Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. «Енеїда». Світова вершина національної адаптації жанру бурлескно-травестійної поеми
Стосунок до римського першотвору та попередніх травестій. Жанр. Хронологія написання і прижиттєвих публікацій. Перше повне видання
Уже своєю назвою («Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная <...>») поема Івана Котляревського відсилає обізнаного читача до першотвору – «Енеїди» римського поета І ст. до Р. X. Публія Вергілія Марона, який нею свідомо розбудовував за давньогрецькими (гомерівськими) зразками національний римський епос. У його незакінченій поемі, що складається з дванадцяти книг, ідеться про діяння благочестивого (побожного) Енея (pius Aeneas), за міфом – троянського героя, сина царя Анхіза та богині Венери, родоначальника римського народу і предка імператорської династії, до якої належав сучасний Вергілієві римський правитель Октавіан, прозваний Августом. Волею богів Еней з уцілілими троянцями залишає зруйновану греками Трою й потрапляє до Італії, де йому судилося заснувати Римську державу. У перших шести книгах рим-ської епопеї розповідається – за взірцем Гомерової «Одіссеї» – про Енеєві мандри, а в інших шістьох – за взірцем «Іліяди» – про війну, що її йому довелося вести в Італії проти одного з місцевих племен. Епопея звеличувала світову великодержавну місію Риму – повновладно правити народами, давати суспільству закони, милувати підкорених і силою приборкувати непокірних, а до того ж утверджувала божественне походження імператорської влади Августа. Та все ж, попри цей римський місіонізм, суть Вергілієвого твору полягає в міфопоетичному осмисленні залежності людського життя од недовідомої трансцендентної долі, у зображенні намагань героя збагнути волю судьби, в усвідомленні неминучості для людини прийняти напередвизначену місію, покладену на неї найвищими силами, у змалюванні в долі Енея та долях інших персонажів утіх і злигоднів людської долі як такої. Сюжет Вергілієвої епопеї побудований на міфологемах викорінення і вкорінення, воєнної поразки й перемоги, втрати предківської землі і здобуття нового життєвого простору, вимушеної еміграції, поневіряння чужиною і вольової натуралізації на здобутих землях.
Український же твір за жанром – це героїчно-комічна поема, в основі якої лежить невідповідність стилю зображеним подіям та персонажам, унаслідок чого виникає пародійно-комічний ефект. У європейських літературах героїчно-комічна поема розвинулася у двох різновидах: у першому високий героїчний сюжет подається низьким стилем, простими словами (так звана травестійна поема), а в другому, навпаки, – високим стилем, характерним для героїчної поеми, описуються низькі простолюдні персонажі та побутові події. Травестійний різновид хронологічно розвинувся значно раніше: його джерела сягають іще грецького комічного епосу «Батрахоміомахія» («Війна мишей і жаб»). Другий же різновид виник на противагу першому: Скароновій поемі «Перелицьований Вергілій» французький поет і теоретик класицизму Ніколя Буало полемічно протиставив свою героїчно-комічну поему «Налой» (1674-1683), у якій зображення дрібної побутової сварки між звичайними людьми – церковним скарбником і півчим – витримано у пишномовному стилі героїчної епопеї. Якщо бурлеск Поля Скарона мав антиаристократичне спрямування, то новий вид бурлеску, що його пропонував Буало, зводився до іронічного насміхання з побуту простолюду.
«Енеїда» Котляревського належить до першого жанрового різновиду: вона становить травестію (перелицьований текст) античної епопеї, що стала її фабульною основою (за тодішньою теоретико-літературною термінологією, травестія, від італ. travestire – перевдягати, є виворотом оригіналу). Травестія може бути переробкою твору з тої самої мови або з чужої. Прикладом першого типу є «Батрахоміомахія» – старогрецька пародія на основні моменти героїчної поеми, репрезентованої «Іліядою» Гомера. Приклади другого типу – інонаціональні травестії «Енеїди» Вергілія або й переробки її попередніх іншомовних травестій.
В українській літературі, як показано в попередньому підрозділі, практика травестування вже існувала до Котляревського, притім, як зазначив Валерій Шевчук,
«Бароко знало два види травестіювання <...>: серйозне та гумористичне. При серйозному на мотиви відомого класичного твору писався новий, хоч сюжетна структура, ба й образи, а часом і стилістика архетипу зберігалися – класичними зразками такої травестії можуть бути “Про блаженного Олексія” Т. Прокоповича <...> або ж том перший “Літопису” С. Величка чи “Купідон, або крилатий амур” І. Ярошевицького. Травестія ж гумористична чи й сатирична, була, на мою думку, реакцією на серйозне травестування, тобто ця літературна поетика по-своєму осмішувалася»1.
Котляревський травестував «Енеїду» в бурлескному стилі (високу тему, героїчний зміст викладено знижено простолюдною тональністю, жартівливою, буфонадною мовою; франц. burlesque, від італ. burlesco, буквально – жартівливий, від burla – жарт). Згідно з жанром травестії, богів та героїв першотвору перевдягнено в українське вбрання, і, хоча місце дії загалом не змінено, їх поміщено в український побут та, по суті, замінено місцевими персонажами з різних станів і верств, зокрема досить часто простолюдними.
До Котляревського Вергілієва поема вже не раз піддавалася бурлескному травестуванню, найвідоміші зразки тих героїчно-комічних поем такі:
- «Перелицьована Енеіда» (1633) італійського поета Джованні Батиста Лаллі, що мала антиязичницький характер і була спрямована на утвердження католицизму:
- «Перелицьований Вергілій» (1648-1653) французького поета Поля Скарона, твір зорієнтований на висміювання римської героїчної епопеї, античних богів та героїв, а водночас насичений елементами соціальної сатири (викликала у французькій літературі близько десятка наслідувань);
- «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» австрійського поета, колишнього єзуїта, відтак франкмасона Алоїза Блюмауера, котра становила сатиру вже на католицьке духівництво, передусім добре знаних йому єзуїтів (написана у 1782-1786 рр., видана у Відні протягом 1782-1788 рр.: перші дві книги -1782, перша частина, що охоплювала чотири книги, – 1784, друга частина – 1785, третя частина – 1788)2.
Травестія Блюмауера була не переробкою Скарона, а самостійним перелицюванням «Енеїди», створеним за його зразком. Свого часу вона набрала значного розголосу, спричинилася до кількох наслідувань у німецькомовних літературах, була перекладена угорською мовою, а 1834 року у Кракові вийшов її польський переклад-переробка3. Такому поширенню Блюмауерової поеми сприяло те, що її було створено в дусі реформ проти світської влади церкви, що їх провадив австрійський імператор Йосиф II як освічений монарх. До 250-річчя від дня народження Алоїза Блюмауера (1755-1798) травестію перевидано у Відні (2005)4, того ж року в Лінці випущено присвячений йому збірник під промовистою назвою «Алоїз Блюмауер, забутий австрійський письменник», а два роки по тому в німецькому місті Бохумі з’явився ще один збірник «Алоїз Блюмауер і його час»5. Ці факти свідчать, що автор травестії залишився непроминальним явищем в історії австрійської літератури, проте не став її класиком.
На основі австрійської антикатолицької травестії, ідеологічно прийнятної для православної Росії, петербурзький літератор Микола Осипов (1751-1799), який знав французьку та німецьку мови і перекладав з них, склав перші чотири частини своєї ірої-комічної поеми «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку», переважно знявши сатиричний елемент, спрямований проти римського духівництва, а отже, масонський характер твору (перші дві частини опубліковано окремим виданням у Петербурзі 1791 року; третю – 1794-го, четверту -1796- го). Про те, що Осипов користувався травестією Блюмауера, свідчить уже хоча б той факт, що перед кожною піснею російського тексту подано її дуже стислий виклад, який повторює такий самий виклад перед відповідною піснею у німецькому тексті. Водночас деякі місця Осипов запозичив безпосередньо з Вергілієвої поеми, через що епізодів у нього вийшло більше, ніж у Блюмауера. Переробку витримано в низькому стилі класицизму, причому піддано осмішуванню не лише пригоди Енея, а й самі основи великодержавної воєнної епопеї, якою була, наприклад, «Россияда» Михайла Хераскова, видана 1779 року (ці твори не вкладалися в одне літературне сприйняття: хто зачитувався «Енейдой», не міг діставати задоволення од читання «Россияды»)6. Створюючи травестійну поему, Осипов спирався на традицію російської класицистичної ірої-комічної (героїчно-комічної) поеми7 другого різновиду (зображення високим стилем простолюдних персонажів та побутових подій), що хронологічно раніше розвинувся в російській літературі – у 60-70-х роках XVIII ст. (твори Василя Майкова, Михайла Чулкова)8, а також на російський прецедент переробки високого сюжету низьким стилем, простолюдними словами та висловами, фольклорними фразеологізмами, зведення епічного стилю до рівня звичайного побутового мовлення (як-от у популярній свого часу жартівливій казковій поемі Іполита Богдановича «Душенька», виданій у Санкт-Петербурзі 1783 року)9. Щоправда, у поемі Майкова «Елисей, или Раздражённый Вакх» (Санкт-Петербург, 1771) було змішано два типи комічних поем, бо в ній, з одного боку, вчинки простолюдних персонажів з міських низів (ямщиків, купців, поліцейських) сміхотворно уподібнювались до дій античних героїв та богів, а з другого – діяли й міфологічні персонажі, подані у зниженому, травестованому насвітленні10. Та, власне, саме «Енейда» Осипова стала першим у російській літературі прикладом перелицьованої комічної поеми в чистому вигляді11.
Блюмауер не закінчив травестії, переробивши тільки дев’ять пісень (книг) Вергілієвої «Енеїди», а Осипов ще менше – сім. По смерті Осипова його травестію повністю дописав Олександр Котельницький (1770-ті рр.-?): п’ята частина вийшла 1802 року, шоста – 1808-го (обидві також у Петербурзі). Котельницький близько йшов за Вергілієвою поемою, лише подекуди виявляючи обізнаність зі Скароном, рідше – деякі збіги з Блюмауером, адже французька травестія закінчується на перелицюванні – та й то неповному – восьмої книги Вергілія, а німецька – дев’ятої12. Очевидно, Котельницький заповзявся завершити травестію Осипова, заручившись вигідним контрактом із видавцем, на що є натяк на початку переспіву дванадцятої книги: «Идем мы по скарронску тракту / Не добровольно – по контракту / <...>, / Раскроем римску “Энеиду”, / Пойдет опять у нас трезвон» [VI, с. 160]. Вважається, що відсутність поетичної фантазії у Котельницького змушувала його по-рабському дотримуватися розвитку епізодів у Вергілієвій «Енеїді», останні пісні якої до того ж менш вдалі, ніж попередні, а загалом обидва тексти – й Осипова, і Котельницького – досить громіздкі й одноманітні13. Російські травестатори надали своїй переробці не ідеологічного, а загальнолюдського моралізаторського характеру (висміювання неуцтва, хамства) та балаганного, корчемного («кабацького») ухилу, цілковито відсутнього у Скарона та Блюмауера (натуралістичні описи гулянок богів та героїв, їх карикатурне зображення, вживання вульгаризмів)14.
Чому саме Вергілієва епопея була найчастіше травестована? Та тому, що вона не лише вивчалася в навчальних закладах, слугувавши посібником для студіювання класичної латини, а й вважалася за ідеальну «національну епопею» і завдяки цьому стала взірцем для численних наслідувань, творення національно-державницьких епосів у європейських літературах порівняно недавнього часу («Лузіяда» Луїша ді Камоенса, «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, «Франсіяда» П’єра де Ронсара, «Генріяда» Вольтера, «Россіяда» Михайла Хераскова та ін.). На противагу цій поважній, надто ж схоластичній традиції з’являлося плебейське бажання осмішити закостенілий канон, отож усупереч національній епопеї – найвищому жанру в генологічній системі XVI-ХVIII століть – виникла травестія. Вдалим об’єктом для травестійних переробок латинська «Енеїда» стала й тому, що в ній наявні зручна сюжетна схема, задана однолінійність образу центрального персонажа, придатні для пародіювання сцени, стильові суперечності (урочистість, трагедійність тону подекуди збивається зниженим зображенням окремих епізодів). До того ж гумористичним осмішуванням окремих вчинків богів Вергілій сам провокував дальше висміювання своїх персонажів.
Простежуючи типологічний ряд травестій Вергілієвої «Енеїди» в європейських літературах, треба мати на увазі, що ці травестії з’являлися різного часу (їх розділяють десятки, а то й сотня-дві років), у різних національних обставинах, на різних етапах суспільного, зокрема літературного, розвитку, з різних причин та з різними авторськими намірами й завданнями (про що вже щойно стисло сказано). Це не синхронний, а діахронний ряд. Кожна з цих травестій відіграла свою роль в історії національного письменства та європейських літератур.
Котляревський читав Вергілієву «Енеїду» в оригіналі ще під час навчання у Катеринославській семінарії у Полтаві (1780-1789), де посилено вивчали латинську мову, піїтику та студіювали твори римських класиків, учили їх напам’ять і вправлялися у перекладах російською мовою та в імітуванні вибраних уривків15. Як семінарист, Котляревський мав би робити окремі російські переклади з «Енеїди». Міг він читати і її російський літературний переклад Василя Петрова: «Еней. Героическая поэма Публия Виргилия Марона. Переведена с латинского г<осподином> Петровим» (Санкт-Петербург, т. 1 – 1781, т. 2 – 1786). У кожному разі, спокусливо було під час семінарських студій скористатися з готового перекладу та й пізніше при нагоді звертатися до нього (звичайно, якщо вдалося його дістати). «Енеїда» Котляревського виявляє деякі (щоправда, не дуже переконливі) сліди його обізнаності з польським перекладом Вергілієвої поеми (про це далі). Можна допустити, що Котляревському як доброму знавцеві французької мови16 міг бути відомий і французький переклад Вергілієвої «Енеїди».
А проте Котляревський написав свою «Енеіду», заглядаючи не так у латинський оригінал чи якийсь переклад, як у російську травестію. Ще Олександр Котляревський, український шляхтич родом із Крюкова біля Кременчука, випускник Полтавської гімназії, у якій навчався протягом 1846-1853 рр., а на той час студент історико-філологічного факультету Московського університету17, у статті «По поводу сочинения г. Данилевского об Основьяненке» (Московские ведомости. – 1856. – № 41. – 5 апреля; під псевдонімом: Скубент Чуприна) висловив думку, що український поет запозичив ідею перелицьованої «Енеїди» в Осипова. Щоправда, небавом у новій замітці «Дополнение к статье. По поводу сочинения г. Данилевского об Основьяненке» (Московские ведомости. – 1856. – № 46; під криптонімом: Ск. Ч.)18 Олександр Котляревський, покликуючись на запевнення якихось обізнаних людей, спростовував своє попереднє твердження, кажучи, що українська «Енеїда» в рукопису дійшла до Осипова, якому й заманулося перекласти її російською мовою й опублікувати під своїм ім’ям, через що Котляревський, роздратований таким «літературним хижацтвом», умістив винуватця поміж грішниками у пеклі як «якусь особу мацапуру» [III, 82]. Та знаємо, що ця «особа мацапура» є авторським натяком на першовидавця української «Енеїди» й до Осипова не стосується. Очевидно, Олександр Котляревський переказав місцеву легенду (додаток до статті написаний, як засвідчує авторське датування, у Кременчуці 15 березня 1856 р.).
Згодом Микола Петров подавав уже як доконаний факт, що Котляревський «написал свою “Энеиду” по образцу пародированной “Энеиды” Осипова и Котельницкого»19. Щоправда, дослідник не навів аргументів для такого твердження, а лише натякнув на них: «Мы имеем основание полагать, что самая идея перелицованной “Энеиды” не принадлежит Котляревскому и заимствована у “Энеиды, вывороченной наизнанку” Осипова и Котельницкого <...>»20.
Уперше на разючих подібностях між російською та українською травестіями акцентував російський письменник Микола Мінський:
«Стоит только бросить беглый взгляд на «Энеиды» Котляревского и Осипова, чтобы убедиться, что один из этих писателей имел перед собою работу другого и пользовался ею: тот же размер (четырехстопный ямб строфами в десять строчек), то же расположение рифм в строфах, та же канва рассказа, тот же колорит, те же подробности, а местами те же слова, выражения и даже целые стихи – все это, несомненно, убеждает нас в том, что мы имеем дело с оригиналом и подражанием. Вопрос лишь в том, кому принадлежит оригинал и кому подражание»21.
Урешті Мінський дійшов висновку, що 1791 року, коли з’явилися друком перші дві частини «Енейды» Осипова,
«Котляревскому было всего 21 год; он был ещё в бурсе, но ни один из его товарищей по бурсе не упоминает, чтобы он уже тогда писал свою “Энеиду”. Принимая же во внимание, что “Энеида” Осипова представляет искаженную копию с переделки Блумауэра, мы приходим к неопровержимому выводу, що первенство по времени принадлежит поэме Осипова, которому, несомненно, подражает Котляревский»22.
Здійснене Мінським порівняння опису обіду, що його влаштувала Дідона, в поемах Блюмауера, Осипова й Котляревського навіч показує, що Осипов ішов за австрійським травестатором, одкинувши сатиру на зажерливість католицького духовенства і запозичивши деякі страви й напої (печеню з цілого бика, паштети й вина) та «приправив своё описание кабацкими словечками», унаслідок чого вийшло «нечто балаганно-стихотворное, не имеющее никакой художественной цели», а «Котляревский, сохранив отчасти бесцельно-смехотворный тон Осипова, придал всему описанню колорит чисто малорусский», завдяки чому «это описание малороссийской пирушки следует назвать образцовым по верности и яркости красок»23. Крім того, виявивши «чувство меры», Котляревський «отбросил, как ненужные, длинные повествования Энея о погибели Трои, удержанные Осиповым в подражание Блумауэру, и вообще сократил много других длиннот»24.
Опісля Іван Стешенко, докладно порівнявши латинський оригінал, травестії Блюмауера, Осипова й Котляревського і знайшовши багато «спільних місць» (текстуальних подібностей) між російською та українською переробками25, переконливо аргументував вплив першої на другу:
«Сильное подражание Осипова Блумауеру, извлечение недостающих у Блумауера мест из Вергилия, наконец, отсутствие в украинской “Энеиде” нескольких песен, имеющихся в русской “Энеиде”, – все это вместе говорит о полной независимости Осипова от Котляревского. <...> Котляревский сильно подражал Осипову, а не наоборот»26.
За посередництва Осипова Котляревський запозичив ряд місць і з травестії Блюмауера, яких немає у Вергілія. Що ж до, здавалося б, суто українських слів у російській «Енейде», то вони є часто спільними для обох мов – це підтверджується тим, що їх зафіксовано у Далевому словнику російської мови. Крім того, І. Стешенко геть-чисто заперечував безпосередній зв’язок перших чотирьох частин української «Енеїди» з латинським першотвором:
«<...> хотя наш поэт и знал римскую “Энеиду”, однако следы последней в украинской переделке совершенно отсутствуют, и, нам кажется, понятно почему: нашему поэту нужны были существенные эпизоды, которые все он и нашёл в русской переделке. <...> у Котляревского нет ни одного эпизода, который был бы у Вергилия и отсутствовал у Осипова».
Водночас І. Стешенко наголосив на індивідуально-творчій та національній самобутності «Енеїди» Котляревського:
«Несмотря на то, что Котляревский в некоторых местах просто почти переводит Осипова, однако и в этих местах виден самостоятельный колорит, сообщаемый им украинским поэтом, и большая свежесть и сстроумие, отсутствующие у Осипова. <...> всей обстановке и внешности самих персонажей “Энеиды” придан чисто украинский национальный и народный характер <...>. Особенно самостоятельность Котляревского видна в массе диалогов, переработанных им иначе, чем у Осипова. <...> Котляревский держался фабулы или канвы рассказа Осипова, перерабатывая, однако, эпизоды его “Энеиды совершенно оригинально и самостоятельно <...>»,
завдяки чому «создал совершенно оригинальный мир украинских образов и обстановки»27.
І. Стешенко детально порівняв також тексти Котельницького і п’ятої та шостої частин «Енеїди» Котляревського з відповідними місцями латинського оригіналу та переробок Скарона і Блюмауера й на підставі цього дійшов висновку, що український травестатор користувався латинським текстом «безперечно. Про се свідчать місця, спільні латинському і українському текстам, яких немає в переробці великоруській»28. Так, «подробиці промови Латина до Турна» є «лише у Котляревського», і взагалі в його переробці дванадцятої книги (пісні) натрапляємо на «особливо багато місць, що взято з Вергілія», до того ж наявні вони лише її українській травестії (досить «вказати на кінець герця Енея з Турном», де в Котельницького, на відміну від Котляревського, є чимало пропусків проти латинського тексту). Водночас український поет іде за російським, повторюючи не раз навіть його висловлювання29. Однак «здебільшого Котляревський бажав бути самостійним і у вислові, і в римах»30.
За здогадом І. Стешенка, в Котляревського «мусив бути і французький текст Скарона»31; дослідник навіть знайшов в українській «Енеїді» «натяк» на знайомство автора з французькою травестією, але не помітив, щоб воно відбилося на його поемі. До того ж Скарон не закінчив своєї переробки, остання з перелицьованих пісень у нього – восьма, та й та незавершена (вона відповідає восьмій книзі Вергілієвої поеми), а п’ята й шоста частини травестії Котляревського відповідають восьмій – дванадцятій книгам Вергілієвої «Енеїди»32. Що ж до німецькомовної травестії (доведеної, нагадаю, до кінця дев’ятої книги римського оригіналу), то ніякого впливу її на українській переробці Стешенко знову не виявив33.
Зрозуміло, що коли Котляревський вдавався подекуди до переспіву та й ледь чи не дослівного перекладу висловлювань Котельницького, явних ремінісценцій з його частин, то те саме він робив і з текстом Осипова.
З висновком І. Стешенка про безсумнівний вплив Осипова на Котляревського погодився Ярослав Гординський34. А порівнявши частину першу «Енеїди» Котляревського з відповідними місцями латинського оригіналу Вергілія і перелицюваннями Лаллі, Скарона, Блюмауера, Осипова та ще деяких маловідомих травестаторів, а також сцени споживання наїдків і напоїв у цих текстах, Я. Гординський дійшов самостійного висновку, що Котляревський
«держиться досить невільничо (змінюючи тільки дуже мало) схеми Верґілій – Осипов. Великоруська “Енеїда” відіграла дуже важну ролю в ґенезі нашої. Осипов, а не Верґілій був першорядним взірцем Котляревського. Доказом того – місця, які находимо тільки в Осипова, а деінде (і у Верґ<ілія>) їх нема. Вплив Верґілія, а може, і Скарона – очевидний також»35.
Іван Франко не вдавався до власного порівняння текстів, а, приставши на здогади й доводи попередніх дослідників (спочатку, мабуть, М. Петрова та М. Мінського, за яким, до речі, пішов також Омелян Огоновський36), дотримувався думки, що «“Енеїду” Осипова, перекладену з німецької мови, взяв собі Котляревський за основу»37. Після появи в «Киевской старине» (1898. – Кн. 7/8: Июль/ Август) спеціальної розвідки І. Стешенка Франко в цьому питанні уже покликувався на нього38. Тож в енциклопедичній статті «Южнорусская литература» (1904) Франко вже констатував як незаперечний факт: «Теперь известно, что Котляревский для своей поэмы воспользовался готовой канвой и даже стихотворной формой великорусской «Энеиды» Осипова <...>»39. Згодом цю тезу Франко повторив в іншій енциклопедичній статті – «Українці» (1906)40, а також у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910)41. При цьому Франко неодмінно підносив «українську самобутність» і «національний характер» «Енеїди» Котляревського, її немеркнучу привабливість і мистецькі переваги над травестіями Осипова та Блюмауера.
Доводи І. Стешенка щодо залежності Котляревського від Осипова повністю прийняв і Микола Зеров, також зіставивши три тексти (Вергілія, Осипова та Котляревського), хоча, на жаль, не виклав конкретних порівнянь. Варто навести ширше його проникливі міркування, оскільки вони дають ключ розуміння українського тексту, хоча дещо абсолютизують його залежність од російського травестійного передтексту і применшують роль Вергілієвого першотвору (очевидно, під впливом категоричних висновків Стешенка, зроблених у статті «И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении»; з недоступною йому розвідкою Я. Гординського М. Зеров не був обізнаний):
«Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Вергілієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської “Енейды”. Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі “словоизвития”, макаронічні промови – багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. <...> Віршова техніка <...>, вплив її, безперечно, позначається й на Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.
В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамці оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх – він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський – більший художник, ніж Осипов.
<...> Котляревський дає яскраві образи, і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. <...> Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй “Енеїді” характер широкої побутової картини, единим замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми»42;
«Котляревський яскравіший од Осипова в побутових картинах, багатший на живі деталі в оповіданні, правдивіший у психології <...>»43.
Осипов поділив свою травестію на частини (їх у нього чотири) і для зручності в кожній із них зазначив, яку пісню з Вергілієвої «Енеїди» перелицьовує. Котляревський зберіг поділ на ті частини, але без зазначення травестованих пісень (книг). В Осипова у частині першій перелицьовано першу, другу й третю пісні, а в частині другій – четверту і п’яту. У Котляревського частина перша відповідає книгам першій та четвертій Вергілієвої поеми (через те у Котляревського перебування Енея в Дидони зображено в частині першій, а не другій, як в Осипова), а книги другу й третю (малоцікава розповідь Енея Дідоні про розорення Трої) випущено; частина ж друга співвідноситься із книгою п’ятою. Далі частини та пісні (книги) в Осипова й Котляревського збігаються: частина третя – пісня шоста, частина четверта – пісня сьома. У п’ятій частині Котляревського, як і Котельницького, перелицьовано восьму й дев’яту книги Вергілієвої поеми, а в шостій частині обох травестаторів – десяту, одинадцяту і дванадцяту книги Вергілія. При цьому українська «Енеїда» коротша від латинського першотвору, а особливо від російської травестії. За підрахунками дослідників, Вергілієва «Енеїда» налічує 9 897 рядків, Осипова й Котельницького – близько 22 тисяч, а поема Котляревського – лише 7 30044.
Щоправда, Михайло Марковський, знайшовши численні подібності між російською та українською травестіями Вергілієвої епопеї, на основі найдавнішого списку «Енеїди» Котляревського, що зберігся під назвою «Перецыганенная Енеида с руского [так! – Є. Н.] языка на малороссийский <.> 1794-го года – октября 11 дня» і містив її першу і третю частини, формально подані як «часть 1-я» та «часть 2-я» (Марковський назвав його «болховитиновським» на тій підставі, що його знайдено серед паперів київського митрополита Євгенія Болховитинова), спробував довести, що не Осипов правив за зразок для Котляревського, а навпаки, Котляревський для Осипова. За припущенням Марковського, «болховитиновський» список зроблено не з автографа, а з якогось попереднього списку, і дата на «болховитиновському» списку вказує на час, коли виконано цей попередній список. Складати ж свою поему Котляревський почав ще за семінарських часів і наприкінці 1780-х рр. написав першу редакцію трьох її частин, а до 1796 року створив їх нову редакцію, скориставшись де в чому з виданих частин Осипова. Поширювані у списках перші три частини української «Енеїди» наштовхнули Осипова на думку перелицювати античну епопею, вдавшись при цьому до наслідування й навіть часто копіювання текстів Котляревського та Блюмауера, хоча користувався він також текстами Вергілія та Скарона. Котляревський, ще тільки починаючи перелицьовувати «Енеїду», теж послуговувався різними джерелами – насамперед травестією Блюмауера, частково Скарона, «брав дещо» з латинського оригіналу Вергілія та його польського перекладу (за виданням 1754 року), а пізніше, ознайомившись із травестією Осипова, поробив з неї додатки та поправки в своїх уже написаних чотирьох частинах (четверту спочатку також писав без будь-якого впливу Осипова), а далі у своїй п’ятій та шостій частинах користувався завершенням травестії у Котельницького і тільки вряди-годи – Скароном і Блюмауером, та й то такого виразного збігу у висловлюваннях між Котляревським і Котельницьким, як між Котляревським та Осиповим, уже немає45.
Заперечуючи надто категоричне твердження М. Зерова, М. Марковський небезпідставно зауважив: «<...> в жадному разі не можна сказати, що в Котляревського нема ні одної Віргілієвої риси, яку б він уніс у своє оповідання незалежно од російської “Енеїди”»46. Як приклад, М. Марковський навів окремі збіги, наявні лише в поемах Вергілія та Котляревського (у деяких назвах персонажів та переліку народів, що прийшли на допомогу Турнові), а також у польському перекладі «Енеїди» та українській травестії (найпромовистіші: імення Юпітера Jowisz – Йовиш [VI, 64]; зображення Котляревським «посполитого рушення» в Латина на польський кшталт – як загального ополчення шляхти)47. До слова, Котляревський, за свідченням Степана Павловича Стебліна-Камінського, учителюючи замолоду (від осені 1793 року до весни 1796-го) у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту (на теперішній Черкащині), вивчив тут польську мову48. Щоправда, ім’я Юпітера на польський лад (Йовиш) Котляревський міг узяти з початку тієї-таки шостої частини травестії Котельницького, де вжито вислів «Йовишевых слов» [VI, с. 46].
Гіпотезу Михайла Марковського про залежність травестії Осипова від перших трьох частин «Енеїди» Котляревського як упереджену й сумнівну переконливо спростував той-таки Микола Зеров, слушно зауваживши зокрема, що «легше було “Енейде” Осипова, друкованій 1791 року, дійти з Петербурга на провінцію і стати зразком для наслідування, аніж рукописові провінціального семінариста дістатися з провінції до Петербурга і там послужити за зразок досвідченому літераторові»49. Що ж до українізмів у травестії Осипова, то, за здогадом М. Зерова, вони могли бути в нього не від Котляревського, а завдяки тому, що тогочасні російські письменники охоче вводили в низькі жанри українські анекдоти і слова. За правдоподібним припущенням М. Зерова, саме українські побутові деталі й українізми в “Енейде” Осипова, використані задля комічного ефекту (Еней «по-казацки ус погладя» [II, с. 83]; «Трояны, запорожским кругом / Сидевши за одним столом» [IV, с. 34], та ін.), навели Котляревського на задум переробити «Енеїду» цілковито по-українському50.
Головний же аргумент М. Зерова полягає в тому, що сам Котляревський у листі до Миколи Гнідича від 27 грудня 1821 р. зазначив, що писав «Енеїду» 26 років51, отже, почав її не раніше кінця 1794-го або початку 1795 р. З цим узгоджується й дата на найдавнішому списку «Енеїди» Котляревського («1794-го года – октября 11 дня»), яка може означати рік і день закінчення першої частини поеми або рік і день першого заходу Котляревського коло своєї праці52.
Зерова підтримав Павло Филипович, також відкинувши припущення Марковського як суб’єктивні, необгрунтовані або попросту хибні й закинувши йому нечутливість до образних засобів у багатьох текстуальних зіставленнях. Зокрема, Филипович вказав на ігнорування того факту, що сама назва найдавнішого списку «Енеїди» Котляревського містить вказівку на її переклад із російського джерела («Перецыганенная Енеида с руского языка на малороссийский»); зауважив, що немає доказів того, що Котляревський вивчав у семінарії німецьку мову й хоч трохи знав її (як припускає, але не доводить Марковський), та й навіть якби «трохи знав», то цього було б не досить, щоб читати в оригіналі Блюмауера й травестувати його, а головне – навряд чи міг Котляревський наприкінці 1780-х рр. ознайомитися у провінційній Полтаві з Блюмауеровою «Енеїдою». До того ж важко уявити, як міг Осипов до 1791 року роздобути рукопис перших частин української «Енеїди» (якби вони вже тоді були написані) й дати собі раду з їх досить багатою лексикою. Филипович нагадав старе спостереження Миколи Мінського про те, що так званий «кабацкий элемент», зовсім непомітний у Скарона та Блюмауера, властивий лише Осипову та Котляревському53; притім Осипов для цього вже мав у російській літературі травестійний зразок – поему Василя Майкова «Елисей, или Раздраженный Вакх», витриману в тому ж корчемному стилі. Що ж до наявності в поемі Осипова – творі з народним колоритом – окремих українізмів, то Филипович не бачить у цьому нічого, дивного, бо це явище було непоодиноке в російській літературі XVIII ст. (у російських співаниках охоче вміщували українські пісні). Те, що в Осипова троянці сідають «запорожским кругом» [IV, с. 34], Филипович пояснював тим, що запорожці не раз бували у Петербурзі й дотримувалися тут своїх звичаїв54.
Від себе додам, що прізвище Осипова – українського походження (Осип – українська народна форма церковнослов’янського імення Іосиф, яка виникла внаслідок занепаду початкового голосного і та звичної заміни відсутнього в наддніпрянських говорах звука ф на п). Тож правдоподібно, Осипов мав українське етнічне коріння і від свого найближчого родинного оточення міг чути українську мову та знати принаймні окремі українські слова.
Майже всі поважні дослідники «Енеїди» Котляревського, які писали про її стосунок до «Енейды» Осипова (Леонід Білецький, Юрій Шевельов, Дмитро Чижевський, Агапій Шамрай, Євген Кирилюк, Петро Волинський, Олександр Білецький55, Ієремія Айзеншток, Григорій Нудьга, Петро Хропко, Михайло Яценко, Олексій Гончар, з найновіших – Олександр Борзенко56), погодилися з аргументами Стешенка, Зерова та Филиповича. Сучасний дослідник Зерова Михайло Москаленко також поділяв його думку про те, що «Енеїду» Котляревського перелицьовано за переробкою Осипова57. Ба більше, йдучи за Зеровим, М. Москаленко в «Нарисах з історії українського перекладу» прийшов навіть до надто категоричного висновку, буцім «Енеїда» -
«цей могутній пролог до українського письменства наступних віків – не що інше, як поетичний переклад. Безсумнівні ознаки переробки-травестії, які зумовили всім відоме художнє обличчя “Енеїди” Котляревського (римські герої Вергілія “травестовані”, “перевдягнені” в наших козаків, римська реальність двохтисячолітньої давності – в українське життя XVIII ст., римський героїчний державний епос перетворився на українську національну епопею), часом змушують забути, що стосовно безпосереднього джерела української “Енеїди” – “Энейды, вывороченной наизнанку” російського поета Миколи Осипова <...> шедевр Котляревського – це саме переклад у прямому значенні цього слова. Залежність Котляревського від Осипова (зразком для якого був австрійський автор травестії “Енеїди” – Алоїз Блюмавер) простежується на різних рівнях»58;
«Літературний жанр “Енеїди” Котляревського не надається до однозначної дефініції: стосовно “Енеїди” Вергілія – це травестована поема, травестія (це саме можна, звичайно, сказати і про “Энейду” Осипова); це водночас і поетичний переказ фабули Вергілієвого твору, зроблений не з оригіналу, а з досить далекої від нього переробки, травестійного переказу, одного в ряду інших новоєвропейських поетичних переказів-переробок. Стосовно ж “Энейды” М. Осипова, закінченої О. Котельницьким, – це передусім скорочений вільний переклад з яскраво вираженими травестійними елементами»59.
Безперечно, ознаки й місця перекладу в «Енеїді» Котляревського щодо «Енейды» Осипова (меншою мірою – Котельницького) наявні, але Котляревський користувався не лише російською травестією, а й іншими «Енеїдами» – латинським оригіналом і/або його перекладами та травестіями, чого М. Москаленко, обмежуючись працями Зерова, не враховував. Загалом текст поеми Котляревського дає більше підстав говорити про творчу переробку першоджерел, аніж про їх переклад60.
Гіпотезу ж Михайла Марковського як нібито доведений факт підтримав лише Валерій Шевчук, приставши на його доводи й навівши деякі з них, котрі, одначе, аж ніяк не є переконливими61.
Отож хронологія створення «Енеїди» така. Котляревський почав писати її орієнтовно десь під кінець 1794 року, коли до нього потрапили видання перших трьох частин «Енейды» Осипова. Їх український відповідник він створив досить швидко: за кілька років перші три частини його «Енеїди» вже поширювалися у списках (збереглося два з них: найдавніший, так званий болховитиновський, що складається з першої та третьої частин і міститься у зошиті, папір якого має клеймо 1796 року, і список 1798 року, до якого входять уже три частини). Після останнього рядка в найдавнішому списку написано «конец», а це може означати, що ці дві частини – першу й третю, формально подані як перша та друга, – автор вважав завершеним твором. З огляду на це Агапій Шамрай дійшов висновку, що Котляревський спочатку створив першу і третю частини, а потім – після 1794 року – другу62. Схоже, він спершу не мав наміру перелицювати всю «Енеїду», а обмежився пробною україномовною переробкою спочатку двох (першої та третьої), а потім трьох осиповських частин, ба навіть не призначав перелицьованих частин для друку (на такий здогад наштовхують наявні у перших списках поеми деякі нецензурні вислови у ній, а особливо подані у примітках простацькі нецензурні пояснення російською мовою нецензурних же українських слів63 – такі речі справляють враження, що травестія писалася – принаймні місцями – для того, щоб потішити суто чоловіче товариство).
Ще поширюючись у рукописних списках, незакінчена українська «Енеїда» викликала захоплення у читачів-слухачів із різних верств. Дійшло навіть до того, що знайшовся ентузіаст, який із власної ініціативи видав її перші три частини своїм коштом (у Санкт-Петербурзі 1798 року, під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицёванная И. Котляревским»), Це був багатий і освічений конотопський поміщик зі старовинного козацько-старшинського роду, колезький асесор Максим Парпура (1763-1828), який навчався у Київській академії і якого доля закинула на службу до Петербурга, де він вступив до Медико-хірургічного інституту, а потім завідував друкарнею Медичної колегії, чим і скористався, у захваті розтиражувавши улюблений твір краянина для «любителей малороссийского слова»64. Відтоді наддніпрянці ще не раз змушуватимуть столицю Імперії од давати данину загарбаній Україні: на невських берегах до революції виходитимуть резонансні українські видання, що тою чи тою мірою схилятимуть козацьких нащадків до національного відродження поневоленої Батьківщини. Хоч автор поставився до самовільного, не погодженого з ним видання його твору зі зрозумілим обуренням, усе-таки «Енеїда» започаткувала нове українське письменство саме завдяки небайдужості, безкорисливості, заповзятливості й оперативності її першого видавця. Йому допомагав інспектор фізикату Медичної колегії, надвірний радник Йосип Каменецький (1754-1823), родом із Чернігівщини, випускник Чернігівської семінарії та петербурзького Медико-хірургічного інституту, – він редагував текст, читав коректуру, уклав словник українських слів, наглядав за друком.
Через десять років після першого видання української «Енеїди» вийшло друге – знову-таки тих самих трьох частин, під тією ж назвою, але заходом іншого видавця, Івана Глазунова, у його петербурзькій друкарні й також без відома автора. Обидва факти самі по собі дивовижні й показові: не так часто нашим пізнішим письменникам вдавалося одразу знайти видавців і меценатів для своїх творів, серед яких не раз траплялися й шедеври. А тут видавці самі, без авторського прохання та переконування, а навпаки – без його відома й згоди, власним коштом пускають у світ ще тільки перші частини твору. Сумнівів у них не було: спопуляризована у списках, перелицьована по-українському «Енеїда», якщо її видадуть окремою книжкою, матиме попит, набуде розголосу і стане подією на ринку друкованої продукції (мабуть, не обійшлося й без того, що видавців надихнув успіх російської «Енейды» – так, 1800 року в Імператорській друкарні коштом того-таки Івана Глазунова було перевидано чотири частини травестії Осипова). Справді, перше видання «Енеїди» Котляревського «быстро разошлось и с восторгом читалось в Украине»65. Тим часом сталося щось незрівнянно більше: це ще піратське видання поеми започаткувало відлік нової української літератури, ознаменувало рік її народження.
У Петербурзі-таки 1809 року в тій самій Медичній друкарні, де побачив світло денне Парпурин першодрук української «Енеїди», з’явилося її перше авторське видання під назвою: «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная И. Котляревским», з необхідним – з огляду на попередні піратські видання – уточненням: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». Книжка містила заново зредаговані автором і виправлені три перші частини поеми, вже двічі опубліковані без його відома й догляду, а також четверту частину, а насамкінець – словник українських слів (передрук тексту словника з попередніх видань і в додатку – авторське доповнення до нього). Видання здійснено коштом мецената Семена Михайловича Кочубея (у 1803-1805 рр. – полтавського губернського маршалка), за що автор одцячився йому присвятою поеми на окремій сторінці (після звороту титульної): «С. М. К....ю усерднейше посвящает сочинитель». Можливо, видаванням опікувався князь Віктор Павлович Кочубей, тоді міністр внутрішніх справ, який зустрічався із Котляревським у своєму маєтку Диканьці.
В «Уведомлении», що передувало тексту поеми, Котляревський зазначив про неї: «<...> ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу преложить и голую часть»66. Таким чином, продовження травестії він узалежнював од читацького сприйняття і попиту.
Четверта частина «Енеїди» Котляревського могла бути створена не раніше 1796 року (коли вийшла четверта частина «Енейды» Осипова) й не пізніше 1809-го, коли з’явилося авторське видання української «Енеїди» з уміщеною в ньому четвертою частиною. Можливо, четверту частину складено після 1798 року, позаяк вона відсутня у здійсненому того-таки року першодрукові перших трьох частин української поеми.
Достеменно невідомо також, коли завершено п’яту частину. Знаємо лише, що на кінець 1821 року вона вже була готова (27 грудня того-таки року Котляревський сповіщав Миколу Гнідича: «<...> я как кончил ее, то перекрестился»). Водночас можна вважати, що на той час Котляревський активно перекладав чи й завершував – або навіть завершив – шосту частину, бо в тому-таки листі висловив задоволення її травестуванням («Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), домовлявся про друк усієї поеми і зазначав, що вона є плодом його двадцятишестирічної праці (при цьому не уточнював, що ця праця триває)67. А наступного року, публікуючи з подачі Миколи Гнідича уривок з п’ятої частини «Енеїди», редакція петербурзького журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» (органу «Вольного общества любителей российской словесности», у якому Гнідич був віце-президентом) повідомила, що «И. П. Котляревский вновь написанньїми двумя песнями совсем кончил малор<оссийскую> “Энеиду” и в скором времени намерен издать ее полную»68. Таким чином, не пізніше 1822 року останню, шосту, частину було завіршовано. Після завершення поеми Котляревський по змозі удосконалював текст – авторедакторська робота над ним тривала ще роками.
Згодом московський літератор Микола Мельгунов, одвідавши Котляревського в Полтаві у червні 1827 року, 7 серпня того самого року повідомляв Михайла
Погодіна про те, що полтавський поет пропонує московським книгарям купити його «Енеїду», яка «доведена до конца», з доданням двох нових частин (проти авторського видання 1809 року) або трьох нових (проти видань 1798-го та 1808 років)69. Однак домовитися з московськими, а потім петербурзькими видавцями про друк усієї «Енеїди» Мельгунову не вдалося – ніхто не погоджувався заплатити авторові гонорар у сумі двох тисяч карбованців, що його той просив (давали щонайбільше тисячу)70. Це був своєрідний парадокс: спочатку незавершену поему похапцем випускали у світ без відома автора, а потім він довго не міг знайти видавця на її повний текст. Одна з причин цього – зміна естетичних смаків у Москві та Петербурзі: за доби романтизму столична публіка втрачала інтерес до низького стилю класицизму, до бурлескних травестій з їхнім грубим комізмом. У листі до Котляревського від 12 червня 1828 р. Мельгунов порадив звернутися до харківських видавців, мотивуючи це тим, що книжку доцільно видати в Малій Росії, де на неї очікують із нетерпінням71. Завдяки авторським зусиллям уривок шостої частини опублікував харківський альманах «Утренняя звезда» (1833. – Кн. 2).
Ще 16 вересня 1837 р. в листі до петербурзького книгаря Івана Лисенкова Котляревський пропонував йому видати «Енеїду» повністю («<...> я “Энеиду” кончил вполне до тех мест, как и Виргилий написал; она у меня в 6-ти частях переписана и исправлена, только печатать <...>») і просив гонорар у сумі двох тисяч карбованців асигнаціями та 25 авторських примірників («<...> я почти отдаю Вам даром “Энеиду”»)72. Відпис Лисенкова (пізніше видавця Шевченкового «Чигиринського Кобзаря») невідомий, а вже незабаром, незадовго до смерті, Котляревському нарешті пощастило домовитися з харківським видавцем, родом із Полтави, Осипом Антоновичем Волохіновим, якому він і передав (точніше, продав) повністю викінчений, готовий до друку рукопис поеми із заново укладеним, виправленим і доповненим «Словарем малороссийских слов, содержащихся в “Енеїді”, с русским переводом».
25 березня 1840 р. петербурзький цензор, професор кафедри російської словесності Петербурзького університету Олександр Никитенко (українець родом зі Слобідсько-Української губернії й до того ж син кріпака) дав дозвіл на друкування «Енеїди» Котляревського, і її перше повне видання (з авторським словником) вийшло в Харкові 1842 року, в університетській друкарні, вже по смерті автора, проте, як доводить Агапій Шамрай, у його редакції («Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским»)73. Аналіз списків та видань поеми дав підстави зробити висновок, що всі три варіанти її назви належать авторові, який із часом міняв їх у процесі роботи над твором. Перша назва, не призначена для друку, – жартівлива: «Перецыганенная Енеида с русского языка на малороссийский», друга, також не призначена для друку, ще має вказівку на травестійний жанр: «Енеида, на малороссийский язык перелицёванная», третя – остаточна, для друку74. В усіх трьох варіантах назви Котляревський використовує підзаголовок для вказівки на жанровий різновид своєї рецепції чужого твору: жанровизначальні означення «перециганена», «перелицьована» сигналізують про такий вид рецепції, як наслідування-відштовхування, притім перше означення («перециганена») підкреслює наявність у творі ознак травестії, пародії та бурлеску, друге («перелицьована») вказує лише на його травестійний характер. Натомість третє й остаточне означення («переложенная», тобто «перероблена», «переспівана») найзагальніше – воно визначає твір як переробку. Так автор від найконкретнішого підзаголовку (із вказівкою навіть на мову передтексту, з яким безпосередньо мав справу) йшов до найзагальнішого. Цілком слушно Котляревський співвідносить свою поему не з травестійним текстом Осипова – Котельницького, який слугував йому лише посередником між українською версією та латинським оригіналом, та й то виявився не єдиним джерелом, а з класичним Вергілієвим першотвором, який дав фабулу, персонажів і загалом античний антураж75. Щоправда, внаслідок такого співвіднесення вийшла своєрідна літературна містифікація: українська «Енеїда» подається і зазвичай сприймається як безпосередня травестія Вергілієвої «Енеїди». Тим часом треба мати на увазі, що між текстом перших чотирьох частин «Енеїди» Котляревського і Вергілієвим першотвором, який правив Котляревському за спомагавче джерело, лежать два проміжні джерела: безпосередньо – відповідні частини «Енейды» Осипова, опосередковано – пісні «Енеїди» Блюмауера, на основі якої Осипов творив свою травестію; а між текстом п’ятої та шостої частин Котляревського й останніми книгами латинського оригіналу безпосередньо вклинилися відповідні частини «Енейды» Котельницького.
Узявши від «Енейды» Осипова задум травестувати Вергілієву поему українською мовою й саму форму твору, Котляревський складав наступні частини своєї «Енеїди» в міру того, як з’являлися російські частини, котрі слугували йому основним джерелом травестування. Робив це він не одразу, а з різною інтенсивністю: спочатку швидше, згодом – повільніше, залежно від умов та обставин свого життя, поетичного натхнення. Так, п’ята частина «Енейды» Котельницького була надрукована 1802 року, а Котляревський 1809 року ще тільки обіцяв перекласти п’яту частину своєї «Енеїди», та й то – якщо попередні матимуть успіх у читачів. Урешті свою п’яту частину він завершив майже через двадцять років, а шосту – майже через п’ятнадцять після виходу відповідно п’ятої (1802) та шостої (1808) частин Котельницького. Попервах, очевидно, Котляревським керувало бажання створити український відповідник лише перших трьох частин «Енеїди», що їх травестував Осипов. Закінчивши ж четверту частину, Котляревський уже, мабуть, вважав справою честі та обов’язку повністю завершити травестійний переклад «Енеїди», хоча з роками віршування йому давалося не так легко, як замолоду.
Перелицьовуючи «Енеїду» за Осиповим та Котельницьким, Котляревський якоюсь мірою заглядав у римський першотвір (у латинському оригіналі чи в російському або й польському перекладах), надто ж, коли писав п’яту й шосту частини, бо текстуальних збігів із російською травестією у них уже значно менше, натомість трапляються місця, наявні лише у Вергілія та Котляревського. Із текстом Осипова, наділеного поетичним талантом і здатного не раз на дотепне, жваве бурлескне травестування76, Котляревському було цікавіше мати справу, ніж із текстом Котельницького, який таким талантом не володів, а тому виявився лиш епігоном більш-менш вигадливого на жарти Осипова. Травестійний текст Котельницького читається досить нудно – йому бракувало сміхотливого блиску свого попередника. Тож перелицьовуючи п’яту і шосту частини «Енеіди», Котляревський, мабуть, змушений був більше заглядати в римський першотекст77. Утім, щось (навряд чи багато) він міг пам’ятати зі своїх семінарських студій над латинським оригіналом «Енеїди», заучування уривків з неї, коли ще його пам’ять була свіжа й міцна. Жартівливу вказівку на цей зв’язок власної творчої пам’яті зі шкільним студіюванням Вергілієвої поеми автор залишив у тексті травестії:
Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В Полтавській школі наученна,
Всіх [союзників Енея. – Є. Н.] мусиш поіменно знать. [VI, 23]
Усе-таки назагал у процесі творення своєї героїчно-комічної поеми Котляревському зручніше було користуватися уже адаптованою до цього перелицьованою «Енеїдою» Осипова й Котельницького, яка налаштовувала на відповідний бурлескно-травестійний стиль, аніж поважною і фактографічно надто громіздкою, хоча й меншою обсягом, епопеєю Вергілія.
Що ж до інших можливих джерел української «Енеїди» – травестій Скарона та Блюмауера, то певності в тому, що їх використовував Котляревський, немає. До того ж, якщо, крім латинської, він володів також французькою і польською мовами, то про його знання німецької нічого достеменно невідомо (про це йшлося вище). Звідси наявні в «Енеїді» Котляревського збіги з «Енеїдою» Блюмауера є одним із найважливіших доказів залежності Котляревського від Осипова, котрий, як відомо достеменно, у своїй травестії переспівував Блюмауера. Водночас деякі збіги в тексті Котляревського з поемами Скарона та Блюмауера могли мати не контактно-генетичний характер (безпосередній чи опосередкований), а типологічний, тобто виникнути внаслідок творчого травестійного опрацювання тих самих подій, ситуацій, персонажів, образних деталей, окремих висловлювань тощо.
З огляду на наявність в інтертекстуальному полі «Енеїди» Котляревського кількох передтекстів постає проблема з’ясування того, що в ній узято з першоджерел (насамперед травестії Осипова – Котельницького та першотвору Вергілія), а що є власне авторське, Почасти це зробили Іван Стешенко, Ярослав Гординський та Михайло Марковський, котрі єдині докладно порівняли з українською «Енеїдою» майже всі можливі її передтексти, відтак Михайло Яценко, який простежив подібності й відмінності між «Енеїдою» Вергілія та «Енеїдою» Котляревського в плані художнього узагальнення і створення образів-персонажів78, а згодом Людмила Скорина, дисертація якої стосувалася до проблемно-тематичних і композиційно-сюжетних подібностей і відмінностей між «Енеїдами» Вергілія, Скарона, Осипова – Котельницького та Котляревського (усіх текстів – в оригіналі)79. Не так давно Віктор Неборак найдетальніше зіставив «Енеїду» Котляревського з сучасним українським перекладом Вергілієвої поеми80. Пересічний читач зазвичай не задумується над запозиченнями й авторськими нововведеннями – він сприймає текст перелицьованої по-українському «Енеїди» як єдине ціле, не заглиблюючись у походження фраз і не знаючи достеменно, що в ньому є від Вергілія, Осипова, Котельницького та, можливо, інших травестаторів, а що від самого Котляревського. Бачить перед собою цілісний твір, який уявляється синтезом елементів античних (імена, міфологія, сюжет, фабула, сцени й епізоди) та українських (мова, зображення українського побуту, алюзії на козацьку історію, українську ономастику, певною мірою типаж, натяки на тогочасні соціальні відносини в Російській імперії, на політичне становище України тощо). Тим часом щоразу, коли ми хочемо на основі якихось зображень і висловлювань в «Енеїді» Котляревського зробити певні висновки чи бодай припущення і здогади щодо його поглядів та переконань, треба насамперед з’ясувати, чи придумав він ці зображення і висловлювання сам, а чи запозичив їх од попередників. Лише визначившись із цим, можна говорити не тільки про міру оригінальності українського травестатора, а й про світ його думок і почуттів. Ба більше, без зіставлення із передтекстами неможливо пояснити деякі невмотивовані висловлювання, своєрідні «темні місця» в українській «Енеїді».
За спостереженням Миколи Зерова, травестії Блюмауера, Осипова – Котельницького та Котляревського мають три основні спільні жанрові риси. По-перше, травестатори цілковито ігнорують патріотичний стрижень Вергілієвої поеми81. Зокрема те, що в латинському першотворі «є специфічно римського, що становить її римську душу – її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки – все це у Котляревського жодного відгуку не знаходить» («В Осипова часами виявляється»)82. По-друге, нехтуються або пародіюються епічні умовності, звична для Вергілієвої «Енеїди» й гомерівських поем епічна манера (так, ігноруються багатослівні й докладні, так звані епічні порівняння). Традиційне для епосу звертання до муз Котляревський переводить із високого стилю в низький, пародійний. Культивоване в античному епосі подвійне мотивування подій: одне – природне, психологічне, друге – надприродне (втручання у людські справи богів) – згадані травестатори переважно оминають, обмежуючись лише природним. У тих же випадках, коли втручання богів зберігається, «характер йому надається різко гумористичний»83. Тож навіть коли на позір дотримано неодмінних засобів епічної манери («втручання богів, закликання муз, широкомовні, картинні порівняння»), «тон взято діаметрально протилежний: де у Вергілія – драматизм, героїзм, урочиста мова, зворушливі сцени, там у Котляревського – фарс, весела легковажність і влучні, хоч не завжди високої проби, дотепи»84. Третьою характерною рисою травестійної манери зазначених чотирьох авторів є надання творові «більшого або меншого національного забарвлення»85 (почасти в Осипова й особливо у Котляревського, який накладає «на вчинки Енея й троянців [та й інших персонажів. – Є. Н.] густий український колорит» й осягає ефекту етнографічного реалізму)86. Натомість Блюмауер надає травестії «певних соціальних устремлінь»87. А Котляревський, додам, – національних (про це далі). Зауважу також, що надто вільно, ба навіть пародійно повівшись із наскрізною у Вергілієвій поемі ідеєю римського місіонізму, Котляревський, проте, зберіг виявлену в римській епопеї думку про залежність людської долі од трансцендентної найвищої сили: у тексті травестії він не раз говорить про таку залежність із трепетом звичайної смертної людини, яка її мимохіть відчуває у своєму житті й допускає у своїх роздумах.
Порівнюючи пропуски в «Енеїді» Котляревського тих місць, що наявні в «Енейде» Осипова, Агапій Шамрай дійшов висновку, що
«Котляревський беззастережно викреслював те, що у Вергілія було зв’язано з античною міфологією і не мало прямого відношення до основних подій, або в крайньому разі переключав її на типові мотиви українського фольклору, як це зроблено, наприклад, в епізодах зображення пекла».
Друга докорінна відмінність поеми Котляревського від поеми Осипова полягає у тому, що російський поет на перше місце висуває пародію, а в українського, поряд з елементами пародії, далеко більше уваги приділено травестії, тобто «перевдяганню», що надало його творові більше українських ознак, та й загалом зумовило місцеве забарвлення його «Енеїди» як її найхарактернішу рису88.
Головне ж у тому, що силою потужної творчої індивідуальності Котляревського в інтертексті його «Енеїди» органічно переплавилися численні літературні, а також фольклорні елементи, завдяки чому його травестійна поема вирізняється яскравим і загалом єдиним авторським стилем. Засвоєння інонаціональних, іншомовних художніх творів відбулося шляхом бурлескно-травестійної переробки, найхарактерніші ознаки якої – українізація, почасти перенесення місця дії в Україну (етнотериторіальна локалізація), національне сміхотворення, осучаснення, ідейна трансформація89.
Примітки
1 Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 651.
2 Blumauer. Virgils Aeneis travestiert. – Wien, 1784. – Erster Band; 1785. – Zweyter Band; 1788. – Dretter Band.
3 Див., зокрема: Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. І часть // Звіт Дирекциї ц. к. ґімназиї з руским викладовим язиком в Коломиї за рік шкільний 1906/1907. – Коломия, 1907. – С. 32-38; Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть // Звіт Дирекциї ц. к. ґімназиї з руским викладовим язиком в Коломиї за рік шкільний 1907/1908. – Коломия, 1907. – С. 6. Також див. окремі відбитки з тою самою нумерацією сторінок.
4 Blumauer Aloys. Virgils Aeneis travestiert. – Edition Praesens. – Wien, 2005.
5 Aloys Blumauer , ein vergessener osterreichischer Dichter / Ludwig Pullirsch (Hrsg.). – Linz, 2005; Aloys Blumauer und seine Zeit/ Franz M. Eybl, Johannes Frimmer, Wynfrid Kriegleder (Hrsg.). – Bochum, 2007.
6 Н. П. Осипов; Примечания // Ирои-комическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. – Л„ 1933. – С. 261-266, 720-722.
Ще Микола Мінський (псевдонім Миколи Віленкіна) спостеріг: «Что Осипов переворачивал наизнанку не столько Виргилия, сколько Блумауэра, не остается ни малейшего сомнения по сравнении обеих поэм. За исключением некоторых длиннот, заимствованных у Скаррона или у Виргилия, Осипов шаг за шагом искажает Блумауэра, даже буквально переводя “содержание”, помещенное в начале песен» (Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. – 1884. – Т. 2. – № 4. – 15 декабря. – С. 707). Що Осипов наслідував Блюмауера і завжди, коли творив свою переробку, мав перед собою німецьку пародію і лише подекуди майже перекладав Вергілія, уперше на конкретних прикладах показав Іван Стешенко (Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении // Киевская старина. – 1898. – Кн. 7/8: Июль/Август. – С. 37-44). Щоправда, зауважу, Осипов міг користуватися і російським перекладом Вергілієвої поеми, що його здійснив Василь Петров (видано в Петербурзі, т. 1 – 1781, т. 2 – 1786).
Цікаво, що в списку передплатників, доданому до австрійського видання поеми Блюмауера 1793 року, зазначено «одну особу, яка не назвала себе», у Санкт-Петербурзі, – на цій підставі І. Стешенко зробив обережний висновок, що «Блумауэра “Энеида” в Петербурге была известна непосредственно» (Там само. – С. 37). Згодом Борис Томашевський припустив, що цією особою міг бути Осипов, який жив із перекладацької праці (Н. П. Осипов; Примечания. – С. 722). Діставши видання німецькомовної травестії, що вийшло 1793 року, Осипов міг на його основі підготувати третю частину свого твору, що з’явилася друком наступного року.
7 Рос. ироикомическая (ирои-комическая) поэма (укр. ірої-комічна поема; від франц. Poeme heroi-comique) – героїчно-комічна поема.
8 Серман И. 3. Ироикомическая поэма // Краткая Литературная Энциклопедия. – М., 1966. – Т. З.-С. 178.
9 Стенник Ю. В. Поэты кружка М. М. Хераскова (Майков, Богданович, Херасков) // История русской литературы: В 4 т. – Л., 1980. – Т. 1: Древнерусская литература. Литература XVIII века. – С. 615-619.
10 Там само. – С. 611.
11 Серман И. 3. Ироикомическая поэма. – С. 178.
12 Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами // Записки Українського Наукового Товариства в Київі. – К., 1912. – Кн. 9. – С. 56-64.
13 Александр Котельницкий; Примечания // Ирои-комическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. – С. 467-468, 724-725.
14 Н<икалай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. – 1884. – Т. 2. – № 4. – 15 декабря. – С. 707.
15 У семінарії Котляревський «изучил в совершенстве латинский язык <...> [Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского // Стеблин- Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – Полтава, 1869. – С. 15]. Також див.: Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський та українська література. – К., 1969. – С. 21-29. Питання про поширення в Україні латинського оригіналу «Енеїди» у XVIII- XIX століттях іще потребує докладного вивчення (де й у якому форматі видавалася, якими накладами, звідки привозилася, як і серед кого поширювалася, де використовувалася під час навчання і якою мірою, за якими виданнями). Як відомо, у Шевченковій повісті «Близнецы» описано вигаданий епізод: Котляревський як куратор навчальних закладів у Полтаві – гімназії та кадетського корпусу (яким насправді він ніколи не був) нагороджує найкращого випускника гімназії коштовним виданням («в изящном переплёте») Вергілієвої «Енеїди» в латинському оригіналі (Шевченко Т. Близнецы // Повне зібрання творів: У 12 т. – К., 2003. – Т. 4. – С. 60). Зрозуміло, що це – умовно-символічний літературний хід, але оскільки він правдоподібний? Чи таке дарування взагалі було можливим? Скільки могло бути в бібліотеках полтавських навчальних закладів та в розпорядженні їхнього куратора прегарних, а отже, дуже дорогих видань «Енеїди» в латинському оригіналі? Чи міг собі дозволити куратор або директор гімназії чи кадетського корпусу дарувати латинську «Енеїду», якщо вона потрібна була новим і новим поколінням учнів? Чи міг він бути аж таким багатим і щедрим, щоб дарувати зі своєї бібліотеки? Та й чи використовували учні в навчанні таку дорогу «Енеїду»? Інша річ, що Шевченко знав, очевидно, таке розкішне видання Вергілієвої поеми з часу свого навчання в Академії мистецтв. Ці книгознавчі аспекти ще чекають свого дослідника. Хоча практика нагороджувати найкращих учнів ужитковими в навчанні книжками тоді існувала. Так, за спогадами товариша Котляревського по класу в Катеринославській семінарії у Полтаві Івана Мартинова (згодом, у 1804-1805 рр., видавця петербурзького місячника «Северный вестник», який наступного року виходив під назвою «Лицей»), єпархіальний архієпископ Никифор подарував йому Новий Завіт грецькою та латинською мовами за успіхи в їх вивченні, та Баумейстерову фізику російською мовою за успіхи у філософії (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 142-143).
16 «<...> по-французски он обьяснялся свободно <...>» [Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 11], «<...> хотя с заметно неправильним акцентом» (Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. – С. 15). На замовлення дружини кн. М. Рєпніна княгині Варвари Олексіївни Рєпніної, кураторки Полтавського інституту шляхетних дівчат, Котляревський переклав із французької на російську «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. Евангелии Луки» абата Дюкена (Duquesne). Переклад цих роздумів, обсяг яких чималий, тривав од жовтня 1823 року до 17 червня 1838 р. Див.: Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 11; <Терещенко А. В> Иван Петрович Котляревский // Основа. – 1861. – № 2: Февраль. – С. 171-172. Три томи цього рукописного перекладу зберігаються у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського (Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – Опішне, 1994. – С. 292; Полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського // Архівні установи України: Довідник. – Т. 2: Наукові установи, музеї, бібліотеки. – Кн. 2: Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. – К., 2012).
17 Власова 3. И. Котляревский Александр Александрович // Русские писатели. 1800-1917: Биографический словарь. – М., 1994. – Т. 3. – С. 109.
18 Цього доповнення не зареєстровано у вид.: Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798-1968 / Уклав М. О. Мороз. – К., 1969. – С. 51.
19 Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. – К., 1884. – С. 21.
20 Там само. – С. ЗО.
21 Н<икалай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. -1884. – Т. 2. – № 4. – 15 декабря. – С. 708. Скорочений передрук у вид.: Минский Н. Две перелицованные «Энеиды» // Русская поэзия: Собрание произведений русских поэтов частью в полном составе, частью в извлечениях, с важнейшими критико-биографическими статьями, библиографическими примечаниями и портретами / Издается под ред. С. А. Венгерова. – СПб., 1895. – Вып. 5. – С. 806-810.
22 Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. – 1884. – Т. 2. – № 4. – 15 декабря. – С. 708.
23 Там само. – С. 710, 711.
24 Там само. – С. 711.
25 Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении. – С. 25-33.
26 Там само. – С. 49.
27 Там само. – С. 79-81.
28 Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами. – С. 65.
29 Там само. – С. 68. Конкретні приклади див.: Там само. – С. 69-77.
30 Там само. – С. 80. Приклади переінакшених висловів і рим див.: Там само. – С. 78-79.
31 Там само. – С. 56.
32 Там само. – С. 59, 60.
33 Там само. – С. 64.
34 Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. І часть. – С. 44.
35 Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть. – С. 58.
36 Огоновскій 0. Історія літератури рускої: Части 1-4. – Львів, 1889. – Часть II. – 1 відділ. – С. 195-197. Франко знав працю Огоновського, а з покликів у ній – і те, що порівняльну розвідку Мінського надруковано в «Нови», та й самі аргументи Мінського в переказі Огоновського, хоча, можливо, Франко міг і раніше безпосередньо ознайомитися зі статтею Мінського.
37 Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Зібрання творів: У 50 т. – К., 1984. – Т. 41. – С. 82. Першодрук: Slovansky prehled. – 1898. – № 2.
38 «<...> д. Стешенко <...> переводить порівняння текстів обох творів. З того порівняння виходить ясно понад усякий сумнів, що Котляревський користувався “Енеїдою" Осипова, що багато віршів Осипова майже живцем або в вільнім перекладі ввійшло до твору Котляревського, що загальний план “Енеїди” взятий також у Осипова, хоча декуди повкорочуваний, що навіть деякі русизми в мові укр[аїнської] “Енеїди” треба покласти на карб російського взірця» (Франко І. И. Стешенко. И. П. Котляревский и Осипов и их взаимоотношения // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. -К, 2011. -Т. 54.-С. 104-105); «<...> думка проф. Дашкевича, немовбито Котляревський, пишучи свою “Енеїду”, мав перед очима Скаррона, а не Осипова, не видається мені правдоподібною. Д[обродій] Стешенко вказав досить детально не тільки на те, чим близький Котляревський до Осипова, але також те, чим оба вони близькі до Блюмауера, а далекі від Скаррона» [Франко І. Н. Дашкевич. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // Зібрання творів: У 50 т. – К., 1981. – Т. 31. – С. 317]. Першодрук обох рецензій: Записки НТШ. – 1898. – Т. 26. – Кн. 6.
39 Франко І. Южнорусская литература // Зібрання творів: У 50 т. – Т. 41. – С. 119.
40 «Як травестія “Енеїда” певною мірою наслідує форму майже одночасно з нею написаного твору призабутого російського поета Осипова <...>» (Франко І. Українці // Там само. – С. 180).
41 Котляревський почав «свій перший поетичний твір ще на шкільній лаві під незаперечним впливом російської травестії “Енеїди”, написаної Осиповим <...>» (Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Там само. – С. 260).
42 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. // Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 11-12.
43 Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис // Зеров М. Українське письменство. – К„ 2003. – С. 28.
44 Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – 3-тє, доп. і переробл. вид. – К., 1969.-С. 93.
45 Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. – К, 1927. – С. 3-103; Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і статті І. Айзенштока. VІІ-ХLVІ+3-251. Літературна бібліотека. Книгоспілка, in 16, тираж 4000, ціна 1 кар. ЗО к. // Записки Історично-Філологічного відділу / Всеукраїнська академія наук. – К., 1928. – Кн. 19. – С. 316-328; Марковський М. До початків нового українського письменства // Україна. – 1930. – Липень/Серпень. – Загального числа кн. 42. – С. 8-34. Здійснивши текстуальне порівняння «Енеїди» Котляревського з усіма цими можливими її передтекстами, М. Марковський чомусь оминув ще один – російський переклад Василя Петрова.
46 Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. – С. 63.
47 Там само. – С. 42-47; Марковський М. До початків нового українського письменства. – С. 26-27.
48 Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Йвана Петровича Котляревского. – С. 15-16. У Полтавській семінарії, як і в інших православних семінаріях Російської імперії, польської мови не вивчали (Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і статті І. Айзенштока... – С. 319).
49 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 15.
50 Там само. – С. 17.
51 «<...> плоды двадцатишестилетнего моего терпения и посильных трудов», – так висловився Котляревський про свою поему й далі повторив: «Я над малор<оссийской> Энеидою 26 лет баюшки-баю <...>» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 330).
52 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 17. Також див.: Зеров М. М. Марковський. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору // Зеров М. Українське письменство. – С. 637-644.
53 Н<икалай> М<аксимович> В<иленкин>. Йван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. – 1884. – Т. 2. – № 4. – 15 декабря. – С. 707, 709.
54 Филипович П. Нові праці про І. Котляревського: (3 нагоди 90-х роковин смерти Котляревського) // Филипович П. Літературознавчі студії. Компаративістика: Статті, рецензії. – Черкаси, 2008. – С. 49-63.
55 Гіпотеза М. Марковського не видалася О. Білецькому доведеною, притім він шляхетно застерігся, що «ніякої націоналістичної тенденції» у ній не побачив (див. уривок із його відгуку 1945 р. на кандидатську дисертацію М. Марковського «І. П. Котляревський»: Білецький 0.1. Котляревський і Осипов Ц Білецький 0.І. Письменник і епоха: Збірник статей, досліджень, рецензій з питань української літератури. – К, 1963. – С. 437-441).
56 Борзенко 0. І. Сентиментальна «провінція»: Нова українська література на етапі становлення. – X., 2006. – С. 92-93, 98-99, 104-105.
57 Москаленко М. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письменство. – С. 1248.
58 Москаленко М. Нариси з історії українського перекладу // Всесвіт. – 2006. – № 1/2. – С. 172.
59 Там само. – С. 174. При цьому М. Москаленко слушно зауважив: «Взагалі залежність Котляревського від твору, сказати б, далеко не першорядного російського поета не повинна бентежити, адже подібні приклади в історії світового письменства – далеко не рідкість: досить згадати, що джерелом для Шекспірового “Гамлета” була давньоскандинавська сага про напів-леґендарного принца Амлета, який жив у дохристиянські часи, в основі «Короля Ліра» лежить середньовічна легенда, а “Макбет” має у своєму генезисі укладені Р. Голіншедом “Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії”, що містять чимало архаїчних легендарно-міфологічних мотивів. Якщо ж говорити про вершинні явища близьких нам літератур, то, наприклад, чимало творів О. Пушкіна мають французькі, рідше – інші західноєвропейські джерела і в низці випадків являють собою переклади у прямому розумінні цього слова» (Там само. – С. 173).
60 На відміну від перекладу, переробка «не має інформаційно-репрезентативного характеру, автор переробки не твердить, що репрезентує читачеві іномовний твір <...> не має на меті дати адекватне <...> уявлення про першотвір»; у переробці завжди наявні «зміни на змістовому та стилістичному рівнях», майже завжди – «на рівні образів-персонажів», можливими є й «жанрові зміни»; «Перероблений твір <...> – якісно новий літературний факт», який «є імпульсом для створення нової мистецької структури»; «Настанова митця – створення нового твору» (Волков А. Р. Форми міжлітературних взаємозв’язків // Традиційні сюжети та образи / Автор проекту та упоряд. А. Р. Волков. – Чернівці, 2004. – С. ЗО). З огляду на ці ознаки розрізнення переробки й перекладу «Енеїда» Котляревського – таки переробка, а не переклад, навіть вільний (це буде показано в наступних підрозділах).
61 «Як переконливо доказав М. Марковський (в “Енеїді” М. Осипова трапляються українізми й українські позначки військових чинів, а сам Осипов з Україною аж ніяк не був пов’язаний), М. Осипов напевне покористувався списком “Енеїди” І. Котляревського [ще до 1791 року. – Є. Н.]» (Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 651).
62 Шамрай А. П. До тексту «Енеїди» // Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. – К„ 1952.-Т. 1.-С. 340.
63 Там само. – С. 339, 340.
64 «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается» – такий напис міститься на окремій сторінці видання «Енеїди» 1798 року.
65 Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. – С. 23.
66 Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 366.
67 Там само. – С. 329.
68 Отривок из 5 части малороссийской «Энеиды» / Сочинение И. Котляревского // Соревнователь просвещения и благотворения. – 1822. – Часть 17. – Кн. 1. – С. 98. Заходами М. Гнідича «Соревнователь просвещения и благотворения» оприлюднив ще один уривок із п’ятої частини (1823. – Часть 24. – Кн. 11).
69 Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – С. 184, 255.
70 Див. листа М. Мельгунова до Котляревського від 12 червня 1828 р.: Там само. – С. 121-122.
71 Там само.
72 Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 337.
73 Хіба що видавці усунули парне об’єднання десятирядкових строф, до якого навіщось удався Котляревський у виданні 1809 року та збережених повному списку поеми й автографі її шостої частини, і поділили його двадцятирядкові строфи на десятирядкові, якими вони й були насправді (Шамрай А. П. До тексту «Енеїди». – С. 359-361).
74 Там само. – С. 341; Кирилюк Є. Живі традиції... – С. 105-106. Автограф усієї поеми невідомий, збереглося лише більшість строф (118) автографа частини шостої під робочою назвою «Малороссийская Энеида, часть шестая» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 52. – Од. зб. 2).
75 Осипов теж співвідносив свою травестію не з «Енеїдою» Блюмауера, а з твором Вергілія: «Не я Дидону умерщвляю, І Но Марону в том подражаю; / Он смерть такую положил. / А я лишь ту его погудку, / Переверня в смешную шутку, І На руский [так! – Є. Н.] лад поворотил» [ІІ, с. 69].
76 Послухаймо авторитетного Зерова з його витонченим естетичним смаком і чутливим слухом на версифікаторську довершеність: «<...> був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко <...>» (Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 11).
77 Степан Стеблін-Камінський згадував: «Библиотека Котляревского состояла из нескольких латинских и французских авторов классической эпохи, а русские книги были большею частию переводные романы <...>» [Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 6]. Звідси випливає, що книжки латинських (римських) класиків і французьких класицистів були в оригіналі. Можливо, серед них зберігалася й Вергілієва «Енеїда». Латинським оригіналом поеми Котляревський міг користуватися і в бібліотеці Будинку виховання дітей бідних дворян, доглядачем (завідувачем) якого був від 3 червня 1810 р. до 31 січня 1835 р.
78 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 146-151,157,158,165,167,187,188,190,198 та ін.
79 Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий (Проблемно-тематические и композиционно-сюжетные связи «Энеид» Котляревского и Вергилия) / Автореферат дисс.... канд. филол. наук. – К„ 1987.-22 с.
80 Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. – Львів, 2001. – 283 с.
81 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 13.
82 Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – С. 30.
83 Там само. – С. 30-32; Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 13.
84 Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – С. 33.
85 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 13.
86 Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – С. 33-34.
87 Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. – С. 13.
88 Шамрай А П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського // Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 14-15.
89 Про такі різновиди переробки, як ідейна трансформація, осучаснення, онаціональнення, перенесення (локалізація), див.: Волков А. Р. Форми міжлітературних взаємозв’язків. – С. 31.
