«Він такий справжній...» (Матеріали до вивчення байок Лафонтена)
Н. I. Тарасова
«Він примушує говорити звіріє, дерева, каміння — тобто те, що не говорить...»
Лабрюйєр
Біографічні відомості про поета
8 липня 1621 р. — народився в Шато Тьєрі в провінційній сім’ї чиновника. Навчався в сільській школі, потім у колежі в Реймсі (вивчав право).
1654 — друкує комедію «Євнух».
1657 — переїхав до Парижа, зблизився з Буало, Мольєром, Расіном. Дуже цінував знайомство з ними і вивів їх у романі «Любовні пригоди Психеї» під іменами Аріста (Буало), Желаста (Мольєр), Аканта (Расін).
1658 — написав героїчну поему-ідилію «Адоніс», драматичну еклогу «Климена».
1658-1661 рр. — пише алегоричну поему «Сон у Во» (але не завершує).
1662 — після ув’язнення мецената Фуке поет виступає на його захист. Пише «Елегію до німф Во». І у 1663 р. пише «Оду на захист Фуке», за що його заслали до Ліможа на річці В’єнна. Згодом поету дозволили повернутися до Парижа.
1665-1685 рр. — написав «Казки і оповідання у віршах».
1668 — друком виходять «Вибрані байки у віршах».
1662 — пише міфологічний роман «Кохання Психеї та Купідона».
1678—1679 рр. — надруковані наступні 5 збірок байок.
1682 — став зачинателем жанру науково-описової поеми («Хіна»).
1684 — стає членом Французької Академії.
1694 — виходить остання — 12 збірка байок.
13 квітня 1695 р. Лафонтен помер.
Яким же був Лафонтен у житті? Сучасники свідчать, що у житейських справах він був людиною простодушною, інколи забутливий і неуважний.
Представлений королю, аудієнції у якого він просив, щоб подарувати йому книжку своїх віршів, Лафонтен змушений був зізнатися, що книжку забув удома.
Коли Лафонтен помирав, до нього прийшов священик, щоб відпустити йому гріхи, і став вимагати дарчої на користь церкви. «Отче, у мене за душею немає й полушки, — зажурено відповів поет, — а втім, незабаром повинна вийти з друку книжка моїх віршованих новел, візьми 100 екземплярів і продай їх», — лукаво додав він.
Особливості байок французького митця
Писати Лафонтен почав пізно, коли йому виповнилося 33 роки, проте це був плодовитий письменник і відомий байкар.
Окрім байок, він писав трагедії, комедії, оди, послання, романи, епіграми, пісні, віршовані новели.
На його творчість великий вплив мали Гомер, Вергілій, Боккаччо, Теренцій, Аріосто, Апулей, Франсуа Рабле та інші. Лафонтен черпав матеріал у своїх літературних попередників — Езопа, Федра, індійця Бідпая, а також у своїх співвітчизників — Марії Французької, Матюрена Реньє, Клемана Маро.
Написав поет 238 байок. Персонажами його віршованих мініатюр були звірі, птахи, рослини, люди. Майже всі запозичені сюжети були тільки поштовхом для створення власної ідейно-художньої концепції, і твори його, безперечно, оригінальні.
Сотні й тисячі років блукали по світах байки Езопа і Федра як форма віршована, коротка, з мудрими сентенціями.
Тільки французький поет, казкар і вигадник Лафонтен зумів поєднати езопівсько-федрівську байку з легким французьким віршем, поновивши старий жанр. Саме він висунув на перше місце у байці естетичну функцію, створивши зразки нової суто художньої байки.
Використовуючи традиції народного фабльо, демократизував жанр, наповнив традиційний сюжет новим актуальним реально-побутовим матеріалом. В основі байки зосередив епізод алегоричного змісту.
Зміст його байок розходився з релігійним аскетизмом, оскільки поет закликав людей бути щасливими, насолоджуватися життям, уміти задовольняти свої бажання, бути спокійними духом тощо.
У байках Лафонтен не тільки втілив своє розуміння щастя, а й показав шляхи досягнення його: він констатує зіткнення егоїстичних інтересів у суспільстві і шляхи протидії цьому (розум людини повинен торжествувати над недосконалою матерією і стримувати інстинкти; безправні люди повинні навчитися пристосовуватися до життя, вміти задовольнятися тим, що мають).
Байкар проповідував підкорятися державним законам, щоб уникнути анархії, він ідеалізував монархічний устрій, закликав людей працювати, оскільки саме в праці можна досягнути благополуччя.
Представник класицизму, він не випадково обрав жанр байки, який дозволяв не тільки розважати, а й наставляти. Проте повчальність не головне для поета, і часто вона стає чистою умовністю.
Центр тяжіння з моралізаторської сентенції він перемістив на фабулу, яка має експозицію, інтригу і розв’язку. Байки його народні, оскільки в них представлена яскрава і правдива картина французького життя. Поет широко використовував фольклорні традиції. Персонажі його творів діють, виступаючи і як алегорія, і як самостійні образи. В окремих байках наявні літературні імена (Тартюф та ін.).
Твори Лафонтена поєднують у собі епічність і ліризм. Мова байок цікава, багата, пластична, з ідіомами та специфічними зворотами.
У байках Лафонтена представлені всі верстви і прошарки суспільства:
користолюбці, глитаї («Скарб і дві людини»); ділки, фінансисти (Швець і Відкупщик»); шахраї-купці («Несумлінний охоронець»); любителі легкої наживи («Невдячність і несправедливість людей...»);
несправедливі судді («Маленький Кролик, Лисиця і Кіт»);
хитрі чиновники («Собака, яка несе обід»); простий народ («Купець, Дворянин, Пастух і Син Короля», «Селянин з-над Дунаю»);
королівська верхівка («Пастух і Король») тощо. Байки його мають і політичну спрямованість. Так, він виступає за централізовану і сильну державну владу («Органи тіла і Шлунок»), вважає хибною політику уряду («Багатоглавий Дракон і Дракон з багатьма хвостами»), висміює негативні риси короля («Лев, що йде на війну», «Лев, вовк та лис», «Лев та муха», «Лев та мисливець») тощо.
Засуджує Лафонтен моральні та побутові вади людини:
пихатість («Пава і Гера», «Про Коня, який бажав помсти для Оленя»),
марнославство («Зевс і звірі»), підлабузництво («Лелека і дві Лисиці»), чванство («Дуб і Тростина», «Лев і Осел на ловах»),
безглуздя («Мірошник і його Осел», «Про Жаб, які хотіли мати царя»),
обман («Про Вовка, який прикинувся пастухом») тощо.
У байках його зустрічаємо багато сентенцій («Треба підтримувати одне одного, бо таке право Природи», «У кожній справі треба пам’ятати про кінець», «Єднаймося тільки з рівними собі», «Не треба глузувати з нещасних», «Дві істини цінніші від однієї», «Обдурити облудника — подвійна насолода» тощо) та крилатих висловів («Допоможи собі сам», «Тягати каштани з полум’я», «Усі шляхи ведуть до Рима» та ін.).
Аналіз байки «Звірі під час чуми»
Байка «Звірі під час чуми» належить до політичних. Мовиться в ній про те, як напала на звірів чума, «щоб смертю покарать гріхи земні», і як позбулися звірі цього лиха.
Велика за обсягом (58 рядків), ця байка в алегоричній формі відображає багатогранну картину суспільного життя. У творі представлені різні верстви суспільства: цар (Лев), його оточення — несправедливі судді, користолюбні, хитрі, улесливі чиновники (Тигр, Вовк, Ведмідь, Лисиця, Пси), представники народу (Осел тощо). Конфлікт між Ослом і царем з його оточенням мислиться набагато ширше — це зіткнення суспільних верств, суспільних інтересів, тут стикаються бідність і багатство, сила і безсилля. Вирішується конфлікт покаранням Осла, що зізнався у мізерній провині. Настрій байки далекий від оптимістичного. Немає надії на те, що це останнє лихо у суспільстві, що принесене в жертву життя Осла встановить мир і спокій. У байці засуджується жорстокість і несправедливість, звірячі закони. Автор не приховує свого ставлення: «Безсилий ти — тобі нема жалю!» Драматизм ситуації підсилюється розумінням свого безсилля щось змінити, оскільки в ціні посада, влада, сила.
У байці чітка композиція: експозиція (розповідь про те, як і чому супроти звірів виступила чума), зав’язка (скликання Левом звірів), розвиток дії (промова царя, запевнення Лисиці, пошуки серед звірів винного), кульмінація (винний — Осел), розв’язка (страта Осла).
Мова твору проста, точна, виразна. Так, жорстокість і ненажерливість Лева ілюструють слова «роздер», «загриз»; мізерність вини Осла — слова: «жмуток сінця», «травицю жер»; улесливість Лисиці - слова: «низько гнеться», «нести тобі до ніг» тощо.
Послідовники Лафонтена
Після реформатора жанру — Жана де Лафонтена байки набули поширення в літературі європейських народів: Флоріан і Лашамбоді (Франція), Іріарте і Саманієго (Іспанія), Лессінг і Геллерт (Німеччина), Сумароков, Хемніцер, Дмитрієв і Крилов (Росія), Радивиловський, Сковорода, П. Гулак-Артемовський, Гребінка, Боровиковський, Глібов (Україна) тощо.
Своєрідною є байка Є. Рудиковського «Звіриний мор». Порівнюючи її з байкою Лафонтена «Звірі під час чуми», виявляємо схожий початок:
Найшли всі біди на звірей,
Спіткала їх лиха година,
Неначе за гріхи людей, —
Уже з них здохла половина!
Чи пошесть то була, чи мор,
Не знав того ні жоден звір.
Проте у Лафонтена про причину біди йдеться вже на початку байки, а у Рудиковського про це сповіщає звірів «смирний», чистий «відлюдник» Крот:
Ох і біди сі лихі:
І мор, і голод — все за наші се гріхи!..
Щоб здолати лихо, звірям потрібно «кинутись... до покути» (у Рудиковського) або «знайти, хто винен, — І вмерти той повинен, Покрити смертю гріх, І друзів тим урятувать своїх» (за Лафонтеном).
Розв’язка у творах різна: якщо лафонтенівські звірі серед грішників-звірів (Вовка, Тигра, Ведмедя, Псів-сторожів) обрали «найбільшого» грішника Осла, що «травицю жер... в ченцевім лузі» і безжально його стратили, то у Рудиковського навпаки.
Щоб врятуватися, необхідно виявити найменшого грішника, яким намагалися представити і Крота, і смирного Вовка («Хіба то голод вже аж в сук його зігне, Що поневолі він тоді когось давне; А то ніколи він не зробить даром шкоди»), І постницю Щуку, яка «Живе в воді сто літ, Раз тільки в місяць їсть обід!..»
Мораль байки чітка:
Кроти — звірки сліпі, чужих гріхів не бачать,
А об своїх таки хоть під час мору плачуть,
Не так, як людськії Кроти, —
Самі не грішні — хоч умерти,
А тільки другим все гріхами колють очі,
Що й слухать іх не стало мочі.
Коли б нам де знайти таких людських Кротів...
З байками Лафонтена у прозовій формі українські читачі ознайомилися в 1914 році, коли Любомир Селянський «свобідно переклав на руську мову» тридцять найпопулярніших байок. Лише в 1935 році у Львові вийшов перший український віршований переспів Лафонтена, здійснений Ярославом Вільшенком. У цьому переспіві окремим байкам надано українського колориту, а дію перенесено у прикарпатську місцевість. Із сучасних перекладачів найпершими слід назвати Микиту Годованця та Миколу Терещенка.
Заключним акордом до розмови про Лафонтена можуть бути слова Ігнація Красицького: «За законами справедливості, він повинен займати перше місце у своєму жанрі... Адже він такий справжній, такий влучний і докладний, що не можна нічого ні додати, ні відняти від того, що він написав. Він здається нам натхненним, коли про щось говорить, і його вислови звучать з незрівнянною легкістю і красою».
Література:
- Жан де Лафонтен // Всемирная история. — М., 1996. — Т. 3.
- Разумовская М.В. Лафонтен // Разумовская М.В., др. Литература XVII-XVIII веков. — М., 1989.
- Творчество Жана де Лафонтена // История зарубежной литературы XVII в. — М., 1988.
- Лозинський I. Жан Лафонтен // Українська мова і література в школі. — 1971. — № 7.
- Лафонтен Жан. Любовь Психеи и Купидона (Перевод и статья A.A. Смирнова и Н.Я. Рыковой. М.-Л., 1964.
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 12. – С. 27-29.
Твори
Критика
