Образи Кореї та корейців у публіцистичній прозі Джека Лондона
Ю. Ковальчук
Джек Лондон - один із найвідоміших американських авторів початку XX ст. Відомий як гуманіст і соціаліст, Джек Лондон реалістично змальовував образи хоробрих, сильних духом людей, які не здаються в будь-яких скрутних ситуаціях. Навіть життєвий шлях самого письменника багатий на приклади його витривалості і сміливості, незламності духу.
Дж. Лондон зробив великий внесок в скарбницю світової літератури. Проте, на відміну від його художніх творів, недостатньо дослідженою залишається та частина його письменницького спадку, яка стосується періоду його перебування в Кореї, тобто репортажі та приватні листи з полів битв Російсько-японської війни 1904 року. У цих творах чимало місця займають враження від Кореї та корейців, котрі були зображені зі значною суперечливістю і різкістю суджень, для яких характерні різкі критичні випади проти корейців та невіра в їхнє майбутнє як нації.
Військові репортажі та погляди Лондона на азійські країни ставали предметом нечисленних досліджень. Автори цих праць наголошують на тому, що видатний американський письменник перебував у полоні расистських ідей стосовно народів Азії і наполягав на зверхності білих людей над ними в усіх аспектах. Наприклад, за висловленням С. Батуріна, статті Дж. Лондона «страждають від шовіністичних і навіть расистських розмірковувань, які явно розходяться не лише з соціалістичними, але й з гуманістичними поглядами їхнього автора». В даних публікаціях розглядається і образ Кореї, однак фрагментарно і стисло. Тому метою нашої статті можна визначити детальний аналіз формування образів Кореї та корейців у репортажах Дж. Лондона.
Напередодні Російсько-японської війни Лондон прийняв пропозицію від газети «San Francisco Examiner» вирушити до Кореї в якості військового кореспондента. Планувалося, що він прибуде на Корейський півострів ще до оголошення війни, перетнувши Тихий океан і зробивши пересадку в Японії. Однак японське командування не бажало допускати іноземних кореспондентів до Кореї, на місця боїв, і чинило їм різноманітні перешкоди. Джек Лондон виявився найуспішнішим і найвідчайдушнішим з іноземних репортерів. Йому вдалося врешті дістатися Корейського півострова, здолавши великі труднощі, і стати автором блискучих сенсаційних репортажів. В супроводі корейських помічників (перекладача та погоничів коней) Лондон протягом лютого-квітня 1904 року просувався слідом за японською армією від Пхеньяна до північного кордону Кореї, після чого продовжив подорож територією Китаю. З властивою його перу фактографічністю та життєвою достовірністю він описував події на фронті та побут місцевого населення.
У повідомленнях, написаних під час подорожі Кореєю, простежується протиставлення автора, білої людини, і корейців, до яких він відчуває презирство і огиду. Це найбільше стосується початкового періоду перебування на корейській землі. Прибувши до Кореї з сильною расовою упередженістю до цієї азійської країни, Лондон всі корейські реалії, невідомі і чужі для нього, характеризує як прояви нецивілізованості. Він демонструє нетерпимість і небажання миритися з місцевим способом життя, проголошуючи зверхність білої людини над корейцями і своє право критикувати їх. Екзотична корейська їжа видається йому брудною і небезпечною для здоров'я. З гострим сарказмом він зазначає у листі до майбутньої дружини Чарміан Кітредж: «Моя іноземна їжа закінчується, і я був змушений почати їсти місцеву їжу. Я сподіваюся, мій шлунок пробачить мені за те, що я до нього вкинув: бруд, грязюка несказанні, і найгірше те, що я не припиняю думати про бруд і грязюку щоразу, коли кладу їжу до рота». Чи не єдине позитивне судження Лондона щодо Кореї за весь термін перебування в ній стосується поезії. Цитуючи в листі до Чарміан рядки корейських віршів, він зазначає: «Вони такі милі, чи не правда? Це єдина мила річ, яку я бачив у корейців!».
Ще сильніше вражає неприхована ворожість, яка межує з ненавистю, у наступних рядках: «Перші тижні для білого мандрівника на корейській землі - справжня насолода. Але якщо він людина чутливої організації, то проведе багато часу у вимушеному коливанні між двома протилежними бажаннями. Перше - повбивати корейців, а друге - вчинити самогубство. Особисто я обираю перше. Але зараз я вважаю себе досить призвичаєним і маю підстави сподіватися, що виживу протягом цієї поїздки».
Російсько-японська війна 1904-1905 pp. почалася в результаті конфлікту двох великих імперіалістичних держав за влив на ослаблену Корею. Значна кількість боїв цієї війни проходила на території Кореї, але вона не брала участі в них, адже на той час вже потрапила у політичну залежність від Японії. У кореспонденціях Лондона корейці постають наляканими, безпорадними, неспроможними захиститися від двох інтервентів - росіян і японців: «Корейці не роблять жодних спроб стримувати наступ росіян, але ставляться до них з непримиримою ворожістю. Люди рятуються втечею, і деякі сцени змушують згадати «Втечу татарського племені» Де Куїнсі. Населення Пхеньяна охопила паніка. Здається, корейці відчувають, що ця земля знову стане полем битви. Десять тисяч людей вже залишили місто, і втеча триває». Замість того, щоб стати до зброї і захищати свою землю, корейці тікають від страшного ворога - росіян, і терпляче зносять нав'язливу присутність іншого ворога - японців, до яких звикли настільки, що навіть радіють їхньому приходу: «Для корейців японська окупація - джерело нескінченної радості». Безпорадність і цілковите безсилля притаманні не лише народу, але й правителям: «Зараз в середовищі чиновників та аристократії панують розгубленість і страх, а нещасний, слабкий імператор не знає, куди подітися. Він не може ні втекти, ні залишитися в своєму палаці, і тому видає будь-які укази, на необхідність яких йому ввічливо натякають японці, - наприклад, виганяє своїх солдатів з бараків, щоб розмістити японських солдатів з усіма можливими зручностями».
Письменника протягом поїздки постійно супроводжували перекладач-служник на ім'я Манйон і двоє погоничів коней, так звані мабу. Спостереження за цими людьми, очевидно, стали підґрунтям для його висновків щодо національного характеру корейців.
Образ Манйона є напрочуд позитивним. Лондон часто хвалить Манйона за здогадливість, розторопність, дбайливість у ставленні до свого господаря. Він називає цього корейця «перлиною серед служників» і своїм «спасителем». Проте у читача виникає відчуття, що така схвальна характеристика Манйона обумовлена його причетністю до західної культури, так би мовити «цивілізованістю», яка підсвідомо викликала у Лондона довіру. Майнон не лише досить пристойно володів англійською мовою, але й виглядав, як західна людина: «Він носив європейський костюм, білу сорочку з стоячим комірцем, краватку і навіть жилет, і виглядав бездоганно. Він володів англійською мовою значно краще, ніж перекладач, якого я тимчасово найняв, і, хоча він був корейцем, він не лише порався добре зі своєю роботою, але й був наділений вартим подиву талантом змушувати працювати інших корейців».
Зате, з іншого боку, погоничі-мабу характеризуються як уособлення майже всіх можливих вад, котрі письменник одразу ж автоматично переносить на весь корейський народ. Мабу повільні та байдужі, багато балакають, перед тим, як щось зробити, і погано пораються зі своїми обов'язками. Лондон дорікає їм за їхню нерозторопність, недбалість, лінощі, неорганізованість та боягузтво. Більш того, мабу некеровані та ніколи не працюють без спонукання. Щоб змусити їх працювати, на них потрібно підвищувати голос і погрожувати застосуванням фізичної сили. Прикладом, який ілюструє нікчемність мабу, слугує наступний епізод.
Лондон стверджує, що мабу не вміли доглядати коней і занедбали тварин. Коли один з коней втратив підкову і почав шкутильгати, мабу навіть боялися перевірити підкови у брикливого коня. Погрози і лайка не допомагали. І тоді господар демонструє їм приклад рішучості і доводить таким чином доводить зверхність білих людей над корейцями. Він підходить до коня і без сторонньої допомоги перевіряє стан підків. «Він нічого не знає про коней, але він має одну перевагу. Це те, що він не кореєць. Він підходить до коня, впевнено гладить його раз чи два, простягає руку і бере коня за ногу. Одразу ж кінь брикає його, і він падає назад. В цю мить білий чоловік тремтить від переляку, так само, як і мабу. Однак він білий. Він прямо підходить до кінської ноги. Кінь знову брикається, але білий чоловік витримує». Після чого підсумовує: «Епізод з мабу стосується всіх ситуацій і всіх людей в Кореї. Навіть не вміючи чогось робити, вони не прагнуть навчитися і не проявляють зацікавленості». Невдовзі після даного епізоду Лондон підбив вкрай невтішні підсумки свої спостережень за корейцями.
«Корейці - міцний народ, з розвиненими мускулами і сильніший, ніж їхні володарі японці, «карлики», які завойовували їх в давнину і тепер дивляться на них зверхньо, як господарі. Але кореєць млявий. Йому бракує тієї малайської енергійності, яка робить японця таким добрим солдатом.
У корейця риси обличчя кращі, але суттєво бракує виразу сили на обличчі. Кореєць м'який і жіночний, якщо його порівнювати з сильними народами, але яку б силу він не мав в минулому, всю її висмоктали з нього століття експлуатації свавільними чиновниками. Він, безперечно, найменш діяльна з усіх людських істот, йому бракує ініціативи і досягнень, і єдина справа, яку він виконує блискуче, - це носити вантажі на своїй спині. Як тяглова тварина чи робочий кінь він досяг успіху. Але навіть при цьому я можу вас запевнити, що наш народ перевищує корейців. Тому що наш народ навіть з вантажем на спині працює і ходить. А тут для того, щоб один раз копнути землю, потрібно троє робітників. В Сеулі в будь-яку пору року можна побачити таке видо-вище: один робітник тримає лопату за рукоятку зверху, а ще двоє, чи іноді троє, тягнуть її за мотузку і таким чином надають рушійну силу...
Кореєць дуже боягузливий. Можна сказати, що страх перед вчинком породжує лінощі. Як правило, існування того чи іншого слова у мові певного суспільства відповідає потребі в цьому слові. Відповідно до потреби збільшувати швидкість в корейській мові виникло щонайменше два десятки слів».
Проте ставлення Лондона до корейців переживає певну еволюцію протягом його поїздки. Його душу переповнюють роздратування і знервованість, викликані тим, що японці намагалися в різний спосіб не допускати його на фронт. Активна натура письменника вимагала негайного виконання репортерських обов'язків, а вимушені періоди бездіяльності обурювали його. Це роздратування він переносить на все, що бачить навколо, і вибухає потоком прискіпливої критики, спрямованої на корейців. Але час від часу, по мірі просування вглиб Кореї, Лондон неначе заспокоюється і у нього відкривається інше бачення.
Їдучи крізь невеликі провінційні містечка і селища письменник зустрічає «людей в білому одязі, схожих на привидів» - переляканих неохайних біженців, які залишають свої селища, нажахані війною, і тікають в неприступні гірські схованки. Він пильно придивляється до дійсності, яка його оточує, бачить спорожнілі будинки, жах і паніку в очах біженців, витоптані поля, які вже не принесуть врожаю, нужденний побут корейців, безжальну експлуатацію, яку вони зносять.
Ближче пізнати життя корейського народу Лондону дозволяє непередбачене кількаденне перебування у селищі Сунан. Він був змушений зупинитися там через заборону японського командування просуватися далі. Тут письменник відкриває для себе ще одну національну рису корейців - цікавість.
Незважаючи на те, що всі майже всі місцеві мешканці покинули свої домівки і переховувалися в горах, щодня навколо будинку, де розташувався Лондон, утворювалося значне скупчення людей. Іноземець був великим дивом для неосвічених селян, тому вони спускалися з гір в селище, щоб побачити його, нехтуючи небезпекою і забуваючи про свій страх перед війною. Корейців приходило так багато, що слузі Манйону доводилося їх розганяти. Але візитери все одно стояли цілими днями, дивувалися всім повсякденним діям чужинця (вмиванню, голінню бороди тощо) і жваво обговорювали їх. «Я більше не міг жити приватним життям. Всі мої дії - від їди до сну здійснювалися публічно», - зазначав Лондон. Він розмірковує з м’якою насмішкою: «Ще однією особливістю корейця, після бездіяльності, можна назвати цікавість. Вони полюбляють «розглядати». ... Найбільшою перевагою цього є те дешевизна. Для корейців «розглядання» - найбільша насолода. Навіть найдріб'язковіші випадки теж стають об'єктами розглядання, і корейці годинами стоять чи сидять, підібгавши ноги, і «розглядають».
Перед очима письменника постають вже не неслухняні погоничі мабу, на котрих він так сильно гнівався, а незлобиві, нещасні та безправні люди, неспроможні себе захистити. Селяни Сунана з довірою ставляться до Лондона і скаржаться йому на утиски місцевого чиновника. Коли японські військові платять за харчі, чиновник віддає селянам лише четверту частину від цих коштів. Лондон навіть вирушає на переговори з чиновником, намагаючись відновити справедливість, хоча й усвідомлює марність цих зусиль.
З цього приводу Джек Лондон зазначає, що помилково вважати військову присутність японців на Корейському півострові джерелом усіх бід. Причиною війни стала слабкість Кореї, а до такого жалюгідного стану країну довів її власний ненаситний правлячий клас, який турбувався лише про свою наживу. Жадібність і жорстокість чиновників не знає меж: «Всі аристократи янбан - грабіжники. Прості люди знають, що аристократи завжди їх оббирають. Прості люди не знають нічого, крім того, що правлячий клас - грабіжники. У грабунку теж є певні стадії, і грабунок правлячого класу сягає ступеня розбою»; «Корейські селяни постачають рис, японські солдати його їдять, японський уряд платить за це, а корейські чиновники привласнюють гроші».
Жорсткі висловлювання на адресу корейців так і не зникають остаточно з його статей, але поступово між рядками все чіткіше проступає жалість не лише до корейських селян, але й також до японських солдатів, адже ці люди не звикли до тягаря великої війни. Проте автор не піддається цьому співчуттю повністю, і тому гуманістичний пафос так і залишається прихованим і не звучить на повний голос зі сторінок його кореспонденцій. Лондон продовжує обурюватися неефективністю Кореї. Складається враження, що ця критика засновується на бажанні виправити ситуацію. Насправді він переймається долею Кореї, якій судилося стати іграшкою в руках великих імперіалістичних держав і вважає, що вона мала б шанси врятуватися, якби її уряд взяв ініціативу в свої руки і турбувався про свій народ.
Слабкий сам винен у своїх стражданнях. Доля людини залежить лише від неї самої. Подібні твердження в дусі теорії соціального дарвінізму звучать у статтях Лондона: «Сьогоднішня війна стала останнім судом в історії людства, остаточним випробуванням національного характеру. Це випробування корейський народ провалив. Коли іноземна армія збиралася пройти їхньою країною, вони не змогли витримати труднощі й усі повтікали. Вони поклали на спини все, що можна нести, навіть двері і віконниці, і вирушили переховуватися в горах, де їх ніхто не знайде. Згодом, притягнуті цікавістю, яку не могли здолати, вони спускалися в село. Але ними рухала проста цікавість. Якщо вони відчували найменшу небезпеку, негайно готувалися до втечі».
Справа у тому, що квінтесенцією художньої прози Дж. Лондона є прославлення сильної особистості, яка перемагає в боротьбі за виживання і не схиляє голови, зустрівшись з перепонами на своєму шляху. Ключові персонажі творчості письменника потрапляють у драматичні історії, в яких демонструють енергійність, рішучість, незламну мужність і впевненість в своїх силах. Джек Лондон сам все життя не боявся дивитись в обличчя небезпеці, ризикував життям, борючись з суворою природою і труднощами життя, але ніколи не здавався. Йому довелося випробувати себе у екстремальних ситуаціях, коли необхідні були витримка і сміливість. Він з юних років був знайомий зі злиднями і тяжкою фізичною працею заради шматка хліба. Лондон працював на фабриці, служив на промисловому судні, був золотошукачем на Клондайку, згодом здійснив чимало морських подорожей. Письменник на основі власного досвіду знав, що таке бідність і страх, але він з презирством ставився до корейців, які, хоча й мали міцну статуру, але були слабкі духом, не заявляли свій протест і не ставали до боротьби. Він вважав корейців ницим і нічого не вартим народом без майбутнього, схожим на заляканих безвольних тварин, яких може поганяти хто завгодно.
Під час роботи кореспондентом на Російсько- японській війні Джек Лондон, перебуваючи в далекій від читацької аудиторії країні, став безпосереднім спостерігачем подій і явищ, на основі чого складав свої враження і передавав їх читачам. Його індивідуальні враження і судження не позбавлені суб'єктивності та упередженості, але служать цінним матеріалом для оцінки минулого і доповнення картини світу.
Л-ра: Вісник КНУ. Серія : Східні мови та літератури. – 2013. – № 1 (19). – С. 60-63.
Твори
Критика
