13.08.2018

Іван Котляревський

Іван Котляревський. Енеїда. Частина п'ята

Біда не по дерев’ях ходить,
І хто ж її не скуштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас – судьби устав!
Еней в біді, як птичка в клітці;
Запутався, мов рибка в сітці;
Терявся в думах молодець.
Ввесь світ, здавалось, зговорився.
Ввесь мир на його напустився,
Щоб розорить його вкінець.

Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В ній бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа.
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала;
К олимпським руки протягав.
Надеждою хоть підкреплявся,
Но переміни він боявся,
І дух його ізнемогав.

Ні ніч його не вгамовала.
Він о війні все сумовав;
І вся коли ватага спала,
То він по берегу гуляв,
Хоть з горя сильно ізнемігся;
Мов простий, на піску улігся,
Та думка спати не дала.
Скажіть! тогді чи дуже спиться
Як доля против нас яриться
І як для нас фортуна зла?

О сон! з тобою забуваєм
Все горе і свою напасть;
Чрез тебе сили набираем,
Без тебе ж мусили б пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утішаєш,
Злодіїв снищами страшиш;
Влюблених ти докупи зводиш,
Злі замисли к добру приводиш
Пропав – од кого ти біжиш.

Енея мислі турбовали,
Но сон таки своє бере;
Тілесні сили в кім охляли,
В тім дух не швидко, та замре.
Еней заснув і бачить снище:
Пред ним стоїть старий дідище
Обшитий ввесь очеретом;
Він був собі ковтуноватий,
Сідий, в космах і пелехатий,
Зігнувсь, підпершися ціпком.

«Венерин сину! не жахайся, –
Дід очеретяний сказав, –
І в смуток дуже не вдавайся,
Ти гіршії біди видав;
Війни кривавой не страшися,
А на олимпських положися,
Вони все злеє оддалять.
А що мої слова до діла,
Лежить свиня під дубом біла
І тридцять білих поросят.

На тім-то берлозі свиноти
Іул построїть Альбу-град,
Як тридесять промчаться годи,
З Юноною як зробить лад.
Єднаково ж сам не плошайся,
З аркадянами побратайся,
Вони латинцям вороги;
Троянців з ними як з’єднаєш,
Тогді і Турна осідлаєш,
Все військо виб’єш до ноги.

Вставай, Енею, годі спати,
Вставай і богу помолись,
Мене ти мусиш также знати:
Я Тибр старий! – ось придивись.
Я тут водою управляю,
Тобі я вірно помагаю,
Я не прочвара, не упир.
Тут будеть град над городами,
Поставлено так між богами…»
Сказавши се, дід в воду нир.

Еней пробуркався, схопився
I духом моторнійший став;
Водою тибрською умився,
Богам молитви прочитав.
Велів два човни знаряжати,
I сухарями запасати,
І воїнів туда сажать.
Як млость пішла по всьому тілу:
Свиню уздрів під дубом білу
І тридцять білих поросят.

Звелів їх зараз поколоти
І дать Юноні на обід;
Щоб сею жертвою свиноти
Себе ізбавити од бід.
Потім в човни метнувсь хутенько.
Поплив по Тибру вниз гарненько
К Евандру помочі просить;
Ліси, вода, піски зумились,
Які се два човни пустились
З одвагою по Тибру плить.

Чи довго плив Еней – не знаю,
А до Евандра він доплив;
Евандр, по давньому звичаю,
Тогді для празника курив,
З аркадянами веселився.
Над варенухою трудився,
І хміль в їх головах бродив;
І тілько що човни уздріли,
То всі злякалися без міри,
Один к троянцям підступив.

«Чи по неволі, чи по волі? –
Кричить аркадський їм горлань. –
Родились в небі ви, чи долі?
Чи мир нам везете, чи брань?»
«Троянець я, Еней одважний,
Латинців ворог я присяжний, –
Еней так з човна закричав. –
Іду к Евандру погостити,
На перепутті одпочити,
Евандр цар добрий, я чував».

Евандра син, Паллант вродливий,
К Енею зараз підступив;
Оддав поклон дружелюбивий,
До батька в гості попросив.
Еней з Паллантом обнімався
І в його приязнь засталявся,
Потім до лісу почвалав,
Де гардовав Евандр з попами,
Зо старшиною і панами,
Еней Евандрові сказав:

«Хоть ти і грек, та цар правдивий.
Тобі латинці вороги;
Я твій товариш буду щирий
Латинці і мені враги.
Тепер тебе я суплікую
Мою уважить долю злую
І постояти за троян.
Я кошовий Еней троянець,
Скитаюсь по миру, мов ланець,
По всім товчуся берегам.

Прийшов до тебе на одвагу,
Не думавши, як приймеш ти;
Чи буду пити мед, чи брагу?
Чи будем ми собі брати?
Скажи, і руку на – в завдаток,
Котора, бач, не трусить схваток
І самих злійших нам врагів.
Я маю храбрую дружину,
Терпівших гіркую годину
Од злих людей і од богів.

Мені найбільше доїдає
Рутульський Турн, собачий син;
І лиш гляди, то і влучає,
Щоб згамкати мене, як блин.
Так лучше в сажівці втоплюся
І лучше очкуром вдавлюся,
Ніж Турнові я покорюсь.
Фортуна не в його кишені;
Турн побува у мене в жмені;
Дай поміч! – я з ним потягнусь».

Евандр мовчав і прислухався,
Слова Енеєви ковтав;
То ус крутив, то осміхався,
Енеєві одвіт сей дав:
«Еней Анхизович, сідайте,
Турбації не заживайте,
Бог милостив для грішних всіх;
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіянту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.

Не поцурайтесь хліба-солі,
Борщу скоштуйте, галушок;
Годуйтесь, кушайте доволі,
А там з труда до подушок.
А завтра, як начне світати,
Готово військо виступати,
Куди ви скажете, в поход;
За мной не буде остановки;
Я з вами не роблю умовки,
Люблю я дуже ваш народ».

Готова страва вся стояла,
Спішили всі за стіл сідать;
Хоть деяка позастивала,
Що мусили підогрівать.
Просілне з ушками, з грінками
І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав;
Ягни і до софорку кури,
Печені разної три гури,
Багацько ласих тож потрав.

Де їсться смачно, там і п’ється.
Од земляків я так чував;
На ласеє куток найдеться,
Еней з своїми не дрімав.
І, правда, гості доказали,
Що жить вони на світі знали:
Пили за жизнь – за упокой;
Пили здоров’я батька з сином,
І голь-голь-голь, мов клин за клином,
Кричать заставив на розстрой.

Троянці п’яні розбрехались
І чванилися без пуття.
З аркадянками женихались,
Хто так, а хто і не шутя.
Евандр точив гостям розкази,
Хвалив Іраклови прокази,
Як злого Кака він убив;
Якії Как робив розбої,
І що для радости такої
Евандр і празник учредив.

Всі к ночі так перепилися,
Держались ледве на ногах;
І на ніч в город поплелися,
Які іти були в силах.
Еней в керею замотався,
На задвірку хропти уклався,
Евандр же в хату рачки ліз;
І там, під прилавком зігнувшись
І цупко в бурку завернувшись,
Захріп старий во ввесь свій ніс.

Як ніч покрила пеленою
Тверезих, п’яних – всіх людей,
Як хріп Еней до перепою,
Забувши о біді своєй,
Венера без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла;
Вона тайком к Вулкану кралась,
Неначе з ним і не вінчалась,
Мов жінкой не його була.

А все то хитрость єсть жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнійшою щоб буть.
Венера пазуху порвала
І так себе підперезала,
Що вся на виставці була;
Косинку нарошно згубила,
Груднину так собі одкрила,
Що всякого б з ума звела.

Вулкан-коваль тогді трудився,
Зевесу блискавку ковав.
Уздрів Венеру, затрусився,
Із рук і молоток упав.
Венера зараз одгадала,
Що в добрий час сюди попала,
Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,
Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб – і світ померк.

Уже Вулкан розм’як, як кваша,
Венера те собі на ус;
За діло, ну! – бере, бач, наша!
Тепер під його підоб’юсь:
«Вулкасю милий, уродливий!
Мій друже вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене?»
«Люблю, люблю, божусь кліщами,
Ковадлом, молотом, міхами,
Все рад робити для тебе».

І прилабузнивсь до Киприди,
Як до просителя писець.
Їй корчив разні милі види,
Щоби достать собі ралець.
Венера зачала благати
І за Енеєчка прохати,
Вулкан йому щоб допоміг:
Енеєві зробив би збрую
Із сталі, міді – золотую,
Такую, щоб ніхто не зміг.

«Для тебе? – ох, моя ти плітко!
Вулкан задихавшись сказав. –
Зроблю не збрую, чудо рідко,
Ніхто якого не видав;
Палаш, шишак, панцир зо щитом,
Все буде золотом покрито,
Як тульськії кабатирки;
Насічка з черню, з образками,
І з кунштиками, і з словами,
Скрізь будуть брязкальця, дзвінки».

А що ж, не так тепер буває
Проміж жінками і у нас?
Коли чого просити має,
То добрий одгадає час
І к чоловіку пригніздиться,
Прищулиться, приголубиться,
Цілує, гладить, лескотить,
І всі сустави розшрубує,
І мізком так завередує,
Що сей для жінки все творить.

Венера, в облако обвившись,
Махнула в Пафос оддихать,
Од всіх в світелці зачинившись.
Себе там стала розглядать.
Краси пом’яті розправляла,
В волоссі кудрі завивала,
Ну пятна водами мочить.
Венера, як правдива мати,
Для сина рада все оддати,
З Вулканом рада в кузні жить.

Вулкан, до кузні дочвалавши,
Будить зачав всіх ковалів;
Свинець, залізо, мідь зібравши,
Все гріти зараз ізвелів.
Міхи престрашні надимають,
Огонь великий розпаляють.
Пішов треск, стук од молотів.
Вулкан потіє і трудиться,
Всіх лає, б’є, пужа, яриться,
К роботі приганя майстрів.

І сонце злізло височенько,
Уже час сьомий ранку був;
Уже закушовав смачненько,
Хто добре пінної лигнув;
Уже онагри захрючали,
Ворони, горобці кричали,
Сиділи в лавках крамарі;
Картьожники же спать лягали,
Фіндюрки щоки підправляли,
В суди пішли секретарі.

А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мурдовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
Ніхто не був і світу рад.
Не дуже рано повставали
І льодом очі протирали,
Щоб освіжитись на часок.
Потім взялись за оковиту
І скликали річ посполиту –
Поставить, як іти в поход.

Тут скілько сотень одлічили
Аркадських жвавих парубків
І в ратники їх назначили;
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з хоругвою.
Бунчук і бубни з булавою,
Списів мушкетів, палашів.
На тиждень сала з сухарями.
Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів.

Евандр, Палланта підозвавши,
Такі слова йому сказав:
«Я, рать Енею в поміч давши,
Тебе начальником назвав.
А доки в паці будеш грати?
З дівками день і ніч ганяти
І красти голубів у всіх?
Одважний жид грішить і в школі,
Іди лиш послужи на полі;
Ледащо син – то батьків гріх.

Іди служи, годи Енею,
Він зна воєнне ремесло;
Умом і храбростю своєю
В опрічнеє попав число.
А ви, аркадці, – ви не труси,
Давайте всім і в ніс, і в уси,
Паллант мій ваш єсть атаман.
За його бийтесь, умирайте,
Енеєвих врагів карайте,
Еней мій сват – а ваш гетьман.

А вас, Анхизович, покорно
Прошу Палланта доглядать;
Воно хоть паруб’я, неспорно,
Уміє і склади читать;
Та дурень, молоде, одважне,
В бою як буде необачне,
То може згинуть неборак;
Тогді не буду жить чрез силу,
Живцем полізу я в могилу,
Ізгину, без води мов рак.

Беріте рать, ідіте з богом,
Нехай Зевес вам помага».
Тут частовались за порогом,
Евандр додав такі слова:
«Зайдіть к лидійському народу,
Вони послужать вам в пригоду,
На Турна підуть воювать.
Мезентій їх тіснить, зжимає,
На чинш нікого не пускає,
Готові зараз бунт піднять».

Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодьож лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У инчих милая була.
Тогді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови.
Одна дороже милой – честь!

І так, питейним підкрепившись,
Утерли сльози із очей;
Пішли, марш сумно затрубивши;
Перед же вів сам пан Еней.
Їх первий марш був до байраку,
Прийшовши, стали на биваку;
Еней порядок учредив.
Паллант по армії діжурив,
Трудивсь, всю ніч очей не жмурив;
Еней тож по лісу бродив.

Як в північ самую глухую
Еней лиш тілько мав дрімать,
Побачив хмару золотую,
Свою на хмарі гарну мать.
Венера білолика, красна,
Курносенька, очима ясна
І вся, як з кров’ю молоко;
Духи од себе іспускала
І збрую чудную держала,
Явилась так перед синком.

Сказала: «Милий, на, Енею,
Ту збрую, що ковав Вулкан;
Коли себе устроїш нею,
То струсить Турн, Бова, Полкан;
До збруї що ні доторкнеться,
Все зараз лайнеться і гнеться,
Її і куля не бере;
Устройсь, храбруй, коли, рубайся
І на Зевеса полагайся,
То носа вже ніхто не втре».

Сказавши, аромат пустила:
Васильки, м’яту і амбре;
На хмарі в Пафос покотила.
Еней же збрую і бере,
Її очима пожирає,
На себе панцир натягає,
Палаш до бока прив’язав;
Насилу щит підняв чудесний,
Не легкий був презент небесний;
Еней роботу розглядав:

На щиті, в самій середині,
Під чернь, з насічкой золотой,
Конала муха в павутині,
Павук торкав її ногой.
Поодаль був малий Телешик,
Він плакав і лигав кулешик,
До його кралася змія
Крилатая, з сім’ю главами,
З хвостом в верству, страшна, з рогами,
А звалася Жеретія.

Вокруг же щита на заломах
Найлучші лицарські діла
Були бляховані в персонах
Іскусно, живо, без числа,
Котигорох, Іван-царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма-Дем’ян.
Кощій з прескверною ягою,
І дурень з ступою новою,
І славний лицар Марципан.

Так пан Еней наш знаряжався,
Щоб дружби Турну доказать;
Напасть на ворогів збирався,
Зненацька копоті їм дать.
Но зла Юнона не дрімає,
Навильот умисли всі знає,
Оп’ять Ірисю посила:
Як можна Турна роздрочити,
Против троянців насталити,
Щоб викоренив їх дотла.

Іриса виль, скользнула з неба,
До Турна в північ шусть в намет;
Він дожидавсь тогді вертепа,
Хлистав з нудьги охтирський мед.
К Лависі од любви був в горі,
Топив печаль в питейном морі.
Так в армії колись велось;
Коли влюбився чи програвся,
То пуншту хлись – судьба поправся!
Веселлє в душу і влилось!

«А що? – Ірися щебетала. –
Сидиш без діла і клюєш?
Чи се на тебе лінь напала?
Чи все троянцям оддаєш?
Коту гладкому не до мишки;
Не втне, бачу, Панько Оришки!
Хто б сподівавсь, що Турн бабак?
Тобі не хист з Енеєм биться,
Не хист з Лавинієй любиться,
Ти, бачу, здатний бить собак.

Правдивий воїн не дрімає,
Без просипу же і не п’є;
Мудрує, дума, розглядає,
Такий і ворогів поб’є.
Ну, к чорту! швидче охмеляйся,
Збирать союзних поспішайся,
На нову Трою напади.
Еней в чужих землях блукає,
Дружину в поміч набирає,
Не оплошай тепер: гляди!»

Сказавши, столик ізвалила,
Шкереберть к чорту все пішло:
Пляшки і чарочки побила,
Пропало все, як не було.
Зробився Турн несамовитий,
Ярився, лютовав неситий,
Троянськой крови забажав.
Всі страсти в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись;
«На штурм, на штурм!» – своїм кричав.

Зібрав і кінних, і піхотних
І всіх для битви шиковав;
І розбишак самих одборних
Під кріпость задирать послав.
Два корпуси докупи звівши,
А на зикратого сам сівши,
На штурм їх не веде, а мчить;
Мезап, Галес в другім отряді
Пішли од берега к ограді,
Побить троянців всяк спішить.

Троянці, в кріпости запершись,
Енея ждали вороття;
З нещастям тісно пообтершись,
Біду встрічали мов шутя.
Побачивши ж врагів напори,
У башт прибавили запори
І на валу всі залягли;
В віконця з будок виглядали
І носа вон не виставляли,
Шептались і люльки тягли.

У них поставлено в громаді,
Коли на їх пан Турн напре,
То всім сидіть в своїй ограді,
Нехай же штурмом вал бере.
Троянці так і учинили;
На вал колоддя накотили
І разний приправляли вар;
Олію, дьоготь кип’ятили,
Живицю, оливо топили,
Хто лізтиме, щоб лить на твар.

Турн, в міру к валу приступивши,
Скрізь на зикратому гасав;
В розсипку кінних розпустивши,
Сам як опарений кричав:
«Сюди, трусливиї троянці,
На бой, шкодливиї поганці!
Зарились в землю, мов кроти;
Де ваш Еней – жіночий празник?
Пряде з бабами набалдашник!
Не лепсько виглянуть сюди».

І всі його так підкомандні
Кричали, лаяли троян:
Робили глузи їм досадні,
Гірш нівечили, як циган.
Пускали тучами к ним стріли.
А деякі були так сміли,
Що мали перескочить рів.
Троянці уха затикали,
Рутульців лайки не вважали,
Хоть битись всякий з них готів.

Турн з серця скриготав зубами,
Що в кріпості всі ні гу-гу;
А стін не розіб’єш лобами,
З посилку гнися хоть в дугу.
Злость, кажуть, сатані сестриця.
Хоть, може, се і небилиця,
А я скажу, що, може, й так:
Од злости Турн те компонує,
Мов сатана йому диктує,
Сам чорт заліз в його кабак.

Од злости Турн осатанівши,
Велів багаття розводить,
І військо к берегу привівши,
Казав троянський флот спалить.
Всі принялися за роботу;
(На злеє всякий ма охоту),
Огні помчалися к водам.
Хто жар, хто губку з сірниками,
Хто з головней, хто з фітилями
Погибель мчали кораблям.

Розжеврілось і закурилось,
Блакитне полом’я взвилось;
Од диму сонце закаптилось,
Курище к небу донеслось.
Боги в Олимпі стали чхати;
Турн їм ізвовив тимфи дати,
Богинь напав від чаду дур;
Дим очі їв, лилися сльози,
З нудьги скакали так, як кози;
Зевес сам був, мов винокур.

Венеру ж за душу щипало,
Що з флотом поступили так;
Од жалю серце замирало,
Що сяде син на міль, як рак.
В жалю, в слізах і в гіркім смутку
Богиня сіла в просту будку,
На передку сів Купидон;
Кобила їх везе кривая,
Цибелла де жила старая,
Щоб сій язі оддать поклон.

Цибелла, знають во всіх школах,
Що матір’ю була богів;
Ізмолоду була не промах.
Коли ж як стала без зубів,
То тілько на печі сиділа,
З кулешиком лемішку їла
І не мішалася в діла.
Зевес їй оддавав повагу
І посилав од столу брагу,
Яку Юнона лиш пила.

Венера часто докучала
Зевесу самою бридней,
За те в немилость і попала,
Що нільзя показать очей.
Прийшла Цибеллу умоляти
І мусила їй обіщати
Купити збитню за алтин,
Щоб тілько Зевса умолила,
Вступиться за троян просила,
Щоб флота не лишився син.

Цибелла же була ласуха,
Для збитню рада хоть на все;
До того ж страшна говоруха,
О всякій всячині несе.
Стягли її насилу з печі,
Взяв Купидон к собі на плечі,
В будинки к Зевсу і поніс.
Зевес, свою уздрівши неню,
Убгав ввесь оселедець в жменю,
Насупив брови, зморщив ніс.

Цибелла перше закректала,
А послі кашлять начала,
Потім у пелену смаркала
I дух п’ять раз перевела:
«Сатурнович, змилосердися,
За рідную свою вступися! –
К Зевесу шокала стара. –
Безсмертних смертні не вважають
І тілько що не б’ють, а лають;
Осрамлена моя гора!

Мою ти знаєш гору Іду
І ліс, де з капищем олтар;
За них несу таку обиду,
Якой не терпить твій свинар!
На зруб я продала троянцям,
Твоїм молельщикам, підданцям,
Дубків і сосен строїть флот.
Твої уста судьбам веліли,
Були щоб ідські брусся цілі,
Нетлінниї од рода в род.

Зиркни ж тепер на тибрські води,
Дивись, як кораблі горять! –
Їх палять Турнові уроди,
Тебе і всіх нас кобенять.
Спусти їм – то таке закоють
І власть твою собі присвоють.
І всім дадуть нам киселя;
Спляндрують ліс, розриють Іду;
Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,
Тебе прогонять відсіля».

«Та не турбуйтесь, паніматко! –
Зевес з досадою сказав. –
Провчу я всіх – і буде гладко;
Анахтем вічний – Турн пропав!»
Зиркнув, мигнув, махнув рукою
Над Тибром, чудною рікою,
Всі врозтич кораблі пішли;
Як гуси, в воду поринали,
Із кораблів – сирени стали
І разні пісні підняли.

Рутульське військо і союзне
Дрижало од таких чудес;
Злякалось плем’я все окружне,
Мезап дав драла і Галес.
Пороснули і рутуляни,
Як од дощу в шатер цигани.
А тілько Турн один оставсь.
Утікачів щоб переняти,
Щоб чудо їм розтолковати,
По всіх усюдах сам совавсь.

«Ребятушки! – кричав, – постійте!
Се ж ласка божая для нас;
Одкиньте страх і не робійте,
Прийшлось сказать Енею: пас.
Чого огнем ми не спалили,
То боги все те потопили,
Тепер троянці в западні.
Живцем в землі їх загромадим.
Разком на той світ одпровадим,
Богів се воля! вірте мні».

Великії у страха очі,
Вся рать неслась, хто швидче зміг
Назад вертатись не охочі,
Всі бігли, аж не чули ніг.
Оставшись, Турн один маячив,
Нікого вкруг себе не бачив,
Стьогнув зикратого хлистом;
І шапку на очі насунув,
Во всі лопатки в лагер дунув,
Що коник аж вертів хвостом.

Троянці із-за стін дивились,
Пан Турн як з військом тягу дав;
Перевертням морським чудились,
На добре всяк те толковав.
Но Турнові не довіряли;
Троянці правило се знали:
В війні з врагами не плошай;
Хоть утіка – не все женися;
Хоть мов і трусить – стережися;
Скиксуєш раз – тогді прощай!

Для ночі вдвое калавури
На всіх поставили баштах,
Лихтарні вішали на шнури.
Ходили рунди по валах.
В обозі Турна тихо стало,
І тілько-тілько що блищало
Од слабих, блідних огоньків.
Враги троянські почивали,
Од трусів вилазки не ждали;
Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая – бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок,
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.

«А що, як, викравшись помалу,
Забратися в рутульський стан? –
Шептав Низ в ухо Евріалу. –
То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
Не дриґне ні один ногою,
Хоть всім їм горла переріж.
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж».

«Як? сам? мене оставиш? –
Спитався Низа Евріал. –
Ні! перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду.
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний.
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой».

«Пожди і пальцем в лоб торкнися, –
Товаришеві Низ сказав, –
Не все вперед – назад дивися,
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідности, слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей!

От я, так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох;
Без нені, без отця дитина,
Еней – отець, а неня – бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну,
А пам’ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизни рідна в’яже,
Уб’ють тебе, вона в гріб ляже;
Живи для неї, я прошу».

«Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
А о повинности мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Мені ж зовсім другу твердиш;
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать».

«Іноси!» – Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом-земляком,
І, за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидів тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеться їм приступать.
Як ось ввійшли два парубійки,
У брам змінившися од стійки,
І Низ громаді став казать:

«Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат,
Вони тепер всі сплять повалом.
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь – веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем – і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать».
«Яка ж одвага в смутне врем’я!
Так не пропало наше плем’я?» –
Троянці всі тут заревли;
Одважних стали обнімати,
Їм дяковать і ціловати,
І красовулю піднесли.

Іул, Енеїв як наслідник.
Похвальну рацію сказав;
І свій палаш, що звавсь побідник,
До боку Низа прив’язав.
Для милого же Евріала
Не пожалів того кинжала,
Що батько у Дидони вкрав.
І посулив за їх услугу
Землі, овець і дать по плугу.
В чиновні вивесть обіщав.

Сей Евріал був молоденький,
Так годів з дев’ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослезивсь.
Бо з матір’ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався;
Козак природі покоривсь.

«Іул Енеєвич, не дайте
Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраснини, нападку;
Ви сами мали паніматку,
То в серці маєте і жаль;
Я вам старую поручаю,
За вас охотно умираю», –
Так мовив чулий Евріал.

«Не бійся, добрий Евріале, –
Іул йому сей дав одвіт, –
Ти служиш нам не за пропале,
На смерть несеш за нас живіт.
Твоїм буть братом не стижуся
І неню заступать кленуся,
Тебе собою заплачу:
Пайок, одежу і кватиру,
Пшона, муки, яєць і сиру
По смерть в довольстві назначу».

І так, одважна наша пара
Пустилася в рутульський стан.
На те і місяць вкрила хмара,
І поле вкрив густий туман.
Було се саме опівночі;
Рутульці спали скілько мочі,
Сивуха сну їм піддала;
Роздігшися, порозкладались,
В безпечности не сподівались
Ні од кого ніяка зла.

І часовиї, на мушкетах
Поклавшись, спали на заказ;
Хропли всі п’яні на пікетах,
Тут їх застав послідній час!
Переднюю побивши стражу,
Полізли в стан варити кашу;
Низ тут товаришу сказав:
«Приляж к землі ти для підслуху,
А я задам рутульцям духу,
Гляди, щоб нас хто не спіткав».

Сказавши, першому Раменту
Головку буйную одтяв,
Не дав зробить і тестаменту,
К чортам його навік послав.
Сей на руках знав ворожити,
Кому знав скілько віку жити,
Та не собі він був пророк.
Другим ми часто пророкуєм,
Як знахурі, чуже толкуем,
Собі ж шукаєм циганок.

А послі Ремових він воїв
По одному всіх подушив;
І блюдолизів, ложкомоїв
Впрах, вдребезги перемізжив.
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Ярема,
Що й очі вискочили преч;
Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру одділив од плеч.

Вблизі тут був намет Серрана,
На сього Низ і наскакав;
Він тілько що роздігсь з каптана
І смачно по вечері спав.
Низ шаблею мазнув по пупу,
Зад з головою сплющив вкупу,
Що із Серрана вийшов рак;
Бо голова між ніг вплелася,
А задня вгору піднялася;
Умер фигурно неборак!

І Евріал, як Низ возився,
То не гулявши простояв;
Він также к сонним докосився,
Врагів на той світ одправляв.
Колов і різав без розбору,
І як ніхто не мав з ним спору,
То поравсь, мов в кошарі вовк;
І виборних, і підпомощних,
І простих, і старших вельможних,
Хто ні попавсь, того і товк.

Попався Ретус Евріалу,
Сей не зовсім іще заснув;
Приїхавши од Турна з балу,
Пальонки дома ковтонув,
І тілько-тілько забувався,
Як Евріал к йому підкрався
І просто в рот кинжал уткнув,
І приколов його, як квітку,
Що баби колють на намітку,
Тут Ретус душу ізригнув.

Наш Евріал остервенився.
Забув, що на часок зайшов;
В намет к Мезапу був пустився,
Там, може б, смерть собі найшов;
Но повстрічався з другом Низом,
З запальчивим, як сам, харцизом,
Сей.Евріала удержав.
«Покиньмо кров врагам пускати,
Пора нам відсіль уплітати», –
Низ Евріалові сказав.

Як вовк овець смиренних душить,
Коли в кошару завіта,
Курчатам тхір головки сушить,
Без крику мізок висмокта.
Як, добре врем’я угодивши
І сіркою хлів накуривши,
Без крику крадуть слимаки
Гусей, качок, курей, індиків
У гевалів і амаликів,
Що роблять часто і дяки.

Так наші смілиї вояки
Тут мовча проливали кров;
Од ней краснілися, мов раки,
За честь і к князю за любов.
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,
Там лицар – всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.

Так порався Низ з Евріалом,
Дали рутульцям накарпас;
Земля взялась од крові калом,
Поляк піднявся б по сам пас.
Но наші по крові бродили,
Мов на торгу музик водили,
І убирались на простор:
Щоб швидче поспішить к Енею
Похвастать храбростю своєю
І Турнів розказать задор.

Уже із лагеря щасливо
Убрались наші смільчаки;
Раділо серце не трусливо,
Жвяхтіли мокрі личаки,
Із хмари місяць показався,
І од землі туман піднявся,
Все віщовало добрий путь.
Як ось Волсент гульк із долини
З полком латинської дружини.
Біда! як нашим увильнуть?

Дали якраз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей.

Латинці до лісу слідили
Одважних наших розбишак
І часовими окружили,
Що з лісу не шмигнеш ніяк;
А часть, розсипавшись по лісу,
Піймали одного зарізу,
То Евріала-молодця.
Тогді Низ на вербу збирався,
Як Евріал врагам попався,
Мов між вовків плоха вівця.

Низ – глядь, і бачить Евріала,
Що тішаться ним вороги;
Важка печаль на серце пала.
Кричить к Зевесу: «Помоги!»
Коп’є булатне направляє,
В латинців просто посилає,
Сульмону серце пробива;
Як сніп, на землю повалився,
Не вспів і охнуть, а скривився,
В послідній раз Сульмон зіва.

100

Вслід за коп’єм стрілу пускає
І просто Тагові в висок;
Душа із тіла вилітає,
На жовтий пада труп пісок.
Волсент утратив воїв пару,
Кленеть невидимую кару
І в ярости, як віл, реве:
«За кров Сульмонову і Тага
Умреш, проклята упиряга,
За ними вслід пошлю тебе».

101

І замахнувсь на Евріала,
Щоб знять головку палашем;
Тут храбрість Низова пропала,
І серце стало кулішем.
Біжить, летить, кричить щосили:
«Пеккатум робиш, фратер милий,
Невинному морс задаєш:
Ястультус, лятро, розбишака,
Не квіссімус і гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш».

102

Но замахнувшись, не вдержався,
Волсент головку одчесав;
Головка, мов кавун качався,
Язик невнятно белькотав.
Уста коральні посиніли,
Рум’яні щоки поблідніли,
І білий цвіт в лиці пожовк;
Закрилися і ясні очі,
Покрились тьмою вічной ночі,
Навіки милий глас умовк.

103

Уздрівши Низ труп Евріала,
Од ярости осатанів;
Всіх злостей випустивши жала,
К Волсенту просто полетів.
Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсента докосивсь:
Схватив його за чуб рукою.
Меч в серце засадив другою,
Волсент і духу тут пустивсь.

104

Як іскра, порох запаливши,
Сама з ним вкупі пропада;
Так Низ, Волсентія убивши,
І сам лишився живота;
Бо всі на його і напали,
На смерть звертіли і зім’яли
І голову зняли з плечей.
Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славниї услуги
На вічность памяти своей.

105

Латинці зараз ізробили
Абияк мари із дрючків;
На них Волсента положили
І понесли до земляків.
А буйні голови поклали
В мішок і теж з собой помчали,
Мов пару гарних дубівок.
Но в лагері найшли різниці,
Лежали битих м’яс копиці,
Печінок, легкого, кишок.

106

Як тілько що восток зардівся,
Світилка Фебова взійшла;
То Турн тогді уже наївся,
Опять о битві помишляв.
Велів тривогу бить в клепало,
Щоб військо к бою виступало,
Оддать троянцям з баришком
За зроблену вночі потіху;
Для більшого ж з троянців сміху
Велів взять голови з мішком.

107

Свого ж держася уговору.
Троянці в кріпостн сидять,
Забилися, мов миші в нору,
Лукаву кішку як уздрять.
Но дать отпор були готові
І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить
І нову Трою защищати,
Рутульцям перегону дати
І Турна лютость осрамить.

108

На перву рутулян попитку
Троянці так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,
Од стиду скорчило живіт.
Звелів з досади, гніву, злости,
На глум підняти мертві кости,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть.

109

Троянці зараз одгадали.
Чиї то голови стримлять;
Од жалю сльози попускали,
Таких лишившись паруб’ят.
Об мертвих вість скрізь пронеслася,
Вся рать троянська потряслася,
І душі смутку предались.
Як мати вість таку почула.
То тілько вічно не заснула,
Бо зуби у неї стялись.

110

А одійшовши, в груди билась,
Волосся рвала з голови,
Ревла, щипалася, дрочилась,
Мов ум змішався у вдови:
Побігла з криком вокруг вала
І голову коли пізнала
Свого синочка Евруся,
То на валу і розпласталась,
Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося.

111

I диким голосом завила:
«О сину! світ моїх очей!
Чи я ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?
Щоб ти мене – стару, слабую.
Завівши в землю сю чужую.
На вічний вік осиротив.
Моя ти радість і одрада,
Моя заслона і ограда;
Мене од всіх ти боронив.

112

Тепер до кого прихилюся,
Хто злую долю облегчить?
Куди в біді я притулюся?
Слабу ніхто не приглядить!
Тепер прощайте всі поклони,
Що получала во дні они
Од вдов, дівчат і молодиць;
За дивні брови соболині,
За очі ясні соколині,
Що здатний був до вечерниць.

113

Коли б мені твій труп достати
І тіло білеє обмить,
І з похороном поховати,
До ями з миром проводить.
О боги! як ви допустили,
Щоб і одинчика убили
І настромили на віху
Його козацькую головку;
Десь світ вертиться сей без толку
Що тут дають і добрим тьху.

114

А ви, що Евруся згубили,
Щоб ваш пропав собачий рід!
Щоб ваші ж діти вас побили.
Щоб з потрухом погиб ваш плід!
Ох! Чом не звір я, чом не львиця
Чом не скажена я вовчиця?
Щоб мні рутульців розідрать;
Щоб серце вирвать з требухою.
Умазать морду їх мазкою;
Щоб маслаки їх посмоктать».

115

Сей галас і репетовання
Троян всіх в смуток привело;
Плаксивее з синком прощання
У всіх з очей слізки тягло.
Асканій більше всіх тут хлипав
І губи так собі задрипав,
Що мов на його сап напав.
К старій з поклоном підступивши,
На оберемок ухвативши,
В землянку з валу потаскав.

116

А тут кричать та в труби сурмлять,
Свистять в свистілки, дмуть в роги,
Квилять, брат брата в батька луплять;
В наскок яряться вороги.
Тут ржання кінське з тупотнею,
Там разний гомін з стукотнею,
Скрізь клопіт, халепа, сто лих!
Так в мідні клекотить гарячій,
Так в кабаці кричить піддячий,
Як кажуть, хоть винось святих.

117

Гей, музо, панночко цнотлива,
Ходи до мене погостить!
Будь ласкава, будь не спесива,
Дай поміч мні стишок зложить!
Дай поміч битву описати
І про війну так розказати,
Мов твій язик би говорив.
Ти, кажуть, дівка не бриклива,
Але од старости сварлива;
Прости! я, може, досадив.

118

І в самій речі проступився –
Старою дівчину назвав,
Ніхто з якою не любився,
Ні женихавсь, ні жартовав.
Ох, скілько муз таких на світі!
Во всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас.

119

Рутульці дралися на стіни,
Карабкалися, як жуки.
Турн з ярости дрижав і пінив.
Кричить: «Дружненько, козаки!».
В свою троянці также чергу
В одбої поралися зверху,
Рутульців плющили, як мух.
Пускали колоддя, каміння,
І враже так товкли насіння,
Що у рутульців хляв і дух.

120

Турн, бачивши троян роботу,
Як рать рутульськую трощать,
Як б’ють їх, не жалія поту,
Рутульці, мов в’юни, пищать;
Велів везти зо всіх олійниць,
Де тілько єсть, із воскобійниць,
Як можна швидче тарани.
Якраз і тарани вродились,
І воскобійники явились,
Примчались духом сатани.

121

Приставив тарани до брами,
В ворота зачали гатить;
Одвірки затряслись, мов рами
І снасть од бою вся тріщить.
Турн сили вдвоє прикладає,
І тарани сам направляє,
І браму рушити велить.
Упала!.. Стуком оглушила,
Троян багацько подушила,
Турн в кріпость впертись норовить.

122

Біда троянцям! Що робити?
А муза каже: «Не жахайсь,
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь».
Троянці нап’яли всі жили
Та вмиг пролом і заложили,
І груддю стали боронить;
Рутульці бісом увивались,
Но на пролом не насовались,
А Турн не знав, що і робить.

123

Троянець Геленор одважний
І, як буряк, червоний Лик,
Горлань, верлань, кулачник страшний
І щирий кундель-степовик.
Сим двом безділля – всяке горе,
Здавалось по коліна море,
Потіха ж – голови зривать.
Давно їм в голові роїлось
І, мов на поступки, хотілось
Рутульцям перегону дать.

124

Так Геленор з червоним Ликом,
Роздігшися до сорочок,
Між вештанням, содомом, криком,
Пробралися подуть тичок.
Рутульців добре тасовалиІ од рутульців получали
Квитанцію в своїх долгах.
Лик тілько тим і одличився,
Що як до Турна примостився,
То з’їздив добре по зубах.

125

Но Турн і сам був розбишака
І Лика сплющив в один мах;
Із носа бризнула кабака,
У Турна околів в ногах.
А также пану Геленору
Смертельного дали затьору,
І сей без духу тут оставсь.
Рутульців се возвеселило
І так їх серце ободрило,
Що і негідний скрізь совавсь.

126

Натиснули і напустились,
Рутульці кинулись на вал;
Троянці, як чорти, озлились,
Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки,
Летіли зуби, пухли щоки,
З носів і уст юшила кров:
Хто рачки ліз, а хто простятся,
Хто був шкереберть, хто качався,
Хто бив, хто різав, хто колов.

127

Завзятость всіх опановала,
Тут всякий пінив і яривсь;
Тут лютость всіми управляла
I всякий до надсаду бивсь.
Лигар ударом макогона
Дух випустив із Емфіона,
І сам навіки зуби стяв.
Лутецій б’єть Іліонея,
Циней Арефа, сей Цинея,
Один другого тасовав.

128

Ремул рутульської породи,
Троюродний був Турну сват,
Хвастун і дурень од природи,
Що ні робив, то все не в лад;
І тут начав щосил кричати,
Троянців лаять, укоряти,
Себе і Турна величать:
«Ага! проклятиї поганці,
Недогарки троянські, ланці!
Тепер прийшлось вам погибать

129

Ми вас одучим, супостати,
Морити вдов, дурить дівок;
Чужії землі однімати
І шкодити чужий садок.
Давайте вашого гульвісу,
Я вмиг його одправлю к бісу,
І вас подавимо, як мух;
Чого прийшли ви, голодрабці?
Лигать латинськії потапці?
Пождіть – ваш витісним ми дух!».

130

Іул Енеєвич, дочувшись
До безтолкових сих річей,
Як шкурка на огні надувшись,
Злость запалала із очей,
Вхопив камінчик – прицілився,
Зажмурив око – приложився
І Ремула по лобу хвись!
Хвастун бездушний повалився,
Іул сердешно взвеселився,
А у троян дух ожививсь.

131

Пішли кулачні накарпаси,
В виски і в зуби стусани;
Полізли тельбухи, ковбаси,
Всі пінили, як кабани.
Всі роз’ярились через міру;
По-сербськи величали віру;
Хто чим попав, то тим локшив.
Піднявся писк, стогнання, охи,
Враг на врага скакав, мов блохи,
Кусався, гриз, щипав, душив.

132

Служили у троян два брати,
Із них був всякий Голіаф;
Широкоплечий і мордатий,
І по вівці цілком глитав.
Один дражнився Битіасом
Із Кочубейським він Тарасом
Коли б заввишки не рівнявсь;
Другий же брат Пандаром звався
І вищий од верстви здавався,
Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь.

133

Два брати, грізні ісполини,
В бою стояли у ворот,
Дрючки держалн з берестини
І боронили в кріпость вход.
Вони к землі поприсідали,
Троянці ж в город одступали,
К собі манули рутулян.
Рутульці зрять – навстяж ворота,
Прожогом в кріпость вся піхота
Спішить насісти на троян.

134

Но хто лиш в город показався,
Того в яєшню і поб’ють;
Битіас з братом управлявся,
Безщадно кров рутульську ллють.
Рутульці з криком в город пруться.
Як од серпа колосся жнуться.
Як над пашней хурчать ціпи,
Так ісполинськії дрючини
Мозчили голови і спини,
І всіх молотять, мов снопи.

135

Побачив Турн таку проруху,
Од злости ввесь осатанів;
Здригнувсь, мов випив чепуруху,
К своїм на поміч полетів.
Як тілько в кріпость протаскався,
Тузити зараз і принявся,
Хто тілько під руку попавсь:
Убив він з Афідном Мерона
І зо всього побіг розгона,
Де Битіас в крові купавсь.

136

З наскоку тріснув булавою
По в’язах, великан упав;
Об землю вдаривсь головою
І кріпость всю поколихав.
Реветь і душу іспускаєть
І воздух грімом наполняєть;
На всіх напав великий страх!
Не спас ні рост, ні сила многа,
Пропав Битіас, мов стонога;
І ісполин єсть черв і прах.

137

Пандар погибель бачив брата,
Злякався, звомпив, замішавсь
І од рутульська стратилата
Якмога швидче убиравсь.
Проміж оселею хилявся,
Тини переступав, ховався,
І щоб од Турна увильнуть,
Ворота зачинив у брами
І завалив їх колоддями,
Хотів од бою оддохнуть.

138

Но як же сильно удивився,
Як Турна в кріпости уздрів;
Тогді із нужди прибодрився
І злостию ввесь закипів.
«Ага! ти, шибеник, попався,
Без зву к нам в гості нав’язався, –
Пандар до Турна закричав. –
Пожди, от зараз почастую,
Із тебе виб’ю душу злую,
До сього часу храбровав!»

139

«Ану, прилізь! – Турн одвічає, –
Келебердянськая верства!
Як б’ю я – брат твій теє знає,
Ходи, тобі вкручу хвоста».
Тут Пандар камінь піднімає
І в Турна зо всіх жил пускає,
Нирнув би Турн навіки в ад!
Но де Юнона ні взялася
І перед Турном розп’ялася,
Попав богиню камнем в лад.

140

Незриму чує Турн заслону,
Бодриться, скачеть на врага.
На поміч призива Юнону,
Пандара по лобу стьога,
І вовся з ніг його зшибає,
До мізку череп розбиває;
Пропав і другий великан!
Така потеря устрашила
І серце бодреє смутила
У самих храбрійших троян.

141

Удачею Турн ободрився,
По всіх усюдах смерть носив;
Як кнур свиріпий, роз’ярився
І без пощади всіх косив.
Розсік надвоє Філариса,
В яєшню розтоптав Галиса,
Крифею голову одтяв;
Щолкав в виски, штурхав під боки
І самиї кулачні доки
Ховались, хто куди попав.

142

Троянці злеє умишляють,
Щоб преч із кріпостн втікать;
Своє лахміття забирають.
Куди удасться тягу дать.
Но їх обозний генеральний
Над всіми остававсь начальний,
Серест вельможний обізвавсь:
«Куди? – вам сорома немає!
Хто чув? Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!

143

Один паливода ярує,
А вас тут стілько, боїтесь;
В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояне?
Що ми шатерники-цигане,
Що ми трусливійші жидів.
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славнійших дідів.

144

Зберіться, Турна окружіте,
Не сто раз можна умирать;
Гуртом, гуртом його напріте,
Од вас він мусить пропадать».
Агу! Троянці схаменулись,
Та всі до Турна і сунулись;
Пан Турн тут на слизьку попав!
Виляв, хитрив і увивався,
І тілько к Тибру що добрався.
То в воду стриб – пустився вплав.

Примітки

5. 6. Пред ним стоїть старий дідище. В образі ста рого «очеретяного діда» Котляревський зображує Тіберіна – бога річки Тібра.

7. 2 Іул построїть Альбу-град. Іул (Асканій) – син Енея, що нібито заснував місто Альба Лонга в центральній Італії. Це місто було найбільшим латинським центром до заснування Риму.

7. 6. З аркадянами побратайся. Тут йдеться про аркадян. жителів Аркадії (південна частина Греції), що разом зі своїм царем Евандром переселились в Італію й осіли в Лаціумі, поблизу того місця, де пізніше було засновано Рим. У війні з латинцями та рутулами Евандр виступав на боці Енеєвого війська

13. 1. Евандра син, Паллант вродливий. Паллант – син Евандра. італійський герой, виступав на боці Енея і загинув у єдиноборстві з Турном.

13. 6. І в його приязнь засталянся. Засталятися – заискивать. К. Запобігати ласки.

13. 8. Де гардовав Евандр з попами. Гардовать – гулять. К.

14. 5 Тепер тебе я суплікую. Суплікувати – просити.

16. 5. Так лучше в Сажівці втоплюся. Сажівка – бассейн у источника. К.

17. 6. Турбації не заживайте. Турбації не заживайте – не беспокойтесь. К.

19. 5. Просілне з ушками, з грінками. Просілне – с засолом. К.

19. 7. Телячий лизень тут лежав. Лизень – язык бычий. К.

19. 8 Ягни і до софорку кури. Ягни – род кушанья, из греч. А. Софорок, до софорку – с фаршем. К.

19. 9. Печені разно! три гури. Три гури – три гори, багато.

21. 6. Хвалив Iраклови прокази. Йдеться про Іракла (Геркулеса, Геракла), який вбив страховисько Кака, що вкрав у нього кілька корів. На місці цього подвигу, поблизу міста Паллантей, Евандр поставив жертовник на честь Геркулеса.

22. 5. Еней в керею замотався. Керея – род епанчи. К. Стародавній чоловічий плащ.

27. 1. І прилабузивсь до Киприди. Кіпріда – друге ім’я Венери за назвою острова Кіпр, на який, за легендою, вийшла народжена з морської піни богиня

28. 5. Палаш, шишак, панцир зо щитом. Шишак – металевий шлем з вістрям.

28. 7. Як тульськії кабатирки. Кабатирка – табакерка.

28. 9. І з кунштиками, і з словами. Кунштик – картинка. К.

29. 8. І всі сустави розшрубує. Розшрубить – развинтить. К.

30. 2. Махнула в Пафос оддихать. Пафос – місто на острові Кіпр, де знаходився храм Венери.

32. 5. Уже онагри захрючали. Онагр – осел. У Котляревського помилково вжито у значенні свині (Онагр – кабан. К.).

32. 9. Фіндюрки щоки підправляли. Фіндюрка – потаскуха. К

33. 9. І скликали річ посполиту. Річ посполита – тут у значенні громада

34. 5. Дали значки їм з хоругвою. Значки – малі прапори у козацьких сотнях. Хоругва – великий прапор у козацькому війську.

35. 5. А доки в паці будем ірати. В паці грати – в бабки гратися.

38. 5. Зайдіть к лидійському народу. Лідія – древня держава на заході Малої Азії.

39. 1. Пішли, розвивши короговку. Корогва, короговка – знамя К.

39. 9. Клейноди, животи, обнови. Клейноди – коштовність, атрибути влади, регалії.

43. 2. Васильки, мяту і амбре. Амбре – тут: найкоштовніші пахощі, «божественні» пахощі.

44. 5. Поодаль був малий Телешик. Телешик (Телесик) – герой української народної казки.

44. 10. А звалася Жеретія. Жеретія – казкова змія, що лазила по деревах.

45. 5 – 6. Котигорох, Іван – царевич, Кухарчич, Сучич і Налетич. Персонажі народних казок.

45. 7. Услужливий Кузьма-Дем’ян. Кузьма-Дем’ян – Косма і Даміан (III ст. до н. е.), легендарні лікарі-брати, які безкоштовно лікували бідних.

45. 10. І славний лицар Марципан. Марципан – герой однієї з рицарських повістей, популярних у Росії в XVII ст.

46. 4. Зненацька копоті їм дать. Дати копоті – нагнати страху, нолякати.

51. 6 А на зикратого сам сівши. Зикратий – білобокий.

54. 9. Пряде з бабами набалдашник. Набалдашник – накриття на балдахін.

58. 6. Турн їм ізволив тимфи дати. Тимфа – род шутки, когда сонному пускают дым в нос. К. Жарт, поширений серед бурсаків: сонному закладали в ніс паперову дудочку з запаленою бавовною.

59. 9. Цибелла де жила старая. Цібелла (Кібелла) – антична богиня, мати Юпітера, Юнони, Нептуна та інших богів, дружина Сатурна, що правив богами і людьми до Юпітера.

63. 7. К Зевесу шокала стара. Шокати – шамкати.

64. 1. Мою ти знаєш гору Іду. їда – гора на острові Кріт, де був поширений культ Цібелли.

64. 2. І ліс, де з капищем олтар. Капище – язичеський храм.

70. 10. Скиксуєш раз – тогді прощай. Скиксувати – проґавити.

71. 4. Ходили рунди по валах. Рунд – невелика група нижніх чинів, що перевіряли вартові пости.

72. 2. Стояли Евріал і Низ. Евріал і Низ – герої «Енеїди» Вергілія, що прославилися відвагою, хоробрістю і самовідданою дружбою.

74. 8. Мій батько був сердюк опрічний. Сердюк – род воинов малороссийских. К. Козак з гетьманської гвардії.

78. 1. «І носи!» – Низ сказав, обнявшись. Іноси – ладно, согласен. К.

80. 10. І красовулю піднесли. Красовуля – большая рюмка. К.

87. 1. Сказавши, першому Раменту. Рамент – в «Енеїді» Вергілія цар, а також жрець, який умів ворожити; улюбленець Турна.

87. 3. Не дав зробить і тестаменту. Тестамент – духовний заповіт.

88. 1. А послі Ремових він воїв. Рем – герой «Енеїди» Вергілія. В наступних строфах неодноразово будуть зустрічатися імена героїв поеми Вергілія – Серран , Ретус, Волсент, Сульмон, Таг та інші, які у примітки не виносяться.

88. 6. Потиснув, мов Хому Ярема. Хома і Ярема – улюблені персонажі народних жартівливих творів.

91. 4. Пальонки дома ковтонув. Пальонка – водка. К.

93. 7. Без крику крадуть слимаки. Слимак – монашеский слуга. К.

93. 9. У гевалів і амаликів. Амалік – за біблією, родоначальник племені амалікитян, яке ворогувало з євреями. Гевал – назва народності арабського походження – гевалітян, яка також ворогувала з Ізраїлем. Звідси – ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих» Причому «гевал» уживали в зневажливому значенні.

95. 2. Дали рутульцям накарпас. Накарпас – таска. потасовка. К. Дати накарпас – дати прочухана

96. 4. Жвяхтіли мокрі личаки. Жвяхтать – чваркать. К. Личак – лапоть. К.

100. 9. Умреш, проклята упиряга. Упир – урод, колдун. К.

107. 6. Пеккатум робиш, фратер милий і далі. Перед нами знову приклад макаронічної мови. Слова Низа слід розуміти так:

Гріх робиш, брате милий,
Невинному смерть задаєш.
Я дурний, злодій, розбишака,
Найбільший негідник і гайдамака.

705. 7. Мов пару гарних дубівок. Дубівка – род дыни. К.

110. 9. Кричала, ґедзалась, качалась. Ґедзатись – метаться в исступлении по земле. К.

118. 10. Старих нехай брика Пегас. Пегас – у греків міфічний крилатий кінь, який приносив Зевсу грім і блискавку. Від удару копита цього коня забило джерело Іппокрена, що надихало поетів; осідлати Пегаса – стати поетом.

123. 3. Горлань, верлань, кулачник страшний. Верлань – крикун. К.

123. 4. І щирий кундель-степовик. Кундель – простая косматая собака. К.

124. 4. Пробралися подуть тичок. Тічок – зменшене від «тік». Тут в значенні місця бою. Подути тічок – помірятися силами.

125. 6. Смертельного дали затьору. Затьору дать – бить наповал. К.

129. 9. Лигать латинськіі потапці. Потапці – род окрошки с хлебом. К

131. 6. По-сербськи величали віру. Брудно лаятись.

132. 2. Із них був всякий Голіаф. Голіаф – за біблійною міфологією, велетень, якого вбив з пращі Давид.

132. 6. Із Кочубейським він Тарасом. Тарас – слуга полтавського поміщика Кочубея, близького знайомого Котляревського.

137. 3. І од рутульська стратилата. Стратилат (грец.) – воєначальник, предводитель війська.

139. 2. Келебердянськая верства. Ідіоматичний вислів, який означає «довгов’язий». Келебердз – містечко Полтавського полку.

142. 5. Но їх обозний генеральний. Генеральний обозний – головний начальник артилерії та матеріальної частини в козацькому війську.

Подається за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 151 – 187.

Біографія

Популярні твори

Енеїда

Критика

Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. Євген Нахлік, 2015

Відео

Аудіо

Іван Котляревський. Енеїда. Частина п'ята

Примітки

Читайте также

Аудіокнига «Енеїда»

Аудіокнига «Наталка Полтавка»

Опера «Наталка Полтавка»

Скарби музеїв Полтавщини. Музей Івана Котляревського

Іван Котляревський: шляхи та роздоріжжя культури

Як Котляревський Наполеона розсмішив

Писання І. Котляревського: Енеїда, Наталка Полтавка, Москаль-чарівник, Ода до князя Куракина

Іван Котляревський. Енеїда. Частина четверта

Іван Котляревський. Енеїда. Частина третя

Іван Котляревський. Енеїда. Частина друга

Алюзійний простір «Енеїди» І. Котляревського: колоніальний аспект

Життєпис І. Котляревського в романі Б. Левіна «Веселий мудрець»

Іван Котляревський. Енеїда. Частина перша

Язичницько-християнські аспекти моделювання потойбіччя в «Енеїді» І. Котляревського

Поделиться