Для ювілею Івана Котляревського
Desiderata
М. Сергієнка.
І.
Менї давно вже хотїло ся ввернути увагу громади й висловити кілька дезідератів з поводу близького нашого лїтературного сьвята; — як відомо, 1898 року мине сто лїт з часу, як оголошено друком перші пісні перелицьованої Енеіди Котляревського.
Нема чого тут широко висловляти про значіннє дїяльности Котляревського — не для того зняли ми річ, та й не така се річ, не так вияснена, щоб зазначити ії в малій замітцї. Звичайно, тепер нїхто вже не зможе сказати, що Котляревський витворив нове українсько-руське письменство, сам собою, що єго діяльність була якимсь зовсїм новим фактом без попередників. Добре відома річ і в попереднї часи не бракувало на Вкраїнї письменників, які заводили народну мову в сфери письменські; мотиви, принаймнї деякі, писань Котляревського, досить виразно виявляють ся й у попередньому письменстві, і взагалї дїяльність Котляревського стоїть в живому, непорваному звязку з культурним життєм гетьманщини, з попереднїм українським друкованим і не друкованим письменством. Але-ж таки і при сучасному становищу студий над Котляревським, при всіх відмінах в поглядах на него, незвичайне значіннє єго особистої дїяльности в культурній істориї України єсть факт безперечний. Котляревський так щиро обернув ся до народної мови, так рішуче порвав, чи краще сказати — хотїв порвати звязки з новою московською мовою й старим славянсько-українсько-польским язичиєм, в писаннях своїх так талановито потрапив на основні ознаки української народної вдачи, що дїяльність єго, різко визначила ся з самого початку. Несьвідомо мабуть і для себе самого, Котляревський в своїх писаннях о стільки ясно та виразно виявив змагання тогочасної громади до витворення своєнародної лїтератури, своєнародної й формою й духом, що заступив своєю постаттю, примусив забути попереднї, певиразні, недужі прояви того змагання, й зробив велике вражіннє на сучасну громаду. Мотивів поезиї Котляревського ухопила ся зараз ціла серия письменників і єго писання за часу кількох поколїнь мали й мають безпосереднїй вплив на письменство наше; близші сучасники Котляревського в письменстві безпосередно вяжуть ся з ним, ідуть за єго приводом і прикладом. І ми, шукаючп в культурних обставинах гетьманщини, в старому письменстві ґенези письменства Котляревського, знов таки кажу, жадним чином не можемо заперечити незвичайному значінню єго особи. З другого боку, неприємні прояви „Котляревщини" в пізнїщім нашім письменстві й культурному життю (ще й досї дають себе інодї почувати) не заслонять від очий наших тих здорових, буйних паростів, що виросли з сїмя, посїяного полтавським дияконенком. Чи так чи сяк, не вважаючи на деякі свої слабі чи неприємні ознаки, поезия Котляревського проторила стежку українському письменству, очевидячки, як не цїнувати її, а позитивні ознаки далеко, далеко в нїй переважали. Можна сказати, що те, що звичайно робить для того чи інчого прямовання цїла школа дїячів, зробив у нас сам Котляревський своєю дїяльностю. Писання єго були правдивим поворотним пунктом в нашім культурно-громадськім життю.
Одначе вони разом з тим не зостали ся при самому історичному значінню; вони не заховали ся тільки по істориях лїтератури та по христоматиях, не залїчили ся до числа тих клясичних утворів, які всї багато хвалять, та мало хто читає. Навпаки, не вважаючи на свій столїтний майже вік, писання Котляревського обертають ся в дуже широкій громадї; „Наталка" й „Чарівник" належать до найширше розповсюжених пєс українського, театру, а Енеіда належить до найпопулярних книжок, і мала досї (залїчуючи й повні видання писань) більш пятнадцяти видань. Можна сказати, що після Шевченка Котляревський єсть найпопулярний письменник український; ба навіть він має свою окрему, властиво свою громаду прихильників, котрої нема у Шевченка. Простий та веселий тон єго поезиї, не виявлені гостро, яскраво национальні й социяльні ідеї здобули єму сїх прихильників: Поляки, котрих навіть Шевченкові „псалми Давидові" „застрашали своїм вибором", з охотою похваляють Котляревського; теж із Москалями. Правда сї самі ознаки викликали дорікання Котляревському з сторони наших патриотів, і я маю на метї тільки зазначити сей факт специяльної популярности Котляревського, а не ставити єго на заслугу єму; хоч з другого боку, не вважаючи на той благодушний тон і национальні і социяльні погляди Котляревського, досить симпатично й виразно відбили ся в єго писаннях, аби пильнїще до їх придивити ся, і під сїм веселим, непретенсиозним покривалом провадились помалу ідеї нацнональні й громадські, часом дуже добрі, як те й доводили останнїми часами історики нашого письменства. Але про се нам нема чого широко балакати. Я нагадав тільки про історичне й сучасне значіннє писань Котляревського, аби довести, що, при таких навіть чи інчпх поглядах на вартість писань єго, вони заслугують і вимагають від усїх прихильників нашого слова великої уваги й доброго студийовання. Тим часом не можна, як менї здаєгь ся, заперечити, що Котляревського в нас студийовано дуже мало і, що до него, багато істнує важних питань не досить вияснених а то й цїлком непорушених. Нагадаємо про сї питання хоч здебільшого.
ІІ.
По правдї, досї й загальна фізиономія, щоб так сказати, й значіннє Котляревського в істориї розвитку письменства нашого, як менї здаєть ся, не вияснені добре. Остра, стороннича Кулїшева критика, могла-б була бути початком такого студийовання, бо порушила дуже важні, питання з сего погляду; але може для того, що надто вже брала через край, що сторонничість її сама в очи кожному різала, вона не привела до такого пильного, основного студийовання над Котляревським, якого треба було жадати. Вона, правда, була примусила, покинути перекази старих панеґіриків та придивити ся пильнїще до Котляревського (в сему безперечно її заслуга), але як сама вона, властиве, кажучи, майже не йшла далї кількох горячих закидів, так і антаґонїсти Кулїшеві мало що поступили далї того, щоб відбити сї закиди кількома цитатами, кількома, хоч і дотепними фразами; властиві-ж студиї над Котляревським незначно посунулись, правда і не над одним Котляревським. Правда й то, що від загальних оглядів українського письменства, які ми досї мали, не можна й вимагати сего; на се треба студий специяльних.
Так досї ми не маємо навіть докладноі житєписи Котляревського; кілька дат з служебного формуляру, кілька загальних уваг двох-трох сучасників єго, 2—3 анекдоти — от трохи чи не все, що ми маємо про него; про внутрішнє життє єго ми майже нїчого не знаємо. Звичайно, що сї недостачи по части вже не можна й надоложити, але дещо таки можна було-б зробити й тепер. Прошукавши добре, можна було-б допитатись і до тих паперів єго, що передані були в Петербурську царську біблїотеку, й звідси пропали,1 знайшли ся-б може й інчі, досї не відомі документи й папери, принаймнї хоч офіцияльні. Переказів сучасників запевне можна було-б зібрати далеко більше, як ми маємо. З часу смерти Котляревського минуло тільки 54 роки; і в Полтаві й по Полтавщинї мусить бути не мало людий, що ще памятають Котляревського, живуть певно ще вихованцї полтавського „дому бідних дворян“ і „благородного заведенія“, котрим управляв Котляревський; ще більше знайдеть ся таких, що чули цікаві звістки за него від єго сучасників.2
Не можна сказати, щоб зовсїм добре були вистудийовані писання Котляревського з погляду їх провідних ідей, ідейного змісту. Над сїм питанням застановлялись, переважно з поводу Кулїша, як то сказано, деякі думки, що не втратили ваги й тепер, й ми раз пораз мусимо вертатись до них хоч і вій сам перемінив потім погляди на Котляревського. Але ще не досить; задоволялись звичайно, підібравши для своїх поглядів по кілька цитатів, часто цитували ся вірші: «Так вічній памяти бувало у нас в гетьманщинї колись», дещо з мук пекельних, але маємо бажати, щоб з’аналїзовано було дрібнїще, кроком за кроком, всї писання Котляревського й висьлїджено докладно социяльний, культурний і национальний сьвітогляд автора — єго відносини до народної маси, до тогочасної інтелїґенциї й до новонародженої української шляхти, погляди на історичне минуле свого народу й на сучасні авторові полїтичні обставини, на своєнародні й займовані культурні елєменти, щоб довести, в якій мірі виявляєть ся у автора национальна самосьвідомість. Праця така марною не буде.
Далї, не вияснено добре той ґрунт, ті культурно-громадські обставини, в яких виростав Котляревський, їх вплив на него. Тимчасом пора була дуже характерна, дуже важна. Старі культурні й громадські форми й традициї гетьманщини руйнували ся; знищено гетьманство, Сїч, заведено ґубернїяльний устрій, вже за памяти Котляревського «грамотою дворянству» санкционовано заведені нові громадські відносини, українське кріпацтво й українську шляхту. Польща впала, польский культурний вплив на масу зовсїм зникає по гетьманщинї; одержує вплив московське письменство, що з другої половини XVIII. в. стає вже помалу на власні ноги, з рук Українців перейшовши до тубилцїв. Намісць старої академічної осьвіти й поруч в нею потрошки розповсюджує ся між вищими верствами скептична західна осьвіта, разом з невиразними мріями про натуральний стан і права чоловіка. Під сими ріжномастними впливами на старім культурно-історичнім ґрунтї гетьманщини витворяли ся характерні, дивні комбінациї. Посїдателї кріпацьких душ, перейняті думкою про свою нескінчену висшість над «подлим» народом, перейняті афоризмом, що «в простого мужика простий єсть обичай, а в письменного особий, поліїтичний звичай», нахиляли ся до сентиментального народолюбства; «благородні шляхтичі», що тільки-тільки затвердили за помічю московського уряду свої привілєґії, виступали оборонцями української (хоч провінциональної) автономії, кохала ся в українській етноґрафії й істориї й марили про козацькі часи, так ворожі й небезпечні для шляхоцьких прав. На сему ріжноманітному ґрунтї зросла й початкова наша национальна самосьвідомість і ріжноманітні складники її (і дають себе почувати й пізнїще). Ґенеза творчої дїяльності! Котляревського єсть в значній мірі ґенеза українського националїзму, й доки не вияснено буде єго культурних і громадських обставин, того важного з погляду культурного розвитку нашого народу моменту, доти не можна буде докладно зрозуміти й того повороту в культурній істориї нашої громади, провідником котрого був Котляревський.
Котляревський, вихованець полтавської семінариї, безперечно зріс на культурних традициях старої Гетьманщини. Отже перша задача — докладно висьлїдити, що взяв він у свої писання з її культурного запасу. Правда, се річ не легка; культурна істория, духове життє Гетьманщини лежить ще в нас облогом, письменство XVIII. в. ще жде пильних студий, але колись треба буде зробити сю роботу.3 На основі сих студий треба буде порівняти сьвітогляд Котляревського з сьвітоглядом громади гетьманської, єго писання з попереднїм письменством друкованим і недрукованим з погляду їх мотивів, форм, мови; на основі усего того вияснити питаннє, о скільки був своєнародним Котляревський у своїм писанню. Кілька дотепних уваг що до сего питання в працї д. Дашкевича — се тільки перші начерки й натякання, се тільки завдаток на дальші ширші й глибші студиї.
З другого боку писаннями своїми Котляревський подає руку новим прямованням чужих письменств — реакциї проти псевдоклясицизму й сантиментально-романтичному народолюбству. Важно висьлїдити, о скільки Котляревський тут підляг впливови сих чужих письменств і що він взяв з своєнародної культури. Питання про відносини прелицьованої Енеіди до інчих пародированих Енеід (француської Скаррона, німецької Блюмавера й московської Осипова) кілька лїт тому було поставлено в анонїмній розправі д. Н. М. В.4 потім в розправі д. Дашкевича, але не вияснено рішуче й досї; зафактовано звязок між Енеідами Котляревського й: Осипова, але відносини їх (хто за ким сьлїдкував) після останнїх виводів д. Дашкевича зостають ся ще непевними і ждуть ще подрібнїщих спостережень. Поважні, особливо біблїйні теми перелицьовувались на український лад і до Котляревського, й такі проби були широко розповсюжені; не бракувало й макаронїчних жартів, яких потім ужив і Котляревський. Треба-б вияснити відносини перелицьованої Енеіди до сих попередників своєнародних поруч з чужесторонними творами. Так само з Москалем-Чарівником, що має перед собою багату лїтературу інтермедий, де вже ясно визначились й уставились типи пізнїщої української комедиї (так що до Котляревського, цїкаво звернути увагу на тип Москаля) і з тим разом має анальоґічні з’явища в письменстві московськім (як показують на „Мельника" Аблесимова), а особою свого Москаля вяжеть ся безпосередне з резонерами тогочасної західної і московської драматурґії (не забудьмо, що Котляревський був прихильний до тогочасного московського театру і сам виступав яко актор). Не яснїйше й становище Наталки; звязок сеї пєси з „Козаком-стихотровцем“, на котрого вказують, яко на повід до написання «Наталки», трсба-б ще вияснити. Не показано відносини сеї пієси й до тогочасних українських культурно-громадських обставин, до вдачи до української етноґрафії, що виразно зазначила ся вже коло тих часів; відносини її до сучасного західного й росийського сантименталїзму также ще треба-б постудиювати; хороше порівнаннє Наталки з бідною Лїзою Карамзина маємо у тій розправі д. Н. М. В., та того не досить; відносини до західних зразків не зачіплено майже, хоч ми й знаємо, що Котляревський кохав ся в романах Ляфонтена, Коттен, Жанлїс.
Як відомо, письменство Котляревського обіймає не малий час; перші згадки про Енеіду ідуть від 1795 р., перші три піснї її були видані 1798 р, четверту 1809 р.; дальші піснї автор друкував уривками пізнїшими часами й їх видано було вповнї тільки після єго смерти. «Наталка» з’явилась вперше на сценї 1819 р., як пишуть (я не, знаю, о скільки ся дата певна й се треба було-б ще вияснити.) За такий чималий час письменство, мусить бути, не зоставало ся без відмін. Ще той же таки Кулїш доводив, що останнї три піснї Енеіди відріжняють ся від перших і з погляду духу, й з погляду мови: „грубий, але щирий комізм міняєть ся у автора й все більше перероблюєть ся на штуковану карикатуру. Сама мова, з початку вільна й подібна до зразків бесїдн українських шинків, під кінець стає незграбною і мішаєть ся з книжною московською.5 Основну ріжнищо між першими й останнїми піснями — народовством несамосьвідомим, що мало на метї тїшити увічену громаду сценами з простого побуту, й народовством самосьвідомим з поетичним змальованнєм народного життя (с. 709—710) признає й д. Н. М. В., до такого погляду нахиляєть ся й д. Петров; бачить ґрадацию в них і др. Огоновський, хоч виводить її не з відмін в поглядах самого Котляревського, а з єго змагання — приготовиш помалу непризвичаєну ще громаду до национальної самосьвідомости й патриотичної дїяльности (творча діяльність Котляревського, як здаєть ся др. Огоновському, з початку й до кінця уявляєть ся, яко самосьвідома). Д. Дашкевич виступає проти острого розріжнювання перших і останнїх пісень (с. 32—3). Такий погляд здаєть ся менї більш справедливим, але у всякім разї сї самі відміни в поглядах показують, що справа ся не вистудийована ґрунтовно; очевидячки треба покинути загальні уваги та пильно й дрібно з’аналїзувати писання Котляревського; тодї тільки й можна буде висьлїдити відміни в єго писаннях, розвиток поетичної єго дїяльности. При сїй нагодї, не задоволяючись сучасним текстом єго писань, треба звернути увагу й на попереднї редакциї. Як відомо, виданнє Енеіди 1809, було «виправлене», як значить ся на окладцї єго; сучасні видання четвертої піснї мають теж хоч і не так значні відміни; дано було знати, що в рукописї останньої піснї були цїкаві поправки автора.6 Отже безпремінно треба звернути увагу й на сї редакциї, бо і в сих поправках може знайдеть ся щось цїкаве для розвитку поглядів і писання поета. Може-б таке студийованнє відміни в писанню Котляревського дало звязати ся з громадськими тогочасними обставинами, з відносинами громади до писань Котляревського.
ІІІ.
Отакі, здебільшого питання повстають що до ґенези писань Котляревського; нова низка питань виникає, як що здіймемо річ про зпачіннє сих писань в істориї своєнародного розвитку нашої громади, в істориї нашого письменства й про сучасну ролю єго творів. Хоч деякі з сих питань также зачіплювано й трактовано в студиях коло істориї нашого письменства, може й більше, як попереднї, але все таки зостаєть ся зробити чи не більше ще. Так, наприклад, ми не знаємо докладно, як обернулась українська громада з перших же часів до писань Котляревського; як і в яких верствах вона була розповсюжеиа, яке робила вражіннє, в якому напрямку, себ то як громада розуміла сї писання, на які ознаки писання Котляревського звертала увагу, що в їх подобалось, впливало на громаду, чи тільки поверховна їх форма, чи й глибше заложені провідні ідеї, може під сим взглядом і з самого початку ріжні верстви, ріжні круги громади не однаково прийняли писання Котляревського. Тепер все, що ми знаємо й що звичайно мусять переказувати наші історики літератури — се тільки, що Енеіда Котляревського ще до друку розійшла ся в рукописях і за короткий час кілька раз була видана.
Далї, треба висьлїдити вплив Котляревського в письменстві українськім, висьлїдити звязки й відносини до єго писань, дальших українських письменників по їх творах; тут єсть ще над чим застановитись. Головні питання — які мотиви писання Котляревського впливали на тих чи інчих письменників, як відмінялись сї мотиви, і о скільки сей вплив був добрий чи шкідливий в розвитку нашого письменства й єго культурного значіння. Колишнїх закидів Кулїша, що писаннє Котляревського, було «найстрашніщою пробою нашому писаному слову українському», що «визволеннє від Котляревщини» було доказом ґенїяльности пізнїщих українських письменників,7 як нам здаєть ся, не вважаючи на тридцятилїтну полєміку, ще й досї не розправлено рішуче й коло сего важного питання нашої культурної істориї треба ще добре й добре попоратись.
Дуже було-б цїкаво вияснити відносини, погляди на Котляревського в нашій громадї й письменстві ріжних часів. Істория критики, лїтературно-публїцистичної (сими словами я хочу відрізнити її від критики самої естетичної); істория вимагань громади від письменства з поглядів громадських і лїтературних — єсть безперечно одна з найцїкавших сторін в істориї культурного розвитку народу й лїтературна істория такого першорядного факту українського культурного питання, як дїяльність Котляревського, варта уваги для усїх, кому цїкава історпя нашої национальної й громадської самосьвідомости. Цікаво було-б также довідатись і про погляди на писання Котляревського в сусїдних громадах і письменствах — московськім і польськім.
На останку вимагаєч вияснення ще питаннє про сучасну ролю й значіннє писань. Котляревського, о скільки живо ще він зацікавлює сучасну українську громаду, з яких поглядів, й як ми маємо уважати на єго популярність; оцїнувати, о скільки писання єго користні для культурно-национального виховання української громади в наш час, який вплив вони мають; дуже цїкаво,знати, як приймає й як задивляєть ся на писаннє Котляревського сїльский люд український.
IV.
Я зумисне не зачепив поміж іншими ще одно дуже важне питаннє чи краще — ґрупу питань що до Котляревського, щоб виріжнити її й зупинити ся трохи коло неї; се мова Котляревського й значіннє єго в істориї витворення нашої лїтературної мови — справа майже непорушена, тим часом дуже важна. В сегочасному на пів непризнаному становищу української лїтературної мови, при тому значінню, яке Котляревський займає в істориї нашої лїтератури, — се питаннє не тільки історичне, а живе, пекуче.
Треба-б поперед усего знов таки вияснити відносини Котляревського з погляду мови до попереднього українського письменства. Вже_попереднїми студиями доведено, що і в ранїщі часи поруч з язичєм істнувалн змагання до запровадження в письменство живої, народної мови, і вона доволї широко входила в писання деяких письменників; для XVII. в. українські елєменти письменської мови висьлїжено в недавній розправі д. Житецького в Київській Старинї; письменство XVIII. в., й із сего, як і з інчих поглядів, ще чекає студиї. На основі таких студий і треба було-б докладно впсьвітити ролю Котляревського, в якій мірі він тільки вів далї розпочату вже справу й о скільки був самостійним інїциятором, що він узяв у своїх попередників і що дав нового. В звязку із сим питаннєм треба буде висьлїдити елєменти мови Котляревського й її витвореннє. Перший елємент, звичайно єсть жива народна українська мова. Треба-б довести, о скільки пильно держав ся Котлярський народної мови, і о скільки самосьвідомо. Чи держав ся він виключно місцевого, полтавського диялєкту, чп не цурав ся лексики сусїдних диялєктів українських. Другим елєментом має бути стара українська книжна мова в різних її прямованнях — славянщини, штукованого язичия й мови більш близької до народної. Вихованець старої української школи, Котляревський виростав під впливом її, й цікаво знати, о скільки відбив ся на мові Котляревського вплив сеї старої книжної мови й ріжних знов таки її елєментів славянщини, польщини, латини, московщинн. Цїкаво знати, чи славянїзмн Котляревського були тільки спадком по сїй старій мові, чи Котляревський сам з власної охоти обертав ся до них; славянщина-ж мала таку значну ролю в витворенню нашої літературної мови! Третїм важним елементом мови Котляревського має бути московщина. Московська мова з другої половини XVIII. в. починає розповсюжуватись по Вкраїні, й мова Котляревського прийняла дуже багато московізмів — такі вирази, як «балагурь», «розможжу», «невклюжій», «шутка», «зівнув», «искорчившую ся», «хотїте», «волнах» (2 все з другої пісьнї) побачиш, куди не глянеш; ще те треба мати на увазї, що в новіщих виданнях Котляревського мову таки трохи підправлено, українїзовано; в виданню самого Котляревського (1809) напр. пишеть ся не де, десь, а где гдесь, пишеть ся раз-у-раз но де в пізнїщих виданнях стоїть та, ей замісць їй, раз-у-раз вернется, женется, погонить, наплодить замісць мяких флєксий, і інше подібне. Треба тільки в сих висьлїджуваннях московських елєментів мати на оцї полтавський диялєкт; бо інакше, як то часто в наших фільольоґічпих суперечках трапляєть ся, можна залїчити до займовання лексичний материял з щиро народного обходу, тнм більше, що народна лївобережна мова підупала таки впливови московському з погляду лексики й складнї, й можливо, що трохи такий вплив давав себе знати ще й у минулому вїці. На се треба звернути увагу, щоб довідатись, що брав сам Котляревський просто, безпосередно з московської мови; разом з тим цїкаво-б висьлїдити, як користував ся Котляревський московською мовою — чи се залежало від браку потрібних виразів в єго лєксиконї, чи просто з недбальства. Розправивши сї питання, знайдемо рішенець — в якій мірі близька до народної була мова Котляревського й о скільки сам він змагав ся підійти близче до народної мови й держатись її. Далї треба буде хоч в головних рисах показати долю витвореної Котляревським мови у дальших українських письменників, відміни в мові й тих головних елєментах, які ми зазначили вище, й відносини до сеї мови української громади.
Вияснити питання, в якій мірі мова Котляревського єсть добра українська мова, — се важно, як я вже зазначив, не тільки з погляду історичного, але й публїцистичного. З табору неприхильних до сучасного прямовання українського письменства часто доводить ся чути похвали мові Котляревського, як і декотрих іичих старих письмепників, на докір штукованій, „кованій" мові нових українських авторів. У Котляревського справді не дають себе знати скомпоновані чи то, як кажуть, ковані слова (приглянувшись близче, може й тут прийдеть ся перемінити думку, й се также річ буде важна; натомісць він щедро уживає, де треба, де не треба, московських виразів, а также й славянських; таку методу помічаємо й у інчих старих письменників наших. На наше переконаннє се не було добре й через таку методу мова линяла, втрачувала свій виразний своєнародний характер, ставала блїда, позбувала ся краси й плястичности.8 Тим часом такої методи навязати українським письменникам хотїли-б багато сучасних. Розправа коло витворення й елєментів лїтературної української мови може дати найлїпше рішенець у сїй справі.
На сему докінчимо ми перегляд головнїйших питань, що виникають в студий коло писань Котляревського. Може кому здадуть ся вони часом надто дрібними, мало цїкавими, так що й шкірка за вичинку не стане. Але ми певні, що не так воно. Великому значінню дїяльности Котляревського нїяк не можна заперечити, єго признають усї; навіть Кулїш у ті свої ворожі для Котляревського часи признав, що «з усїми своїми хибами, був він оден з тих небагатьох Українців, що чи просто, чи посередно повели нас ще з тих часів до сучасної нашої самосьвідомости»9. Доки не буде вистудийовано широко й ґрунтовно того повороту в істориї нашої громади, що вяжеть ся з іменем і дїяльностю Котляревського, доти не можна буде вияснити нї розвитку нашого националїзму й взагалї культурно-громадського життя нашого народу за новійші часи, нї рішити докладно багатьох тих питань, які ставить сучасне культурне жпттє української громади. І коли-ж краща доба для того, щоб зробити се, як не столїттє перелицьованої Енеіди, столїтте нового українського письменства і у звязку з ним — українського иационального самопорозуміння.
V.
Столїттє нового українського письменства єсть таке сьвято, що справдї заслугує урочистого сьвятковання, такого сьвятковання, яке-б показало, що українська громада з погляду национальної самосьвідомости й культурного розвитку значно виросла за сї сто літ. Найлїпшою пробою, де-б вона могла показати себе, було-б, на нашу думку, докладне, наукове й артистичне видаинє писань Котляревського.
Не завадить зупинити ся коло сего пляну: ачей теперішнїй поклик наш не пролунає марно. Я проєктував би видапнє писань Котляревського з науково рецензованим текстом, з вариянтами й коментариями, артистичне, оздоблене ілюстрациями до писань, з додатком студий коло писань, що можливо вичерпали-б вище зазначені питання.
Наукова рецензия тексту Котляревського се єсть пильна потреба як для студийовання сего автора, так і з погляду практичного. З того часу, як на писання вийшла „авторська давність" і вони підлегли «книгарській оргії», дуже треба-б мати нормальний, перевірений добре текст, що мав би бути зразком для звичайних, дешевих видань. Енеіда дуже багата на вариянти, я перевірив наприклад «виправлене виданнє самого Котляревського 1809 р. з виданнєм 1876 р. й у перших піснях знайшов кілька доволі цїкавих перемін; на зразок наведу кілька (в сучасній правописї) так, наприклад, з самого початку в вид. 1876 стоїть:
Еней болячка був Юнонї, .
Як жорна серце їй давив,
Бо був тугійший від супонї,
Нї в чім Юнони не просив, (с. 2.)
в виданню 1809:
Еней був тяжко не по сердцю
Юнонї, все її гнівив;
Здававсь гірчійший їй од перцю, (с. 8.)
або в вид. 1876 р.:
Нептун дочувсь в скляних будинках,
Що пробї закричав Еней;
Він в жінчиних метнувсь патинках,
Мов кіт од сала до дверей, (с. 5.)
в виданню 1809 може й краще:
Нептун іздавна був драпічка,
Почув Енеїв голосок,
Шатнув ся зараз із запічка,
Півкопи для єго кусок!... (с. 10.)
Або ще, в виданню 1876 р.:
Ішов, ішов, що аж із чуба
В три ряди капав піт на ніс. (с. 63.)
натомісць в старому виданню важкі москвітизми:
Ішов, ішов, аж з русих кудрів. (З пісня с. 4.)
В четвертій піснї поправлено історичну помилку:
Як Муромець Ілля гуляє,
Як бє Варяг і проганяє, (с. 14.)
в старому виданню, в новому-ж натомісць:
Як бє Половцїв, проганяє, (с. 133.)
Єсть багато відмін і в лїтерах. Як казав я й вище, пізнїщі видання значно українізовані. Се теж варто уваги.
Коментарий мав би бути двоїстий: лєксикальний — бо Котляревський багато уживає жарґонних слів тогочасної Полтавщини, що не вживають ся, бодай по інчих українських краях, тепер цїлком, — і історичний. Малюючи український побут минулого віку, писання Котляревського містять в собі багато згадок, натякань на такі речи, що давно минулі й рядовому, а часом і передовому читачу мало відомі або й зовсїм не зрозумілі; почавши від таких речий, як деякі причандали тогочасното заможного побуту (побут сїльский з того часу не перемінив ся) і до термінів старого урядового устрою, деяких давноминулих обставин громадського й економічного життя, від яких небудь дульєтів і охвотів, линських скатертин, піярських граматок, волів, що гонено до Шленська, й Греків, що возили риж та маслини, і до ріжних возних, підсудків, карвасарів — все оте вимагає докладних коментариїв і не для самого тільки неосьвіченого читача. Для людий не дуже знаємих з клясичною мітольоґією й змістом правдивої Вірґілієвої Еиеіди — а таких зиайдеть ся не мало, добре було-б доложити й такі коментариї, що рівняли, би текст нашої Еиеіди з змістом первотвору й обясняли властивий характер і значіннє пародированих дїєвих осіб — без сего й гумор Котляревського часто зостанеть ся незрозумілим. Взагалї в обясненню треба мати на оцї ті дуже різномасті верстви, в яких обертають ся писання Котляревського: не кажу се властиве про те юбілейне виданнє, про яке зняв я тут річ, а про менчі популярні видання, що разом з тим, на підставі сего edition major мали-б бути видані для ширших кругів громадських; хоч звичайно треба-б поклопотатись про те, щоб і ота edition major була можливо більше розновсюжена.
Що до ілюстрациї, то проєктуючи їх, я зовсїм добре знаю, що се річ не легенька. Не кажу про Чарівника та Наталку — ілюструвати їх не трудно (застерегаю одначе від шаржа що до Чарівника), але рисунки до Енеідп добре зробити, на мою думку, чи не труднїйше може, як до чого іншого. Се залежить від того, що головний тон Енеїди, можна сказати, не видержаний стало, й головні діячі также не мають здебільшого сталого характеру. Еней, наприклад, виступає то розумним, порядним ватажком, добрим товаришем своєї ватаги, то бундючним нїкчемним полупанком в того панства, що вилупилось за часи Котляревського, добрим тільки на випивку; він хоробрий, поважний проводир, то розпустний гульвіса, що лає на всї заставки своїх батьків; подібні неконсеквентности кидають ся в вічи і що до характеристик і поводження інчих осіб, як Дідона, Латин і ін. Енеіда єсть збір окремих малюнків, доволї слабко зшитих до купи; щоб пришити зайвий малюнок, гумористичний пасаж, кинути зайву приказку, Котляревський легко відбиваєть ся, збочує від зазначеного характеру, розпочатої схеми. Се й зрозуміти легко, єго мета перекривити клясичну мітольоґію й разом змалювати сучасну Україну; фабула не має для него значіння, се тільки форма, в яку можна вкладати все, що могло відносити ся до властивої мети. Невідома може для самого Котляревського друга мета, змальованнє українського побуту, бере гору над першою, справдї мабуть початковою метою єго утвору; не що як се й здобуло єму невмирущу цїкавість. Основний тон Енеіди се, щоб так сказати, теплий гумор; автор з замилованнєм малює сучасну Україну, посьміх єго не злий, а привітливий, навіть з злих прояв усьміхаєть ся як звичайно Українець, без злоби. Але тон сей не витриманий у него стало; раз-по-раз він збиваєть ся на карикатуру, або незграбні тривіяльности. Суворі для Котляревського критики, як менї здаєть ся, з того й виходили, що не звернувши досить уваги на загальний тон поеми, ображали ся сими збоченнями автора.
Певне, що маляру, який хотїв би малювати Енеіду, нема чого збочувати за Котляревським, жадним побитом не треба єму бути карикатуристом. Своїми ілюстрациями має він коментувати те, що єсть доброго, по сей час живучого в Енеіді — картини побуту українського в кінцї минулого віку, писані рукою великого артиста. Де Котляревський не ухиляєть ся в карикатуру, де не веде, що также іноді трапляєгь ся за ним, по вивчепій шабльонї доволї банальні картини пародийні, там раз-у-раз дає він, часом в кілька словах, чудові малюнки, що перейняті незвичайним гумором і трохи не дишуть своєю реальною правдою. Тут артиста знайде собі багатої здобичи; най тільки перейметь ся він тим же чудовим реалїзмом, тою-ж теплою вдачею й легким, незлобним гумором. Такі сцени, наприклад, як зустріч поважної пані Дідони з «ватагою-гольтянок» Троянцїв, тих бурлаків, що ходили колись на Дін на зарібки, на рибу на лиман або що (с. 9—10 вид. 1876 р.), весела гульня у Дідони, з скоками і танцями, з молодецьким гоцаком (с. 13); парастасні столи у „благородної старшини“ пана Енея з кумпанїєю, сьпіви школярів, сьлїпцї з кобзами, перебийцї й „литвини“ з ведмедем (с. 43), бучний виїзд панї сотнички Венери (с. 55), шкода латиньщиків з субітками и тройчатками (с. 130); авдиєнция у Латина , якого небудь заможного військового товариша, що ще не вкусив фруктів московської або західної культури й живе «на старосьвіцькому» (с. 134), «нахід» дворні і підданих пані царської няньки, сцена звичайних тодї сусїдських наїздів або находів (с. 149), серия картинок з козацького обиходу — клясична картина полків у строю («так вічній памяти бувало» с. 157), збори козаків до війска («бояри вмиг скомпонували» с. 156) полки на походї (с. 165) — подобні сцени так і просять олівця.
Що до наукових студий коло писань Котляревського і в звязку з тим — коло родоводу нової української літератури, то я в горі зазначив коротку проґраму, на яку-б бодай мали відповісти такі студиї; до сего можу додати, що при виданню писань Котляревського добре було-б доложити начерк українського громадського побуту, як він змальований в писаннях Котляревського, й порівнаннє Енеіди, яко пародиї з інчими пародиями подібними (сего писання помалу дотикались, особливо в розправі д. Н. М. В., але не заходились коло него докладнїйше).
Певне, що всю ту справу має виконати не оден чоловік; для сего треба працї цїлого гурту людий, що подїлили-б межи собою роботу згідно з своїми специяльностями. Така збірна робота могла-б краще від усего показати культурні сили української громади. Істориків України взагалї й близче Гетьманщини, істориків українського письменства, фільольоґів у нас не бракує, й вони manu coniuncta змогли-б добре виконати таку роботу; єсть і артистичні сили; знайшлись би мабуть при охотї материяльні засоби для видання.
Правда, ще за півстолїття до Котляревського помічено було, що, в нас „не в оден гуж тягнуть", український роздрат пішов в приказки яко национальна ознака, і оден з сучасних Українців доводив менї, що в нас тільки такий плян, тільки такий гурт може бути сталим і згідливим, що складаєть ся з одного чоловіка; але на столїттю нашого нового культурного життя треба було-б показати, що сї сто лїт не прошли в нас марно й громада наша придбала за сей час троха культурного виховання.
1 Про пропажу паперів Котляревського див. замітку Горленка в Київ Стар. 1883. V. с. 146.
2 Не можу здержати ся, щоб не зауважити при сїй нагодї, що взагалї наші земляки дуже скупо й лїниво дїлять ся. з громадою споминками діро своїх славних сучасників. Через те ми так мало знаємо навіть про головнїщих заступників нашого письменства. Тимчасом як напр. московська мемуарна лїтература так широко розвилась останнїми часами, навіть що до другорядних і третєрядних дїячів, в нас вона майже зовсїм не істнує, виключивши хиба Шевченка. Справдї, що ми напр. маємо про Гулака, Квітку, Костомарова? А скільки в пас таких, одначе поважних письменників, що про їх ми знаємо те тільки, що самі вони повідали за себе в своїх писаннях?
3 Студиї коло істориї книжного слова й просьвіти Гетьманщини в останнїй працї д. Житецького (Мысли, о народпыхь думахь гл 2 і 3) ще раз виразно показують, як багато цъкавого, важного було в культурнім життю минулого віку, й як ми мало эго знаємо.
4 Петербурська часопись „Новь“ 1885 р. кн. 4 і 5.
5 Основа 1861. І. с. 247.
6 Основа 1861. ІІ. с. 174.
7 Хата вид. 2, с XVII., Основа 1861, І. с, 262.
8 Отже треба з сего погляду бодай дуже обмежати думку про „благотворний вплив московської мови на виробленнє української мови и її чистість, що знаходимо хоч би й у д. Дашкевича (с. 72, 80), як не зовсїм відкинути.
9 Основа 1861, І. с. 262.
