати Іоанна Грозного, Іоанн опиняється в квартирі Тимофєєва.

У драмі Б. Брехта та Л. Фейхтвангера «Сни Сімони Машар» (1943) основні події відбуваються 1940 р. в окупованій гітлерівцями Франції. Дівчина Сімона, служниця готелю, підпалює склад бензину, щоб він не пішов на заправлення ворожих танків. Колабораціоністи зразу віддають її загарбникам, а потім відправляють в ув’язнення під нагляд черниць. Свій патріотичний вчинок Сімона здійснює під впливом снів, в яких вона переноситься в XV ст., вбачаючи себе Орлеанською дівою.

Дія комедії Назима Хікмета «Тартюф-59» (1959) розвивається у руслі славетної комедії Ж.-Б. Мольєра «Тартюф, або Ошуканець». Ускладнює сюжетну структуру введення традиційного мотиву часового перенесення: в домі Оргона, крім Тартюфа, з’являється його удосконалений побратим зразка 1959 року.

Твори, в яких є часове перенесення в історичне минуле, подібні за багатьма параметрами різних системних рівнів, тому, центруючись на повістях Твена і Чеха, простежимо специфіку розгортання цього мотиву у літературному процесі (на прикладі вищезгаданих творів XX століття), що дозволить зробити певні теоретичні узагальнення.

У минуле звичайно переноситься один головний (він же заголовний) персонаж: Броучек, Янкі, Тартюф-59, сержант Робертс, Антошин. Можливе перенесення декількох («Іван Васильович») або більшої частини дійових осіб («Сни Сімони Машар»).

Архітектонічно сучасне і минуле співвідносяться по-різному. В повістях Твена, Чеха, Лагіна — рамкова побудова, тобто теперішній час є обрамленням, а минуле — всією сюжетною дією, що завершується в момент повернення в сучасність. У Твена рамковість надто очевидна: виклад подій іде від першої особи; рукопис — «розповідь незнайомця», котрій передують «кілька пояснювальних слів», і яка завершується «коротким словом автора». В «Івані Васильовичі» дія розвивається в двох часових площинах, а в останній картині плутанина закінчується поверненням героїв в свої часи. Тут теж варіант рамкової побудови. У «Снах Сімони Машар» всі сни, з погляду архітектоніки, є вставними епізодами, зіставлення часів створюється паралельним монтажем. Персонажі мовби живуть і діють у сучасності і в минувшині, чим підкреслюється спільність різночасових соціальних явищ. Найпростіша архітектоніка в «Людині, що прийшла зарано» і «Тартюфі-59» — тут зворотного перенесення немає. Вся дія розгортається в минулому, отже, нема ні обрамлення, ні вставних епізодів.

Мотив перенесення в минуле певною мірою умовний, фантастичний. Як мотивується часове перенесення у тих творах, де зустрічається сюжетно-архітектонічне зіставлення історичних часів? У Твена, Чеха і Лагіна цей мотив вводиться як несподіваний, незвичайний випадок.

У повісті Твена Янкі запитує: «Чи доводилось вам чути про перенесення тіл з однієї епохи в іншу?», — і розповідає, що його вдарив ломом по голові горлодер-роботяга так, що він втратив свідомість, а, очунявши, опинився в Англії VI ст. Далі жодного реального пояснення в тексті твору нема. У повісті про пана Броучека заголовний герой, хильнувши зайвого, не знаходить виходу з корчми, замість цього потрапляє до пивниці, а відтак старовинним підземним ходом у Прагу XV ст. Однак в кінці повісті він опиняється у великій відкритій пивній бочці, де його знаходить здивований корчмар Вюрфель. Мандрівка до Середньовіччя дістає реального пояснення: сп’яніння і наступний сон. Проте Броучек продовжує вірити, що з ним справді відбулись чудесні пригоди.

У драмі Брехта-Фейхтвангера перенесення дії відбувається виключно у снах заголовної героїні, зміст яких навіяний тим, що Сімона весь час читає книгу про Орлеанську діву. Вигадливо мотивовано перенесення в часі у Булгакова. Сценічні події можна розуміти як сон винахідника Тимофєєва, що був підготовлений не тільки його роботою над створенням машини часу, а й низкою сигналів естетичної інформації. Бракує реалістичного мотивування в п’єсі Назима Хікмета. Перенесення Тартюфа-59 в XVII ст. нічим не пояснюється і є умовним авторським ходом.

Отже, в групі творів, які цікавлять нас, фантастичне перенесення в минуле є умовним сюжетним ходом. Мотив перетворюється на прийом соціально-художнього аналізу.

Майже обов’язковою ознакою у творах, що аналізуються, є обізнаність читачів з епохою та історичною обстановкою. Причому дія переноситься в епоху переломну, доленосну: для чехів — час гуситських воєн, більш того, саме липневі дні 1420 року — дні битви гуситів із хрестоносцями, які облягали Прагу (повість про Броучека); для англо-американців — напівлегендарний час Артура і лицарів Круглого Столу (повість про Янкі); або епоха вікінгів («Людині, що прийшла надто рано»); для росіян — царювання Іоанна Грозного (комедія Булгакова); для французів — Столітня війна («Сни Сімони Машар») або час Людовіка XIV («Тартюф-59»).

Зв’язок з літературною традицією, яка склалася у зв’язку з тим, що ці історичні епохи постійно притягували увагу письменників, полягає не тільки у зверненні до певних епох та історичних осіб. Традиційний мотив часового перенесення постійно поєднується з традиційними образами, вводиться в традиційний сюжет: взаємопоєднання і амбівалентність виявляються параметрами не тільки традиційних сюжетів і образів, а й традиційних мотивів. «Янкі» є частиною артуріани. «Сни Сімони Машар» — жанніани. «Тартюф-59» лише варіює сюжет мольєрівської комедії. Використані як історичний фон у творах Чеха і Булгакова часи гуситських воєн і царювання Грозного не просто відомі відповідно чеському та російському читачеві, але багаторазово відображені в літературі. Зв’язок твору з традицією маркується. Це може бути проявлено вже в назві: «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура», «Іван Васильович», «Тартюф-59», або підкреслено іншим чином. Наприклад, Твен включає в авторське переднє слово двосторінкову цитату із «Смерті Артура» Мелорі. Знання про зображене історичне минуле зумовлене авторським самозавданням. У противному разі читацьку увагу було б скеровано, з одного боку, на сюжетний розвиток, а з другого — на історичний «антураж». Сенс же творів з часовим перенесенням не в зображенні власне історії, а в зіставленні минувшини і сучасності, щоб на відомому історичному і літературному матеріалі ставити загальнозначимі актуальні проблеми.

Внутрішнє, проблемне осучаснення підтримується зовнішнім: анахронізацією, введенням дійових осіб, лексики і фразеології, реалій, неможливих в минулому.

При контактах людей різних часів стають очевидними відмінності в їхньому світосприйнятті, отож виникає взаємонерозуміння і подальші, звичайно комічні, непорозуміння.

Мотив взаємонерозуміння важливий в ідейно-тематичному і сюжетоутвірному відношенні в повісті Твена. Взаємонерозуміння виникає (як і в повісті Чеха) вже в першій сюжетній ситуації зустрічі людини сучасності з людиною минулого — мандрівним лицарем. Янкі здивований його вбранням (на голові в нього був шолом з прорізами, схожий на залізне барильце, кінь теж був у панцирі»), мовою (звернення — «Ласкавий сере»), вчинками («розганяє у чвал коня і кидається на мене, припавши своїм залізним барильцем до шиї коня», а після сповіщає, що Янкі — «бранець його списа»). Янкі вважає, що замок Артура — божевільня. Мотив взаємонерозуміння проймає весь сюжет. Обмежимося одним прикладом — розмовою Янкі з Сенді:

Отже, я власник кількох лицарів, — сказав я, коли ми рушили далі. — Хто б міг подумати, що до мого майна колись додається і таке добро. Не знаю тільки, що мені з ними робити. Хіба зіграти в лотерею? Скільки їх, Сенді?

Семеро, як на те ваша ласка, сер, не рахуючи зброєносців.

Що ж, непоганий вилов. Хто вони такі? Звідки вони звалились на нас?

Звідки вони звалились?

Еге ж, де вони живуть?

Ах, я не зрозуміла вас. Зараз я розповім. — І вона промовила задумливо, повільно, мовби пробуючи слова на смак. — Звідки звалилися... Звідки вони звалилися? Справді гарно звучить! Слова так і співають. Я повторятиму їх подумки, аж поки завчу напам'ять, — якщо мені пощастить. Звідки вони звалилися? Так-так, уже! Уже виходить! І як легко ці слова злітають з язика, надто коли...

Не забудь про ковбоїв, Сенді.

Про ковбоїв?

Отож. Про лицарів».

У повісті про Броучека — при першому контакті з людиною XV сторіччя Броучек і зустрінутий ним пражанин з ліхтарем оглядають одне одного. Вбрання співбесідника спричиняє зчудування. Броучек гадає, буцім-то «суб’єкт», з яким він здибався, прибув здаля, і говорить якоюсь попсованою слов’янською мовою. Людина з ліхтарем заперечує, говорячи, що він «споконвічний пражанин»; а Броучек видається йому сторонцем, який говорить плутано. На думку ж Броучека, його співбесідник верзе нісенітниці, що мають удавати старочеську мову. Броучек твердить: зараз — 1988 рік, пражанин — 1420 рік. Розмову на цьому закінчено.

Тартюф-59, як його співбрат з XVII століття, не забуває пересипати свою мову смиренними «брате мій» і «амінь». У той же час порівнює служницю Доріну з Бриджіт Бардо, взявши на озброєння новітню фразеологію.

Осучаснення, а відтак взаємонерозуміння, спричиняється не лише зіткненням різночасових лексико-фразеологічних складників у мовних партіях персонажів, а й на інших структурних рівнях — реалій та сюжетно-ситуаційному. В минувшину вдираються сучасні знання та технічні І винаходи. Найбільше важать вони в повісті про Янкі. Весь сюжет побудований на тому, що Янкі впроваджує новітні явища в Артурову добу (реклама, патент, часопис, телеграф, вогнепальна зброя та багато іншого). Дещо вдається запровадити в життя, дещо сприймається як чаклунство або фокуси. Так само сприймаються чехами XV сторіччя сірники, що їх запалює Броучек, та сигари, які він палить. У комедії Булгакова Іоанн жахається телефона, але зацікавлюється патефоном.

Мотив часового перенесення в історичне минуле постійно має ідейно-художню сатиричну функцію. В «Янкі» сатиру спрямовано на минуле. Сюжет твенівської повісті — зіткнення американця XIX сторіччя з часами феодалізму — дає багато приводів для дотепної критики романтики Середньовіччя, ідеалізації лицарства. У зв’язку з деідеалізацією лицарства Твен послідовно очуднює зміст і стиль лицарських романів. Найконцентрованіше — в главі XV «Розповідь Сенді», де Янкі марно намагається навчити свою супутницю Алісандру-Сенді викладати розповідь про пригоди лицарів мовою і стилем XIX ст.

Чех також висловлює іронічне ставлення до лицарських романів. Але позаяк об’єкт сатири у Чеха — сучасний домовласник, іронія висловлена мимохідь при оцінці знань Броучека про минуле свого народу, знань, що почерпнуті переважно з декількох прочитаних замолоду лицарських романів. Пан Броучек у далекому минулому не може й не хоче допомагати повсталим співвітчизникам. Зіставляючи боягузливого обивателя XIX ст. і його героїчних предків, Чех вістря сатири спрямовує проти сучасних йому суспільних типів і явищ. В інших випадках сатира двоспрямована: і на сучасність, і на минуле. Зіставлення часів відбувається не за контрастом, а за подібністю («Сни Сімони Машар», «Тартюф-59»). Предметом художнього вивчення і критики стає не окрема історична епоха, а соціальні явища й типи, подібні у різні часи. А в «Івані Васильовичі» висміюються явища і сучасного і минулого, однак зіставлені не за подібністю, а за контрастом.

Зроблений вибірковий та достатньо репрезентативний з погляду історичної поетики огляд еволюції мотиву перенесення з теперішнього часу в історичне минуле дозволяє зробити певні теоретико-літературні узагальнення.

З кінця XVIII — поч. XIX століття література прагне до художнього пізнання історії в її відношенні до сучасності. У 80-ті роки XIX століття американський письменник Марк Твен і чеський письменник Сватоплук Чех, вирішуючи проблему зіставлення епох здійснили мистецький винахід, який полягає у сюжетному зіставленні сучасності з минувшиною.

Після Твена і Чеха мотив часового перенесення з теперішнього в позаособистісне минуле укорінюється у різних національних літературах і жанрах, стає традиційним. Твори з цим мотивом подібні за багатьма параметрами різних системних рівнів: групуванням образів персонажів, архітектонікою, мотивуванням сюжетної дії, злучанням з традиційними сюжетами та образами, маркируванням традиції, осучасненням, а відтак ситуацією взаємонерозуміння дійових осіб. Таким чином, часове перенесення в позаособистісне історичне минуле функціонує воднораз на трьох системних рівнях: як проблема, традиційний мотив, прийом. Зберігаючи традиційне проблемно-змістовне наповнення, цей сюжетний мотив стає й прийомом художнього пізнання історичних закономірностей сатиричного висміювання сучасності.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 6. – С. 75-81.

Біографія

Твори

Критика