29.12.2022

Рання публіцистика Ернеста Хемінгуея

В. А. Кухаренко

Обсяг написаного Хемінгуеєм у небелетристичних жанрах («non fiction», за англійською термінологією) досить значний; весь цей доробок лише умовно може бути об’єднаний під загальним поняттям публіцистики. Підставу для такого об’єднання дає наявність ряду спільних для всіх цих творів ознак: фактографічний опис події з обов’язковою передачею його емоційного сприйняття автором; тісний часовий зв’язок між подією та її описом; зумовлена останньою обставиною яскравість і безпосередність враження автора; передача враження і особистого ставлення до описуваного за допомогою емфатичної лексики і синтаксису; тісна взаємозалежність між обраною темою, суб’єктивним станом письменника в момент її розробки і об’єктивними суспільними факторами. Кількісний розподіл цих ознак варіюється залежно під обраного письменником жанру. Виходячи з конкретного матеріалу, тут буде доцільно виділити: газетну інформацію, газетну кореспонденцію, газетний нарис, журнальний нарис, книгу-нарис.

У більш ніж сорокарічній журналістській діяльності Хемінгуея також можна намітити певні періоди, розгляд яких показує, що вибір і переважний розподіл жанрів у часі пов’язаний з усією творчою і суспільно-політичною позицією автора в даний період, тобто відбиває загальну еволюцію його поглядів і методу. Так, від газетної інформації, з якої Хемінгуей починав у часи учнівства, в 20-х роках він переходить до газетної кореспонденції (період роботи в торонтській пресі), а з переїздом до Європи — і газетного нарису. В 30-х роках він пише журнальні нариси і книгу-нарис, в Іспанії — газетні кореспонденції і газетні нариси. Під час Другої світової війни Хемінгуей працює переважно в жанрі газетного і журнального нарису, в післявоєнний час — продовжує писати журнальні нариси і повертається до книги-нарису. Якщо зіставити художню творчість Хемінгуея з відповідними періодами і жанрами його публіцистики, можна помітити, що перехід письменника до жанру газетного нарису є своєрідним сигналом підвищення його інтересу до соціально-політичної тематики і щоразу завершується великим досягненням в галузі художньої прози. Наприклад, європейський газетний нарис завершився романом «Прощай, зброє» (1929), іспанський — «По кому дзвонить дзвін» (1940), воєнний — «Старик і море» (1951). Навпаки, захоплення журнальним нарисом і книгою-нарисом свідчить про відхід автора від гострої суспільної проблематики і заглиблення в індивідуальний світ.

Газетна інформація і частково газетна кореспонденція — переважаючі жанри до-белетристичного періоду публіцистики Хемінгуея — своєю підкресленою (закладеною в самому жанрі) нейтральністю і сугубо інформативним характером відбивають пошуки власного ставлення автора до описуваних подій, відчуття ним своєї незрілості, прагнення виробити власний погляд і манеру викладу його шляхом аналізу об’єктивних фактів. У цьому відношенні особливо цікавий торонтський період журналістської діяльності Хемінгуея, однак, у зв’язку з тим, що перша проба пера майбутнього письменника відбулася раніше, доцільно звернутися до найраніших джерел його творчої активності — роботи у шкільних журналах.

У старших класах школи Оук Парка, яку Хемінгуей закінчив 1917 p., дуже серйозно ставились до викладання мови і літератури; адміністрація і педагоги всіляко вітали діяльність учнів у цій галузі. У школі щомісяця виходили два літературно-критичних журнали «Табула» і «Трапеція», кореспондентами, редакторами і видавцями яких були учні. Два роки роботи в «Табулі» і особливо в «Трапеції» дали Хемінгуею солідну підготовку для його майбутньої репортерської роботи. Тільки протягом трьох останніх семестрів (січень 1916 — травень 1917 р.) його ім’я з’являлось на сторінках журналів понад тридцять разів. Він писав усе: вірші, оповідання, короткі інформації про життя класу, нариси на спортивні теми, пародії тощо. Згодом критики будуть відмічати безперечний вплив Рінга Ларднера на оповідання раннього Хемінгуея. Коли Хемінгуей закінчував школу, Рінг Ларднер був найвідомішим газетярем Сполучених Штатів, що створив свій особливий розмовно-пародійний стиль газетного нарису і вів свою постійну рубрику в найбільшій газеті Чікаго. Наслідуючи Рінга Ларднера, Хемінгуей відкриває аналогічну рубрику в «Трапеції», де дуже вдало, у повній відповідності з відомою всій країні манерою Ларднера, висвітлює шкільні справи. Саме тут зароджується іронія, така характерна для всієї пізнішої публіцистики Хемінгуея. Тут же він навчається використовувати діалог та стилістично забарвлену лексику в газетно-журнальних матеріалах, надаючи їм жвавого і природного звучання. Провідним в його шкільній журналістській діяльності був гумор. Хемінгуей дотепно жартує, висміюючи і себе самого, і свою сестру і постійну суперницю Марселіну, вміє бачити кумедні сторони висвітлюваних ним шкільних і позашкільних подій. Гумор у зрілій художній творчості Хемінгуея практично відсутній (виняток становлять деякі незначні вкраплення в діалог, де гумористичний ефект досягається за рахунок невідповідності змісту і форми висловлювання, повтору, гри слів тощо, наприклад, патякання підпилого Біла Гортона в «Фієсті» або Рінальді в «Прощай, зброє»). Разом з тим письменник протягом усього свого життя продовжує тонко відмічати комізм численних життєвих ситуацій, свідком або учасником яких він був. Виходу для вираження подібних вражень і емоцій, починаючи з «Трапеції», Хемінгуей шукає за межами художньої прози — у журналістиці, тому в усі періоди його публіцистичної діяльності (а в журнальному нарисі і книзі-нарисі особливо) гумор становить невід’ємну і обов’язкову ознаку. Чимало дала Хемінгуею і його редакторська діяльність у «Трапеції» (останні два роки навчання він був одним з шести редакторів журналу). Вона навчила його критично ставитися до слова, усвідомлювати величезні можливості слова і вміло ним користуватися.

Таким чином, коли по закінченні школи восени 1917 р. Хемінгуей прибув до Канзас-Сіті і був прийнятий репортером відділу поліцейської хроніки місцевої газети, у нього вже був певний запас професійних навичок, що дозволив кореспондентові-початківцю не тільки втриматись на місці, а й заслужити похвалу свого суворого начальника Піта Уеллінгтона, автора славнозвісних «Заповітів репортера» і дуже вимогливого стиліста.

Сім місяців роботи в «Kansas-City Star» були для Хемінгуея прекрасною школою — він навчався спостерігати події і тут же реагувати на них, безжалісно викидаючи з своїх коротких дописів все неістотне, навчаючись, за його власним висловом, «писати про прості речі просто». Це був період жадібного знайомства з життям, п’янкого відчуття волі і незалежності, своєї молодості й сили, твердої віри в майбутнє і бажання створити де майбутнє своїми власними руками. Коротка форма газетної інформації, можливість швидко змінювати її тематику, моментально реагувати на подію, насиченість малої форми змістом — все це найбільш відповідало темпераментному, життєстверджуючому світосприйманню юнака Хемінгуея, що й було основною причиною використання тільки жанру газетної інформації на даному етапі. Впевненість у могутності молоді, вируюча енергія, по-юнацькому наївна переконаність у легкому здійсненні найвеличніших проектів пишним ореолом розквічують для молодого репортера палаючу в Європі війну, якій потрібні герої, що врятують людство і допоможуть йому здобути мир, спокій і процвітання. Тут, на війні, події змінюються у блискавичному темпі, тут вирує життя, тут вирішуються долі країн і народів, тут місце справжньої людини. Дванадцять разів вербувальна комісія відхиляла заяви волонтера, який рвався у бій, поки, нарешті, випадок не допоміг йому, щасливому і сповненому надій, на початку літа 1918 р. стати санітарним офіцером італійської армії. Майже дворічна перерва у журналістській діяльності Хемінгуея, що настала слідом за цим, за насиченістю та значимістю подій справила визначальний вплив на формування його світогляду і методу на найближчі півтора десятиріччя. Різка невідповідність юнацьких уявлень і реального життя породила насторожений підхід до дійсності, неприйняття багатьох її сторін, намагання розібратися в тому, що відбувається, і виробити свою точку зору.

На початку 20-х років, після повернення на батьківщину, гострої спостережливості репортера було вже недосить, рамки газетної інформації, яка не залишала місця для викладу думок автора, стають занадто тісними. І Хемінгуей звертається до газетної кореспонденції, в якій поряд з фактичною інформацією можливе і авторське втручання у виклад, і до газетного нарису, який вимагає узагальненого зображення подій, більшої авторської індивідуальності.

Протягом 1920-1921 років у торонтській щоденній газеті «Daily Star» (далі скорочено позначається DS) та її недільному додатку «Toronto Star Weekly» (далі TSW) майже щотижня з’являються публікації Хемінгуея (згодом половина цих матеріалів була передрукована у збірнику «The Wild Years»). Тут Хемінгуей відвертий і безсторонній: якщо художній формі він тільки 1923 р. в оповіданнях «Soldier’s Home» та «The Big Two-Hearted River» (та й то у підтексті) покаже гіркоту, незадоволення і відчай героя, що повернувся з війни, то в газетному нарисі протест проти переоцінки цінностей і спекуляції на кращих людських почуттях звучить відверто і різко в одній з найперших канадських публікацій «Як стати героєм у мирний час, пересидівши війну в затишному місці» (TSW, 13.III.1920). Дошкульний заголовок зразу вводить читача в атмосферу і настрій нарису. Автор саркастично говорить про «морально мужніх» канадців, що лопатами загрібали гроші «патріотичною працею» у воєнній промисловості США і тепер бажають одержати дивіденди з капіталу. Зробити з себе героя війни тепер нічого не варто: досить одягти стару шинель і взути поношені черевики, вивчити відповідні сторінки підручника історії і навчитися насвистувати легковажну французьку пісеньку «Мадлон»... Після того, коли виконано всі ці рекомендації, «стань перед дзеркалом, подивись собі у вічі і згадай, що 56 тисяч канадців склали свої голови у Франції і Фландрії. Тоді вимикай світло і йди спати». Гірка іронія, що часто переходить в їдкий сарказм, стає провідною нотою торонтських кореспонденцій і нарисів 1920-1921 років.

Хемінгуей глузує зі своїх ситих самовдоволених співвітчизників, які вважають що можуть обміняти свій тугий гаманець на все, що існує під сонцем: сатирично гіперболізуючи вивіз цінностей з Європи, він пише про купівлю громадянства Шекспіра і перетворення його на стопроцентного американця (TSW, 27.11.1921). Ефект вірогідності описуваного створюється в першу чергу за рахунок введення в статтю суто розмовних лексичних елементів: фамільярне «Вілл» спускає великого драматурга з п’єдесталу і робить його «своїм хлопцем», наявні елементи сленгу тощо. Однак цей нарис цікавий не тільки в стилістичному плані, а й — значно більшою мірою — в соціальному: зовсім ще молодий, тільки-но переступивши поріг свого 20-річчя, не маючи спеціальної освіти, журналіст-початківець вміє не тільки помітити характерне явище, а й усвідомити його значення в ланцюгу інших подій і побачити перспективи його розвитку. Адже саркастична гіпербола Хемінгуея 1921 р. про переселення Шекспіра згодом знаходила неодноразове підтвердження — досить згадати хоча б скандал з приводу роздрібного продажу шекспірівської землі американцям. Уміння побачити основне і спроектувати його у завтрашній день уперше з’являється в газетних нарисах 1920-1921 років і залишається характерною рисою цього жанру протягом усієї роботи письменника в даній галузі. Ось чому газетний нарис став найбільш бойовим жанром публіцистики Хемінгуея. Наприклад, він присвячує серію нарисів гангстерству, що буйно розвивається в США, зростанню кількості злочинств (TSW 3.IV.1920, 5.VI.1920, 11.ХІІ.1920, 28.V.1921, 1.XII.1921); комедія американських виборів висміяна ним у дошкульному нарисі «Мер-спортсмен» (TSW, 13.ІІІ,1920) ; безглуздя багатьох явищ американського побуту — у нарисах «Кладовища мод», «Шлюбні подарунки», «Безплатні послуги» тощо (TSW, 24.IV.1920; 17.ХІІ.1921; 6.III.1920).

Не в силі терпіти атмосферу міщанського самозадоволення, молодий, щойно одружений журналіст виїжджає в ролі власного кореспондента «Toronto Star» до Європи, де сподівається знайти розв’язання багатьох проблем, що мучать його. 1922-1923 роки стають роками жадібної уваги до того, що відбувається, прагнення на власні очі побачити історично важливі події і спробувати оцінити їх значення для майбутнього. Так з’являються серйозні, з глибоким проникненням у суть справи, серії нарисів на найпекучіші теми: продажність французької преси і хисткість уряду Пуанкаре обговорюються у «Французькій політиці» (DS, 18.VI.1923) і в статті «Уряд оплачує повідомлення у французькій пресі» (DS, 21.IV.1923); нестерпність становища гірників багатостраждальних Ельзасу та Лотарінгії, роль недалекоглядних європейських політиків у післявоєнній орієнтації Тіссена і Круппа (що визначила їх беззастережну підтримку Гітлера через десять років), кричущий контраст між злиднями трудящих Руру та неймовірними прибутками спекулянтів — все це відбите у нарисах, заголовки яких говорять самі за себе: «Війна капіталів у Рурі — питання банкрутства» (DS, 25.IV.1923); «Перемога без миру» (DS, 13.IV.1923); «Ненависть в окупованій зоні — конкретна реальність» (DS, 12.V.1923) тощо. Дві поїздки в переможену Німеччину примусили Хемінгуея вникнути в економічні проблеми післявоєнної Європи і побачити в інфляції німецької марки і зв’язаних з розрухою злиднях передумови до майбутньої війни-реваншу. Відмічаючи явну ворожість німців до іноземців, Хемінгуей пробує пояснити це явище умовами, на яких був підписаний Версальський мирний договір. Всього про Німеччину Хемінгуей написав понад 10 нарисів: «Німці безнадійно вперті щодо марки» (DS, 1.IX.1922), «Як зробити гроші на марці» (DS, 19.ІХ.1922), «У всій Німеччині заворушення» (DS, 30.IX.1922), «Останній оплот марки» (TSW, 8.ХІІ.1923), «Іноземець у Німеччині» (DS, 30.IX.1922), «Голодуючих багато, але не на вулицях» (DS, 9.V.1923) тощо.

Післявоєнні труднощі переживались кожною країною по-своєму: скориставшись бездарністю і нерішучістю італійського короля Віктора Еммануеля і щойно пережитим чадом переможних тостів, колишній соціаліст газетяр Беніто Муссоліні зібрав ветеранів війни в ультранаціоналістичну організацію, яка при активній підтримці правил сил перетворилась 1921 року в партію фашистів. Хемінгуей поспішає в Італію. Його італійські статті — не просто репортажі про шовіністичне безумство однієї країни і політичну неохайність і демагогію дуче, а пристрасний заклик до розуму людства. Одним із перших у світі Хемінгуей розгледів справжнє обличчя фашизму і на повний голос заявив людям про небезпеку, яка насувається на них. Нариси «Добірні стрільці на вулицях Генуї» (DS, 13.IV.1922), «Війна класів» (TSW, 24.V.1922), «У партії фашистів — півмільйона» (DS, 24.V.1922), надіслані з Італії, супроводжуються статтею з Лозанни «Муссоліні — чемпіон Європи по окозамилюванню», де Хемінгуей разом з іншими кореспондентами був присутній на прес-конференції Муссоліні, що прибув у Лозанну вже як глава італійського уряду. Серйозність висновків статті поєднується з іронічною манерою зображення героя нарису. Наприклад, бажаючи вразити журналістів, що увійшли до конференц-залу, Муссоліні навіть не підняв очей від книги. Скептичний Хемінгуей «навшпиньки підійшов ззаду і заглянув у книгу, яку він читав з таким жадібним інтересом. Це був французько-англійський словник — догори ногами» (DS, 27.І.1923).

Інтерес до подій, що визначають долю Європи на майбутні десятиріччя, ведуть Хемінгуея з Німеччини до Руру, з Руру — до Італії, з Італії — у Костянтинополь і Смирну, Геную і Лозанну, — скрізь, де вирішувалася доля майбутнього. […]

Уважний спостерігач з гострим і точним оком, Хемінгуей цікавиться також повсякденним життям і побутом нових для нього місць і людей. Так з’являються нариси і кореспонденції про Париж і парижан — «Моди Парижа» (TSW, 11.III.1922), «Капелюшки Парижа» (TSW, 18.III.1922), «Скандал з аперитивом» (TSW, 12.VIII.1922); про всюдисущих американців, які пнуться виглядати вишуканими старожилами Європи — «Американська богема в Парижі» (TSW, 25.III.1922), «Здрастуй, Париж», (TSW), «Нічне життя Європи» (TSW, 15.ХІІ.1923), «Турист у Швейцарії» (TSW); про кориду — «Бій биків — не спорт; це трагедія» (TSW, 20.X.1923); про зимовий спорт в Альпах і ловлю форелі та про багато іншого.

Життя в усіх його різноманітних проявах — основна тема нарисів молодого журналіста. Розробляється вона цікаво й емоційно. Хемінгуей одверто вказує, на чиєму боці його інтереси і симпатії, щедро виражає свої почуття. Скупий на епітети в художній прозі, Хемінгуей щедрою рукою розсипає їх цілими гронами по нарисах: «Костянтинополь галасливий, задушливий, гористий, брудний і прекрасний» (DS, 30.IX.1922); або «...нудна сонна атмосфера смердючого залу засідань...» (DS, 24.IV.1922).

Ще частіше трапляється в публіцистиці Хемінгуея гіпербола, практично взагалі відсутня в художній прозі. Письменник, як правило, поєднує її з дошкульною іронією; ось якими якостями, наприклад, повинен бути наділений відвідувач школи перукарів: «...візит до школи перукарів вимагав холодної, неприкритої мужності людини, що йде на смерть з відкритими очима» (TSW, 6.III.1920). А ось на що йшов би кандидат у мери, якби це забезпечило йому перемогу на виборах: «Якщо б гра в кремінці, класи або чехарду приваблювала б громадян, що за віком вже можуть голосувати, Мер з ентузіазмом включився б і в неї» (TSW, 13.III. 1920).

У нарисах багато порівнянь, простих і розгорнутих: «...Шер Мохамед Хан... був стрункий, як шпага» (DS, 24.X.1922), або «Пропечені сонцем гори ссуваються вниз в море, як стомлений старий динозавр» (TSW, 18.ІІ.1922). Порівняння використовуються в усіх газетних жанрах Хемінгуея і є єдиним лексичним стилістичним засобом, досить широко представленим і в художній прозі. Пояснення подібної «життєздатності» можна знайти в лінгвістичній природі порівняння, що дозволяє для вираження індивідуального враження автора використати слова в їх прямих предметно-логічних значеннях.

Синтаксис нарисів дуже різноманітний. Взагалі для стилю англійської газетної кореспонденції характерне довге складне речення з паралельною і розгалуженою підрядністю. Часто використовуючи довге речення — скажімо, з 56-ти слів (TSW, 26.ІХ.1922) або з 92-х слів (DS, 2.V.1923), Хемінгуей вносить у нього свою індивідуальну інтерпретацію складної побудови: паралелізм використовується як вторинне явище, — для дієприкметникових зворотів, що ускладнюють різнотипні підпорядковані клаузули; сполучниковий зв’язок переважає над безсполучниковим і завдяки економному використанню деяких сполучників у різних синтаксичних функціях (напр., сполучник that приєднує атрибутивні, суб’єктивні і об’єктивні клаузули) створюється полісиндетон, який ритмізує всю побудову; особливе місце за своєю системністю і поліфункціональністю займає повтор — згодом найулюбленіший стилістичний прийом Хемінгуея. Часто наявний емфатичний синтаксис — питальні, окличні речення — явище, повністю відсутнє в авторській мові художньої прози. Таким чином, з мовного погляду в публіцистиці Хемінгуея 20-х років (це стосується і всієї його публіцистики в цілому) можна виділити і явища, що перейшли в художню прозу і стали спільними для творів різної стильової природи — широке використання лексичних і синтаксичних норм розмовної мови в діалозі і невласно-прямій мові; система повторів; «довгий» синтаксис з особливою внутрішньою організацією; порівняння і дещо інше.

Ще один висновок, який можна зробити на підставі зіставлення художньої і публіцистичної прози Хемінгуея, — це безумовна наступність тематики і художньої манери, що йде від Хемінгуея-журналіста до Хемінгуея-письменника. Прикрий випадок (чемодан з першими художніми рукописами Хемінгуея було вкрадено на Ліонському вокзалі в Парижі влітку 1923 р.) позбавив нас можливості побачити перші спроби письменника-початківця і простежити етапи його підготовчого періоду, однак весь масив його журналістської діяльності дає право з певністю сказати, що творчою лабораторією, в якій вироблявся і шліфувався великий художник, була саме його публіцистика.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1969. – № 7. – С. 64-69.

Біографія

Твори

Критика