Ернест Гемінґвей. На чужині
Восени війна ще тривала, але вже без нас. Тієї осені в Мілані було холодно, і смеркало дуже рано. Потім спалахувало електричне світло, і було приємно блукати вулицями, роздивляючись на вітрини. Перед дверима крамниць висіло чимало всілякої дичини, і сніг припорошував хутро лисиць, а вітер гойдав їхні хвости. Випатрані оленячі туші важко й непорушно звисали додолу, а дрібні птахи хилиталися на вітрі, і пір'я на них тріпотіло. Осінь була холодна, і вітер дув з гір.
Щодня надвечір ми всі ходили до госпіталю. Дістатися туди через місто можна було різними дорогами. Дві дороги вели понад каналами, але так було надто далеко. Та хоч як іти, а потрапити туди ви могли тільки через котрийсь міст на каналі. Мостів було три. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Стояти перед її жаровнею було тепло, і каштани довго не хололи в кишені.
Будинок госпіталю був дуже старий і дуже гарний, але ми його минали: заходили в браму, перетинали подвір'я і виходили другою брамою… З того подвір'я звичайно починалися проводи померлих. За старим госпіталем стояли нові кам'яні будинки — отам ми й зустрічалися щодня, були всі напрочуд чемні й цікавилися недугами інших, а тоді сідали в ті лікувальні апарати, що мали нас вилікувати.
До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і спитав:
— Чим ви захоплювались до війни? Спортом займалися?
— Так, грав у футбол, — відповів я.
— Добре, — сказав він. — Отож і знову гратимете у футбол, ще краще, ніж тоді.
У мене зовсім не згиналося коліно, й нога від коліна до кісточки так стяглася, ніби там ніколи не було литки, і ота машина мала зігнути мені суглоб і розрухати його в такий спосіб, начеб я їхав на велосипеді. Та коліно все не згиналось, і машина, доходячи до цього моменту, щоразу спинялася.
— Минеться, — казав лікар. — Вам пощастило, голубе. Ви знову гратимете у футбол, ще й як.
У сусідньому апараті сидів майор з маленькою, як у дитини, рукою. Коли лікар узявся оглядати його руку, застромлену між двох шкіряних пасів, що ходили вгору-вниз і плескали по нерухомих пальцях, майор підморгнув до мене й спитав:
— А я теж гратиму у футбол, докторе?
Колись він був чудовий фехтувальник, а перед війною — найперший фехтувальник в Італії.
Лікар пішов у свій кабінет і приніс фотографію, де зображено руку, що до лікування була майже така сама всохла, як і майорова, а потім трохи побільшала. Майор тримав фотографію здоровою рукою і уважно розглядав її.
— Поранення? — запитав він.
— Нещасливий випадок на заводі,— сказав лікар.
— Цікаво, цікаво, — промовив майор і повернув фотографію лікареві.
— Тепер вірите?
— Ні,— відказав майор.
Були там три юнаки, приблизно мого віку, що також приходили день у день. Усі троє міланці: один учився на адвоката, другий хотів стати художником, а третій — вступити до армії. Інколи, відбувши свої процедури, ми йшли разом до кафе «Кова», що поряд із театром «Ла Скала». Ішли навпростець через робітничий квартал, бо нас було четверо. Тамтешній люд ненавидів нас — адже ми були офіцери, — і, коли ми проходили повз якусь пивничку, звідти частенько гукали: «А basso gli ufficiali!» Ще один юнак, що часом приєднувався до нашої компанії,— тоді нас ставало п'ятеро, — носив на обличчі чорну шовкову пов'язку: в нього не було носа, і йому мали відновлювати обличчя. Він пішов на війну з військової школи, і його поранило першої ж години перебування на фронті. Обличчя йому відновили, та оскільки він походив із стародавнього роду, то відповідного носа припасувати ніяк не могли. Він виїхав до Південної Америки і працював там у банку. Та все те було ще далеко попереду, а тоді ніхто з нас і гадки не мав, як воно поверне згодом. Ми знали тільки те, що війна триває, але тепер уже без нас.
Усі ми мали однакові медалі, за винятком юнака з чорною шовковою пов'язкою на обличчі: він надто недовго був на фронті, щоб заслужити якусь нагороду. Високий юнак з блідим обличчям, що вчився на адвоката, був лейтенантом у добровольчому полку й дістав три таких медалі, яких кожен з нас мав усього по одній. Він довший час дивився смерті у вічі і тепер тримався дещо осібно від інших. Та й усі ми були трохи відособлені один від одного — єднали нас лише щоденні зустрічі в госпіталі. І все ж, коли ми поночі простували разом до «Кова» через той неприязний район, повз пивнички, з яких лилося світло та співи, а то, бувало, вулицею, де на тротуарах товпилося стільки людей, що нам доводилось розштовхувати… щоб пройти, — ми відчували, як нас єднає щось нам тільки знане, таке, чого вони, ці люди, які не люблять нас, і не зрозуміють.
Зате нам самим усе було зрозуміле в «Кова», у тому багатому й теплому кафе, не надто яскраво освітленому, часом гамірному й прокуреному, де за столиками завжди сиділи дівчата, а на прибитих до стіни поличках лежали ілюстровані ясурнали. Дівчата в «Кова» були великі патріотки, а згодом я дізнався, що в Італії взагалі найпалкішими патріотками були завсідниці кафе, — гадаю, такі вони лишилися й понині.
Юнаки, з якими я водив товариство, спершу дивилися на мої медалі шанобливо й питали, за що я їх заслужив. Я показав їм свої пишномовні атестації, де було чимало всіляких fratellanza та abnegazione, але по суті, коли відкинути гучні слова, виходило, що медалі дано мені тільки за те, що я американець. Після того їхнє ставлення до мене трохи змінилося, хоч я й лишився для них товаришем, на відміну від інших чужинців. Я був їхній товариш, але відтоді, як вони прочитали ті папери, я назавжди перестав бути одним із них: вони ж бо воювали зовсім по-іншому й медалі свої дістали за інше. Щоправда, я був поранений, одначе всі ми знали, що поранення — це, зрештою, чиста випадковість. І все-таки я не соромився своїх нагород, а іноді, після кількох чарок, мені починало здаватись, ніби і я вчинив усі ті подвиги, за які вони дістали свої медалі; та, повертаючись пізно ввечері безлюдними вулицями повз темні крамниці, щулячись від холодного вітру й намагаючись триматися ближче до ліхтарів, я усвідомлював, що ніколи б не спромігся на таке, — я надто боявся померти і часто вночі, лежачи сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, довго думав про те, щб буде, коли мені знов доведеться піти на фронт.
Ті троє з медалями були наче мисливські соколи, а я не був сокіл, хоч декому, хто ніколи не полював, міг би видатись соколом; та вони, ті троє, розуміли все краще за інших, і ми помалу розійшлися. Зате з юнаком, що був поранений свого першого дня на фронті, ми лишилися добрими приятелями, бо йому вже не судилося дізнатись, як би він себе показав, отже, і його ніколи не визнали б за рівного, а мені він подобався тим, що, можливо, й з нього не вийшло б сокола.
Майор, що був колись чудовим фехтувальником, не вірив у хоробрість і той довгий час, що ми просиджували в своїх лікувальних апаратах, уживав на виправлення моїх граматичних помилок. Якось він похвалив мою італійську вимову, і відтоді ми досить жваво розмовляли між собою по-італійському. Та якось я сказав, що ця мова, як на мене, надто легка, щоб нею серйозно цікавитись: усе в ній так просто висловити.
— Авжеж, — сказав майор. — Тільки чого тоді ви не зважаєте на граматику?
Отож ми взялися до граматики, і враз італійська мова стала така важка, що я вже й говорити до нього боявся, поки не опаную всю ту науку.
Майор приходив до госпіталю дуже справно. Здається, не пропустив жодного дня, хоч я певен, що він не вірив у ті апарати. Та й ніхто з нас тоді в них не вірив, і одного разу майор так і сказав: усе це, мовляв, дурниці. Апарати були нові, і саме на нас їх випробовували. Це чисте безглуздя, сказав він, «умоглядна вигадка, як усі теорії». А за те, що я й досі не навчився граматики, він назвав мене нікчемним безнадійним тупаком, а себе дурнем, що морочиться зі мною. Невисокий на зріст, тендітний, він рівно сидів у кріслі, засунувши праву руку в апарат і втупивши очі в стіну перед себе, тим часом як шкіряні паси метлялися вгору-вниз обабіч його пальців.
— Що ви будете робити після війни, якщо вона тільки скінчиться? — запитав він мене. — Стежте за граматикою!
— Повернуся в Америку.
— Ви одружені?
— Ні, але думаю одружитись.
— То ви таки справді дурень, — сказав він і вигляд мав дуже сердитий. — Людям не слід одружуватись.
— Чому, signor maggiore?
— Не називайте мене «signor maggiore».
— Чому людям не слід одружуватись?
— Не можна одружуватись. Не можна… — сказав він спересердя. — Коли вже людина має втратити все, не треба ризикувати ще й цим. Не треба нічим ризикувати. Треба брати лиш те, чого не можна втратити.
Він говорив дуже сердито й гірко, дивлячись просто себе.
— Але чому людина неодмінно має все втратити?
— Бо втратить, — відказав майор, не відводячи очей від стіни. Тоді поглянув униз, на апарат, висмикнув з-поміж насів свою маленьку, всохлу руку і щосили вдарив нею по стегну. — Усе втратить! — Він майже кричав. — І не суперечте! — Тоді гукнув служника, що наглядав за машинами: — Зупиніть цю бісову штуку!
Він вийшов у сусідню кімнату на світлові процедури та масаж. Згодом я почув, як він питає лікаря, чи можна подзвонити по телефону з його кабінету, а потім він причинив двері. Коли він повернувся, я вже сидів біля іншого апарата. На майорі був плащ і кашкет. Він підійшов до мене й поклав руку мені на плече.
— Даруйте, будь ласка, — мовив він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Щойно померла моя дружина. То ви вже пробачте мені.
— О… — сказав я, враз пройнявшись болісним співчуттям. — Яке горе…
Майор стояв, закусивши нижню губу.
— Мені дуже тяжко, — озвався він нарешті.— Ніяк не можу з цим примиритися. — Він дивився повз мене у вікно. І раптом заплакав. — Просто несила з цим примиритися, — сказав він, і голос його урвався. Тоді, плачучи й кусаючи губи, із слізьми на щоках, високо підвівши голову і втупившись у простір невидющими очима, він по-солдатському струнко пройшов повз апарати й зник за дверима.
Лікар розповів мені, що майорова дружина, зовсім ще молода, з якою він одружився лише тоді, коли його, як інваліда, визнали непридатним до фронту, померла від запалення легень. Слабувала вона всього кілька днів. Ніхто не думав, що вона помре.
Три дні майор не приходив до госпіталю. Потім з'явився о тій самій годині, що звичайно, з чорною пов'язкою на рукаві мундира. На той час на стінах уже висіли великі оправлені фотографії всіляких каліцтв до і після лікування в апаратах. Перед майором були три знімки із зображенням рук, що спочатку були такі самі, як і в нього, а після лікування стали нормальними. Не знаю, де їх роздобув лікар. Я завжди гадав, що нас перших лікують тими апаратами. Та майорові було байдуже до фотографій — він весь час дивився у вікно.
Твори
Критика
- Деталь у цілісній картині світу Е. Гемінґвея: проблеми перекладу
- Рання публіцистика Ернеста Хемінгуея
- Ритміка кольору прози Е. Хемінгуея на матеріалі новели «Indian Camp»
- «Старому снились леви» (Матеріали до вивчення повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море»)
- Творчість Е. Хемінгуея в Україні: особливості критичної рецепції, історія перекладів
- Феномен літературної репутації художнього твору (на прикладі роману Е. Хемінгуея «По кому подзвін»)
- Хемінгуей і Гончар: проблеми традицій і новаторства
- Хемінгуей – якого маємо і не маємо
