Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. ​Етнографізм. Етологічний жанр

Жанр травестії (дослівно: перевдягання) чужомовного твору – це щось середнє між перекладом та оригінальним твором: спираючись на чужий передтекст, травестатор надає йому не лише інонаціонального мовного оформлення, а й нових образних, жанрово-стильових та сюжетно-композиційних особливостей. Тож «Енеїда» Котляревського – це, з одного боку, за формою, своєрідний переклад Вергілієвої поеми (почасти з латинського оригіналу, а переважно опосередковано – з російської травестії), а з другого – це її перевдягання, тобто розбудова нової літературно-мистецької, насамперед образної, реальності, істотно відмінної од першоджерела, а точніше, першоджерел, бо Котляревський, фактично, перелицьовує не лише римську епопею, а й російську травестію. Він послідовно українізує свій твір. За словами Михайла Максимовича (у начерку статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности», 1860), «в комической поэме Котляревского те сановитые боги и герой зажили и загуляли запросто, как щирые, старосветские украинцы <...>»¹.

Антична етнографія майже відсутня в «Енеїді» Котляревського, за вийнятком згадки про традицію звернення за віщуванням до Феба [III, 18-20], зображення обрядів жертвоприношення тварин богам та віщування за тваринними нутрощами [III, 34-36], а також звичаю спалювати мертвих [VI, 90-93]. Натомість майже все інше стосується до України кінця XVIII – початку XIX ст., зокрема й ті закордонні реалії, які так чи так потрапили в ужиток або принаймні в поле зору тогочасних українців.

Травестія Вергілієвої поеми набула під пером Котляревського ознак етологічного жанру (такого, що описує звичаї й соціально-побутову поведінку певного часу). Завдяки всебічній (хоч не тотальній) українізації латинського та російського текстів, вийшла ледь чи не енциклопедична картина української старожитності, хоча й, звісно, не вичерпна (Іван Франко слушно зауважив, що Котляревський своїми творами «не вичерпав, одначе, ані змісту свойого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції»²). Микола Дашкевич зазначив, що в «Енеїді» Котляревського «впервые в художественной литературе предстала со своєю резко обозначавшеюся индивидуальностью вся Малороссия»³ (тобто Лівобережжя і Правобережна Наддніпрянщина) і що поему можна назвати «обширной картиной малорусской общественности в рамках травестии и бурлеска», притім «народность <...> поднимает ее над уровнем травестии»⁴. Павло Житецький мовив про етнографічний і психологічний (за його терміном – «поетичний», стосовний до зображення душевних порухів і поведінки персонажів) реалізм в «Енеїді»⁵. За спостереженням Миколи Сумцова, у ранніх письменників нової української літератури, особливо в Котляревського й навіть Шевченка, «этнографические изучения введены в литературные произведения и разлиты по ним повсеместно и в таком обилии, что поэт сливается с зтнографом»⁶. Котляревського навіть називали «першим українським етнографом»⁷. Агапій Шамрай уточнював, що наявне в «Енеїді» «етнографічне висвітлення народного життя – це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникання в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів»⁸.

Дмитро Чижевський також визнавав, що «“Енеїда” не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії»⁹. Йдеться про широке етнографічне зображення у поемі культури й побуту українців: простолюдних і шляхетських звичаїв, обрядів, свят, церковно-народного календаря, етикету, народних вірувань і прикмет, ворожінь, народної медицини, розваг, ігор, танців, харчування, посуду, одягу, житла, інтер’єру поміщицьких покоїв і селянських хат, господарських споруд, реманенту, засобів пересування, предметів церковного вжитку, зброї, ліків, грошових одиниць, мір довжини, відстані, ваги, рідини тощо. При цьому поема, яка вирізняється речовою предметністю, насичена етнографічною лексикою. Котляревський дивовижно тримав у пам’яті безліч народних назв предметів довколишнього світу. Його «Енеїда» стала своєрідною художньою пам’яткою українського побуту ХVІІІ-ХІХ століть, зафіксувала чимало його архаїчних деталей, що поступово вийшли з ужитку.

За влучним спостереженням Юрія Шевельова над мовою «Енеїди», «конкретна лексика – її сильна сторона». Котляревський зазвичай вибирає слова не з загальнородовим, а з конкретно-видовим значенням, навіть без потреби для деталізації образу. Так, Паріс дав Венері не просто яблуко, а «путивочку» [І, 3], Анхиз помер не від пияцтва як такого й навіть не від якоїсь горілки, а конкретно – від «чикилдихи» [II, 9], триголовий пес у пеклі – «бровко», Сивилла заткнула йому рот не лише «хлібом», а конкретніше – «глевтяком» [III, 66-67], мацапуру шкварили в пеклі не хтозна на чому, а «на шашлику» [III, 82], Еней курив не який-небудь, а «роменський тютюнець» [IV, 17]¹⁰. У всіх цих випадках Котляревському йшлося не тільки про етнографічну мальовничість, а й про посилення комічного ефекту, а зробити це здатні були саме слова з конкретно-видовим значенням, які увиразнювали травестійний характер переробки. Одна річ – дати яблуко, а інша – місцевої «путивочки»; чи опрягтися не від горілчаного напою як такого, а від «чикилдихи» (горілки гіршого ґатунку).

Інша прикметна риса, яку спостеріг Юрій Шевельов, полягає в тому, що

«для Котляревського основне – не живописання предметів, а називання їх, перелік самих назв, <...> аромат самої мови. <...> подаючи назви різних ігор, звичаїв, ворожінь і т. д., Котляревський здебільшого не розкриває їх суті й змісту, а обмежується лише на переліку їхніх назв»; «З нахилом до переліку замість опису зв’язана і не раз відзначувана дослідниками більша стислість “Енеїди” Котляревського проти його першовзорів – Осипова і Котельницького»¹¹.

В «Енеїді» згадано багато традиційних українських наїдків та напоїв (простолюдних і панських). Серед них, звичайно, найуживаніші, які до сьогодні вважаються найприкметнішими для української народної кухні та слугують її маркерами: «хліб-сіль», «борщ» [V, 18], «з салом галушки» [I,13], «лемішка», «куліш» [I,13, 27; V, 60], «сало з сухарями», «пшоно, ковбаси, коржі» [V, 34], «Варенички пшеничні, білі», «сластьони» [III, 118], «локшина» [І, 27], «мандрики» [IV, 76], «Печена з часником свинина» [IV, 53]. Немало є й таких, що вийшли з ужитку або стали рідко вживаними: «книші» [II, 12], «рябко», «тетеря», «саламаха» [IV, 29], «первак грушевий квас» [IV, 19], «гарячий» [III, 78], або «збитень» [V, 61, 62], різноманітні «ласощі», як-от «стовпці» [III, 118], та ін.¹²

Широким є асортимент народного алкогольного питва, серед якого подибуємо і поширені, й рідкісні трунки: «слив’янку», «брагу» [І, 28]¹³, «варенуху» [І, 31]¹⁴, «сивуху» [І, 15, 26] і лагідно: «сивушку» [II, 14], «горілку просту і калганку» [І, 28], «чикилдиху» [II, 9], «мокруху» [II, 26]¹⁵, «оковиту» [V, 33], «пальонку» [V, 91]¹⁶, «підпінок» [VI, 64]¹⁷, просто «пінну» [II, 8]¹⁸, «з імбером пінну горілку» [II, 17], «горілочку тютюнкову»¹⁹ і найкращу – «третьопробну перегінну, / Настояную на бодян; / Під челюстями запікану /І з ганусом, і до калгану», з перцем і шафраном [III, 117]; окремо «ганусну» [VI, 21] (анісову), «З стрючком горілку» [VI, 6], тобто з перцем, а ще – «пивце, винце, медок» [IV, 49]. Для екзотики згадано деякі привізні напої: вино «ренське з курдимоном», «пиво чорнеє з лимоном» [IV, 39], армійський «пуншт» [V, 47]; домашні настоянки на привізних фруктах: «сикизка» (настоянка на сикизі, тобто інжирі²⁰), «деренівка» (настоянка на дерені, себто кизилі), «кримська дулівка» (інакше – «айвовка», настоянка на айві²¹) [IV, 54].

Не оминув автор і пристрасті українців до тютюну: Еней користується «кабакою» (тютюном для нюхання, розтертим у порошок) [І, 50].

Треба сказати, що Котляревський у житті не цурався гастрономічних утіх і любив товариське застілля. Його біограф і мемуарист Степан Стеблін-Камінський згадував:

«Жил Котляревский очень скромно, любил бывать часто в обществах и у себя принимал маленький кружок гостей – близких приятелей; он курил и нюхал табак, любил хороший стол из национальных блюд и доброе вино. Обыкновенно на масляной он бывал на блинах у своих знакомых, а к себе приглашал всегда в понедельник Великого поста, как он выражался, “полоскать зубы” – и тут подавалось всё постное, большею частию малороссийские кушанья: пампушки, блины с луком, осетрина, щука фаршированная по-еврейски и проч., всё это орошалось обильными возлияниями наливок, а к концу осушивали несколько бутылок венгерского, любимого его вина (шампанское тогда было ещё мало употребляемо)».

Під час гри у віст «главное угощение состояло в обычном тогда легком пунше»²².

Помірна схильність до кулінарних насолод, охоче споживання розмаїтого їства й питва української кухні та привізних продуктів, завдяки чому поет розумівся на них та міг їх належно оцінити, допомагали йому природно й смаковито розбудувати гастрономічну топіку «Енеїди», де сцени застілля, відповідно до вимог жанру бурлескно-травестійної поеми, підлягають комічній гіперболізації.

В окремих випадках Котляревський робив топонімічну прив’язку тих страв, напоїв, продуктів і свійських тварин, а також тютюну, що славилися, очевидно, місцевим виробництвом або вирощуванням:

Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п’ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип’янки,
Сивухи відер з п’ять Будянки,
Сто решетилівських овець. [IV, 55]

До цього варто додати «гречеські ковбаси» з Ніжина [IV, 22], ті ж «ніжинські ковбаси» [VI, 3], «охтирський мед» [V, 47].

Порівнявши «усі сцени їди й пиття» в «Енеїді» Котляревського, латинському оригіналі Вергілія і травестіях Лаллі, Скарона, Блюмауера, Осипова – Котельницького та деяких інших, менш відомих, Ярослав Гординський дійшов широко ілюстрованого прикладами й добре аргументованого висновку, що хоч як ці сцени

«оригінальні, бо чисто українські, все-таки опираються по більшій часті на взірцях, які піддавали українському поетові чи то загальний тільки мотив, чи навіть деякі деталі. Зовсім независимих від попередників сцен їди й пиття у Котл<яревського> дуже мало. Се чей же характеристичне, що і в етнографічних, схоплених із свого окруження картинах Котл<яревський> не зовсім свобідний від впливу взірців – цікава річ, що й вичислення поодиноких страв находить часами живу аналогію у попередників».

При цьому найбільше збігів трапляється з травестією Осипова – Котельницького, хоча рівночасно впадають у вічі й разючі відмінності од неї:

«їда і напій не всюди мужицькі – противно, вони навіть у переважній часті панські. Але Котл<яревський> не знає таких чужинецьких страв, як, пр<иміром>, Осипов або Блюмауер, – страви Котл<яревського> різко відбивають своєю національною окремішністю від тих страв, які бачимо в його попередників, а які не мають такого виразного національного характеру. З того, що їда Котл<яревського> і українсько-панська, і мужицька, і козацька, і чумацька, можемо вносити, що Котл<яревський> хоче нам змалювати у своїй поемі не одну верству сучасних йому українців, а цілість тодішньої нашої суспільности. Особливе замиловання у вичислюванні страв і напоїв, велике число таких місць – так сказати б, використовування кождої нагоди до подібних описів – свідчить ясно, як [так! – Є. Н.] велику вагу прив’язував Котл<яревський> до таких місць. Вони дійсно виступають на перший план в його поемі і вони головно надають їй щироукраїнської краски»²³.

Етнографічні деталі й подробиці подано переважно в жартівливому тоні, особливо описи споживання різних страв і напоїв, до того ж такі сцени набувають не раз гротескного характеру. Водночас деякі картини пияцтва вирізняються такою документальною точністю, що, за спостереженням Павла Житецького, не поступаються світлинам, на яких сфотографовано патологію сп’яніння й похмілля²⁴.

Котляревський здебільшого весело зображує ненаситне й неправдоподібно надмірне поїдання страв, але вживання алкогольних напоїв у його описах не показується таким потішним. Тут поруч зі смішним сусідить сумне, поруч із комічним – драматичне, а то й трагічне. Не завжди в його «Енеїді», усупереч твердженню дослідниці, «у величезних дозах випитого – свідоцтво здорової тілесної могутності, як і в надмірному поїданні»²⁵. Так, Енеїв «отець опрягся, / Як чикилдихи обіжрався, – / Анхиз з горілочки умер» [II, 9]. Як каже Еней про батька,

Його сивуха запалила
І живота укоротила,
І він, як муха в зиму, зслиз. [II, 10]
Та й сам
Еней з дороги налигався
І пінної так нахлистався,
Трохи не виперсь з його дух. [II, 8]
В іншому випадку
Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило,
Було на світі все немило,
Мисліте по землі писав.
З нудьги охляв і ізнемігся,
В одежі ліг і не роздігся,
Під лавкою до світа спав. [II, 16]

Постійна й непомірна пиятика підкошує здоров’я й вітальні сили троянців та їхнього ватажка:

А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мурдовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
Ніхто не був і світу рад. [V, 33]

Тож якщо теоретично «надмірне вживання вина та їжі також є ознакою живучості бурлескного тіла» й «у системі бурлеску будь-яка фізіологічна надмірність є позитивною характеристикою, свідченням незнищенності»²⁶, то практично, всупереч цьому, персонажі Котляревського, перепившись, не раз виявляють ознаки нездужання, перебувають на межі незнищенності та знищенності або й переступають цю межу. Поет-травестатор, відповідно до бурлескного стилю, гіперболізує й осмішує ритуал трапезування, але і вносить у нього тривожні інтонації, коли вже стає не до сміху або принаймні той сміх уже набуває недоброго, гіркого, навіть зловісного звучання.

Досить детально описано в поемі Котляревського асортимент одягу, зокрема взуття, тогочасних українців – жіночого (дівчини та заміжньої жінки), а також, хоч меншою мірою, чоловічого, його частини, матерію, з якої його пошито: «кибалка» [І, 4], «кунтуш з усами люстровий» [І, 14], «постоли» [І, 24], «дробушка», «запаска гарна фаналева» (з фланелі), «ковтки» [І, 28, 29], «кораблик бархатовий», «карсет шовковий», «з вибійки платок», «каптан з китайки», «пояс з каламайки» (лляної тканини) [І, 33, 34], «патинки» (жіночі мешти) [II, 41], «біла свита / Із шаповальського сукна, / Тясомкою кругом обшита» [II, 70], «шкапові чоботи» [III, 40], «дерга» [III, 51], «латані галанці» [IV, 19], «єдамашковий шушон», «кораблик із соболей» [IV, 43], «бриль», «керея» [VI, 27], «свитки» [VI, 92], «верзун» [VI, 153] та ін.

Уже на самому початку поеми автор описує поведінку й зовнішність Юнони, котра вибирається у гості до Еола, як типової української жінки:

Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку <.. .> [І, 4].

Згідно з порівняльним дослідженням, що його провів Ярослав Гординський, «Се вже додаток самого Котл<яревського>, бо ніякий із згаданих поетів не говорить про одяг Юнони в сім місці. Тільки один Скарон згадує перед тим, що Юнона мала шнурівку (як і у Котл<яревського>)». Це перелицьоване зображення богині Ярослав Гординський, покликуючись переважно на центрально- та східноукраїнські етнографічні джерела, прокоментував так:

«Одяг і звичаї – як бачимо – наскрізь українські. Юнона ховає жмутки волосся під очіпок, без якого заміжня жінка на Вкраїні не покажеться між людей <...>. Спідниця – частина убору новіших вже часів, уживана давніше зрідка по селах. Та й тепер уважає її нарід декуди не своєю одіжжю. <.. > Шнурівка – се вже одяг панський. Значить, Юнона убрана тут як українська пані з тих старих, що то ще жили життям, зближеним до простого люду <...>. Брати хліб <... > з собою в дорогу і класти його опісля на стіл в гостях <...> – також український звичай <...>.

Так само по-українськи (словом “здоров!”) вітається Юнона з Еолом і сідає на ослін»²⁷.

Час од часу трапляються предмети хатнього начиння та господарського реманенту: «пуздерок» (дерев’яна скринька, в якій зберігали напої та харчі в дорозі) [II, 36], «мужчирі» (ступа – пристрій для лущення та подрібнення зерна, тютюну тощо) [III, 71], «тройчатка» (нагай на три кінці) [IV, 34], «чаплія» (залізний гачок з дерев’яним держалном), «рубель» (дерев’яний валик) [IV, 82], «жлукто» (бочка з цілого дерева для зоління білизни), «витушка» (ткацький прилад), «квач» (прикріплена до держална куделя із конопель), «помело» (мітла або ганчірка на довгому держаку для струшування сажі з димарів) [IV, 104], «плуг» [V, 81], «клесачка» (шевське знаряддя) [VI, 22], «потебеньки» (шкіряні лопаті з обох боків сідла) [VI, 103] та ін. Чималу увагу приділено посуду: «восьмуха», «кварта» [І, 15], «полив’яні миски» [I,27], «филижанка» [І, 31], «вагани» (видовбані з дерева продовгуваті миски-коритця, з яких їли страву гуртом) [II, 14], «Барильця, пляшечки, носатка, / Сулії, тикви, боклажки» [IV, 31], «красовуля», «чепуруха» (великі чарки) [V, 80,135] та ін.

Авторський зір зупиняється не тільки на хатах і будинках, а й на внутрішніх приміщеннях: «світелка» [І, 12], «світлиця», «піл» [І, 26], «запічок» [І, 64], «хижа» (комора) [II, 42], «сіни» [IV, 42] та ін. Не обходиться без всюдисущої «оренди» (корчми) [І, 33]. У поле авторської уваги потрапляють і будівлі господарського призначення, як-от «бичня» (загін, загорода для волів) [III, 34].

У травестії фігурують різні тогочасні засоби пересування, передусім кінні: «візок», «чортопхайка» (легка бричка) [І, 47], «берлин», «дормез», «ридван» (карети), «перекладні» (змінні кінні екіпажі) [IV, 59], «бендюг» (віз для перевезення колод, мішків із збіжжям чи бочки з водою), «кари» (водовозка) [IV, 104], «проста будка» [V, 59]; зрідка – «вози», запряжені волами [II, 60], «ґринджолята» (дитячі саночки) [І, 4], «портшез» (крісло для носіння) [IV, 59]. Принагідно називаються різні плавальні засоби: «човен» (його найчастіше використовують персонажі «Енеїди»), «пором» [І, 4; III, 59], «каюк» [III, 57; VI, 24], «байдак» [VI, 25, 34], «дуб» [VI, 24], «легкий дубочок» [VI, 26].

Не забуто предметів церковного вжитку: «полуставець», «октоїх» [IV, 30], «ставник» [IV, 76].

Реаліями тогочасного побуту були й різні ліки: «спермацет» (речовина з білої жироподібної маси голови кашалотів) [III, 98], «асафета» (екстракт соку рослин з домішкою смоли, сірки, фосфору, різних солей) [IV, 80], «припарки», «шевська смола», народні засоби на основі різних трав [VI, 136, 137].

Широко оприявнена зброя: «мущирі» (мортири – короткі жерлисті гармати) [IV, 54], «рушниці», «оружжини», «гвинтівки», «гармати» [IV, 103] та ін.

Крім українських народних, згадано й привізні чужинецькі вироби, що траплялися в Україні по панських домах чи були в козацькому, господарському або професійному вжитку: «охвота» (старовинний верхній одяг жінок із заможних верств населення, різновид спідниці), «дульєти» і «капот» (жіночі шовкові плаття з дорогих привізних тканин) [III, 93], «ланцет» (невеликий хірургічний ніж, гострий з обох боків) [III, 98]. Деколи вказано походження таких виробів: «німецьке фуркальце» [IV, 44] (святкова сукня, від фуркало – дзиґа), «Ось скатерть шльонськая нешпетна, / Її у Липську добули» [IV, 49], «тульськії кабатирки» (табакерки) [V, 28], «комлицька бурка» (калмицька) [VI, 52], «сап’янці із Торжка новенькі» (з міста біля Твері) [VI, 103], «нагайський малахай» (довгий батіг) [І, 45]. У цьому ж ряду й ліки: «гарлемпські каплі» [VI, 137]. З народних промислів згадано, зокрема, чумацькі подорожі в Силезію («Бував і в Шльонському з волами») та в Крим [II, 60].

Персонажі Котляревського послуговуються тогочасними мірами довжини: «аршин» [III, 78], «півлокоть» [IV, 98]; відстані: «гін» [III, 66], «прогін» [IV, 59], «верства» [V, 132, 139]; ваги: «хунт» [IV, 76]; рідини: «восьмуха», «кварта» [І, 15], «півквартівки» [II, 17], «спуст» [IV, 39]; кількості одиниць: «костер» (тридцять кіп пов’язаного в кулі очерету) [І, 65], «півміток» (20-30 пасів пряжі) [IV, 76], «копа» [VI, 29]. Звичайно ж, і тодішніми грошовими одиницями: «півкопи» (25 копійок) [1,10], «гривня» [III, 74], «гривняка» [II, 39], «золотий» [III, 17], «шаг» [IV, 4], «алтин» [IV, 19, 76, 83], «півалтина» [III, 66], «копійка» [IV, 117], «п’ятак» [VI, 78]²⁸.

Травестовані персонажі живуть за християнським церковно-народним календарем: «на Костянтина» [III, 136], «петровська ніч» [IV, 22], «м’ясопуст» [IV, 29], «запуст» [IV, 39], «к Петру» [IV, 76]. Принагідно мовиться про дотримання посту не лише по середах і п’ятницях, а й по понеділках (так зване понеділкування) [I,18]. Ужито народні назви сузір’їв: Волосожар, Віз [VI, 30].

Поема пересипана згадками про різні народні звичаї: наймати музик і, танцюючи, водити їх за собою по селу, місту чи на ярмарку («Водили в городі музики | Моторні, п’яні молодці» [II, 19]; «Мов на торгу музик водили» [V, 95]), нашивати рушники на сватання [IV, 25], кидати монети в народ під час поминок та різних урочистостей [II, 15]. Є натяк і на звичай заміжньої жінки носити очіпок, а в разі якщо хтось його зіб’є чи скине – зазнавати почуття сорому (Юнона до Венери: «Як дам! Очіпок ізлетить!» [VI, 12]). Не оминув автор і звичаю карати за розпусту: «хльорки» (повії) у пеклі стоять голими «З обстриженими головами, / З підрізаними пеленами» [III, 49] (насправді їх голими не виставляли, але голови обстригали й пелену – нижній край одягу: плаття, спідниці і т. ін. – підрізали). Подібною була й кара ревнивого чоловіка зрадливій жінці – виводити її на люди з підрізаною пеленою: піймавши Венеру з Марсом, Вулкан «їй пелену відтяв» [V, 14]. Серед побутових сцен не раз трапляються сварки.

У поемі Котляревського зображено переважно народний побут, але автор наводить і деякі характерні ознаки старовинного поміщицького побуту, як-от: у Дидониній світлиці «куривсь для духу яловець» [І, 28], Венера «аромат пустила: / Васильки, м’яту і амбре» [V, 43]²⁹, а перед «царським домом» Плутона «мерзенне чудо» (фурія Тезифона) «било під двором в клепало, / Як в панських водиться дворах» [III, 111]³⁰. Кілька разів описано поміщицькі бенкети, деколи з музикою, танцями, співами (у Дидони, Ацеста, Латина й Евандра), досить розлого – панські поминки із запрошеним простолюдом [II, 11-15], що перетворюються чи то на язичницьку тризну, чи то на звичне для українських поміщиків кількаденне святкове гуляння – зі співочими «бакалярами», що хором виводять канти, циганками-танцівницями, сліпими кобзарями, різними музикантами:

У вікон школярі співали,
Халяндри циганки скакали,
Іграли в кобзи і сліпці;
Водили в городі музики <...>. [II, 19]

Заразом згадано про старі циганські та поміщицькі звичаї водити дресированого ведмедя, що танцює [II, 40]. Наголошено на давньому звичаї скликати на поминки «старців» (жебраків): по померлому батькові «Еней схотів обід справляти / І тут старців нагодовати, – / Щоб Біг душі свій рай одпер» [II, 9[; «Зробити поминки я хочу, / Поставити обід старцям» [II, 11]; «Старців по улицям шукали» [II, 12].

«Весьма ценными страничками из истории украинского лубочного искусства XVIII ст.» Микола Сумцов назвав перелік лубочних картин у палаці латинського царя, – тут насправді подано своєрідний «каталог картин, украшивавших стены в старинных украинских помещичьих домах»³¹ (це засвідчив іще Орест Сомов, письменник родом із Харківщини, у повісті «Гайдамак»³²). Щоправда, у поемі Котляревського це описано в комічному бурлескному насвітленні – лубок видається за «мальовання / Роботи первійших майстрів», унаслідок чого образ царя Латина іронічно знижено до образу пересічного полупанка:

Царя Гороха пановання,
Патрети всіх богатирів;
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє,
Як б’є половців, проганяє, –
Як Переяслів боронив,
Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей-харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька-Каїн впереді. [IV, 40, 41]

Більшість цих народних картинок належить до російського лубка, що другої половини XVIII – першої третини XIX ст. переживав свій «золотий вік» і набув поширення в Україні. Це популярні лубочні картинки на історичну тематику «Славное побоище царя Александра Македонского с Пором, царём Индийским», «Мамаево побоище» – остання про поєдинок руського богатиря, ченця Олександра Пересвіта з татарином Челубеєм на початку Куликовської битви (1380). Це й лубки на билинні, казкові та легендарні сюжети – про богатиря Іллю Муромця та його звитягу над Солов’єм-розбійником, про перемогу Бови-королевича над страховиськом (кентавром чи напівлюдиною-напівсобакою) Полканом (хоча в одному з лубочних варіантів образ Бови злився з образом запорозького козака-нетяги Голоти), нарешті, про знаменитого московського злодія, грабіжника і нишпорку середини XVIII ст. Ваньку-Каїна³³.

У Вергілія такого епізоду з картинами немає, хоча все ж мистецький екскурс наявний – у вигляді переліку дерев’яних скульптур богів і предків [книга сьома, в. 177-181]. Варіант із картинами Котляревський запозичив у Миколи Осипова, проте переробив по-своєму, відповідно до українських реалій. В Осипова травестійний опис картин у цьому місці відбиває московський міський і ширше – російський колорит:

С Бутырок, Балчуга, Неглинной,
Зацепы, Пресни, Плетешков,
Со Красной площади предлинной,
С Рогожек всех, из-под шатров,
У Троицы на рву с погосту,
Со Спасского из лавок мосту
Набрали разные листы,
На коих лучшие картины
И размалеванны личины
Цветут, как в рощице кусты.

В одной там небылица в лицах
Чертами изображена;
В другой вся роспись о девицах
В таблицах расположена;
В иной Савоська с Парамошкой
За винною поссорясь плошкой
Друг друга рыцарски тузят;
В иной кота хоронят крысы;
В иной прекрасны Мирикрисы
Бову к себе в любовь манят.

В иной там Семика встречают,
Дежуря дружно в кабаках,
И масляницу провожают
С гудком и дудкой на свиньях,
Досушивая бочки пива.
Коза с бородушкою сива,
Надевши синий сарафан,
Покруче держит кверху роги,
Перед медведем бьет в треноги;
А тот трезвонит в барабан. [IV, с. 41—42]

Народна культура репрезентована в поемі Котляревського також іграми й танцями. У переліку ігор: «в свинки» [І, 15], «у панаса» [II, 36], «в хрещика», «в горюдуба» [II, 37], «у ворона», «в тісної баби» [III, 131, 132], «в паці» [V, 35], «в кітьки крашанками» (котити по землі) [IV, 19]. П’яний Еней на поминках батька за поганським звичаєм «Ігрища вздумав завести» – і не які-небудь, а герць (єдиноборство) «на кулаки», а тому «розкричався, / Щоб перебійців привести». Вустами «молодця Дареса» поет натякає на кулачні бої між школярами: «Сюди, поганці-бакаляри! / Я всякому лоб розміжжу» [II, 19-21]. Сутичку між челяддю Аматиної няньки і троянцями подано як традиційний в Україні командний бій навкулачки – «штурхобочний бой, / Троянське і латинське плем’я / Як умивалося мазкой» [IV, 84]. З поеми дізнаємося, що в тогочасній Україні опановували й чужоземні ігри – популярними були карти: грали «в джгута», «в хлюста», «в пари», «в візка» [II, 37], «в ніска», «у лави», «у памфиля», «в кепа», «в сім листів» [III, 9]³⁴. Грали й у шашки («в дамки») [II, 37].

Персонажі Котляревського розважаються різними танцями. З народних фігурують «горлиця», «зуб», «санжарівка» [І, 28], «гоцак» (тропак) і «гайдук» [І, 30], «журавель» і «дудочка» [II, 50], «метелиця» [VI, 162], відомі в Україні циганські «халяндри», угорські «вегері» [III, 132] (танець навприсідки, інакше – гайдук). Відбуваються танці переважно в супроводі національних музичних інструментів: бандури, сопілки, дудки. Крім «бенькетів» [І, 38], звичних для українського панства, троянці залюбки шукають розваг і на народних «вечерницях», «досвітках», «весіллях», хрестинах [І, 38; III, 8]. Дійство вечорниць з їхніми «не пустими» забавами, іграми, співами, причепурюваннями, ворожіннями та гаданнями детально змальовано під час Енеєвої подорожі на той світ [III, 131-138].

Гумористично відтворено пережитки народних язичницьких вірувань у ворожіння й гадання, таку реальність українського села, як існування знахарів, знахарок, ворожок, шептух, ворожбитів, народні уявлення про відьом, до яких, як показано в поемі, прості люди ставилися неоднозначно: за церковними настановами, осуджували (їх поміщено в пеклі), а за поганською звичкою, у глибині душі не відкидали можливої дії їхньої магічної («відьомської») сили, боялися їх, підозрювали й звинувачували у власних бідах, однак принагідно зверталися до них за допомогою. В окремих строфах описано магічні дії, до яких вдавалися знахарки, шептухи, ворожки й ворожбити (одшептування, проганяння вроків, виливання переполохів, замовляння, ворожіння «на звіздах»), а також поширені серед дівчат гадання (на свічках, воді, травах, викликання у комин, виливання воску тощо). Під час «ворожби» використовувано «Відьомських разних-всяких трав», звичних для рослинного світу України: «Васильки, папороть, шевлію, / Петрів батіг і конвалію, / Любисток, просерень, чебрець» [III, 136]³⁵. З добродушною іронією автор змальовує бентежну поведінку дівчат у сподіванні нареченого:

А в комин сужених питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пусткам;
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині шмалили
Або жмурились по куткам. [III, 132]

В одному з епізодів докладно змальовано знахаря Охріма, притім неоднозначно. Спочатку йому дано негативну характеристику:

Се був пройдисвіт і непевний,
І всім відьмам був родич кревний –
Упир і знахур ворожить. [II, 59]

Одначе далі сказано, що він допомагав людям, був шанований у громаді, тому слово «пройдисвіт» тут означає, найпевніш, не що інше, як те, що він бувалий у бувальцях, а «непевним» його названо, мабуть, тому, що він знався з недоступною звичайним людям чарівною силою. Отож він

Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить. [II, 59]

А ще чумакував, та так, що «Всі чумаки братались з ним». Як і належить тогочасному знахареві, талант мав вроджений, а шкільної освіти не здобув і грамоти не знав:

Він так здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, пораховати.
Що розказать – йому вже дати;
Ні в чім не був страхополох. [II, 60]

Загалом образ намальовано симпатичний, хоча автор дистанціюється од нього: «Мені так люди говорили – / Самому ж незнакомий він» [II, 61]. Натомість «відьма злая» Сивилла, «бабище старая» (характерна українська відьма), постає не те що несимпатичною, а й навіть бридкою і страшною, хоча також амбівалентною, бо стає людям у пригоді:

І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу;
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу – уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять. [III, 16]

До знахарів прирівняно й лікарів, до яких Котляревський мав нехіть, гадаючи, що вони не так лікують людей од хвороб, як мучать гидотними ліками, а тому також помістив їх у пеклі.

По ходу оповіді Котляревський відтворює (подекуди не без гумору) народний тип та ідеал дівчини на виданні: Дидонина сестра Ганна – «дівка хоть куди»: «Проворна, чепурна і гарна» [І, 29]; Лавися також – «чепуруха, / Проворна, гарна і моргуха» [IV, 20], а ще -

зальотна птиця
І ззаду, спереду, кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода. [IV, 21]³⁶

Батько так характеризує свою «одиначку»: «Хазяйка добра, пряха, швачка» [IV, 52]. Є й тип і взірець молодиці: Дидона -

Розумна пані і моторна,
<...>
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка – що була вдова. [І, 21]

Водночас травестія відбиває тогочасний патріархальний, зокрема народний, погляд на жінок, упереджене ставлення до їхньої повноправної участі у державному, громадському та родинно-побутовому житті:

Коли жінки де замішались
І їм ворочати дадуть;
Коли з розказами втаскались
Та пхикання ще додадуть,
Прощайсь навік тогді з порядком,
Пішло все к чорту неоглядком,
Жінки поставлять на своє! [IV, 112]

Поряд зі збереженням латинських та грецьких власних назв (Бахус, Венера, Геркулес, Дидона, Зевс/Юпитер, Купидон, Меркурій, Парис, Юнона, Карфагена/ Карфаген, Олимп, Парнас та ін.), Котляревський ввів у поему звичні для українців простолюдні імена (Дем’ян, Кузьма, Лаврентій, Омелько, Петро, Хома, Ярема, Яцько), а також місцеві назви міст і сіл (Будища, Глухів, Горбанівка, Івашки, Келеберда, Київ, Лип’янка, Лубни, Мильці, Переяслав, Полтава, Пушкарівка, Решетилівка). Еней у пеклі зустрів псевдотроянців:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона;
Пархома, Іська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій <...> [III, 107].

Вергілієва Анна (Дідонина сестра) й осиповська «Дидоны Аннушка сестрица» [II, с. 13], вона ж Анюта [II, с. 8, 23, 63] стала в Котляревського Ганною [І, 29, 63], Гандзею [І, ЗО, 63], Ганнусею [І, 60]. Українізовані імена богів та інших персонажів, та й загалом ономастичні алюзії підсилюють український колорит травестійної поеми. З авторською сучасністю й недалеким минулим пов’язують «Енеїду» Котляревського також поширені топоніми Крим, Кубань, Липськ (Ляйпціг), Литва, Москва, Орда, Польща, Сибір. Деякі імена вже своєю простолюдною формою, надто ж вульгаризованою чи, навпаки, пестливо-здрібненою, а, бува, й немилозвучністю здатні викликати в освіченого читача сміх – серед них як чоловічі (Ісько, Педько, Сізьон, Фесько, Харко, Шеліфон), так і жіночі. Наприклад, цар Латин намовляє Турна замість Лавинії пошукати інших місцевих дівчат – у травестованому світі поеми це сприймається як натяк на полтавських:

Ну, взяв би Муньку або Прісю,
Шатнувсь то в сей, то в той куток:
В Івашки, Мильці, Пушкарівку,
І в Будища, і в Горбанівку <...> [VI, 122].

Трапляються навіть клички мисливських собак – пса-шукача (Дойда) і хорта (Чухрай) [IV, 11].

Уподібнюючи Латинове ополчення до городових козаків, статус яких було скасовано царизмом, автор зображує їхню колоритну зовнішність і розпізнавальні знаки відповідно до традиційного серед них поділу на полки, названі за полковими містами. У цьому випадку етнографізм поеми набуває історичного забарвлення. «Бояри» «скомпонували маніхвест»,

Щоб голови всі обголяли,
Чуприни довгі оставляли,
А ус в півлокоть би тирчав;
<...>
По городам всяк полк назвався.
По шапці всякий розличався,
Вписали військо під ранжир;
Пошили сині всім жупани,
На спід же білиї каптани, -
Щоб був козак, а не мугир. [IV, 98, 99]

Засобом витворення національно-історичного колориту є, зокрема, історизми – алюзійні згадки певних історичних подій, осіб, міст, текстів, предметів тощо: Литовський статут, що його Котляревський називає «наш Статут» [III, 97],

Тула як один із центрів виготовлення зброї у XVII—XVIII століттях [IV, 106], «дзвін віщовий» [IV, 114].

Змальовуючи, як Еней навчав «троянське плем’я» «лацини», Котляревський дотепно, кількома напрочуд влучними штрихами, у бурлескному змалюванні подає тогочасну дяківську шкалу з її підручниками, методами навчання і покарання:

Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить Піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордовати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло,

Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи ліновався,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном – домінусом,
Себе ж то звали – троянус. [IV, 33-34]³⁷

Водночас у цих рядках вчувається натяк і на схоластичне навчання латини в старій школі (добре знайомій Котляревському семінарії, у якій він замолоду вчився).

Епізод зі студіюванням латини у Вергілія також відсутній – Котляревський узяв його знов-таки з Осипова, проте той уподібнює Енеєве навчання троянців до того вивчення мов, яке практикувалося в духовних семінаріях, але зображує це блідіше, ніж Котляревський дяківську школу: Еней

Своє троянское все племя
Скорей на разны голоса
Велел учить латинску складу;
И всем прилежно без откладу
Язык тот в голову вбирать
Не исподоволь по-боярски,
Но палями по-семинарски,
Чтобы скорей его понять.

Когда же все поизучились
И взяли в толк язык весь тот,
Тогда к Енею все явились.
Без дальнейших Еней хлопот
Экзамен дав на скору руку
И похваля за их науку,
Десяток лучших отобрал;
И с пышностью по царску чину
К латинскому царю Латину
Послами от себя послал. [IV, с. 38]

Цю прісну, інформативну строфу Осипова Котляревський відсвіжує народним звичаєм святкувати кожну добру справу:

Еней троянців похваливши,
Що так лацину поняли,
Сивушки в кубочки наливши,
І могорич всі запили.
Потім з десяток щомудрійших,
В лацині щонайрозумнійших,
З ватаги вибравши якраз,
Послав послами до Латина
Од імени свого і чина <...>. [IV, 35]

Поряд із зображенням традиційного українського народного побуту, козацьких звичаїв, Котляревський передає низку показових деталей з добре відомого йому армійського життя. Пов’язані вони з епізодичним уподібненням Венери до маркітантки, а Турна, Енея і Палланта – до офіцерів російської армії. Так, повідомляючи, що Турн «Хлистав з нудьги охтирський мед. / К Лависі од любви був в горі, / Топив печаль в питейном морі», поет зауважує:

Так в армії колись велось;
Коли влюбився чи програвся,
То пуншту хлись – судьба поправся!
Веселлє в душу і влилось! [V, 47]

Згадано армійський звичай пити чай з горілкою:

Турн, по воєнному звичаю,
З горілкою напившись чаю,
Сказать попросту, п’яний спав; [IV, 66]³⁸.

Турнів виклик Енея на поєдинок автор передає зниженим бурлескним стилем, замінивши звичні для офіцерів у таких випадках пістолети на киї та кулаки й перевівши ритуал дуелі на народний ритуал кулачного двобою:

І зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам,
Помірявсь силою своєю,
Достав од Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись попід боками
Або побитись і на смерть. [IV, 72]

***

Етнографізм «Енеїди» існує в силовому полі бурлескно-травестійної поеми, тому етнографічні елементи не раз подано гротескно, гіперболізовано, іронічно, з гумором, із навмисним нагромадженням однотипних речей, чим подекуди деформується етнографічна точність і влучність. Згідно з можливостями, що їх допускає бурлескно-травестійний жанр, Котляревський інколи вдається до механічного скупчення в одній сцені чи епізоді розмаїтих наїдків або напоїв; різних музичних інструментів, які не мали би звучати в рівночассі, та й малоймовірно, що один за одним; танців, котрі не могли виконуватися усі нараз чи й підряд; не раз історично несумісних одних з одними (архаїчних і сучасних) видів зброї тощо. Це все – не що інше, як вияви бурлескно-травестійної художньої умовності, а точніше – один із засобів, яким користується поет для створення сміхового ефекту. Котляревський іще більше, ніж Осипов, потішає читача концентрованим комічним переліченням однотипних предметів, смаковитим демонструванням їх багатства у народній і ширше – національній культурі.

Щоправда, за твердженням Олексія Ставицького, «наїдки <...> у всіх картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл» самі українці під час застілля³⁹. Справді, на бенкеті в Дидони, яку можна ідентифікувати як поміщицю середньої руки, страви подають од м’ясних (на переміну з локшиною) до злакових (каші) та десертних (різновиди куті, випічка):

Тут їли розниї потрави,
<...>:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик. [І, 27]⁴⁰

Однак далі йде перелік споживаного питва, у якому годі знайти якусь певну послідовність, сумісність чи відповідність, ба – до алкогольних напоїв потрапив безалкогольний сирівець:

І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку <...>. [І, 28]

Беручи до уваги лише частину цього довгого ряду напоїв («Мед, пиво, брагу, сирівець»), О. Ставицький трактував його як «перелік по низхідній, від кращого до найдешевшого»⁴¹. Та перед тим була «слив’янка», певно ж, не ліпша від меду, а далі в переліку йде «горілка проста і калганка», що дає підставу говорити вже про рух по висхідній. Та найпевніш, це аж ніяк не навмисні авторські ходи, а спонтанні комбінації, що склалися у процесі віршування. Неправомірно будь-що шукати етнографічну точність і буквальну правдоподібність у віршованій мові, де зміст висловлювання значною мірою залежить од ритміки та рими й автор змушений вдаватися до вибіркового, економного використання слів. А в бурлескно-травестійному творі етнографічні малюнки підлягали ще й жартівливо-утрируваному, гротесковому зображенню.

Король Сицилії Ацест приймає нежданого гостя Енея спочатку досить просто, як український селянин чи хуторянин, по-старосвітському гостинно виставляючи на стіл те, що є під рукою, – найтрадиційніші народні страви:

<...> попросивши в хату,
Горілкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хліба повне решето. [II, 7]

А трішки по тому він влаштовує для троянців «бенькети», які виявляють у ньому українського поміщика середнього руки:

І в кахлях понесли пашкети
І киселю їм до сити;
Гарячую, м’яку бухинку,
Зразову до рижків печінку.
Гречаних з часником панпух. [II, 8]⁴²

Одначе тут кисіль і ситу (розчинений у воді мед або медовий відвар на воді) подають не наприкінці застілля, як би мало бути (для пиття на десерт), а на його початку чи впереміжку між м’ясними та злаковими стравами. Взагалі у цьому переліку важко виявити якусь логіку й усталену послідовність у поданні харчів, то більше, що пампухи з часником пасували б до першої страви, насамперед до борщу.

Після бенкету в Ацеста, влаштовуючи поминальний обід по батькові, Еней, з одного боку, дотримується народної традиції, що приписувала подавати повсякденні страви (варять борщ – головну страву обіду, юшку та галушки), а з другого, всупереч традиції, – велить готувати непристойно багатий обід: «Баранів тьма була варених, / Курей, гусей, качок печених» [II, 13]. О. Ставицький визнав, що це «гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного»⁴³.

З інакшим – багатшим – асортиментом продуктів харчування відбувається прийняття у маєтку великого землевласника, супроводжуване до того ж гарматним салютом, музичним тушем у виконанні трубачів та заздоровними співами дяків (Еней у Латина):

Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав’яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба, шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани. [IV, 53]⁴⁴

Тут страви подано вже в певній послідовності, усталеній в українському застіллі, при цьому великопанська гостина розкішна: спочатку закуска до горілки, потім дві перші страви, кілька других і насамкінець кисіль (крохналь). Далі згадано, що «В обід пили заморські вина»: «сикизку, деренівку /І кримську вкусную дулівку, / Що то айвовкою зовуть» [IV, 54], але насправді це домашні настоянки, приготовані на привізних фруктах, – тут автор переходить до травестійного глузування, чим руйнується етнографічна адекватність великопанського бенкету. Проте які саме наїдки подавали до вин, чи то пак настоянок, – не розкрито. Впадає в око, що їжа й напої, споживані на прийнятті в Латина, не відповідають припасам, раніше наготованим із його розпорядження:

Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном,
Сивушки же трохи не з спуст;
Де не взялись воли, телята,
Барани, вівці, поросята; [IV, 39].

Зрештою, у попередньому епізоді Котляревському йшлося про те, щоб гіперболізовано й водночас знижено (дороге рейнське вино припасають разом зі звичайнісінькою місцевою «сивушкою») показати розмах «царських» приготувань («Латин прибравсь, мов на запуст» [IV, 39]). А в описі застілля він уже ситуативно вигадував страви, не оглядаючись на те, що з його авторської волі припас Латин.

Аркадський цар Евандр спочатку запрошує Енея і троянців, згідно з українським народним етикетом, до традиційних національних страв: «Не поцурайтесь хліба-солі, / Борщу скоштуйте, галушок» [V, 18]. Насправді ж він також приймає Енея як магнат, улаштовуючи на його честь пишний обід із вишуканими наїдками. «І тут страви названі в тому порядку, в якому їх подавали на стіл»⁴⁵. Та насправді автор чітко зазначає, що поки Еней та Евандр вели перемовини, усе зварене й спечене вже подали на стіл:

Готова страва вся стояла,
Спішили всі за стіл сідать;
Хоть деяка позастивала,
Що мусили підогрівать.
Просілне зушками, з грінками
І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав;
Ягни і до софорку кури,
Печені разної три гури,
Багацько ласих тож потрав. [V, 19]⁴⁶

Так автор перелічує усе те, що стояло (лежало) на столі.

О. Ставицький намагався також довести, ніби в поемі Котляревського музика (на бенкеті в Дидони [І, 28]) звучить «у певній наступності» – од «порівняно неголосної бандури», до «голоснішої – сопілки, потім ще голоснішої – дудки» і нарешті до «цариці музики скрипки»⁴⁷. Та більше скидається на те, що в цій сцені автор усе-таки збірно перелічує знані йому музичні інструменти й народні танці, а відповідність є хіба в тому, що кожну з танцювальних мелодій грають на придатному для неї інструменті:

Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали <...>. [І, 28]

А на іронічно виписаний «строкатий перелік зброї латинського війська» звернув увагу той-таки О. Ставицький: тут [IV, 103] «і архаїчна на той час ручна зброя самопального типу (мушкети, гаківниці), і прийняті в тогочасній армії фузії <...>, і запорозькі булдимки, і тульські флінти, і турецькі яничарки. І вишикувані в одному рядку списи, піки, ратища для людини того часу – не те саме. Певне, не тільки назвою різнилися козацький спис і піка утворених на початку 80-х років XVIII ст. пікінерських полків»⁴⁸. Така комічна строкатість у переліку однотипних предметів є звичною і природною для бурлескно-травестійного віршування Котляревського. До травестійного обігравання належить, за слушним спостереженням О. Ставицького, і «змішування прикрас на стародавній, середньовічній та тогочасній зброї», де Вулкан обіцяє розмістити «ще й брязкальця та дзвінки, доречні на кінській збруї, дитячих іграшках, але не на спорядженні воїна»⁴⁹:

Палаш, шишак, панцир зо щитом,
Все буде золотом покрито,
Як тульськії кабатирки;
Насічка з черню з образками,
І з кунштиками, і з словами,
Скрізь будуть брязкальця, дзвінки. [V, 28]

***

Налаштованість на перелицювання «Енеїди» в бурлескному стилі та загалом на сміхотворення зумовила подекуди відхід від етнографічної вірогідності, що

небезпідставно закидав Котляревському Пантелеймон Куліш. Від імені хуторян у третьому з «Листів з хутора» («Чого стоїть Шевченко яко поет народній», 1861) він стилізував: «<...> в його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай із хати; слухайте, як він нашими звичаями ганьбує <...>»⁵⁰. І справді, як скоїлося лихо (загорівся флот), Еней поводиться зовсім не як взірцевий персонаж української уснопоетичної творчості: у розпачі впадає у богохульство та ганьблення рідної матері – «Олимпських шпетив на всю губу, / Свою і неню лаяв любу» [II, 51], обзиваючи її повією та звідницею і звинувачуючи в тому, що вона з того світу не дбає про нього:

І ненечка моя рідненька
У чорта десь тепер гуля;
А може, спить уже п’яненька
Або з хлоп’ятами ганя.
Тепер їй, бачу, не до соли,
Уже, підтикавши десь поли,
Фурцює добре, навісна.
Коли сама з ким не ночує,
То для когось уже свашкує,
Для сього тяжко поспішна. [II, 55]

Тут ідеться, звичайно, про Венеру, проте в українізованій травестії реляції Еней – Венера переводяться з антично-міфологічного ракурсу в близький авторові національно-побутовий. Така агресивно-свавільна поведінка персонажа цілковито суперечить поведінці українських фольклорних героїв, котрі потрапляють у біду, як-от у народній думі про Олексія Поповича чи в її варіанті – думі про бурю на Чорному морі. Потопаючи у хвилях розбурханого моря, козаки смиренно моляться, сповідаються Богові й один одному у своїх гріхах, зокрема – у непоштивому ставленні до батька-матері, каються, благають прощення – і хвиля затихає, Господь милосердний рятує їх. Звідси виводиться народно-християнська мораль:

От тим би то, панове, треба людей поважати,
Панотця й паніматку добре шановати;
Бо которий чоловік теє уробляє,
Повік той щастє собі має,
Смертельний меч того минає:
Отцева й матчина молитва зі дна моря виймає,
Од гріхів смертельних душу одкупляє,
На полі й на морі на поміч помагає!

На цих повчальних рядках романтик Куліш побудував свій параболічний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843), узявши їх за епіграф⁵¹, тож природно, що він сприйняв щойно наведену строфу з «Енеїди» як пародію на народний менталітет.

А досі не пояснена загадка, чому Котляревський подав таке етнографічно неправдиве і невластиве українському народові зображення синового ставлення до матері, розгадується просто: на жаль, український травестатор тут необачно пішов за своїм російським попередником Осиповим, переспівавши його жартівливі слова про те, як Еней

в исступлении великом
Олимпских всех богов бранил
Красноречиво, молодецки,
По-руски [так! – Є. Н.], а не по-немецки,
Витиеватыми речьми;
Как водится обыкновенно
В разбранке всякой непременно
Меж добрыми всегда людьми. [II, с. 123]

У цій строфі прострумовує натяк на германізованого Енея Блюмауера, з яким Осипов порівнює свого русифікованого Енея, кажучи, що його герой лається крутіше від німецького. Котляревський же ще більше наситив Енеєві нарікання бурлескно-сороміцькою семантикою, аніж Осипов, який віршував:

«А матушка моя родная,
Конечно, где-нибудь в гульбе;
И, видно, с кем-нибудь гуляя,
Не помнит уж и о себе.
Тепер ей, видно, не до сына;
Но, знать, какой-нибудь детина
Сердчишко и у ней зажег.
Иль может быть, что на досуге
Какой-нибудь своей подруге
Готовит где-нибудь ночлег». [II, с. 125]

І хоча Куліш не порівнював ці (та інші) строфи у травестіях Осипова та Котляревського, усе ж, маючи органічне чуття української національної психології, він безпомильно відчув, що поведінка Енея в цій сцені поеми Котляревського цілковита чужа українським народним звичаям.

***

За твердженням Ігоря Лімборського, «топоси їжі і напоїв у Котляревського виконують й іншу функцію – це не лише фізіологічний процес прийому їжі, а й важливий ритуал, який об’єднує всіх учасників, ламаючи будь-які соціальні і духовні бар’єри між ними»⁵². Проте уважне читання тексту української травестії дає змогу переконатися, що зображені бенкети, поминки й інші застілля виявляють, окрім ритуалу певного (але не суцільного) єднання, також і соціальне (станове) відчуження учасників. Картина бенкетування в Дидони ще ієрархічно не виокремлює Енея з ватаги троянців, хоча своїми якостями – «моторний, / Ласкавий, гарний, і проворний» [І, 40] – він виділяється серед них та природно опиняється в центрі авторської уваги. А вже на Сицилії «добрий цар» Ацест частував Енея в себе «в хаті», тоді як інших троянців «відпустили на кватері» [II, 5, 7]. Під час поминок по батькові Еней гоститься не з усіма, а відокремлено, в елітному товаристві – «зо старшиною / Анхиза добре поминав». І лише опісля, як «протверезився, / Пішов к народу» і по-панськи,

З кишені винявши півкіпки,
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,
Щоб тямили його обід. [II, 15]

Далі на бенкеті, що в нього переросли поминки, знову «Еней з панами реготавсь» [II, 39]. В описі поминок в Осипова теж наявне соціальне розмежування – на безкультурну «чернь», ласу до дармових наїдків та напоїв (вина й горілки), і «знать», яка потішається видовищними грищами:

Меж тем как чернь сим забавлялась,
Купаясь по уши в вине,
Вся знать по-барски занималась
Совсем в особой стороне.
Там для господ и всех придворных
Набрал Еней робят [так! – Є. Н.] проворных,
Чтоб позабавить их борьбой; [II, с. 93].

За таким розмежуванням та дистанціюванням, певно, й пішов Котляревський.

Щоправда, ступивши на Латинську землю, Еней збирає усю свою «ватагу» на спільну трапезу й сам їсть та п’є зі своєю «голотою» – так відбувається ритуальне єднання «троянства» через «потрави» й «горілку» [IV, 27-31] напередодні вирішальних випробувань кровопролитною війною, що випаде на їхню долю. На щедрому прийнятті в аркадського царя Евандра «Еней з своїми» також разом – «гості доказали, / Що жить вони на світі знали: / Пили за жизнь – за упокой» [IV, 20]. Та вертаючись до свого «городка» («нової Трої»), Еней уже не з простими троянцями й даними йому в поміч аркадянами, а «З Паллантом в човні частовався, / Поїв всю старшину, як міг» [VI, 22]. Еней, що фігурує в поемі як «кошовий», «гетьман» і «князь», під час трапези то ритуально зрівнюється з «троянським плем’ям», то так само ритуально (а також за усталеним звичаєм) зберігає дистанцію до своїх підлеглих.

Показовим є «гуляння» «В коротке мировеє врем’я» між латинським і троянським племенами, коли «чарочка пішла кругом»: «Ділились дружно тютюном», разом «пили», «трудились», завдяки чому були «як близькая рідня» [VI, 88].

***

Як поет-етнограф Котляревський цілком оригінальний. Якщо Осипов насичував свою травестію російськими етнографічними деталями, то Котляревський – українськими (притім обидва змальовували й чужоземні предмети, адаптовані в національній культурі). Досить порівняти деякі зображення тих самих епізодів в обох травестаторів (наприклад, повищі зіставлення навчання троянців латини й опису картин у латинського царя), щоб переконатися, оскільки український травестатор самодостатній, а притім дотепніший, цікавіший, яскравіший і глибший у своїх етнографічних малюнках та екскурсах, аніж російський.

Продовжуючи традицію бурлеску і травестії, популярну в українському та російському письменстві XVIII ст., і спираючись на народну сміхову культуру, «Енеїда» Котляревського небувалою доти мірою розвивала речову предметність української літератури в тому ж комічно-етнографічному насвітленні. Цим шляхом підуть послідовники-сміхотворці (так звана котляревщина), аж поки романтики не нададуть літературній етнографії поважного, навіть ідеалізованого, а то й символічного забарвлення.

Примітки

¹ Цит. за першодруком: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. – 1888. – Кн. 11: Ноябрь. – С. 389. Про цей начерк див.: Там само. – С. 380.

² Франко І. Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К, 2011. – Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. 1896-1916. – С. 907. Першодрук 1904 року.

³ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // Киевская старина. – 1898. – Кн. 9: Сентябрь. — С. 185.

⁴ Там само. – С. 186.

⁵ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – С. 134-141 (розділ «Этнографический и поэтический реализм в “Энеиде” Котляревского»),

⁶ Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. – X., 1905. – Т. 16: Труды Харьковской комиссии по устройству XIII Археологического сьезда в г. Екатеринославе. – С. 149.

⁷ Єфремов С. Історія українського письменства. – К, 1995. – С. 286.

⁸ Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. – С. 50.

⁹ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму / Літературна редакція Ю. Шереха-Шевельова. – Нью-Йорк, 1956. – С. 343.

¹⁰ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського // Учені записки / Харків, держун-т ім. О. М. Горького. – № 20. – Збірник праць Кафедри мовознавства. – № 1. – X., 1940. – С. 142-143. До уваги біографів і текстологів Ю. Шевельова: у фонді М. Возняка Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника зберігається примірник цього збірника (шифр: В-3236/20) з дарчим написом у верхньому правому куті титульної сторінки:

Вельмишановному академікові
Михайлу Степановичу Возняку
від Л. Булахов<ського>
і Ю. Шевельова.
24.I.1941.

Від початку до підпису Леоніда Булаховського та сполучника і – все писано його рукою, далі – власноручний підпис і датування Ю. Шевельова. На звороті титульної сторінки збірника зазначено, що його відповідальним редактором був «акад. Л. А. Булаховський», а до складу «редакції» (у числі всього трьох осіб) увіходив також «канд. філолог, наук доцент Ю. В. Шевельов».

Розвідку Ю. Шевельова перевидано окремою книжкою: Шевельов Ю. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського / Упоряд. Л. О. Тарновецька. – Чернівці: Рута, 1998. – 79 с. Оскільки цей передрук не авторизовано, далі покликуюсь на першодрук.

¹¹ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 145.

¹² Рецепти давніх страв української кухні, згадуваних в «Енеїді» Котляревського (гарячих та других страв, закусок, страв із борошна, овочів, фруктів та приправ, а також напоїв), див.: Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – Полтава, 2005. – 182 с. На жаль, у списку використаної літератури відсутні два дуже важливі джерела, з якими автори, очевидно, не були обізнані: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – К., 1860. – Репринтное изд.: К., 1992. – С. 150-171 (розділ «IX. Простонародная кухня, дессерт и напитки», у якому подано рецепти багатьох наїдків і напоїв, назви яких трапляються на сторінках «Енеїди» Котляревського); Коментар до «ЕнеїДи» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 207-284 (це досі найповніше пояснення «енеїдних» реалій, зокрема страв).

Лемішка – кашоподібна борошняна страва, зготована в горщику. Куліш – густа юшка з пшона, зварена з олією, маслом або салом. Сластьони – млинці з пшеничного борошна, пряжені на маслі або олії. Локшина – різновид макаронних виробів (тонкі вузькі смужки пшеничного тіста, замішаного на яйцях; зварені у воді з маслом або в молоці). Мандрики – коржі з сиру з мукою і яйцями. Книш – кругленька паляничка із житнього тіста, замішаного гречаним борошном, змащена смальцем (або олією); краї, розплескані у вигляді коржів («пелюсток»), заверта-ють наверх до половини книша. Тетеря – страва з розведеного у підсоленому квасі гречаного борошна та пшона, на олії або маслі, з додаванням цибулі. Саламаха – також пісна страва з рідкого гречаного тіста або житнього чи пшеничного борошна на олії, а то й без засмажки. Грушевий квас – зі спечених лісових груш (дичок), вистояних у погребі в бочці з водою два місяці. Стовпці – печиво з гречаного борошна на олії. Описи цих страв див.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 15, 154-158, 161, 163, 170.

«РЯБКО – страва на зразок кулешу, яку готували з пшона і заправляли рідким гречаним або житнім тістом. Готова страва мала сіро-жовтий колір (звідки й назва за аналогією до сіро-рудих домашніх псів-рябків). Засмачували її товченим із цибулею та часником салом або засмажкою з цибулі та олії. <...> Ця страва була широко розповсюджена в козацькому і селянському побуті» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 52). Здогад О. Ставицького, ніби «в назві вгадується іронічний підтекст – для Рябка, мовляв» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 258), – надуманий і хибний.

Гарячий, або збитень – солодкий напій з води, паленого меду і прянощів (кориці, кардамону, духмяного перцю тощо), який споживався гарячим. «Його готували, як правило, на базарах, ярмарках, на храмових та інших церковних святах для миттєвого споживання. Напій варили в куренях із пічкою, звідки його продавали або розносили у спеціальних збитньових баклагах» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 152-153).

Різні трактування викликає сграва «Пухкі з кав’яром буханці» [III, 118). Коментаторів збиває спантелику пояснення, яке дав у своєму зібранні кулінарних рецептів Микола Маркевич: «Буханци с ковьяром. Отваривают говядину с солью, а между тем учиниваются ржаные с гречневою мукою лепешки, и это подается вместе. Буханци не должны быть помазаны ничем»

(Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 150-151). Прийнявши в цілому Маркевичеве пояснення, О. Ставицький з приводу його зауважив: «Неясно, чому страва називається “з кав’яром”», адже кав’яр – це ікра, а тому висловив припущення: «Можливо, щось пропущене в описі Маркевича. Ікрою, або кав’яром <...>, називають також страву з дрібно посічених овочів, грибів. Можливо, яловичину поливали якимось соусом, приправою» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеіда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 251). Позаяк цей наїдок згадано в «Енеїді» поряд із делікатесними хлібними стравами, якими насолоджувалися праведники в раю:

І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшенишні, білі,
Пухкі з кав’яром буханці [III, 118], -

то, очевидно, буханці з кав’яром – це все-таки хліб з ікрою. Віталій і Максим Закладні дають таке правдоподібне пояснення: «БУХАНЦІ – невеликі пшеничні хлібці з борошна високого ґатунку. Подавали до столу як делікатесний хліб (до кав’яру, шинки тощо)» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 77).

¹³ «Брага – алкогольний напій із солоду та зерна» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 149).

¹⁴ «Варенуха – горілка, настояна на сухофруктах і травах» (Тоді само. – С. 150).

¹⁵ Мокруха – тут: «низькосортна, погано очищена горілка» (Там само. – С. 162).

¹⁶ «Пальонка (паленка) – запіканка на ягодах, яку потім настоювали на прянощах» (Гам само. – С. 163).

¹⁷ «Підпінка – звичайна, як правило, невисокого гатунку горілка» (Там само. – С. 167).

¹⁸ «Пінна – горівка з жита (піниться)» (Додаток перекладчика // Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського / За згодою автора з німецької мови переклав Павло Волянський. – Перемишль, 1921. – С. 28). «Пінна – горілка, настояна на ялівці (джин)» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 167).

¹⁹ «Тютюнкова – горівка з бочки, під котру кладуть листя з бакуну» (Додаток перекладчика // Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського / ... переклав Павло Волянський. – С. 29). Бакун – сорт міцного простого тютюну. «Тютюнкова – горілка невисокого ґатунку, настояна на тютюні», для «міцності»; «20 г тютюну на 0,5 л горілки» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С 175).

²⁰ За поясненням О. Ставицького (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 262). Назва настоянки походить од грецьких слів συκον- інжир (фіга, смоква), плід інжиру; συκέa, звичайно скорочено συκή- фіґове дерево. У церковнослов’янській мові сикалой або сикалой (від грецького слова συκaζ – смоківниця) – це фінікове або фігове дерево, а сикамора (від грецького συκoμόρέα) – фіґа [Полньй церковно-славянский словарь (с внесением в него важнейших древне-русских слов и віражений) / Составил священник магистр Григорий Дьяченко. – М., 1900. – С. 596].

Віталій і Максим Закладні запропонували інакше пояснення:

«СИКИЗКА – настоянка червоних ягід (вишень, терну, кизилу) на міцній горілці. Назва походить від церковного слова “сіккер”, що означає “хмільний, п’янкий, зброджений напій” (крім вина).

Через відсутність у старі часи в Україні солодких червоних вин у церквах використовували секкарії – червоні ягідні настоянки для причастя парафіян.

В “Енеїді” йдеться про солодкі настоянки з ягід» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 171-172).

Справді, за Володимиром Далем, «Сикер м., [греч. σiκέρα], црк. хмельной, пьяный, брожёный напиток, кроме вина» (Голковий словарь живого великорусского языка Влади-мира Даля. – Третье, исправленное и значительно дополненное издание / Под редакциею И. А. Бодузна де Куртенэ. – СПб.; М., 1909. – Т. 4. – С. 151). За етимологічним словником Макса Фасмера, «сикер “хмельной напиток”, церк., др.-русск., ст.-слав. сикера <...>, сикерь. Из греч. σiκέρα от арамейск. sikra». У Біблії сикер (сикера) – алкогольний напій невиноградного похо-дження у стародавніх євреїв. Пор. у Шевченковій поемі «[Царі]» «Раби вечерю принесли / І кінву доброго сикеру... /<...>/ До Божого царя-пророка / Сама Версавія прийшла, /І повечеряла, й сикеру / 3 пророком випила <...>» (рр. 72-73, 77-80). У Давній Русі сикера – міцний алкогольний напій зі зброджених фруктових соків або квасу з додаванням меду й етилового спирту (ВикипедиЯ: Свободная энциклопедия. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Сикера). «Краткий церковнославянский словарь» подає таке пояснення: «сикера – всякий хмельной напиток, кроме виноградного вина, от которого можно опьянеть, например наливки, настойки, пиво, мед» (Академик. – Режим доступу: http://jld_church.academic.ru/). Словом сикер (сикера) називали й фінікове вино (Полный церковно-славянский словарь... / Составил священник магистр Григорий Дьяченко. – С. 595). З огляду на те, що в «Енеїді» Котляревського про сикизку мовиться в іронічному контексті «заморських вин» (насправді – місцевих, але настояних на привізних фруктах) – «деренівки», «айвовки», напрошується висновок, що сикизка – це насто-янка на фіґах (або фініках). До речі, в «Енеїді» згадується маринований інжир: «із оцтом фиґи» [III, 25]. Б. Грінченко дав таке пояснення: «Хвиґа» – «винная ягода» (Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. – Т. 4. – С. 391).

²¹ Звичайна дулівка – настоянка, яку виготовляють із груш-дуль (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 157).

²² Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 8.

²³ Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть. – С. 57-58.

²⁴ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – С. 146.

²⁵ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття: (в аспекті функціонування комічного). – К, 2006. – С. 25.

²⁶ Там само. – С. 24.

²⁷ Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть. – С. 19-20. Шнурівка -корсет.

²⁸ Пояснення (почасти проілюстровані рисунками) предметів одягу, взуття, прикрас, зброї, посуду, транспорту, а також різних мір і грошей, згаданих в «Енеїді» Котляревського, див.: Закладний В. П., Закладний М. В. Старі полтавці, хто вони? Побут давніх українців за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – Полтава, 2005. – 175 с.

²⁹ Амбре (від франц. ambre – те, що має запах амбри) – сорт найкоштовніших парфумів з есенцією амбри – коштовного воскоподібного відкладення у кишечнику і шлунку кашалотів. Іронічно – насмішкувата назва будь-якого запаху.

³⁰ Клепало – металева дощечка, в яку били, як у дзвін; на селі – дощечка сигнального призначення, в яку стукав нічний сторож, щоб засвідчити свою присутність.

³¹ Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского. – С. 154-155.

³² Байский П. <Сомов 0.> Гайдамак: (Отрывок из малороссийской повести) // Северные цветы на 1828 год. – СПб., 1827. – С. 232, 299.

³³ Докладний і ґрунтовний коментар до цих сюжетів і картинок подано у статті: Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка // Радянське літературознавство. – 1987. – № 12. – С. 24-28, 31-33; Стисле пояснення див.: Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф Ставицький. – С. 259-260.

Ванька-Каїн (справж.: Іван Осипов Каїн, 1718-?) був сином кріпака з Ростовського повіту. Привезений підлітком до Москви, обікрав свого пана (купця) і пристав до злочинного світу; відтак подався Волгу, де приєднався до низової вольниці розбійника Михайла Зарі. 1741 року повернувся до Москви і запропонував карному розшуку співпрацю. Видавав дрібних злодіїв і прикривав крупних, з якими був у змові. На відкупі у нього був весь карний розшук. Щоб знищити організовану злочинність, ватажком якої був Ванька-Каїн, до Москви 1748 року послали військо. Спеціальна комісія змушена була повністю замінити склад карного розшуку, який виявився у змові з Ванькою-Каїним. 1755 року його засудили до страти, яку сенат замінив карою батогами та сибірською каторгою. Другої половини XVIII – першої половини XIX ст. Ванька-Каїн став героєм російських народних легенд, лубочної літератури та лубочних картинок – потішним народним крутієм, завзятим славним хлопцем із влучним словом, приказкою і піснею (йому приписують, зокрема, російську народну пісню «Не шуми, мати, зелёная дубровушка»). Друком вийшли його життєписи «О Ваньке-Каине, славном воре и мошеннике, краткая повесть» (1775), «Обстоятельная и верная история двух мошенников: первого – российского славного вора, разбойника и бывшего московского сыщика Ваньки-Каина, со всеми его сысками, розысками, сумасбродною свадьбою, забавними разными его песнями и портретом его; второго – французского мошенника Картуша и его сотоварищей» (СПб., 1779), псевдоавтобіографія «Жизнь и похождения российского Картуша, именуемого Каином» (1785), з додатками пісень (Ванька-Каин // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/19127/Ванька). Данило Мордовцев присвятив йому окремий нарис «Ванька Каин. Исторический очерк» (Древняя и новая Россия. – 1876. – № 9-10; також окреме вид.; 2-ге вид.: СПб., 1887; перевидано у книжці: Мордовцев Д. Ванька Каин. Царь Петр и правительница Софья. Царь и гетман. – М.: Планета, 1994).

На підставі того, що після поразки під Полтавою Стефан Яворський написав про гетьмана Мазепу осудливого вірша «Каїн», Микола Ткачук висловив припущення, що в «Енеїді» Котляревського «Ванька Каїн – це Іван Мазепа, портрети якого прикрашали стіни кімнат у багатьох українських панів, незважаючи на анафему <...>» (Ткачук М. Творчість Івана Котляревського: антропологічний та естетичний дискурси. – Суми, 2009. – С. 76). Але те, що Ваньку-Каїна згадано в «Енеїді» в одному ряді з популярними у фольклорі розбійниками, особливо з Картушем, з яким його вже раніше пов’язували, доводить, що Котляревський мав на увазі саме овіяного легендами московського пройдисвіта. Показово, що в повісті про Гаркушу Микола Маркевич навів подібний типологічний ряд розбійників: «Имя разбойника Горкуши в южной России [тобто в Україні. – Є. Н.] так же знаменито, как имя Ваньки Каина или Стеньки Разина в северной, как имена Картуша и Мандрена во Франции» (Маркевич Н. Горкуша, украинский разбойник // Русское слово. – 1859. – № 9. – С. 138). Луї Мандрен (1724-1755) – французький розбійник і контрабандист, про якого ходили легенди.

³⁴ У товариському колі Котляревський сам залюбки розважався грою в карти, зокрема тоді, коли гостинно приймав у себе близьких осіб: «В обыкновенные дни у него собирались два-три приятеля на вист, игра шла по маленькой <...>. Он не прочь был от игры в карты, играл в бостон или вист, а после ужина, навеселе, закладывал иногда маленький банчик, рублей в 5 ассигнациями, называя его, не знаю почему, “курочкой”» [Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 8-9].

³⁵ Просерень (просерен) – тут; дикий шафран або медунка м’якенька.

³⁶ «Червона, свіжа, як кислиця, /<...>/ Дородна, росла і красива, / Приступна, добра, не спесива» – ремінісценція з Миколи Осипова (при цьому мак замінено на кислицю): «А щочки будто маков цвет; / Росла, стройна, свежа, красива, / Приступна всем и не спесива» [IV, с. 18]. Спесивий (церковносл.) – пихатий, бундючний, надутий.

³⁷ Піярська граматка – найпоширеніша шкільна граматика латинської мови в Польщі другої половини XVIII – першої половини XIX ст., використовувалася також в Україні та Білорусі; названа на ім’я католицького чернечого ордену Піярів, який мав свої монастирі та школи при них (колегії) для християнського виховання молоді, зокрема в Холмі, Варяжі, Любешові, Золочеві, Львові, Межиріччі та ін. Назва ордену (Чин Побожних Шкіл) походить од школи, яку називали Schola pia («побожна школа»; scholarum piarum – «побожні школи»),

Полуставець – молитовник з місяцесловом, святці (календарний список християнських святих та свят на їхню честь); октоїх (восьмикласник) – книга з церковними співами на весь тиждень, розписаними на вісім голосів; тму, мну, здо, тло – назви складів із церковнослов’янської мови; тройчатка (трійчатка) – нагай на три кінці. Субітки – щосуботнє покарання учнів у дяківській школі, семінарії за недостатньо вивчений протягом тижня матеріал під час його повторення щосуботи. Давати (дати) субітки кому – бити, карати кого-небудь.

³⁸ Цю звичку описано й у щоденнику Шевченка, засланого в солдати: «Чаю шклянку и горилки чарку отложил до другого разу <...>»,- зазначив про самого себе поет (запис від 29 липня 1857 р.; Шевченко Т. [Щоденник] // Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2003. – Т. 5. – С. 74; див. також запис од 18 липня 1857 р.: Там само. – С. 70-71).

³⁹ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда; Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 223.

⁴⁰ Свинячу голову до хріну... – Хрін – тут; підлива з розігрітого на сковороді масла, борошна, перемішаних з тертим хріном, сметаною, жовтками; заправлена сіллю й оцтом. Зубці – каша з потовченого ячменю, зварена у воді, а потім двічі доведена до кипіння у «молоці» з конопляного сімені. Путря – кутя з ячменю, перемішана з житнім солодом, залита в діжечці солодким квасом і вистояна добу в теплому місці. Кваша – поширена старосвітська страва із житнього та гречаного борошна і солоду, розведених гарячою водою, вистояних для бродіння на печі та зварених у горщику. Шулики – пшеничні коржі, залиті медом разом із тертим маком. Описи цих страв див.; Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 153,155-157,162.

⁴¹ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеіда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 223.

⁴² Пашкети в кахлях – запіканка з гусячих нирок, печінки, м’яса в пшеничному тісті, замішаному з маслом і молоком; через відсутність паштетних форм селяни готували її в кахлях (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 157). Зразова до рижків печінка – скручений биток із яловичої печінки, з начинкою, до грибів (рижиків) (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 232). Рецепт гречаних пампухів із часникам див.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 152.

⁴³ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 233.

⁴⁴ Шпундра з бурякам – свиняча грудинка, підсмажена з цибулею, здобрена борошном і зварена в буряковому квасі разом із буряками, у горщику (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 164). Каплуни – півні; крохналь – кисіль.

Що стосується «з отрібки баби» й «шарпанини», то упорядники й коментатори подають їх то як дві страви: «З отрібки баба, шарпанина» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 174; Котляревський І. Енеїда: Поема. – К., 1989. – С. 53), то як одну: «З отрібки баба-шарпанина» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 128). Відповідно й пояснення різні. За Гоголем: «Отрібка, печенка сеченая, набитая в толстую кишку и зажаренная, обыкновенно приготовленная к борщу» (Гоголь Н. В. Лексикон малороссийский // Полное собрание сочинений: В 14 т. – М., 1952. – Т. 9. – С. 498); «Шарпанина, приправленная сушеная рыба» (Там само. – С. 501). За Гоголем пішов О. Ставицький, зазначивши, що «з отрібки баба» – це «бабка з нутрощів тварини чи птиці», й навівши Гоголеве тлумачення «шарпанини» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда:

Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 262). Водночас О. Ставицький подав інакше й ширше пояснення «шарпанини», яке належить Миколі Маркевичу (добре відварена тараня або чабак, відокремлена від кісток і запечена у прісному тісті з цибулею), хоча насправді Маркевич назвав описану страву саме «бабою-шарпаниною» (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. – С. 151). Рецепт Маркевича повторили, по суті (хоча за якимсь іншим джерелом), Віталій і Максим Закладні, ілюструючи народну страву «бабу-шарпанину» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 13). Ці ж автори пов’язали з «бабою-шарпаниною» «отрібку» як також рибну страву: «м’ясо, відділене від кісток із дуже розвареної риби (тарані, ляща, краснопера та іншої річкової риби з білим м’ясом). Їли і окремо, і як другі холодні та гарячі страви (наприклад, баба-шарпанина, рибні драглі)» (Там само. – С. 43). Якщо взяти до уваги, що в українській та російській мовах утроба означає живіт, черево, нутрощі, а однокореневі слов’янські слова – польське watroba, watrobka, сербське та хорватське утробща – це печінка, то логічно припустити, що «з отрібки баба» – це саме «бабка з нутрощів тварини чи птиці», зокрема (або з самої лише) печінки. Тоді виходить, що «шарпанина» в цій строфі «Енеїди» – це інша страва: з висушеної та відвареної річкової риби, обібраної від кісток і запеченої у прісному тісті з цибулею.

⁴⁵ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 272.

⁴⁶ Просілне – з засолом (прим. Котляревського); ушка (вушка) – невеликі вареники з м’ясним фаршем або грибами; грінки – тут: сухарики; хляки – шлунок корови, теляти; телячий лизень – язик; софорок – масляно-борошняна підлива, розведена юшкою, у якій варилася курка, і заправлена сметаною; три 'гури – три гори (пальс.), тобто дуже багато.

Треба окремо сказати про ягни. Котляревський у примітці дав таке скупе пояснення: «Ягни – род кушанья, из греч.» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 386). О. Ставицький уточнив, що цей «вид наїдку» – «печеня» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 272). У найновішому коментарі подано таке тлумачення: «Ягни (яхнія) – страва, яка була розповсюджена в балканських країнах (Греція, Болгарія), запіканка з грибів та овочів», а також додано рецепт «яхнії по-монастирськи» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. – С. 70). Сучасні Інтернет-джерела дають змогу уточнити, що ягни (грецьк. γαіχνі; болгар, яхния; рос. яхни, яхния; англ. yahni, yahniya; етимологічно слово yakhni походить із перської мови) – це тушкована страва з м’яса (яловичини чи баранини), риби або овочів на цибульній основі з помідорами та маслиновій олії на зразок густих «смажених супів» турецької (східної) кухні, під впливом якої ця страва й набула поширення на Балканах (\WikipediA: The Free Encyclopedia. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Yahni; http://ru.wikipedia.org/ wiki/Яхния; http://uk.wikipedia.org/wiki//Яхнія). Оскільки Кот-ляревський згадує ягни в переліку м’ясних наїдок, то, можна гадати, має на увазі м’ясну страву.

⁴⁷ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 224-225.

⁴⁸ Там само. – С. 268.

⁴⁹ Там само. – С. 272.

⁵⁰ <Куліш П.> Листи з хутора. Лист ІІІ: Чого стоїть Шевченко яко поет народній.-Пб., 1861.-С. 5.

⁵¹ Куліш П. А. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад. – К, 1843. – Часть первая. – С. 5; Часть вторая. – С. 5; Часть третья. – С. 5. Куліш скористався з варіанту думи, надрукованого у збірці: Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. – М., 1834. – С. 14.

⁵² Лімборський І. Творчість Івана Котляревського: Авторська індивідуальність, європейські паралелі, порівняльна поетика. – Черкаси, 2010. – С. 35.