Творчість Е. Хемінгуея в Україні: особливості критичної рецепції, історія перекладів

Н. Чикирис

Ернест Хемінгуей - одна з найбільш харизматичних постатей у сузір’ї американських прозаїків. Здобувши у молодому віці світове визнання як письменник «втраченого покоління» (романи «І сходить сонце» («Фієста») та «Прощавай, зброє»), переживши семирічний період цілковитої зневіри, коли «усе довкола - ніщо, і людина також ніщо», письменник піднімається до вершин гуманізму у своїх пізніх творах «По кому подзвін» та «Старий і море». Останній було відзначено Пулітцерівською премією - найвищою літературною нагородою у США. Принагідно зазначимо, що у 1954 році Е. Хемінгуея було нагороджено Нобелівською премією за створення «яскравого стилю, що становить майстерність мистецтва сучасної оповіді». Того ж року американський критик Ф. Янг зазначив, що «протягом останніх двадцяти п’яти років вплив Е. Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти».

Унікальність творчості Е. Хемінгуея полягає також у тому, що він належить до числа тих небагатьох письменників, які досягли надзвичайної популярності в країнах з різними ідеологічними системами і тим самим подолали у галузі літератури політичне протистояння між Радянським Союзом і Америкою та країнами Західної Європи.

Рецепція художнього доробку Е. Хемінгуея українською літературою мала досить незвичайний характер. По-перше, активне сприйняття спадщини митця в Україні почалося лише в 60-х роках, тобто приблизно на тридцять років пізніше, ніж у країнах Європи та Америки. Як зазначав дослідник Р. Доценко, «...зеніт «Хемінгуеївської ери в літературі» - 30-40-ві роки, ... ми про нього тоді чули тільки з третіх уст...». Таким чином, не дивлячись на те, що окремі російськомовні переклади з’явилися в Україні ще в 30-х роках, до нашої країни Е. Хемінгуей «прийшов» вже зрілим і добре знаним на Заході майстром.

Друга особливість полягає у тому, що популярність його прози в Україні і в усьому Радянському Союзі була настільки величезною, що викликала появу культу американського автора або, за визначенням дослідниці Т. Денисової,«справжнього «хемінгуеївського» буму».

Послуговуючись постулатом теорії компаративістики про вирішальну роль саме сприймаючої літератури у процесі літературної комунікації, висловленим багатьма теоретиками, зосібна А. Веселовським, Д. Дюришиним, слід розглянути літературну ситуацію в Україні в 60-х роках, щоб з’ясувати причини своєрідного характеру рецепції творчості письменника.

Розвиток української літератури радянського періоду характеризується майже цілковитою ізольованістю її від більшості процесів у світовому мистецтві і культурі, що існували паралельно за «залізною завісою». Отже, було порушено одну з основних умов повноцінного розвитку літератури, а саме: її участь в міжлітературному обміні художніми цінностями. Закономірно, що в українському письменстві, як загалом у суспільстві, визріла потреба прорвати цю інформаційну блокаду.

Це стало можливим у період, коли до влади прийшов М.С. Хрущов (1953-1964) і розпочалася певна політична відлига. З іронією описує тогочасну ситуацію В. Новиков: «Кінець 50-х. Це був час, коли «залізна завіса» трохи розсунулася, і всі перші ластівки, що залітали до нас із Заходу, викликали грандіозний фурор. «Імпортні» література і мистецтво входили до духовного життя і у щоденний побут кожної сім’ї. Перекладеного російською мовою Хемінгуея не просто читали - його портрет у светрі і з бородою як ікону вивішували на стіни в інтелігентних домах». Отже, відсутність повноцінної міжлітературної комунікації спричинила гіпертрофовану активність у сприйнятті творчості письменників Європи і Америки.

Однак інформаційна ізольованість - лише один із чинників, які сприяли формуванню культу Е. Хемінгуея, і не вичерпує всіх передумов появи цього феномену. Варто також згадати, що творчість письменника, на відміну від інших авторів, була представлена у тогочасній Україні російськомовними перекладами ще у 30-х роках: збірка оповідань «Смерть после полудня» (1934), романи «Фиеста» (1935), «Прощай, оружие» (1936), «Иметь и не иметь» (1938) тощо. Проте у 30-х роках твори письменника не викликали такого резонансу, як у 60-х.

Поява культу Е. Хемінгуея в Україні має глибинний зв’язок із «шістдесятництвом». За визначенням В. Яременка, це був «рух української інтелігенції», який мав «світове підґрунтя, коріння його в міжнародному спротиву комунізму взагалі». Визначаючи витоки цього нонконформістського руху, літературознавець Є. Сверстюк побіжно торкається причин появи у шістдесятників посиленого інтересу до мистецтва Заходу. На його думку, вирішальну роль у цьому відіграли внутрішні негативні процеси у суспільстві взагалі і в літературі зокрема. «Можливо, поява шістдесятників детермінована потоком утрат: на очах покоління все втрачало значення і сенс; людина втрачала місце і будь-яку вагу; слово вивітрювалося; мова засмічувалася і зневажалася; ріки висихали; культура і література профанувались. Все живе мусіло ставати в оборону фундаментальних вартостей... Як завжди, в імперії очі звернули до Заходу, де все ще тривало життя і де ще не закінчилась клясика...»

Гуманізм Е. Хемінгуея був суголосний поглядам шістдесятників, які різко заперечували сталінську тезу про те, що незамінних людей немає, утверджуючи натомість думку, що «кожна людина неповторна, а через те і незаступна, бо вона велика навіть у своїй малості». Для шістдесятників ближче ранній період творчості письменника, коли він був виразником поглядів «втраченого покоління» - американської молоді, яка усвідомила те, що держава підступно обманула її, відправивши на фронти Першої світової війни ніби для боротьби за демократію і свободу, а насправді лише як «гарматне м’ясо». Однак у стані розчарування, зневіри, усвідомлення ошуканств, герої Е. Хемінгуея намагаються знайти опору в собі, не зважаючи ні на що, жити далі. Зберегти людську гідність їм допомагає дотримання правил «чесної гри», які Ф. Янг систематизував у певний кодекс: «Будь сильним, навіть жорстким, вмій дати здачі. Не чекай ні від кого співчуття, не жалійся, мовчи... Не піддавайся почуттю - краще холодність, ніж душевна розхлябаність, краще самотність, ніж беззахисність... Однак будь і мужнім, чесним, справедливим. Не нападай, захищайся. Не прагни одержати вигоду з підлості... В крайньому разі відповідай супротивнику тою ж монетою, але не куй проти нього лиха. Залишайся благородним навіть у ставленні до нього. Тільки так ти збережеш шанс вціліти морально, не дати іншим ... зруйнувати ... твою людську гідність - те, єдине, що в тебе залишилося, без чого неможливо і не варто жити».

Ситуація, в якій опинилися шістдесятники, була дещо подібною до тої, яка породила «втрачене покоління»: радянська система ошукувала людей, змушуючи вірити в ілюзію щасливого життя, за якою приховувала свої злочини. Подібно до героїв Е. Хемінгуея, які віднайшли силу в самих собі, у своїй душі, шістдесятникам для протистояння всеконтролюючій системі потрібно було знайти опертя. Таким чином, співзвучність загальної тональності творчості американського письменника тим настроям, що панували в радянській державі, була одним із провідних факторів феноменального успіху Е. Хемінгуея в Україні. Це підтверджує думка Є. Сверстюка: «Портрети Хемінгуея були на стінах у помешканнях інтелігенції, а книжки його були бестселерами. Здається, його індивідуалістичний варіянт бездомного гуманізму був близький до нашої відносної істини, відчуженої від джерел і неприкаяної. З Ернестом приємно було помовчати».

Це водночас дозволяє пояснити причину тридцятилітнього відставання України (Радянського Союзу) у засвоєнні тих ідей, які принесли американському прозаїку світову славу. 30-ті роки - час, коли утвердилася диктатура Сталіна (1922-1953), коли почали насаджуватися ідеї соціалістичного реалізму, визнаного на першому всесоюзному з’їзді письменників у 1934 році єдиним можливим методом у радянському письменстві. Це, зрештою, період репресій, який дістав назву «розстріляне відродження». Аналізуючи цей етап розвитку української літератури, дослідник діаспори І. Кошелівець об’єднує письменників початку 30-х-середини 50-х в одне покоління і характеризує його так: «...все воно було позбавлене права вибору своєї власної творчої методи, свого стилю, свого індивідуального творчого вияву; йому лишалося єдине приречення писати, «як усі», на ті самі директивно визначені теми, добирати той самий соціяльно визначений типаж героїв, однаково «лакувати» сталінську дійсність». Зрозуміло, що для української літератури тої доби творчість Е. Хемінгуея, його ідеї гуманізму, індивідуалізму, марнотрата життя персонажами не була суголосною.

Водночас, зважаючи на теоретичне положення компаративістики про те, що «інтерес тої чи іншої літератури до інонаціонального літературного процесу в якісному відношенні значно інтенсивніший в період її посиленого розвитку, у моменти «творчого напруження сил», пошуків художніх відкриттів і, навпаки, значно послаблюється, коли у вітчизняному літературному процесі з’являються ознаки застою».

На прикладі рецепції творчості Е. Хемінгуея в Україні можна прослідкувати за тим, як на природній процес розвитку літератури вплинуло насильницьке втручання тогочасного режиму. Українське письменство 20-х - 30-х років вже було готове до сприйняття творів американського прозаїка. На це вказують результати типологічного зіставлення спадщини Е. Хемінгуея з доробком В. Стефаника (проведене О. Тарнавським) та Миколи Хвильового (здійснене Т. Денисовою). Дослідники виявляють близькість світоглядних засад українських та американського письменників, що позначилося на суголосності загальної тональності їхньої творчості. «Світ Гемінґвея, - писав О. Тарнавський, - це, як у Стефаника, світ трагічного приречення». Гемінґвеїв герой - це «людина, приголомшена трагічністю долі, як і герой у Стефаника, але збагачена ... якоюсь визначеною системою гідної і чесної поведінки, шляхетного ставлення до інших людей, відвагою і погордою до смерти - системою, яка визначає Гемінґвеївську мораль».

Подібну «глибинну схожість» віднаходить Т. Денисова, зіставивши «Санаторійну зону» Миколи Хвильового і прозу Е. Хемінгуея 20-30-х років: «Це, насамперед і найголовніше, - внутрішня напруга, почуття розчарування і самотності, приреченості й трагізму, які все зумовлюють, - позицію автора, характер героїв, естетику». Така спільність у художній системі, на думку дослідниці, «породжується спорідненістю душевного настрою».

Однак політичний режим з його нав’язуванням у літературі ідеологічно заангажованих і штучних норм та канонів загальмував розвиток українського письменства і спричинив його відставання від світового літературного процесу, про що свідчить запізніла рецепція творчості Е. Хемінгуея.

Про негативні наслідки такого відставання для України пише дослідник Р. Доценко: «Є твори, які з бігом часу навіть набирають додаткової цінності..., але є й такі, естетичний досвід яких з часом втрачає чар первозданності і які, отже, найдоцільніше засвоювати не дуже забаряючись. Скажімо, специфічно хемінгуеївська манера письма, його виняткова стислість, економність, стриманість у барвах (головне в оповіданнях та романах 20-х - 30-х років) прямо чи опосередковано справила вплив на прозу чи не в усіх країнах Заходу. Через школу Хемінгуея пройшли... І. Кальвіно, А. Моравія, Е. Вітторіні, Г. Грін, Дж. Олдрідж та чимало інших. І от сталося так, що багатьох учнів на Україні переклали раніше, ніж самого вчителя. Звідси - зміщення перспектив і оцінок, мимовільне викривлення світового літературного процесу в очах читача».

Повертаючись до проблеми рецепції творчої спадщини Е. Хемінгуея в Україні, слід зазначити, що значну роль у появі культу письменника відіграла також кардинальна зміна його поглядів, переоцінка цінностей, яка яскраво проявилася вже в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936 p.). Основна тема твору - усвідомлення письменником свого морального обов’язку перед людством. Наступний роман «Маєш і не маєш» (1937 р.) літературна критика оцінює як осуд індивідуалізму: «Людина сама не може. Людина сама нічого не може», - промовляє головний герой Гаррі Морган.

Найяскравіше еволюційні зміни у світосприйнятті письменника репрезентує тема війни. Раніше його Фредерік Генрі з роману «Прощавай, зброє» (1929 р.) просто бойкотував війну. Дезертируючи з армії, він відмежовується від суспільства взагалі, свідомо замикаючись на особистому. Тепер герої письменника - Філіп Ролінгсз п’єси «П’ята колона» (1938 р.) та Роберт Джордан з роману «По кому подзвін» (1940 р.) - люди, свідомі свого обов’язку перед людством. Вони вірять у те, за що воюють, і готові вмерти за це, якщо знадобиться.

Така активізація суспільної позиції імпонувала радянській ідеологічній доктрині. Окрім цього, Е. Хемінгуей підтримав республіканців у громадянській війні в Іспанії, саме на їх боці воював Радянський Союз. Принагідно згадаємо, що головним імпульсом до зміни світогляду Е. Хемінгуея був досвід іспанської війни, де письменник став свідком боротьби людей, глибоко переконаних у справедливості і необхідності своєї справи, боротьби за справжні цінності, проти фашизму і диктатури.

Цей фактор разом із антифашистською діяльністю Е. Хемінгуея під час Другої світової війни і після неї, а також проживання у соціалістичній Кубі, зумовив те, що ідеологічна цензура не заперечувала популяризації творчості письменника в Україні, після того, як у 1962-1963 роках влада виступила проти руху шістдесятників, фактично остаточно придушивши його репресіями у 1971-1972-му роках. Проте вона не відмовилася від контролю над цим процесом, про що свідчить історія українських перекладів творів прозаїка.

Перевага віддавалася пізньому періоду. Першим українським виданням у 1957 році стала п’єса «П’ята колона» у перекладі Н. Калачевської. Твір висвітлює діяльність контррозвідки під час громадянської війни в Іспанії. Для порівняння зазначимо, що українська інтерпретація раннього роману «Прощавай, зброє» (1929), здійснена В. Митрофановим, побачила світ лише у 1973 році, а перший роман «І сонце сходить» («Фієста») (переклад М. Пінчевського) - взагалі у 1979 році, коли було видано першу книгу чотиритомного зібрання творів. Замість творів, що принесли Е. Хемінгуею світову славу, публікуються романи, які літературознавці відносять до слабших у доробку письменника: у 1961 році - переклад останнього роману «За рікою, в затінку дерев» (робота К. Сухенко і Н. Тарасенко) та рання маловідома на той час повість «Весняні потоки» (В. Митрофанов). Про це ще у 1971 році відверто говорив Р. Доценко: «...за життя Хемінгуея на Україні з його творчості видано лише п'єсу «П’ята колона» (за визначенням самого автора, один із найневдаліших творів), ... в нас є два видання найслабшого його роману («За річкою, в затінку дерев») і нема жодного з його вершинних творів («Прощавай, зброє!», «Старий і море»)...»

Значним явищем у процесі популяризації творчості Е. Хемінгуея в Україні стало видання у 1968 році збірки оповідань «Сніги Кіліманджаро та інші новели» (В.Митрофанов) і у 1969 - роману про боротьбу іспанських партизай «По кому подзвін» (М. Пінчевський).

Перекладами доробку майстра займалося багато фахівців, але саме В. Митрофанов та М. Пінчевський зробили найбільший вклад у справу інтерпретації спадщини Е. Хемінгуея українською мовою.

Найбільш повним виданням творів Е. Хемінгуея українською мовою є чотиритомник, опублікований стотисячним накладом у видавництві художньої літератури «Дніпро» у 1979-1981 роках. Тут зібрані всі романи та оповідання письменника, які побачили світ за його життя, а також вибрані репортажі, публіцистика, листи. Важливо також, що сюди увійшли переклади творів, опублікованих після смерті письменника, а саме: незавершений рукопис роману «Острови в океані» (переклад В. Митрофанова) та оповідання про Ніка Адамса (переклад О. Гончар та Ю. Покальчука). Видання вміщує вступну статтю Д. Затонського, а також перелік основних дат життя і творчості письменника, складених Т. Денисовою, та написані нею післямови до всіх чотирьох томів. Українська літературна критика високо оцінила вихід у світ чотиритомника, наголосивши, що «це найповніше видання творів Хемінгуея не Лише на Україні, а й у Радянському Союзі».

Однак на сьогоднішній день чотиритомне видання потребує доповнення, оскільки англомовні зібрання творів Е. Хемінгуея вміщують оповідання з архіву майстра, які вперше були опубліковані лише у 1985-87 роках («А Train Trip», «The Porter», «Landscape with Figures», «The Mercenaries», «The Current» та інші), а також оповідання шкільних років («Judgment of Manitou» (1916), «А Matter of Colour» (1916), «Sepi Jingan» (1916)). Отже настав час для подальшого перекладу спадщини Е. Хемінгуея українською мовою.

Необхідно зазначити, що масове захоплення творами Е. Хемінгуея в Україні, як, зрештою, і в усьому світі, доповнювалося, певною мірою, інтересом до його особистості - сильної та стійкої людини, учасника декількох війн, журналіста і письменника, активного антифашиста, фаната кориди, полювання, рибальства. Підтверджують цю думку слова І. Кашкіна: «Хемінгуей пише як живе. ... Більше того, здається, що у найвідповідальніші моменти він і жити прагне так, як тому вчать прості, мужні герої його книг. І цією єдністю сильного життя і сильної творчості у значній мірі пояснюється своєрідність і привабливість Хемінгуея - письменника і людини».

Зацікавлення постаттю письменника, який безумовно був людиною непересічною, відчувається у багатьох літературознавчих роботах, присвячених творчості Е. Хемінгуея. Літературна критика України звернулася до американського автора в кінці 50-х - на початку 60-х років. Більшість матеріалів того періоду становили невеликі за обсягом науково- публіцистичні статті, що знайомили з біографією та творчим шляхом письменника. Найбільша роль у популяризації творчості майстра в Україні належала журналу «Всесвіт», який у різні роки публікував як переклади його творів (роман «За ким сумує дзвін», оповідання про Ніка Адамса), так і відомості про автора.

Паралельно з публікаціями ознайомчого та популяризаторського характеру з’являються літературознавчі дослідження тематики та художнього методу письменника. Чи не найпершою науковою роботою в Україні стала стаття Н. Лозюк (1956 рік), у якій було розглянуто роман «Маєш і не маєш» та повість «Старий і море».

Визначною подією в українському літературознавстві стала поява у 70-х роках двох монографій: Т. Денисової «Ернест Хемінгуей. Життя і творчість (1899-1961)» та Ю. Лідського «Творчество Э. Хемингуэя». На сьогодні ці роботи залишаються найбільшими досягненнями української наукової думки у вивченні творчих здобутків американського автора.

Загалом у 70-х - 80-х роках спостерігається послаблення інтересу літературознавців до постаті Е. Хемінгуея порівняно з 60-тими. Проте вивчення його творчості виходить на новий рівень: з’являються фрагментарні спроби компаративного аналізу, погляди науковців звертаються до особливостей рецепції письменника в Україні. Приміром, Р. Доценко, розглядаючи у 1971 році переклад роману «По кому подзвін», побіжно торкається історії українських перекладів творів майстра. Пізніше, у 1989 році, цей процес висвітлила Т. Денисова, підкреслюючи незмінне захоплення українських читачів спадщиною Е. Хемінгуея.

Цікава особливість сприйняття творчості видатного американця полягає у тому, що українська критична думка відгукнулася на хемінгуеївський бум не лише працями, що прямо стосувалися життя чи творчості прозаїка. Д. Затонський, приміром, використовує назву ранньої збірки Е. Хемінгуея «За нашого часу» для своєї монографії, присвяченої розвитку зарубіжних літератур XX століття. Підставою для такого запозичення стала композиційна подібність обох книг. Саме книг, а не збірок, наголошує Д. Затонський. Із зовсім, на перший погляд, відмінних за тематикою оповідань Е. Хемінгуей вимальовує цілісну історію трагедії молодого американського покоління, яке пережило Першу світову війну. Аналогічним чином статті Д. Затонського, що стосуються різних художніх процесів, у своїй множинності дозволяють побачити загальний поступ світової літератури XX століття.

Завдяки неабиякій популярності твори письменника використовуються іншими гуманітарними науками як ілюстративний матеріал. Так, С. Ковганюк у монографії «Практика перекладу» для прикладів звертається з поміж інших творів до роману Е. Хемінгуея «І сонце сходить» та книги «Свято, що завжди з тобою».

Для останнього десятиліття вивчення творчої спадщини Е. Хемінгуея в Україні стала характерною активна розробка для вчителів загальноосвітніх шкіл методичних рекомендацій, матеріалів та різних типів уроків за творами письменника (здебільшого за повістю-притчею «Старий і море», яка вивчається в 11 класі). Водночас продовжується дослідження особливостей манери письма прозаїка, розвивається порівняльне вивчення доробку американського автора (приміром, проведений О. Бойченком, зіставний аналіз романів Е. Хемінгуея «І сонце сходить» («Фієста») та Ю. Андруховича «Рекреації»).

До сторіччя від дня народження Е. Хемінгуея (у 1999 році) з’являється ціла низка оглядових статей про життя і творчий шлях письменника. їх авторами були літературознавці та журналісти, зосібна Т. Денисова, Д. Затонський, Т. Старченко, Д. Шеваров та інші.

Отже, велика популярність Е. Хемінгуея у світі, зумовлена його значними літературними досягненнями та інтересом до особистості письменника, була значно підсилена в Україні суспільно-історичними особливостями розвитку країни: інформаційною ізольованістю, внутрішніми руйнівними процесами в державі, співзвучністю настроїв, що панували у творчості майстра та в радянському соціумі. Сукупність цих факторів заклали підвалини культу Хемінгуея в Україні в період активного входження його творчості в українську літературу у 60-тих роках. Поява «хемінгуеївського буму» разом з іншими своєрідними рисами сприйняття художнього доробку американського прозаїка в нашій країні (тридцятилітнє відставання від Америки і Європи, орієнтація у виборі творів для перекладу на їх близькість тогочасній ідеології, а не на художню цінність) є наслідками негативного втручання держави в український літературний процес.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2003. – № 3. – С. 36-40.

Біографія

Твори

• Кішка на дощі
• На чужині
• Сніги Кіліманджаро

Критика

• Деталь у цілісній картині світу Е. Гемінґвея: проблеми перекладу
• Рання публіцистика Ернеста Хемінгуея
• Ритміка кольору прози Е. Хемінгуея на матеріалі новели «Indian Camp»
• «Старому снились леви» (Матеріали до вивчення повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море»)
• Творчість Е. Хемінгуея в Україні: особливості критичної рецепції, історія перекладів
• Феномен літературної репутації художнього твору (на прикладі роману Е. Хемінгуея «По кому подзвін»)
• Хемінгуей і Гончар: проблеми традицій і новаторства
• Хемінгуей – якого маємо і не маємо