29.12.2022

Ернест Гемінґвей. Сніги Кіліманджаро

Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї звється «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині — ніхто пояснити не може.

— Найцікавіше те, що мені зовсім не боляче,— сказав він.— Отак і знаєш, коли воно починається.
— Справді не боляче?
— Анітрохи. Єдине, що мене турбує,— це дух. Тебе, напевне, аж верне.
— Годі-бо, прошу.
— Онде, поглянь — сказав він.— Що їх так сюди вабить — видовище чи дух?
Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залиту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз у раз мелькали на землі.
— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина,— сказав він.— А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись для оповідання. Та тепер смішно про це й казати.
— Ну годі вже, прошу тебе,— мовила вона.
— Та я ж нічого,— відказав він.— Просто легше стає, коли говориш. Я зовсім не хочу тебе засмучувати.
— Ти ж знаєш, не це мене засмучує. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.
— Або доки він не прилетить.
— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.
— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Я тебе навчив, правда?
— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?
— Що?
— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.
— Не можу я того слухати,— сказав він.— Краще розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.
— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.
— Я не хочу нікуди їхати,— сказав чоловік.— Та й навіщо — хіба тільки щоб тебе заспокоїти?
— Ти говориш як боягуз.
— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?
— Ти не помреш.
— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Спитай-но отих паскуд.— Він поглянув туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір'я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а тоді перевальцем подибав до тих трьох.
— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не опустиш руки.
— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.
— Можеш собі думати про когось іншого.
— Боронь Боже,— сказав він.— Я все життя тільки те й робив.
Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись крізь мерехтливе повітря над розжареною сонцем долиною туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козенят, що видавалися білуватими цяточками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір'я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, до якого вранці зліталися куріпки.
— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику біля ліжка.— О, вітрець повіяв.
— Ні, дякую.
— Може, приїде машина.
— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.
— Зате мене обходить.
— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.
— Не так уже й багато, Гаррі.
— А що, як ми вип'ємо трохи?
— Тобі може зашкодити. У Блека сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.
— Моло! — гукнув він.
— Слухаю, бвана.
— Принеси-но віскі з содовою.
— Тобі не можна,— сказала вона.— Оце і є опустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.
— Ні,— мовив він.— Корисно.
От і кінець, думав він. Тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається — суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже кінець усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер і смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.
І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі вже нема чого боятися. А може, він взагалі не зміг би їх написати, тим-то й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.
— Даремно ми сюди поїхали,— сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи.— У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав, що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати десь-інде. Я б поїхала з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли б поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.
— Все за твої кляті гроші,— сказав він.
— Ти несправедливий,— сказала вона.— Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила з тобою скрізь, де ти хотів, і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.
— Ти ж казала, що тобі тут подобається.
— Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?
— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезинфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена.— Він подивився на жінку.— Хіба не досить?
— Я не про те.
— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.
— Я не про те.
— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною...
— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?
— Ні,— відказав він.— Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.
— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.
— Ні. Я не маю чого втрачати.
— Не пий,— сказала вона.— Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.
— От ти й роби,— сказав він.— А я стомився.
Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву,— він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг»,— і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.
Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень,— того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом.
У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з'їжджали з великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.
Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадлєнер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження, Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir. Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.
Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійськіх офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»
З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєро.
Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири... Нараз йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.

— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.
— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.
— Звідки мені знати?
— Ми завжди там спинялися.
— Ні. Не завжди.
— Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.

— Любов — це купа гною,— сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає.
— Навіть якби ти мав померти,— сказала вона,— то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь?
— Атож,— відказав він.— Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.
— Замовч.
— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.
— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.
— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.
— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.
— Ой, Бога ради, не хвалися!
Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.
— Слухай-но,— сказав він.— Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.
Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.
— Ти дуже добрий до мене.
— Ти повія,— сказав він.— Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.
— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?
— Не хочу нічого залишати,— сказав він.— Нічого по собі не залишу.
Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.
— Мемсаїб пішла стріляти,— сказав хлопець.— Бвана чогось хоче?
— Ні.
Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, Щоб не порушити спокою в тій місцині, яку він міг бачити. Вона ніколи нічого не забуває, подумав він. Жодної дрібниці, про яку прочитала, або колись почула, або ще якось дізналася.
То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спустошений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відтоді як він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.
Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже скінчилось, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі.
Атож, ти волів ні про що не думати, і тоді все було чудово. Здоров'я мав залізне, через те й не став неврастеніком, як більшість тих людців, і вдавав, ніби тобі начхати на роботу, яку ти робив перед тим і яка тепер стала тобі не до снаги. Але сам собі ти казав, що неодмінно напишеш про цих людей, про великих багатіїв, що ти чужий серед них, розвідник у їхньому таборі, що ти покинеш його і змалюєш словом, і то вперше буде розповідь людини, яка знає те, про що пише...
Та він так нічого й не написав, бо кожний день у неробстві й розкошах, у зневазі до тих, ким і сам він тепер був, притуплював його здібності, послаблював снагу до праці, і зрештою він зовсім покинув писати. А людям, з якими він тепер знався, так було куди зручніше. Колись, за давньої милої пори, він почував себе найщасливішим саме в Африці, і от знову приїхав сюди, щоб почати все наново. В цю мисливську подорож вони вирушили без особливих вигод. Не терпіли ні в чому нестатків, але й не розкошували, і він сподівався, що в такий спосіб знову збереться на силі, що спроможеться скинути з душі жир, як ото роблять боксери, їдучи в гори працювати й тренуватися, щоб зігнати зайву вагу.
Спочатку вона була задоволена. Казала, що їй тут подобається. Їй завжди подобалось неспокійне життя, з переміною обставин, з новими знайомствами та цікавими враженнями. А він плекав ілюзію, ніби до нього вертається колишня сила й снага до праці. І тепєр, якщо такий має бути кінець,— а він знав, що це кінець,— нема чого звиватися, мов та змія з перебитим хребтом, що кусає сама себе. Ця жінка ні в чому не винна. Якби не було її, була б якась інша. Коли вже він жив брехнею, то повинен і померти так само...
З-за пагорба до нього долинув постріл.
Вона дуже влучно стріляє, ця добра повія, ця повійниця-благодійниця, дбайлива доглядачка й згубниця його таланту. Дурниці. Він сам згубив свій талант. Навіщо дорікати цій жінці за те, що вона дала йому достаток? Вік занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльністъ, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим. Що ж лишилося? Перелік давніх книжок? А який він, власне, був, той його талант? Ні, талант був таки пристойний, та, замість уживати його на діло, він гендлював ним. Ніколи не міряв ним того, що зробив, а все — що міг би зробити. І зрештою обрав інший спосіб заробляти собі на прожиток — не пером і не олівцем.
Тож чи дивно, що кожна нова жінка, в яку він закохувався, неодмінно була багатша, ніж попередня? Та тепер, коли він утратив здатність кохати і жив самою брехнею, як от із цією жінкою, багатшою від усіх інших, що мала силу-силенну грошей, що раніш була одружена й народила двох дітей, що перед ним брала собі коханців і з жодним не знала втіхи, а його щиро любила як письменника, як чоловіка, як товариша і як свою завидну власність,— і от, хоч як це дивно, саме їй, котрої він зовсім не любив і котрій увесь час брехав, він міг давати за її гроші куди більше, аніж тим жінкам, що їх кохав був по-справжньому.
«Певно, всі ми створені для того, що робимо,— подумав він,— Хто який має хист, так і заробляє собі на прожиток». Сам він усе життя в той чи інший спосіб продавав свою снагу, а коли до неї не долучаються почуття, за ті самі гроші даєш набагато більше. Він давно зрозумів це, але й про це вже тепер не напише. Ні, не напише, хоч і варто було б...
Онде вона — з'явилася на видноті, простує до табору. На ній бриджі, у руках — рушниця. Слідом за нею двоє служників тягнуть на жердині забите козеня. Все така сама приваблива, подумав він, і тіло в неї гарне. Вона мала неабиякий хист до любощів, добре на них зналася, і, хоч була й не вродлива, йому подобалось її обличчя; вона дуже багато читала, залюбки їздила верхи, полювала на дичину і, певна річ, забагато пила. Чоловік її помер, коли вона була ще порівняно молода, і на якийсь час воша віддалась турботам про своїх майже дорослих дітей, що вже не потребували цього й почували себе з нею незручно, багато часу приділяла своїм коням, книжкам і чарці. Вона любила читати в надвечірні години, перед обідом і, читаючи, пила віскі з содовою. До обіду була вже добре напідпитку і, вихиливши за столом ще пляшку вина, здебільшого швидко засинала.
Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з'явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватися, щоб заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.
Потім одне з двох її дітей загинуло в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона порвала з коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила влаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку б вона могла поважати.
Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого має охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, з яких урешті закохалася в нього,— то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.
Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти,— ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли з високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шереху, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.
Ось вона, прийшла.
Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.
— Привіт,— озвався він.
— Я підстрелила козеня,— сказала вона.— Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?
— Куди краще.
— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коли я пішла, ти спав.
— Я добре поспав. А ти далеко ходила?
— Ні. Тільки зайшла за пагорб. Я поклала його з першого пострілу.
— Ну, стріляєш ти чудово.
— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.
— Я теж люблю її.
— Коханий, як це добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?
— Не буду,— відповів він.— Я вже й не пам'ятаю, що казав.
— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?
— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку,— відказав він.
— Еге ж. Ото приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.
— Звідки ти знаєш?
— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.
— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?
— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так як цими жахливими розмовами.
— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.
— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?
— Одна не зашкодить.
— То вип'ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона.
— Ти б узула чобітки проти москітів,— сказав він.
— Потім, коли помиюся.
Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за пагорбом.
— Ця падлюка бігає тут кожного вечора,— сказав він. Кожного вечора, ось уже два тижні.
— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.
Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум'я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, напрочуд мила...

І ту ж мить він усвідомив, що помирає.
Це почуття наринуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він раптом опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.
— Що тобі, Гаррі? — спитала жінка.
— Нічого,— відказав він.— Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.
— Моло змінив тобі пов'язку?
— Так. Тепер я роблю борні примочки.
— Як ти себе почуваєш?
— Трохи паморочиться в голові.
— Я піду помиюся,— сказала вона.— Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.
«Отже,— сказав він сам до себе,— добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.
Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його,— про те, що він так і не зміг себе перебороти... Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке охопило його. Про те, що хоч би з якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що отой її вчинок однаково нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він підчепив на вулиці біля «Таксіма» якусь дівчину і повів її вечеряти. Потім вони пішли в дансинг: танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої — жагучої розпусниці-вірменки, яка так терлась об нього животом, що його аж жаром обсипало, Він забрав її від англійського офіцерика-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони завелися битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув артилериста збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся і вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили вдарив правою і відштовхнув від себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони скочили в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потім пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м'яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішному світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.
Того ж вечора він виїхав до Анатолії і тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія гатила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.
Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офщери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, схожого на велику картоплину, патякав про дадаїзм з одним румуном, на ім'я Тристан Тцара, що завжди носив монокль і скаржився на головний біль; і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав,— забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.
Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної з них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов'язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей,— він бачив тонші зміни і пам'ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов'язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.

— Ну, як тобі! — спитала жінка. Вона вже помилась і вийшла з намету.
— Добре.
— То, може, трохи поїси?
Він угледів позад неї Моло з розкладним столиком і ще одного служника, що тримав посуд.
— Я хочу писати,— сказав він.
— Випий бульйону, це додасть тобі сили.
— Сьогодні вночі я помру,— сказав він.— Ні до чого мені сила.
— Облиш цю мелодраму, Гаррі, прошу,— сказала вона.
— Чи тобі в носі позакладало? Я вже згнив майже до стегна. На біса мені твій бульйон? Моло, принеси-но віскі з содовою!
— Випий бульйону, я прошу,— лагідно сказала вона.
— Ну, давай уже.
Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, поки охолоне, а вже тоді одним духом, не похлинувшись, він влив у себе все до краплі.
— Ти чудова жінка,— сказав він.— Не зважай на мене. Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й маєтку», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від любосних утіх; але в «Місті й маєтку» ніколи не показували тих гарних грудей, ані тих пишних стегон, ані рук, що так приємно пестили йому спину. Дивлячись на її знайому лагідну усмішку, він знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був раптовий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полум'я свічки, здіймає його догори.
— Нехай потім винесуть мій москітник і почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.
То ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяє. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.
— Ти можеш писати під диктовку?
— Ніколи не пробувала,— відказала вона.
— А втім, байдуже.
Однаково часу вже нема, хоч усе, здається, так щільно вляглося, що можна вмістити в один абзац — аби тільки він зумів добре все те висловити.
На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині біля дверей висів дзвоник, що скликав родину до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Ще ряд тополь тягся вподовж мису. Понад узліссям ішла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над каміном на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні стволи без прикладів, з розтопленим свинцем у магазинних коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг для великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім відбудували на тому самому місці, тепер уже з брусів, потім побілили, і з ганку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але рушниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.
Після війни ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилася форель, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Триберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими шварцвальдськими будинками, аж поки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити.
Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верхами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заводями в тих міщях, де течія попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Триберзі випав добрий сезон. Там було дуже гарно, і всі ми заприятелювали між собою. А наступного року настала інфляція, і грошей, які він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, щоб купити припасу й знову відкрити готель,— він повісився.
Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не подиктуєш: площа Контрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці, і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Баль-Мюзет», над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист,— як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув третє місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе нагору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи в двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.

У прилеглих до площі будинках жило два гатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирізнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі навпроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, старі поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний спуск на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світок вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен. У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць,— там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризьки пагорби.
З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед — крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м'ясної крамнички, червоно-жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до того й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п'яний серед вулиці й лежав, сопучи й стогнучи, у суто французькій ivresse,— хоч такої, казали, нібито зовсім не існує,— ті сусіди відчиняли вікна, й чути було їхню розмову.
«Де поліцай? Коли не треба, той лобур завжди тут. Певне, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь.— Аж ось хтось виплюхує з вікна відро води, і стогін затихає.— Що там таке? Вода. Оце діло». І вікна зачиняються.
Марі, його femme de ménage, нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.
— Ні, дякую. Бульйон чудовий.
— Випий ще трохи.
— Я радніше випив би віскі.
— Віскі може тобі зашкодити.
— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо...»
— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.
— Ще б пак. Але це шкідливо.
«Ось нехай піде,— подумав він.— Тоді вип'ю скільки захочу. Ні, не скільки захочу, а все, скільки там є. О Боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку... Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.
Ні, він так ніколи й не написав про Париж, Про той Лариж, що був любий його серцю. Ну, а ще про що він не встиг написати?
Про їхнє ранчо й про сріблясту поросль шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних рівчаках і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаюча, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину місячної ночі, все перед тобою залите ясним сяйвом... Потім йому пригадалося, як одного разу він ішов поночі лісом, тримаючись за хвіст коня,— така була темінь; спали на пам'ять і всі ті оповідання, що їх він ще там думав написати.
Про недоумкуватого хлопчину-наймита, якого залишили тоді на ранчо й сказали не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього,— він завернув на ранчо роздобути сіна. Хлопець не дав, і старий погрозив, що знов його поб'є. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у оборі, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев'язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижі, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов'язок, що ти йому друг і що він дістане віддяку. Він допомагав тягти старого в місто, щоб усі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той очам своїм не повірив. А тоді заплакав... Це теж було оповідання з тих, які він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?

— От ти й розкажеш їм чому,— промовив він.
— Чому що, любий?
— Чому нічого.
Тепер, відколи заволоділа ним, вона пила не так багато. Та навіть якби він лишився живий, то ніколи не написав би про неї — тепер він був певен. Ані про інших таких, як вона. Багатії — нудні люди, вони або забагато п'ють, або ж забагато грають у трик-трак. Нудні й усі однакові. Йому пригадався бідолаха Джуліан, і його романтичний захват перед ними, і слова, якими він почав одне своє оповідання: «Багаті люди не такі, як ми з вами». І як хтось сказав Джуліанові: «Авжеж, вони мають більше грошей». Та Джуліан не зрозумів дотепу. Він вважав їх за людей особливої породи, обдарованих неабиякими чеснотами, і коли переконався, що вони зовсім не такі, то був один із найтяжчих ударів, яких він зазнав у житті.
Він, Гаррі, нехтував людьми, що хиляться під ударами долі. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.
Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди боявся,— це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця, та коли він уже відчув, що от-от знеможеться, біль ущух.
Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-мінометника Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки, коли він перелазив через дротяну загорожу, і як він криком кричав, благаючи добити його. То був дебелий чолов'яга, дуже хоробрий і справний офіцер, хоча й не-абиякий хизун. Але тієї ночі він застряг у загорожі, освітлюваний спалахами ракет, і кишки його вивернулись на колючий дріт, так що коли його забирали свої, ще живого, довелося відрізати їх геть. «Пристрель мене, Гаррі! Бога ради, пристрель мене!..» Колись зайшла була суперечка, чи є така Божа кара, якої людина не могла б знести, і хтось твердив, ніби в певний момент самий біль відбирає людині чуття. Та він завжди пам'ятав Вільямсона і ту ніч. Ніщо не могло одібрати Вільямсонові чуття, аж поки він дав йому всі таблетки морфію, що їх мав у запасі для себе,— та й ті помогли не відразу.
Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.
Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.
Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.
«Мені набридло помирати, як і все інше»,— подумав він.
— Набридло,— промовив він уголос.
— Що набридло, любий?
— Усе, що робиш занадто довго.
Він подивився на неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум'я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза світлом вогнища, обізвалася гієна.
— Я писав,— сказав віy. — Але потім стомився.
— Як тобі здається, ти зможеш заснути?
— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет?
— Мені хороше тут з тобою.
— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.
— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.
— А я відчуваю,— сказав він.
Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смертъ.
— А знаєш, з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості,— сказав він.
— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли знала.
— О Боже,— сказав він.— Які ви, жінки, нетямущі. Де ж та ваша хвалена інтуїція?
Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.
— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом,— сказав він.— Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупу круглу морду, наче в гієни.
Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось бовваніло в нього перед очима.
— Прожени її геть.
Смерть не пішла, а присунулась ще ближче.
— Який гидотний від тебе дух,— мовив він до неї.— Смердюча падлюка.
Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, як жінка сказала:
— Бвана заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.
Він не міг сказати їй, щоб вона відігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.
Був ранок, і вже не ранній, коли він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цяточка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служники побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавно спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й коричневому фетровому капелюсі.
— Що з тобою таке, старий шалапуте? — запитав Комптон.
— Погано з ногою,— відказав він.— Снідати будеш?
— Ні, дякую. А от чаю вип'ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала.
Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.
— Зараз же тебе й повеземо,— сказав він.— А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися.

— А чай?
— Та правду кажучи, не такий я до нього охочий.
Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіли тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям,— туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, збоку від Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і заліз у літак. Гаррі помахав рукою Елен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети під пагорбом, вони швидко сплощуються, і долина стає все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сірожовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.
Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і знову — буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.
І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить,— і, поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару,— мов перший сніговій, що налітає не знати звідки,— і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоти, прямуючи наче б на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.
В ту саму хвилю гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. Їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.
— Моло! — гукнула вона.— Моло! Моло! — Тоді покликала: — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше: — Гаррі! Прошу тебе... ну Гаррі!
Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.
Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.

Біографія

Твори

Критика