Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. ​Із Прологу Івана Франка

Се Котляревський, батько наш Іван, -
Той сам, що перший українське слово,
Народне, чисте, ясне, як сльоза,
У люди вивів, світу показав.
Той сам, що перший на вкраїнській сцені
Живих людей, живу впровадив річ.
Той сам, що своїм сміхом чудодійним
Богів з Олімпу постягав на землю,
А України бідних, погорджених
Дітей із темної безодні вивів
На ясний світ. Той сам, що написав
«Енея», і «Наталку», й «Москаля».

<...>

Се ж він був <як> Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Один з послідних свідків того, як
Послідні іскри вольного життя
Помалу гасли, попелом вкривались,
І як Еней із пожарища Трої
Забрав послідні святощі народні
І рушив в світ шукать землі нової,
Нової вітчини, - отак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість - слово...

<...>

Сам силою своєю волі й пісні
Минувшину України зв’язав
З будущиною стягом золотим.
І брязнули з тріюмфом тихим струни,
Коли по тій Енейській блуканині,
По боях, і пригодах, і невгодах
Про тихий рай домашній задзвеніли.
Про вірнеє кохання й скромне щастя
В сім’ї згідливій, чесній і трудящій, -
Такого щастя він собі бажав,
Такого щастя він бажав Вкраїні,
Міркуючи, що чей же брат письменний
Із темним братом заживе в любві,
Покажеться для нього справді братом!

Та ба! - не так то склалося, як ждалось.
Сімейне щастя під неволі гнітом
Не вигрілось, а благородний брат
Письменний виклювавсь у иншім виді –
Як «Чарівник-москаль»! Неначе гостем,
Прийшов у хату вдови України
І швидко став у ній рядить по-свому,
Як пан. Не помогла сперечка жодна –

«Малчать, стара!» - отсе його всі чари,
По-звірськи прості і, як звір, могучі!
«Малчать, стара!» - отсим різким дистоном
Скінчилась віща пісня батька Йвана.
Знать, чув поет, як тяжко доведесь
Від того слова ще страждать Вкраїні,
Якою ганьбою, яким прокляттям
Воно упаде на весь руський рід,
На все ім’я слов’янське.

<...>

«Малчать!» - отсе й увесь резон могучих.

Та ні! Се не послідна строфа пісні!
Ще не запала дієва заслона!
Ще деревам насилля й самоволі,
І гніту, й самодурства, й темноти
Не суджено до неба дорости
І сонце нам навік закрити! Блисне
Те сонце ясне, розійдуться хмари!
Упадуть ті твердині, що нам нині
Тюрмою, й залунає наше слово,
Прекрасне й свіже, на весь світ, наново!

А поки що ми тут, в однім куточку
Великої Вкраїни, де не сягне
Мертва рука грізної самоволі,
Де вільно нам собов самими бути,
Чужому вчитись - своє шанувати,
Ми згадуєм тебе, старий наш батьку,
Сердечним, тихим словом! І для нас
Ще не скінчилось довге і болюще
Енеєве блукання, - не пройшли ще
Ми всього того пекла, що огнем
Очищує всі слабості духові
І, наче ржу на золоті, змиває
На сильних душах пристрасті, незгоду,
І тісноглядство, і лінивство думки.
Та все ж надія ясна нам блищить,
І стежка стелесь, і з Твоєї пісні
Ми не одну взяли вже добру раду.
Хвала ж Тобі, що вказуєш нам світ!

Із «Прологу»Івана Франка,
написаного в пам’ять 50-х роковин
смерті Івана Котляревського
(Зоря. - 1888. -1/13 листопада. -Ч. 21)