Жан Лафонтен (До 350-річчя з дня народження)
І. Лозинський
Ім’я основоположника французького національного байкарства славетного Жана Лафонтена згадується поряд з такими світовими байкотворцями, як індієць Пільпаї, греки Езоп і Бабрій, римлянин Федр, італієць Леонардо да Вінчі, іспанці Томас Іріарте і Фелікс Саманієго, поляк Ігнацій Красіцький, німець Готгольд-Ефраїм Лессінг, росіянин Іван Крилов, українець Леонід Глібов.
1793 року Ігнацій Красіцький так писав про Лафонтена: «По справедливості він повинен займати перше місце у своєму жанрі... Адже він такий справжній, такий влучний і докладний, що не можна нічого ні додати, ні відняти від того, що він написав. Він здається нам натхненним, коли про щось говорить, і його вислови звучать з незрів- няною легкістю і красою».
Жан Лафонтен народився 8 липня 1621 року в м. Шато-Тьєррі (провінція Шампань) у сім’ї наглядача королівських лісів та вод. Учився в сільській школі, а потім у коледжі в Реймсі. Але службова кар’єра його не приваблювала. Майбутній поет любив читати художнй твори, особливо захоплювався античною літературою і письменниками Відродження.
Першим твором Лафонтена була комедія «Євнух» (1654) — типове для класицистів наслідування античних зразків, у цьому разі римського комедіографа Теренція.
1657 року, покинувши рідне місто, переїхав у Париж, де його опікували аж до самої смерті (13 квітня 1695) різні знатні меценати. У столиці Лафонтен зблизився з відомими вже на той час літераторами: Ж.-Б. Мольєром, Н. Буало, Ж. Расіном.
Ще до появи байок Лафонтена виходили друком його невеликі за обсягом дотепні казки-новели (contes); протягом 1665-1685 років їх набралося на п’ять збірок. У період, коли церква висунула ідею «християнського відродження», письменник використав у своїх творах ряд мотивів, які протидіяли церковному лицемірству і містицизму, феодальному свавіллю, і в цьому полягало велике суспільне значення цих казок. Лафонтен визнавав тільки два зразки для творчості: натуру і античний світ. А натура, на його думку, не мала кращих коментаторів і пропагандистів, як старогрецькі та римські філософи й митці.
Поет написав 238 байок (fables), які вийшли чотирма збірками: у 1668, 1678, 1679 і 1694 роках. Він був добре обізнаний з книгою «Міфологія Езопа» Невеле (1610), у якій, крім однойменних байок, були вміщені також твори Бабрія, Федра, Авенія та ін. З цієї антології видатний французький поет почерпнув сюжетну канву своїх віршованих мініатюр про звірів, птахів, рослин, людей. Однак це не означає, що Лафонтен був перекладачем чи переспівувачем старогрецького байкаря.
Майже всі запозичені сюжети були тільки поштовхом для створення власної ідейно-художньої концепції, згідно з якою вони дістали таке творче опрацювання, що з повним правом називаються оригінальними Лафонтеновими байками, як оригінальними називаються ті байки Крилова, сюжети яких запозичені у Лафонтена й Езопа.
Якщо Лафонтенові попередники Марія Французька, Клеман Маро, Матюрен Реньє використовували байку переважно як педагогічний або полемічний засіб впливу на читача, то Лафонтен звернув головну увагу на художньо-естетичне шліфування її розповідної частини, використовував байку для уведення в літературу неканонічних образів побутового реалізму. З моралізаторської сентенції байкар поступово перемістив центр тяжіння на фабулу, що завжди у нього має експозицію, інтригу і розв’язку. Діалог ведуть персонажі, драматичний силует яких чітко окреслений. Вони не лише розмовляють, але й діють, виступають і як алегорії, і як самостійні, майстерно змальовані образи, які не тільки щось уособлюють, але й зберігають риси, властиві саме певній тварині, птиці і рослині. Разом з тим Лафонтен творив байки з метою ствердити ті чи інші моральні, етичні та філософські принципи.
Дослідники слушно відзначають, що у символічних картинах, яких вимагав жанр байок, Лафонтен змалював життя тогочасного французького суспільства, показав людей різних станів і характерів, подав широку панораму сучасної йому Франції, своєрідну «комедію на 100 актів». На суд читача письменником виведено типи тодішніх користолюбців, глитаїв («Скарб і дві людини»), ділків і фінансистів («Швець і Відкупщик»), шахраїв-купців («Несумлінний охоронець»), любителів легкої наживи («Невдячність і несправедливість людей...»), несправедливих суддів («Маленький Кролик, Лисиця і Кіт»), хитрих чиновників («Собака, яка несе обід»).
Не важко зрозуміти, що всесильний Лев, який вважає, що всі звірі підкоряються йому — це французький король. Лев убиває не тільки в розпалі гніву, а й за холодним розрахунком, адже слабшими він харчується. Так само Вовки підстерігають свої жертви, прагнуть здолати їх силою; Лисиця, навпаки, заволодіває ними хитрістю і віроломством, прикриваючись видимістю «розумної етики». За Лафонтеном, Лев і улесливі придворні, між якими є і лицемірні «слуги бога» — показові прообрази користолюбців, носії власницької психології.
Та поряд з хижаками, які завжди готові пожерти покірливих овець, Лафонтен також змалював у своїх байках представників простого народу — носіїв справді людської моралі («Селянин з-над Дунаю», «Швець і Відкупщик», «Пастух і Король», «Купець, Дворянин, Пастух і Син Короля»). Лафонтен показав, що лише завдяки енергії, вимогливості і самовідданій праці трудівника можуть існувати інші стани, в тому числі «син короля». Однак, підкреслює байкар, немає закону, який би захищав цих лагідних і доброзичливих людей від насильства хижаків, немає опікуна, який би їх виручив.
Ніщо не уникнуло гострої і проникливої спостережливості письменника. Ми бачимо, як розростається під пером Лафонтена план соціально-побутової сатири у байці «Муха і подорожні».
Не обминав байкар і моральних та побутових вад людей, породжених, зрештою, також тодішнім ладом. Він картав пихатість («Пава і Гера», «Про Коня, який бажав помсти для Оленя»), засуджував марнослівство («Зевс і звірі»), висміював підлабузництво («Лелека і дві Лисиці»), ганьбив чванство («Дуб і Тростина», «Лев і Осел на ловах»), кепкував з безглуздя («Мірошник і його Осел», «Про Жаб, які хотіли мати царя»), розвінчував обман («Про Вовка, який прикинувся пастухом»),
У багатьох своїх байках Лафонтен не обмежується лише застереженням щодо зла, але й висловлює етичні сентенції у формі порад. Наприклад: «Треба взаємно підтримуватися, бо таке право Природи». «У кожній справі треба пам’ятати про кінець». «Єднаймося тільки з рівними собі». «Не треба жартувати з нещасних». «Дві істини цінніші від однієї».
В основі Лафонтенової манери письма лежить ясність, тверезість і точність спостереження реальної дійсності. Мова його багата і пластична. Особливо цікаві у ній дієслівні форми, які він почерпнув з народного джерела. Поету вдалося відтворити ідіоми та специфічні звороти, що згодом увійшли у щоденний вжиток французів.
Важко назвати кого-небудь з пізніших французьких, і не тільки французьких, байкарів, які б не зазнали впливу Лафонтена. Саме як поет глибоко національний, Лафонтен увійшов у світову літературу, поклавши печать свого генія на розвиток байкарства інших народів.
Започатковану Лафонтеном байкарську традицію розвинули і підняли на вищий щабель на східнослов’янському грунті П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінка, а найбільше І. Крилов і Л. Глібов.
З байками Лафонтена у прозовій формі широкий український читач ознайомився в 1914 році, коли Любомир Селянський «свобідно переклав на руську мову» тридцять найпопулярніших байок. Книжка вийшла в Коломиї «заходом Галицької накладні». Через кілька років згадана збірка була перевидана, але кількість байок зменшена наполовину. Автор вільного перекладу і рік видання не вказувалися.
На віршований переклад довелося чекати. Лише 1935 року у Львові вийшов перший український переспів Лафонтена (з ілюстраціями Г. Доре), здійснений Ярославом Вільшенком. У цьому переспіві окремим байкам надано українського колориту, а дію перенесено у підкарпатську місцевість.
У наш час багато і залюбки працює над перекладами Лафонтенових байок Микита Годованець. І сьогодні байки Лафонтена залишаються такими ж свіжими і привабливими, як привабливим є кожне реалістичне творіння справжнього митця.
Л-ра: УМЛШ. – 1971. – № 7. – С. 84-85.
Твори
Критика
