Жіночий аспект малої прози Дж. Лондона: онтопсихоаналіз
С. М. Пригодій
Стаття має на меті виявити своєрідність жіночого образу в оповіданнях Дж. Лондона суто крізь призму онтопсихологічного тлумачення, з опертям на парадигму А. Менегетгі та інші сучасні психолого-літературознавчі підходи.
Колоритно виписані у «Північних оповіданнях» жіночі образи. Щоправда американці зчаста закидають Дж. Лондону «патріархальне розуміння жінки», згадуючи передусім його «Листи Кемптона й Уейса» (написані разом із А. Струнською). Не заперечуючи сповна такий погляд, хотів би все-таки скоригувати його онтопсихологічною аналітикою.
А. Менегетті епатуюче позначає полярності жіночого єства: з одного боку, жінка для нього - це «відкритий потенціал життя і насолоди, а її емоції - щось фантастичне, жива дія». Більше того, вчений допускає, що в історії людства «чоловік народжується після жінки як її варіація, бо в природі основною життєвою фігурою є жінка, а не чоловік. Тому, за легендою, першою жінкою насправді була Ліліт, але її замінили Євою». Проте з іншого боку, неначе реанімуючи середньовічну традицію, психолог стверджує нездатність жінки сягнути зони Душі, «пройти шлях від «Я» до Душі. Навіть коли в момент найвищого переживання, інтимного контакту їй вдається відчути одкровення душі, то вона тут-таки про нього суціль забуває, відразу повертається до своїх жіночих стереотипів».
Поміж зазначеними полюсами (жінка - найвища вітальність versus жінка - нездоланний стереотип, бездушевність) Менегетті розгортає чимало суперечливих якостей жіночої натури:
жінка здатна багато страждати, але й повністю відновлюватися, завдячуючи більшій зануреності в повноту життя. І в небезпеці жінка страждає, лишаючись неушкодженою (якщо не зазнає тотальної трагедії). Чоловік навпаки стражданням руйнує себе;
інколи жінка грає своїми емоціями, але зрештою - в якійсь своїй частині - вона неначе досягла вже успіху та, в будь-якому випадку, знайшла спокій в якомусь куточку самої себе;
жінці важливіше прожити, аніж зрозуміти, а чоловікові важливіше зрозуміти. Чоловік і жінка - це два аспекти, що доповнюють одне одного. Втім, якщо жінка усвідомить прожите, вона захопить владу, бо представляє собою чудове творіння природи, яке вміє заводити гру, але вона мусить навчитися розуміти логіку цієї гри. На жаль, жінка бідна формою, тоді як чоловік, навпаки, вищою мірою наділений здатністю до формалізації. По-доброму, він мав би навчитися формалізувати жіночий потенціал;
страшна проблема жінки криється передусім у двох її недоліках: 1. неприйнятті влади, 2. помилковому ставленні до благодатного сексу: за необхідності добитися бажаного через благодатний секс вона ним проституює, віддаючись не здібному чоловікові, а «кретину» (термін А. М.). Зчаста яскрава, енергійна жінка замість чоловіка, здатного стати її гідним доповненням, обирає того недостойного, який змушує її деградувати. Потому, зазнавши тотального краху, жінка намагається заволодіти видатним чоловіком і поступово руйнує його;
чоловіча першість зумовлена відмовою жінки як матері життя від власної відповідальності, від ефективності ідеалів, від свого зростання. Вона не бажає взяти на себе відповідальності за той дар, яким вона є, використовуючи це в якості алібі супроти чоловіка, на котрого налітає з критикою. Це помилка, яку запускає вона сама. Чоловік - лише виконавець цієї інтриги»;
протистояння чоловікові залишає жінку на маргінесі життя; ця антитеза являє собою зручне виправдання для патології, це - насмішка над собою. Допоки жінка не стане хазяйкою власного світу, чоловікові вищого щабля, такому, що стремить до контакту з нею, варто з дня на день формувати, виховувати, контролювати власне кохання; жінці не можна довіряти, бо вона схильна змінюватися на гірше;
декотрі аспекти жіночої психології зіткані з гніву, пов’язаного із потребою «вкладання», котре зазвичай проявляється в ревнощах. Це незрілі форми, що їх жінки певного типу неодмінно реалізують у житті. Чоловік слугує для них зовнішньою зачіпкою, а не справжньою причиною. Без такої зачіпки у жінки виникла б психосоматична хвороба. Це - одвічний комплекс: помста жіночої психіки, «чорна жінка», яка перетворюється згодом на вбивцю;
у жінці завжди існує друга жінка. Коли жінка помиляється у виборі чоловіка, то, як правило, це зумовлено впливом на неї іншої жінки (тітоньки, матері, вчительки тощо). Мати зазвичай знає про свою присутність у донці та в якійсь глибинній частині себе не бажає втрачати свій вплив. Поміж обома жінками на несвідомому рівні вже існує дуже тісний зв’язок, глибший за будь-який виражений сексуальний акт, він подібний до психічного інцесту. Чоловіки не можуть цього збагнути, але жінки знають, що здатні налагодити тісний контакт з іншою жінкою, навіть якщо та знаходиться в іншому кінці кімнати».
Останнє підводить А. Менегетті до проблеми негативної психології та «чорного вагінізму» (або «вампіризму») в жінок. Негативна психологія, на думку вченого, зроджується інфантилізмом декотрих суб’єктів, глибоко фрустрированих з власної вини. Для компенсації цієї базової фрустрації їм необхідно що-небудь вкрасти в інших. Це - життєва потреба, що реалізується більшою чи меншою мірою передусім у літніх людей, що природно «підгодовуються» за рахунок незрілої, здорової молоді; хоча, звісно, буває й навпаки. Так чи інакше, людина позитивна, що із-за необережності зазнала впливу з боку фрустрированої особи, «в’яне», марніє на очах, її душевний потенціал згортається, ефективність понижується. Якщо позитивна особистість не зміниться (не відкине різко чужий образ!), то у неї лишаються дві можливості: 1) стати самою вампіром; 2) сприяти виникненню всіляких хвороб у собі.
Що ж до негативної психології, то вона, за Менегетті, завжди маскується під моральні стереотипи - найшанованіші у суспільстві: маска сім’ї, вчителя, священика, молодика, любові, ревнощів ... Причому чим «бездоганніший» зовні стереотип, тим більша порожнеча-фрустрація стоїть за ним, тим сильніший вампіризм, підступніша дія негативної особи, яка, до речі, може відчувати свою негативність, а у більшості випадків діяти несвідомо. На загал, негативна психологія та вампіризм є радикальним завоюванням людського «Я» монітором відхилення.
Зроблених вище зауваг вважаю задосить, аби розпочати літературознавчий аналіз жіночих образів у творах Дж. Лондона в світлі онтопсихології.
«Велика загадка» сповна охудожнює Менегеттівську модель: «жінка у розквіті своєї форми обирає «кретина», а зазнавши невдачі, відправляється на пошуки справжнього чоловіка». Саме так файна красуня із заможної родини Карен Сейзер всупереч своєму коханню обирає собі в чоловіки старого, огидного, але дуже багатого товстуна. Коли ж той помирає і Карен лишається ні з чим, вона відправляється на Аляску, віднаходить своє перше кохання - «справжнього чоловіка» Дейвида Пейна, - намагається будь за що повернути його собі, однак чолов’яга у вирішальну мить лишається вірним Алясці й невінчаній дружині-індіанці.
Лондон скрупульозно виписує, що і як семантизує дії Карен. Вплив матері, родини, суспільні стереотипи благополуччя, стабільності, місця серед заможного соціуму ... все це поєдналося у монітор відхилення, який переміг зрештою перше кохання - поклик Ін-се молодої дівчини. Самий факт, що жінка обирає чоловіка, за Менегетті, означає: «або чоловік - «кретин», або він - велика людина, але тоді жінка - негативна». Фрустрація місіс Сейзер самоочевидна, та цікаво, як в оповіданні змальовуються ті механізми, які негативна особистість застосовує, аби завоювати собі позитивну людину.
Передусім це педалювання романтичних спогадів про минуле, що зачіпає душу Дейва. Італійський психолог наголошував, що «жінку, діючу згідно зі стереотипами, завжди вирізняє регресивна тенденція. Один з тактичних прийомів негативної психології - журитися за солодким минулим, патологічно шантажуючи сучасне». Саме так розпочинає свою гру Карен. Надалі, однак, вона акцентує «поклик крові, раси, вищого класу, інстинкту, що сильніший за волю» - чинники, які Лондон запозичив з відомих вже філософій. Проте найсильніше з них лунає «фактор крові», що, за Фройдом, є посутно жіночою стихією, котра постає життєдайно і смертєносно, табуйовано і містично. У Лондона ця сила не заполонює справжнього чоловіка, хоча й не лишає його байдужим. Нарешті, «юконський» (нелегитивний) шлюб та відсутність дітей у Дейва та Вінапі - останній козир, яким Карен хоче виграти гру з індіанкою, а читач ще раз спостерігає, як фрустрирована жінка прикриває свої негативні дії й інстинкти правовимо-моральними та сімейними стереотипами.
Мотивація ж стійкості Дейва - чисто Лондонівська. У вирішальну мить Пейн раптом згадує страшну сцену своєї кровопролитної битви з великим грізлі, де життя чоловікові врятувала індіанка-дружина. Тож не кров, і не раса, а найглибше чуття - різновекторне й стійке - утримує американця поруч із індіанкою, яка напрочуд гарна й людяна. З іншого боку, у Лондона прегарно вербалізується несвідоме, суто жіноче спілкування поміж Карен і Вінапі. Американка з першого погляду зрозуміла стосунки між Дейвом і індіанкою, а та, не знаючи досконало мови, на якій спілкуються американці, вчасно й влучно «втручається» у розмову, борючись за свого чоловіка. Вдалою художньо є фінальна сцена, де Карен, програвши по всіх статтях індіанці, раптом проймається до «дикунки» глибоким співчуттям і просить її «берегти Дейва». Відтак, фрустрація американки не позбавила її людяності, що відкриває позитивну перспективу для цієї красивої і сильної жінки.
Онтопсихологія підказує нам зупинитися ще на одній психічній інстанції оповідання. Після з’ясування стосунків і Карен, і Дейв перебувають у екзальтованому, виснаженому стані, але жінка, яка боляче сприйняла відмову коханого, не занепала фізично й морально; чоловік же, який «переміг», захворів тілом і душею. Напевно правий Менегетті, коли стверджує, що жінка значно легше переносить страждання, аніж чоловік. Водночас прикметно й інше: «природна людина» (Вінапі) миттєво відчула фрустраційність «цивілізованої» Карен, тоді як чоловік-американець ледь не спіймався «на гачок» місіс Сейзер. Ймовірніше за все тут ізнов спрацював механізм несвідомого, особливого спілкування поміж жінками. Хоча й тут не обійшлося без моменту семантизації психеї Вінапі: «У мене один чоловік, - промовила вона. - Я індіанка. Ви американка. Ви гарна. Ви знайдете багато чоловіків. У вас очі блакитні, як небо. Шкіра така біла, м’яка. Здається, одначе, що ця семантизація завше авторська, бо красуня-індіанка - горда й сильна - навряд чи стане мармеладно лестити білошкірій.
Онтопсихологія сугестує й поетикальний аналіз оповідання Дж. Лондона. Паратекст - «Велика загадка» - сам по собі символізує Жінку, яка завжди загадка, дотична до повноти Буття. Композиційно оповідка нагадує собою розгадування загадки: у першій частині йдеться про красуню-американку, що раптом з’явилася на Алясці, збурила тамтешній чоловічий гурт, але ж так само раптово і зникла. Виходить щось на зразок загальної рамки-мандали, що «опритчує» історію, інтригує й евокує. Друга частина дає натяк-ключ: з волі Випадку головний погонич місіс Сейзер сп’яну розповів останньому залицяльнику Карен про якогось Дейва, яким цікавиться жінка. Випадок - завжди іраціональний, непередбачуваний, як сама жіноча натура; третя частина - зустріч Дейва і Карен, болісне «show-down», де все тримається на діалозі та чотирьох персонажах (Карен, Дейв, полковник Сейзер, Вінапі). Сцена «show-down» - жіноча стихія; діалог, магія парного числа сигналізують жіноче начало, котре явно превалює в оповіданні.
Онтопсихологічну імплікацію мають і «разючі» («striking») образи-деталі, що значною мірою зумовлюють поетику «Великої загадки». Так мешкають Дейв і Вінапі на одному з островів, який омивають води з усіх сторін - топос, що зроджує асоціацію з жіночими руками, що обіймають чоловіка (надалі таке справді станеться), а вода - істина - віщує уже згаданий «show-down». Перший пейзаж, що його спостерігає Карен, дуже евокативний: «Увесь край, здавалося, був скутий нереальністю невідомого, оповитий таїною безмежних просторів. Можливо саме від цього місіс Сейзер стало зле...». Жіноча інтуїція тут, окрім іншого, передвіщає подальшу перемогу індіанки. Канат же, яким постійно користуються в різних ситуаціях, набирає розкішної символіки у загальному малюнку: пути, що їх хотіла накинути на справжнього чоловіка Карен, вивільнення Дейва з цих пут, сув’язь земного, природного та високого, справедливого, людяного... Чи не найразючиший ефект справляє неочікувано запалений сірник, що враз освітив бронзове обличчя Вінапі - це повернуло Дейва, що поринав уже в обійми Карен, до дружини-індіанки. Вогонь-очищення вмить розвіює морок фактору відхилення, полегшує поступ енергії онто Ін-се до свідомості Дейва.
Майже всі «Північні оповідання» Дж. Лондона, де фігурує жінка- героїня, базуються на мотиві зради («Велика загадка», «Золота зоря», «Дружина короля», «Північна Одіссея», «Жіноче презирство», «У гущавині Півночі»...) - зради жіночої та чоловічої. Найпростіше це пояснюється біографічно: спершу невтішний роман Джека Лондона з Мейбл Епплхарт - дівчиною з багатої родини, далі одруження і розлучення із Бетті Медден, нове одруження із Чарміан Кіттредж - все це переповнювало душу вразливого молодика, по-своєму давалося взнаки у його ранніх творах.
Зокрема в «Золотій зорі» письменник через химерну ситуацію утверджує думку, що незрадливий шлюб можливий лише у людей з «ненормальною» психікою, серед звичайного ж людського загалу зв’язки чоловіка та жінки вкрай нестабільні. А втім, «У жіночому презирстві» Лондон вивищує жінку, торкаючись при цьому архетипових глибин. Він створює нехарактерну для нього закрутисту - «жіночу» - ситуацію: троє жінок - завойовниць чоловіків - водночас фокусують свою увагу на одному молодику, який щойно став багатієм. І хоча цей чолов’яга очікує на приїзд своєї коханої Флоссі, він аж ніяк не проти тимчасового (а може й довгострокового) флірту. Туго затягується колізійний вузол: кожна з жінок протистоїть і підіграє іншій, а також «сердечно» переймається долею бідолашної Флоссі. Зрештою, еллінка Фреда хитрістю повертає Флойда Флоссі, самковита Лорен лишається ні з чим, а шляхетна місіс Еппінгуелл замиряється з «пандемосною» Фредою.
Аби глибше збагнути Лондонівський текст, маємо нагадати три архетипи негативної жіночої психології як їх постулює А. Менегетті:
Жінка під вуаллю - це форма, що з’являється як втілення мудрості, як наставниця або всесвітня сестра-монахиня. В її словах неодмінно звучить підтекст: «Даремно!». Вона віщає, видаючи за абсолютні істини те, що насправді є лише кількома опініями, які відносяться до негативної психології. Жінка, котрій це привидилося, прокидається із упевненістю, що все так і було, як вона побачила вночі; вона начебто побачила щось на кшталт активної ілюзії, що розмовляє. Дана архетипна форма завжди ховається під вуаллю, її очі володіють великою силою, вона говорить, незворушно дивлячись на людину. З цієї самої хвилини жінка проймається упевненістю, що справи ладнаються так, як вона почула, і у своєму житті вона починає діяти відповідним чином. Цей архетип ангажується при зустрічі жінки з мудрецем, відволікаючи її від самої можливості дуже важливих для неї стосунків. Чітко лунає послання: «Не вір, все це - неправда; пам’ятай, чому тебе завжди навчала мати!»
Ліліт відповідає Йєманже у бразильській культурі, анти-Єва, жінка, що ввесь час атакує, є абсолютною феміністкою та чоловіконенависницею. Ця архетипна форма уводить у жінку константу агресивності, немов кажучи їй: «Якщо ти вб’єш чоловіка, світ покращиться, а тобі стане добре!», замість того щоби сказати: «Змінюйся, робися кращою, вдосконалюйся!» Ліліт користується будь-якою нагодою для нападу на чоловіка. Вона з’являється тоді, коли жінка перебуває у розквіті сил і сповнена енергії, примушуючи її діяти поспіхом, злютовано, агресивно, витісняючи благодать і розумність.
«Стара». Це традиційний персонаж багатьох фільмів жахів, у котрих жінка в якийсь момент обертається на труп або «стару». Деякі художниці також часто зображують дівчат чи молодих жінок, за спиною яких стоїть стара. Це - архетипна форма, що не має відношення до віку жінки. Мова йде про активне внутрішнє психологічне начало негативної психології найвищого ступеню. «Стара» спричинює в молодій жінці такий психологічний стан, котрий загрожує їй передчасною смертю і руйнацією. Стара - це найстрашніший символ у світовій культурі».
Звісно, «в житті» ці архетипи ускладнюються, бо ж змішуються з его і над-его індивідуума. Саме так в оповіданні Дж. Лондона кожна з жінок демонструє проекцію того чи іншого архетипу, але й урізноманітнює її.
Так гречанка Фреда випромінює Лілітівське начало: вона молода, у розквіті сил, дуже енергійна, блискуча, чарівна, однак має вельми негативний досвід стосунків із чоловіками, тому a priori ненавидить їх усіх, ладна розправлятися з ними направо й наліво. Водночас анти-Єва в ній зроджує симпатію до молоденької, наївної Флоссі, що ось-ось зазнає лиха від брутального чоловіка. Фреда стрімголов поринає у бійку, перемагає самозакоханого «самця» Флойда, рятує щастя зовсім невідомої дівчини. Отже Ліліт у такому випадку діє пліч-о-пліч із альтруїстом - так хоче Дж. Лондон, який пише цей образ у яскравих, але й легко іронічних тонах, відтак милуючись красунею-танцівницею, проте й не сприймаючи всерйоз її феміністичний драйв.
«Жінка під вуаллю» зчаста вдається взнаки в образі місіс Еппінгуелл, яка постає мудрою наставницею, верховодом життя провінційного містечка. І хоча вона запевняє себе, що здатна долати локальні стереотипи, насправді, вона сама того не всвідомлюючи, виступає їхнім талановитим оберігом. Власну помилку місіс Еппінгуелл тут-таки обертає на свою користь, а її «горішнє» становище робить її незаперечним авторитетом серед жінок і чоловіків. Гречанку Фреду, яка спершу заправляла була справами «внизу», місіс Еппінгуелл щирою підтримкою і «розумінням» наближає до себе і по суті нейтралізує як суперницю, конкурентку. Щоправда Фреда, навчена гірким досвідом, здатна на якусь магічну інтуїцію, і навіть у момент підтримки з боку Еппінгуелл вона бачить справжнє, далеко не симпатичне єство цієї жінки, що одначе не заважає їм потоваришувати. Художня палітра образу місіс Еппінгуелл - велично-холодна, прониклива, сильна, ризикована, але й comme il faut, з дещицею теплої іронії-посмішки. Адже всезнаючий наратор-чоловік сповна бачить гру дружини капітана, симпатизує й кепкує з неї.
Архетип «старої»« гротескно й сатирично проявляється в образі дружини священослужителя місіс Мак-Фі. Це й справді «ходячий труп», бо особа ця суціль просякнута стереотипом, отже нежива - тому вона «верещить», «пищить», «клацає зубами», не розуміє анічогісеньки з того, що відбувається, адже її догма заперечує життя. Вона з’являється позаду Фреди і місіс Еппінгуелл у вирішальну мить, демонструючи страхітливо- гротескну гримасу крайньої некрофілії, але її час ще не настав: обидві жінки ігнорують Мак-Фі, хоча та нахабно зриває карнавальну маску з Фреди, впевнена, що усі побачать там «ісчадіє аду». Але всі бачать красуню, заради підтримки якої скидає свою маску й місіс Еппінгуелл. Зривання масок здавна символізує прорив до життя, на який зовсім не спроможна Мак-Фі, більше того, як «стара», вона природно тяжіє не до живого, а до «теорії»: «Північ тому не сприяє духовному зросту, - стверджує Ма-Фі, - бо там дуже холодно. Мешканців льодового дому неможна залякати вогнем пекла. Це твердження, можливо, голослівне, але такою була теорія місіс Мак-Фі». Зрештою, не знайшовши собі справи у Доусоні, «стара» подалася геть першим же пароплавом.
Як бачимо, Менегеттівська архетипіка відрізняється від Юнгівської, Еліадівської, Башлярівської тощо. Коли ж поглянути на «Жіноче презирство» у світлі Юнгівської парадигми, то передусім маємо констатувати яскраво виражений материнський комплекс у Флойда Вандерліпа. Його фрівольне донжуанство - не що інше, як несвідомий пошук матері, що завершується цілком щасливим фіналом. А. Менегетті, до речі, теж неодноразово наголошував на тому, що кожний чоловік несвідомо «шукає маму», проте К. Юнг, як знано, підкреслював нерозробленість материнського комплексу в чоловіка та складність його дослідження. Що ж до жіноцтва в оповіданні Дж. Лондона, то тут на передньому плані спостерігаємо класичний прояв «фармакосу», архетипу «цапа відбувайла»: за одного чоловіка у бій вступають три жінки- завойовниці. Зрештою одну з них - Лорен Ліснаї - «приносять у жертву», після чого поміж суперницями, що представляють відповідно «еліту» та «пандемос» Доусона, встановлюється мир.
Р. Жірар зазначав, що «цапом відбувайлом» у більшості конфліктів стає чужеземець, представник національної меншини, соціального маргінесу або, навпаки, сам король, цар тощо. Лорен Ліснаї - угорка, екс-натурщиця, що після буйного життя в Європі, приїхала на Північ аби знайти багатого чоловіка. Попри її лоск і вигадані розповіді про принців і кардиналів-коханців, місцева публіка скептично поставилася до цієї мисливиці на чоловіків. Сітка Чарлі - «аксакал» Півночі, до опінії якого дослухалися інші, - відразу не сприйняв Лорен; подальша ж боротьба трьох жінок остаточно маргіналізувала угорку.
Нарешті, в «Жіночому презирстві», як і в інших «Північних оповіданнях», дається взнаки вже відома семантизація авторської свідомості. Лондон вивищує англосакса - в образі місіс Еппінгуелл це виглядає особливо колоритно - та «еллінку», що окрім зовнішнього шарму, володіла ще й магічним поглядом. Як побачимо далі, англосаксонська звитяга неодноразово поєднуватиметься з геройством синів і дочок Давньої Еллади у багатьох оповідках Дж. Лондона про Клондайк. Негативна ж роль у «Жіночому презирстві» випадає на долю угорці й кельтійці, що зайвий раз маніфестує ті ідейні впливи, яких зазнав молодий художник у час написання «Північних оповідань».
Таким чином, онтопсихологія жіночої природи вможливлює нове прочитання «Великої загадки», що втілює у собі модель: «жінка у розквіті сил обирає собі непутящого чоловіка, а, зазнавши невдачі, відправляється на пошуки справжнього чоловіка, руйнує йому життя». Принада нового підходу в тому, що він дозволяє тонко окреслити незнані досі психічні мотивації дій персонажів, жіночу психею та поетику оповідання. Три ж архетипи негативної психології - «Жінка під вуаллю», «Ліліт», «Стара» - підказують оригінальну інтерпретацію жіночих образів з оповідання «Жіноче презирство».
Все це потверджує неабияку перспективу онтопсихологічного тлумачення художньої літератури.
Л-ра: Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Київ, 2009. – Вип. 22. – С. 283-292.
Твори
Критика
