Гуманізм Джека Лондона і «органічна школа» в соціології
О. Садагурський
Однією з характерних особливостей розвитку сучасного літературознавства є його взаємодія з суміжними галузями науки, зокрема з філософією.
Останнім часом з’явилося декілька серйозних праць, виконаних, так би мовити, на грані філософії та літератури. Симпозіум на тему «Творчість і науковий прогрес», що відбувся 1966 p., підкреслив актуальність комплексного вивчення літературного твору як єдності філософських, етичних, естетичних поглядів письменника. Такий підхід до явищ літератури зумовлений самим досліджуваним матеріалом — дедалі зростаючою інтелектуалізацією літератури, що відображає складний духовний світ нашого сучасника, появою дедалі більшої кількості «романів ідей», складністю філософської, етичної, .психологічної проблематики художніх творів. Біля джерел «роману ідей» в американській літературі стояла творчість Джека Лондона, який першим в американській літературі вніс у белетристику дух справжньої наукової думки. Про взаємовідношення художньої творчості Джека Лондона та передової природничо-наукової і філософської думки його часу і йдеться в цій статті.
На початку XX ст. ідейне життя американського суспільства було нерозривно пов’язане з філософією Г. Спенсера, з природничо-науковими теоріями Ч. Дарвіна, Е. Геккеля, Г. Гельмгольца. За висновком американського дослідника В. Паррінгтона, Джек Лондон і Теодор Драйзер, яким судилося стати «вождями революції в реалізмі», «пройшли школу Спенсера». Ларс Енабрінк в своїй книзі «Джерела натуралізму в американській художній літературі» теж пише про «моду на Спенсера» в останньому десятиріччі XIX ст., про те, що його ідеї справили вирішальний вплив на світогляд багатьох тодішніх письменників. Сам Джек Лондон пригадував, як вони з Хемліпом Гарлендом «зачитувалися творами Спенсера та інших філософів». Відомий також лист Лондона, в якому він підкреслює, що найбільший вплив на нього справив Герберт Спенсер. Про своє захоплення філософією Спенсера Лондон говорить і в листі до Клаудеслея Джонсона від 10 серпня 1899 p.: «Самі вже «Основні начала» Спенсера, не кажучи про інші його праці, зробили для людства більше і в віках зроблять більше, ніж тисячі книг на зразок «Ніколаса Ніккльбі» або «Хатини дядька Тома». При всій несправедливості такої оцінки згаданих творів Діккенса і Бічер-Стоу, визнання Лондоном того, яке велике значення мали для нього праці Спенсера, дуже показове.
Чим же пояснити таке захоплення передових письменників XIX ст. філософією Спенсера? Справа в тому, що вона символізувала неухильний розвиток суспільної думки від метафізичного ідеалізму до матеріалізму. Виступаючи проти філістерів і креаціоністів, вона протиставляла їм світогляд природничо-наукового матеріалізму з його логічно струнким і цілісним баченням світу. Ось як характеризує Лондон вплив філософії Спенсера на формування світогляду свого героя: «Всі його (Мартіна Ідена. — О. С.) спроби філософських умовиводів були приречені на невдачу... і от з’явилася людина — Спенсер, який привів усе це в систему, об’єднав, зробив висновки і представив здивованому поглядові Мартіна конкретний і впорядкований світ в усіх деталях і з цілковитою наочністю».
Виступаючи проти дуалізму, проти містифікованого духовного начала, філософія Спенсера утверджувала «моністичний» погляд на явища природи. Захоплення Лондона матеріалістичною філософією Спенсера та еволюційною теорією Дарвіна визначило центральне місце в філософській проблематиці творчості письменника найактуальнішої проблеми XX ст. — зіткнення матеріалістичних, діалектичних поглядів з метафізичними уявленнями. Знаменно, що вона знайшла своє втілення у найвизначніших творах Лондона, в яких порушено тему соціалістичної революції, зокрема в романі «Залізна п’ята», який акумулював і по-новому втілив у собі природничі і філософські концепції того часу, осмисливши їх соціально.
[...]
У розв’язанні основного питання філософії про первісність матерії і вторинність свідомості Лондон стоїть на матеріалістичних позиціях. У філософській новелі «Незмінність форм» погляди письменника виступають з особливою контрастністю — тут матеріалістична основа бачення світу і колишні метафізичні уявлення виступають як антимонії головного героя. Намагаючись визначити «свідомість свідомістю», герой новели приходить до хибного висновку про існування якихось нематеріальних, незмінних форм буття. В розпалі суперечки зі своїм братом про можливість нематеріального існування особистості Седлі Крейден вбиває його. Здавалося б, яким трагічним не є цей випадок, все ж таки він повинен був послужити аргументом на користь обстоюваного Седлі Крейденом матеріалізму — «все, що не реальне, не існує». Однак саме тут він і потрапляє у софістичну пастку метафізиків, в яких визначення основного питання філософії про первісність матерії щодо свідомості має парадоксальний характер: «Якщо мій померлий брат Джім — продукт моєї галюцинації, моєї свідомості, — розмірковує Седлі Крейден, — виходить, свідомість може створювати й дещо матеріальне». Подібним софізмом намагаються обгрунтувати потойбічне життя — адже могла людина створити галюцинації, образ померлого брата, чому ж тоді «не припустити, що коли-небудь я створю гору або сонячну систему». Так, ставши на позиції метафізики, Седлі Крейден, готовий поставити себе в центр всесвіту, приходить до абсурду. Звертаючись до зверхпочуттєвого світу, він розриває закономірні зв’язки явищ і зрештою божеволіє. Такий трагічний і разом з тим закономірний фінал ідеалістичного мислення в його зіткненні з матеріалістичним світоглядом.
Історія суспільної думки США зв’язує теорію Спенсера з ученням Дарвіна. У своїх філософських побудовах Спенсер спирався на відкриття великого природознавця, які мали величезне значення не лише для природознавства і філософії, а й відбилися на розвитку естетики. Не обмежуючись рамками наукового пізнання, дарвінівська теорія активно впливала й на сферу художньої творчості. Наприкінці XIX ст. в американській літературі все ще була досить сильною традиція «витонченості», або так звана «ніжна традиція». Представники її Т. Олдріч, Д. Хоуелс, Д. Келб своїм естетичним кредо вважали зображення «красивого» життя. Природу вони пригладжували, людину змальовували поза будь-якою соціальною сферою. Якими ж штучними повинні були виглядати подібні ідилії поряд з суворою картиною природи, начертаною Дарвіним: «Замість вічно ясної усміхненої природи, яку звикли вважати втіленням миру, перед здивованими очима нашими виникає грізний хаос, де все живе змішалося і переплелося у жорстокому смертельному зіткненні».
Якщо науково-природничий світогляд суперечив атмосфері «панування дешевого романтизму», як схарактеризував «ніжний реалізм» В. Паррінгтон, то новий літературний напрямок знаходив в ідеях Спенсера, Дарвіна, Геккеля чимало спорідненого зі своєю естетичною програмою, в якій правдиве зображення життя висувалось як основний критерій художньої творчості. Емпіричний метод природничого матеріалізму був близький натуралізмові. Слід взяти до уваги, що в 90-х роках в Америці зараховували до натуралістів і представників реалістичного напряму, який почав тоді розвиватись, — натуралістами називали і Драйзера, і Лондона, і Сінклера. Тим часом, вже тоді між реалізмом і натуралізмом існувала і принципова відмінність. В. Паррінгтон визначає натуралізм як «песимістичний реалізм, філософія якого бачить людину в механістичному світі і зображає її жертвою цього світу». Для американського натуралізму в той час було характерне утвердження в художній творчості ідеї детермінованої субстанції. Таким був роман Стівена Крейна «Червоний знак доблесті», Френка Норріса «Вандовер і звір». Філософський детермінізм як основа світогляду цих авторів спричинився до зниження гуманістичної ідеї, зображення людини як іграшки фатальних сил природи, покірного раба інстинктів.
Зовсім іншим постає перед нами герой Джека Лондона — мужня, сильна людина з високою свідомістю своєї власної гідності. Оптимізм письменника грунтується, з одного боку, на почерпнутому ним з еволюційної теорії уявленні про людину як вершину органічного творення в природі і, з другого боку, на утвердженні реалістичних принципів художнього пізнання. «Мене звинувачують у «бридкому реалізмові», — писав Лондон. — Життя сповнене «бридкого реалізму». Я знаю чоловіків і жінок — їх мільйони, і всі вони в багні. Але я еволюціоніст і, отже, оптиміст. Моя любов до людини (в якому б багні вона не була) грунтується на тому, що я бачу її такою, якою вона є, бачу для неї божественні можливості попереду». Дуже характерно, що саме тут — у поглядах на зв’язок художньої творчості з науковими досягненнями епохи — криється суть розходжень Лондона з песимістичним сприйняттям світу Амброзом Бірсом. У своєму «Словнику сатани» Бірс так визначав слово «філософія»: «Це маршрут багатьох доріг, які ведуть «нізвідки в нікуди»п. Оцінюючи творчість Бірса, Лондон вбачав його слабкість у тому, що він ігнорував досягнення наукової та суспільної думки: «У нього був відсутній підхід до останнього покоління, вирощеного наукою», «розумний песимізм Бірса безнадійно відстав від... науки. Він виявився без керма, без компаса, без іпрограми». Джерела песимізму Бірса Лондон вбачав в його «архаїзмі», у відсутності глибокого філософського погляду на життя: «яким пером він володів! Дуже шкода, що він не мав кращого філософського фундаменту». На відміну зід Бірса для творчості самого Лондона характерне прагнення пізнати світ за допомогою наукових досягнень епохи. В них він шукав відповідь не лише на загальні світоглядні питання, — під їх впливом формувався художній метод Лондона-письменника. Це було зумовлено популярністю як філософії Спенсера в цілому, так і його трактату «Філософія стилю» зокрема. Про філософію Спенсера Лондон писав: «вона навчила мене найтоншим і найрізноманітнішим способам перетворення думки, краси, відчуття та емоцій у чорні знаки на папері, які в житті через очі читачів передаються їх мозкові, де перетворюються на думку, красу, відчуття та емоцію, відповідні моїм. Крім того, ця книга допомогла мені пізнати мозок мого читача для того, щоб я міг вибирати ті знаки, які змусять його мозок усвідомити мою думку, образ або почуття. Я довідався також, що кращими знаками будуть ті, які вимагатимуть від читача мінімум затрати мозкової енергії, залишаючи максимум енергії на усвідомлення мого розумового задоволення, переданого його розумові, та насолоді ним».
Представники «ніжного реалізму» розглядали стиль лише як засіб відтворення «піднесеного». За допомогою тенденційного відбору мовних засобів вони намагалися підсилити романтичну піднесеність розповіді. На протилежність традиції «витонченості» теорія стилю Спенсера висувала вимогу — за допомогою мінімальних засобів мовної виразності досягти максимального емоційного ефекту в читача. Основна посилка Спенсера, на якій грунтується вся його естетична теорія — ствердження того, що «дійовість будь-якої мовної форми збільшується у зворотній залежності до часу та розумових зусиль, яких вона вимагає від слухача».
Розвиваючи думку Спенсера про місткість висловлювання, Лондон у статті «Риси літературного розвитку» характеризує відбір стилістичних засобів. Домагаючись філософської глибини, він слідом за Спенсером оперує конкретними термінами, вводить специфічні звороти — жаргонізми, професіоналізми, які відразу можуть викликати відповідний образ. Такі стилістичні засоби, як порівняння, метафора, синекдоха, що в неоромантиків нерідко служили лише стилістичною прикрасою, у Лондона виступають як безпосередній будівельний елемент образу. Письменника вже не задовольняє алегорія, така поширена в романі VIII та XIX ст., за його спостереженнями, вона активно витісняється метафорою. Лондон відзначає також помітне скорочення довжини речень: «у вік великих швидкостей людство вміє думати швидше». Таким чином, думка Спенсера про місткість словесного зображення відповідала вимогам нового часу, «який навіть саму мить зробив небувало місткою». Це й визначило захоплення Лондона, як і багатьох інших письменників, трактатом Спенсера «Філософія стилю».
Філософські симпатії Лондона, захоплення Спенсером, Дарвіном, Геккелем відбилися в його художній творчості як овоїми сильними сторонами, так і певною обмеженістю. Вже у самому універсалізмі системи Спенсера крилося зерно майбутніх соціал-дарвіністичних побудов. Тенденція визначати особистість через сферу її органічних проявів найяскравіше позначилася у соціології Гоббса, засновника «органічної школи». З успіхом природних наук наприкінці XIX — напочатку XX ст. ця школа набрала дальшого розвитку у працях Спенсера. Уявляючи все існуюче як підпорядковане єдиному і непорушному законові еволюції, він і людське суспільство розглядав як своєрідний організм, що розвивається за законами «органічного» становлення. За Спенсером становище людей у суспільстві визначається їхнім біологічним потенціалом: найповноцінніші внаслідок боротьби за існування повинні посісти панівне становище, іменш повноцінні утворюють нижчі класи суспільства. Поширивши закони еволюції органічного життя на сферу суспільних відносин, Спенсер став основоположником соціал-дарвіністського напрямку в соціології. Користуючись успіхами природничих наук, Спенсер запроваджує біологізм яе лише в соціологію; фізіологія визначає у нього також етичну та естетичну норму в літературі та мистецтві. Не випадково в суперечці з професором філософії Колдуелом Мартін Іден говорить: «Я скажу вам, у чому слабкість ваших міркувань. Ви нехтуєте біологією. Вона відсутня у ваших концепціях. Тобто я маю на увазі справжню, всепроникну наукову біологію, починаючи з лабораторних дослідів по оживленню неорганічної речовини та кінчаючи найширшими соціологічними та естетичними узагальненнями».
Гіпертрофований елемент фізіологічного наскрізь проймає світогляд багатьох героїв Джека Лондона, прагнення письменника проникнути в суть явищ, далеких від природознавства, через «органічне» значною мірою було даниною тогочасній моді. Однак буржуазна критика взагалі схильна розглядати Лондона як прихильника «органічного спрямування» суспільної думки. Тенденційно витлумачуючи розуміння письменником дарвінівської «боротьби за існування», ряд буржуазних дослідників намагається визначити всю творчість видатного американського письменника як вираз спенсеріанської ідеї «виживання найбільш пристосованих», своєрідний «культ звірячого». Наприклад, Л. Льюїсон та М. Гейсмар перебільшують роль соціал-дарвінізму у світогляді Лондона, Бемфорд бачить у ньому людину із звірячими інстинктами, яких не могла зламати навіть цивілізація. При такому тлумаченні творчості Лондона недооцінюється його гуманістична сутність, Лондон — ентузіаст дарвінізму перетворюється на представника соціал-дарвінізму в художній літературі. Така підміна понять, заміна дарвінізму соціал-дарвінізмом взагалі дуже характерна для буржуазної ідеології. Як слушно зауважив Поль Лафарг, «дарвінівську боротьбу», що її ведуть тварини поміж собою заради засобів до існування і розмноження, помилково прирівнювали до тієї, яка шаленіє серед буржуазії при розподілі багатств». Акцентуючи увагу на соціал-дарвінізмі Джека Лондона, буржуазна критика робить ставку на його тлумачення поняття «боротьби за існування» Дарвіна і теорії Спенсера про «виживання найбільш пристосованого». Тим більший інтерес становить розгляд творчості Джека Лондона з точки зору того, як він розумів ці поняття.
Уявлення про людське суспільство як безперервну «війну всіх проти всіх» уперше набрало філософського оформлення в соціології Гоббса. Життя людини Гоббс зображав як безперервну боротьбу індивідів проти собі подібних. З розвитком теорії дарвінізму ідея «боротьби за існування» трактувалася буржуазними ідеологами як продовження ідеї Гоббса про «війну всіх проти всіх». Саме по собі вчення Дарвіна про природний відбір, пояснюючи далеке минуле людства, «є мислилося ним як соціологічне або етичне. Проте соціал-дарвіністи, викривляючи справжню суть учення Дарвіна, акцентували увагу саме на етичному аспекті питання. К. Тимірязєв зазначав з цього приводу: «Частково не по розуму запобігливі прихильники, а ще більше недобросовісні і невігласні противники ідеї Дарвіна спішили нав’язати йому дуїмку, ніби боротьба за існування, взята в її найгрубішій, тваринній формі, повинна бути визнана за основний закон і має керувати долею людства... Але, звичайно, нічого подібного він не міг висловити. Чи ж він, кожне слово якого надихнуте високою гуманністю, став би проповідувати ідеали людожерства?» «Недобросовісні і невігласні» противники дарвінізму поспішили надати ідеї «боротьби за існування» загального, універсального, застосовного до людського суспільства характеру.
[...]
Які, ж тенденції переважали у творчості самого Джека Лондона? Простежимо, як трактувалося у нього поняття «боротьби за існування». В його анімалістичному циклі —повістях «Білий клик», «Поклик предків», «Джеррі — остров’янин», «Майкл — брат Джеррі» письменник анітрохи не ідеалізує жорстоку боротьбу за існування, яка має місце у тваринному світі і проявляється у формі закону природного відбору. Найвище організовані і краще пристосовані тварини виживають, слабкі гинуть. Лондон виступає як популяризатор дарвінівського вчення. Однак вже у згаданому анімалістичному циклі «жорстока боротьба за існування» вступає в суперечність а атмосферою справжньої людяності. Навіть собаки в ім’я любові до людини йдуть проти інстинкту самозбереження; закон боротьби за існування пом’якшується в гуманному людському середовищі.
У «Північних оповіданнях» боротьба за існування захоплює іншу сферу, відображаючи єдиноборство людини з суворою північною стихією. В зіткненні людей а природою перемагає не лише найбільш витривалий, а й наїйлюдяніший. У «Північних оповіданнях» нерідко трапляються ситуації, коли один герой жертвує собою заради іншого, індивідуальний егоїзм поступається місцем перед високими людськими почуттями. В повісті «До Адама» письменник робить спробу простежити шляхи становлення зачатків людської спільності. Обурення дикістю і жорстокістю Червоного Ока, надто варварською навіть для первісних людей, всупереч індивідуальному почуттю самозбереження формує стадний інстинкт. Розглядаючи становлення людської спільності, Лондон, услід за Дарвіним, не виходить за межі антропогенезу, припускаючись характерної для науково-природничого світогляду помилки виводити становлення людських, суспільних категорій виключно з фізіологічної сфери інстинкту. Разом а тим становлення суспільного інстинкту первісних людей по суті суперечить їх індивідуальному суперництву.
До «північної» теми можна віднести також написане пізніше оповідання Лондона «Одноденна стоянка», в якому чітко намічається переосмислення письменником поняття «боротьби за існування». Не закон джунглів стоїть за цим поняттям, а прагнення відчути повноту життя, радість свого життєствердження. Герой оповідання говорить: «Мені подобається ця боротьба за існування, прагнення домогтися всього власними руками, примітивність цього життя, його реальність». В нарисах «Люди безодні» поняття «боротьби за існування» набирає вже соціального змісту. Боротьба людей «дна» за існування звернена не в сферу індивідуального, тваринного, а в сферу суспільного. Розкриваючи суть соціальної несправедливості, Лондон, по суті, спростовує і тезу Спенсера: не слабкість або сила індивіда, не більші або менші здібності визначають особистість, а порочність усієї капіталістичної системи в цілому.
Подібне ж розуміння «боротьби за існування» проявляється в романах «Мартін Іден» та «Час — не чекає». Засудження індивідуалістично сприйнятої «війни всіх проти всіх» у цих творах не викликає сумніву. Сам Лондон про це сказав так: «Я писав «Мартіна Ідена» не як автобіографію, не як притчу про те, який страшний кінець уготовано невіруючому, а як викриття оцього любого принципу індивідуаліста — подібно до дикого звіра битися за своє міоце під сонцем».
Соціальним розумінням «боротьби за існування» пройнято також публіцистику Джека Лондона. У таких творах 1900-1901 років, як «Що втратило суспільство внаслідок конкуренції», «Бажане: новий закон розвитку» та ін., Лондон схильний розглядати соціальні явища з точки зору діючих законів органічної еволюції. Але слідом за соціалістами — прихильниками дарвінізму він приходить до висновку, що індивідуальне суперництво, одвічна боротьба за існування не сприяє суспільному прогресові; соціальний відбір узаконює в сучасному суспільстві соціальну несправедливість. Лондон не розрізняє дію природних законів у природі та в суспільстві, але, разом з тим, ідеї Дарвіна набирають у нього соціального осмислення. Застосовуючи природний закон до буржуазного суспільства, Лондон відзначає, що перемагає не найсильніший і найдостойніший, а той, хто володіє багатством. Він же впевнений, що виживе і його потомство. До чого ж веде одвічна «боротьба за існування», чи сприяє вона прогресові? На це питання Лондон аае негативну відповідь.
Соціал-дарвіністське тлумачення «боротьби ва існування» близьке до спенсеріанської ідеї «виживання найбільш пристосованого»; Лондон критикував його у статті «Революція», відзначаючи, революціонери презирливо висміюють «дешеві ідейки» на зразок «виживання найбільш пристосованих». Таким чином, простежуючи, як змінювалося у Лондона розуміння «боротьби за існування», можна відзначити тенденцію переходу від індивідуалістично сприйнятої «боротьби всіх проти всіх» до необхідності «боротьби за існування» трудящого класу. «Боротьба всіх проти всіх» переосмислюється письменником на соціальній основі. Це було зумовлено об’єктивною близькістю науково-природничого погляду на світ до світогляду робітничого класу. З другого боку, еволюція цього поняття у письменника, яка свідчила про відсутність принципового розмежування сфери дії природного закону в органічній та суспільній галузях була виявом обмеженості природничо-наукового світогляду. Саме в цьому розумінні і можна говорити про «накладні витрати», зумовлені впливом на письменника емпіричних поглядів Спенсера, Дарвіна, Геккеля, Кідда.
Обмеженість природничо-наукового матеріалізму виявилася також у «біологічному» підході письменника до визначення людського буття. В «Дочці снігів» воно розглядається як «нездоровий клубок склеєних часток», в «Морському вовкові» — як «закваска, яка бродить хвилини, години або століття», намагаючись будь-яким способом підтримати своє існування, «бродіння». Таке захоплення фізіологічними факторами, близьке до віталістичних уявлень, визначило інтерес Лондона до концепції волі та інтуїції Ніцше та Бергсона, а також до фрейдистської теорії підсвідомого. Увага Лондона до інстинктивного, атавістичного начала в анімалістському циклі творів свідчить про його прагнення показати надзвичайну «пластичність життя» в тваринному світі. Так, закон пристосування до змінених умов середовища пробуджує в собаці Беку «завмерлі первісні інстинкти», які допомагають у боротьбі за життя, сутичка з ведмедем «пробудила звіра, який дрімав у Бекові». Все це зумовлено дарвінівською теорією — здичавіння супроводжується поверненняім до тваринних інстинктів. Інстинктивне, спадкоємне, підсвідоме утворили єдиний ланцюг і в підході письменника до людини, причому особлива увага приділялася сфері підсвідомого. У повісті «До Адама» в такій ролі виступає «родова пам’ять», атавістична свідомість, «дуалісти'чні'сть».
Тим важливіше, що в найбільш зрілих творах Лондона — «Люди безодні», «Залізна п’ята», «Мартін Іден» герої переборюють інстинктивне, підсвідоме начало. Наприклад, у картині загибелі Мартіна Ідена вражає те, що його смертю керує свідоме, вольове начало. Як не намагалися Бергсон і Ніцше витравити його з людини, їм це не вдалося. Ніцше вважав, що суть життя полягає у «внутрішній творчій силі, яка експлуатує, повертає собі на користь зовнішні обставини». Інстинктивне у Бергсона і Ніцше подавляє свідоме, гуманне. «Внутрішня творча сила» змушує кожну частку всього живого боротися за своє існування. Це прагнення робить людину знаряддям сліпих інстинктів. Зовсім інше бачимо ми у Лондона: Мартін Іден зумів; перебороти свій підсвідомий життєвий інстинкт, виявити усю велич свідомого начала, владно визначаючи, що має жити і що — померти. Засудивши самого себе і разом із собою всю ту філософію, яка керувала його життям, Іден висловлює і своє ставлення до віталістичних уявлень Бергсона і Ніцше: «Воля до життя, — подумав він, презирливо посміхнувшись». Ця презирлива посмішка героя Лондона дуже характерна, вона виражає його ставлення до раніше переоцінюваного підсвідомого — пригадаймо, що в романі «Дочка снігів» життя визначалося як «клубок склеєних часток», а головна героїня Фрона Уелз повністю підкорялася своїм інстинктивним прагненням; у «Морському вовкові» Ларсен демонстрував Ван-Вейдену, як у кожній людині «життєва закваска» змушує її чіплятися за існування. На противагу цьому Мартін Іден стає вище своїх інстинктів. Глибоко і зворушливо людяний, він високо несе звання людини, готовий стати поруч з горьківською Людиною з великої літери.
Таким чином, розглядаючи співвідношення між природничо-науковою та художньою думкою, між філософськими концепціями, зумовленими успіхами природознавства на початку XX ст., та впливом їх на творчість Джека Лондона, ми можемо прийти до висновку, що за своїм світоглядом Лондон був близький до природничо-наукового матеріалізму. Цим були зумовлені як позитивні, так і негативні сторони його творчості. Якщо наукова матеріалістична думка і реалістичний метод художнього бачення світу формують оптимізм письменника, його гуманістичну віру в людину, то його творчість разом з тим демонструє, «наскільки природничо-науковий матеріалізм повинен вирости до історичного матеріалізму, щоб справді зробити його нездоланною зброєю у великій боротьбі за звільнення людства».
Відсутність чіткої грані між сферами органічного життя і суспільним становленням людини послаблює силу реалізму Джека Лондона. Проте, всупереч твердженням буржуазного літературознавства, яке акцентує увагу на нібито індивідуалістично сприйнятій письменником «боротьбі за існування», на «фатальності» біологічного, «звірячого» начала в людині, наш аналіз доводить гуманістичне переосмислення Лондоном постулатів «органічної школи». Прогресивний письменник-реаліст, активний учасник соціалістичного руху в США на початку XX ст., Джек Лондон як гуманіст піднявся вище хибних філософських концепцій свого часу.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1968. – № 5. – С. 78-84.
Твори
Критика
