16.11.2018

До питання про своєрідність історизму в куаньярівському циклі А. Франса

О. М. Камаєва

Куаньярівський цикл Анатоля Франса, присвячений подіям першої половини XVIII ст., з’явився у 1892-1893 pp. Звернення до XVIII ст. у цей період було надзвичайно симптоматичним. Соціально-історичну закономірність цього явища глибоко характеризує, зокрема, О. М. Євніна в своїй праці «Западно-европейский реализм на рубеже XIX-XX вв.».

«Філософський аспект бачення світу, відповідаючи потребі часу, — пише О. М. Євніна — невипадково виникає якнайчастіше наприкінці певної суспільної формації чи в момент її кризи, коли всі хиби соціальної системи досягають свого апогею, стають повністю доступними для огляду і піддаються критичному осмисленню та переоцінці кращими умами людства вже не тільки в частковостях, а й в самих своїх основах. Так було, наприклад, у XVIII ст., наприкінці феодалізму, який піддавався жорстокій атаці цілого загону філосюфів-просвітителів з позицій чистого розуму. І не випадково наприкінці XIX та початку XX ст., коли вирішувались долі буржуазної цивілізації, ідеї великих сатириків — Вольтера і Свіфта — знову «заграли» твори Анатоля Франса, Бернарда Шоу та Герберта Уеллса».

Новий підхід Франса до осмислення історії виявився вже у підході до матеріалу джерел, що лягли в основу куаньярівського циклу.

Кидається у вічі, що Франс, на відміну від своїх попередників, майстрів історичного роману XIX ст., не працює над безпосередньо історичними, подійовими та фактичними документами. Щоб відтворити епоху XVIII ст., письменник вивчає літературні та філософські твори найрізноманітніших епох. Крім цього, привертає увагу те, що Франс вивчає головним чином твори художньої літератури XVIII ст. Очевидно, є прямий зв’язок із цим усім в тому, що Франс абсолютно відмовляється у своєму романі від відтворення історичних подій, але в романі існує дуже добре визначений соціально-історичний конфлікт епохи та сувора до педантизму датованість характерів і типів.

Величезний філософський матеріал, який Франс вивчав у процесі роботи над романом, допомагає письменникові показати перелом історичних та культурних традицій різних епох у свідомості ерудита-мислителя 1725 р. Не змалювання історичних подій характеризує початок XVIII ст., а поєднання у світогляді Куаньяра ідей Боеція, Франціска Асізського, Епіктета, Піррона та Епікура. І, вірогідно, зовсім не через брак уяви, як думали Мішо, Каріас, Фаге, Леметр та інші, Куаньяр схожий на абата Прево, Турнеброш на Кандіда, а Катріна-Мережальниця легкістю ходи, кокетливістю поз, всією своєю грацією легковажного метелика нагадує Манон Леско, також зіслану за неморальність в Америку.

Франс вирішує проблему історичного характеру, відтворюючи його так, щоб він був трохи схожим на добре відомий його сучасникам, і ті, що вже стали класичними, літературні образи XVIII ст. Тим більше, що Жак Турнеброш, від особи якого ведеться розповідь у романі Франса, сам пише у XVIII ст., йому повинно бути властивим саме те сприйняття, що характерне літературі того часу. Зовсім природно, що твір Франса набуває рис, властивих роману і повісті XVIII ст. Майже всі персонажі (Турнеброш, Куаньяр, д’Анктіль, Іахіль) розповідають свою біографію приблизно так само, як це робили дійові особи в авантюрно-пригодницькому романі Лесажа чи Фігаро у 5-му акті відомої п’єси Бомарше, чи герої філософської повісті Вольтера, або персонажі «Жака-Фаталіста» Дідро. Крім цього, всі навіть найдемократичніші персонажі франсівського твору говорять розсудливою мовою літератури XVIII ст.

Специфічне для літератури цього періоду і використання Франсом авантюрного елементу.

Для того щоб вияснити специфіку франсівських персонажів з літературним прототипом, зіставимо образ Жерома Куаньяра з образом Абата Прево, відтвореним самим Франсом у статті 1878 p., яка готувалась письменником як передмова до «Манон Леско». Збіг деяких фактів із життя видуманого Франсом Куаньяра та відомого французького письменника, що жив у цю ж епоху, очевидний. Так, книги абата Прево, що видавались Франсуа Дідю, продавались у крамниці під вивіскою «Золота Біблія». Таку ж назву має і книжкоіва крамниця Ніколь Пігоро, першої коханої молодого Куаньяра.

У своїй статті Франс так змальовує Прево: «Мав красиве обличчя, чорні виразні очі і був невгамовним пустуном». Розповідаючи про свої молоді роки, Куаньяр дає собі дуже схожу характеристику: «Стрункий, темноволосий і бистроокий». Франс говорить про наукову діяльність Прево у конгрегації святого Мавра (орден Бенедиктинців). За словами Франса, бенедиктинці «здавна вели велику наукову роботу. У кожному монастирі була бібліотека; всі монахи писали праці... Найбільш вчені із монахів звільнювались від обов’язкового відвідування служб..., щоб не витрачати часу, який міг би бути більш цілеспрямовано використаний на наукові пошуки» (383, VIII). Пройшовши подібну підготовку, Прево викладав словесність у коледжі Сен-Жермен-де Пре. Франсівський Куаньяр на початку свого життєвого шляху викладає вільні мистецтва у коледжі Бове також у Парижі.

Крім цього, наведена вище франсівська характеристика наукової діяльності бенедиктинців допомагає зрозуміти глибоку датованість Куаньяра, який представлений у розповіді абатом, що несе просвітительські ідеї і вільнодумство.

Характерно, що у романі Франса постійно згадується храм Бенедикта Калічного, який користується великою популярністю. У притворі цього храму постійно обговорюють свої справи харчівники та ремісники, промишляють Катріна-Мережельниця та Жанетта-Арфістка. Тут любить посидіти і пофілософствувати Жером Куаньяр. Цікаво, що далі цього притвору прагнення дійових осіб не йдуть, не описується ні інтер’єр храму, ні богослужіння.

Характеризуючи епоху, у якій жив абат Прево, Франс зокрема пише: «Однак єзуїти порушили спокій цього царства книг, випрошуючи, де тільки могли, до самого алькова, тайні накази про арешт найбільш видатних бенедиктинців».

У зв’язку із цим набуває особливої гостроти антиєзуїтська суть абата Куаньяра, а крім цього, сказане вище допомагає зрозуміти датованість куаньярівської переоцінки релігійних догм, так само, як і нужденне становище франсівського філософа, його бродяче існування, постійну бідність.

У своїй статті Франс нагадує, зокрема, що, працюючи проповідником в Еврі, абат Прево у своїх проповідях «говорив про спокуси світу цього, про слабості плоті, як чоловік, що все це звідав». Відповідно до цього і абат Куаньяр вмовляє Турнеброшу, що пристрасті є примхи вітрів, і що заперечувати підвладність людської природи пристрастям — гординя, противна богові.

Відомо, що в час свого проживання в Англії, абат Прево поступив вихователем до одного молодого дворянина. У своїй розповіді Франс демократизує цей мотив, роблячи абата Куаньяра вихователем сина харчівника.

Абат Прево, як вказує у своїй статті Франс, окрім літературної діяльності займався ще й багаточисленними перекладами, в тому числі й перекладами з античних авторів. Перекладами з авторів древності займається й абат Куаньяр.

У період свого життя в Голландії, куди Прево тікає, не бажаючи більше терпіти тягару монастирського життя, він «так-сяк перебиваючись, служив спочатку слугою у кав’ярні, потім винайняв балаган і ставив там комедії. Він був одночасно і директором, і автором, і актором». Франсівський Куаньяр теж декілька разів скидав, рясу і теж так-сяк перебивався на задвірках Парижу, як «носильник, комедіянт, монах, лакей». Збіг фактів доволі точний.

У статті Франс розповідає про те, як Прево, після довгих років перебування за кордоном, повернувся у Францію і принц де Конті, бажаючи допомогти абатові, запропонував йому посаду свого придворного священика. Місце було гарне, однак Прево спочатку не зважувався прийняти його, він поділився з його величністю своїми сумнівами:

«— Я ніколи не служу обідні.

— А я ніколи не ходжу на обідні, — отримав відповідь.

Він писав з ранку до вечора. Він без втоми творив романи і оповідання, що представляли собою ці ж романи».

Служачи у єпіскопа Сеєзського і д’Астарака, абат Куаньяр займається винятково науковими пошуками. Характерно, що протягом всієї розповіді немає навіть натяку на те, що Куаньяр відправляє релігійні обряди чи відвідує церкву. У «Судженнях» зустрічаємо його за мирною розмовою в притворі церкви святого Бенедикта, де він іноді розділяє радості життя з Катріною-Мережальницею.

Крім цього, наведений вище уривок зі статті Франса допомагає глибше зрозуміти весь дух франсівського роману. Через весь твір Франса дуже інтенсивно проходить ідея переоцінки гуманістичних цінностей, із числа яких вже виключена релігія, але зате думка піднята на нову висоту.

За характеристикою Франса, епоха, у яку жив абат Прево, була тим періодом, коли руйнувалась древня ієрархія і філософія, що з часів Ансальма, і де була «на становищі служанки теології», починає займати самостійне місце. Звідси в абаті, священикові нового типу, що несе просвітительські ідеї, абсолютно все, починаючи від сили природних погягіїв і раблезіанського життєлюбства та закінчуючи гострою проникливістю, думкою, що постійно сумнівається, спрямовано проти теологічних догм. З ідеєю переоцінки гуманістичних цінностей зв’язана і вся складна духовна еволюція Жерома Куаньяра, що здійснює переоцінку навіть такого улюбленого ним автора, як Боецій. Перемагаючи смутну примиренність Боеція зі злом життя, франсівський герой доходить до бунту проти цього зла. І жодне, навіть найточніше, відтворення історичних подій і фактів не могло б глибше і драматичніше передати суть епохи, ніж аналіз її через складну конфліктність душевного життя абата Жерома Куаньяра. Саме завдяки цій заглибленості історії в свідомість і підсвідомість героя, історичний роман отримує у Франса виняткову лаконічність і скорочення кількості персонажів, кожен з яких є самостійною проблемою, несе в собі ціле явище епохи, що змальовується, вичерпно узагальнене і глибоко проаналізоване.

Характеризуючи у своїй статті особистість абата Прево, Франс пише, що це був «огрядний, повний життєвих сил молодик, веселого сангвіністичного характеру, який мав слабість до прекрасної статі. Не вміючи лицемірити, не навчившись одночасно служити богові і дівицям», він завжди готовий був «радіти життю з усіма зустрічними монахами». Однак в той же час це людина «печальної і невтомної душі, що легко піддається хвилюванню і чорним думкам». Буквально цими ж словами можна було б характеризувати і складний характер Жерома Куаньяра. І безсумнівно, що, відтворюючи його, Франс йшов від аналізу і переробки життя абата Прево. В своєму Куаньярі Франс цікаво поєднав автора і його героя: у Куаньяра доволі багато спільного з кавалером де Гріє. Обидва вони в ім’я любові здійснюють негожі вчинки. Де Гріє займається шахрайством, а Куаньяр на замовлення пише пасквілі на незнайомих йому людей, він може спокійно заховати у сутані одну-дві пляшки вина, краде фальшиві дорогоцінності у д’Астарака, до похилого віку встряває у бійки і не завжди знає міру у споживанні алкоголю.

Подібно до кавалера де Гріє, Куаньяр у молодості був не раз підступно обдурений своїми коханими, однак ніякі злі пригоди не охолодили в обох пристрасті.

Для розуміння характеру «аморальності» Куаньяра надзвичайно цікава франсівська характеристика героїв абата Прево: «Ці діти обидва доволі великі шалапути, але вони люблять одне одного, дайте тільки серйозним випробуванням, справжнім нещастям торкнутися їх, і вони постануть перед вами у всій своїй величі. Це тому, що одна й та ж любов створює і героїв, і підлих». Це робить зрозумілим задум Франса показати Куаньяра — п’яницю і забіяку — справді піднесеним героєм у мить принципового зіткнення зі злом життя, протиставити його пригнічувачам Мозаїдові, Герідотові, та д’Анктилові, яких любов робить грубіянами, підлими і злочинцями. Гидка аморальність випливає саме із суті ханжі цих персонажів, із браку у них життя. Однак таке трактування пристрастей надає персонажам Франса глибокої датованості, оскільки вона нерозривно зв’язана з відомою концепцією XVIII ст., з характерною для епохи переоцінкою моральних якостей, коли утверджувався новий антидогматичний погляд на людину, новий етап гуманізму, що дозволяв розглядіти за зовнішньою зіпсованістю та брудом життя справжню цінність особистості, її людяності і благородства.

Цікаво, що в романі Франса спорідненість з героями Прево надається лише позитивним персонажам, характери яких розкриваються складно і різноманітно, та жіночим образам, що грають нейтральну роль. І в цьому, очевидно, франсівська оцінка зображуваного, своєрідний гуманістичний критерій при відтворенні епохи, бо ж кавалер де Гріє та Манон Леско пронесли свою привабливість крізь віки. На противагу їм типи пригнічувачів схематичні, переважаюче начало їх конструкції, тенденційна соціальна характеристика, близька до сатиричної, при характеристиці д’Анктіля навіть натяк на події («Я служив під началом пана Вілара, я брав участь у війні за спадщину і ризикував ні за що, ні про що скласти голову у битві при Парні»). Можливо, що саме у схематизмі та підкресленій бідності змалювання негативних персонажів — їх філософське заперечення. Це те, що мертве, й існування чого глибоко безглузде. (В цьому відношенні показове те, що д’Анктіль сам добре не усвідомлює чому він все-таки ризикував і брав участь у війнах).

Цікавим засобом типізації є у романі Франса одяг, у чому Франс продовжує традиції французької літератури (Бальзак, Мопассан). Одяг XVIII ст. наче дістає у романі самостійне життя гуманістичної цінності. «Пишний одяг личить тобі як гуманістові, бо ж поняття гуманізму включає також і прекрасне», — повчає Куаньяр свого учня.

Галантна чарівність XVIII ст. осмислюється у романі як гуманістичний подих віку, того, чому суджено пережити віки, і протиставляється злу й мороку епохи, перед якими Франс наче зачиняє двері у майбутнє. У лахміття одягнений Мозаїд, потворний чорний балахон відкупника Герідота, незугарний одяг божевільного алхіміка д’Астарака. І цей нещасний потворний костюм, що наче не має печаті віку, виносить історичний вирок пригнічувачам, що чужі гуманістичному подихові епохи. (Відомо, що в першій половині XVIII ст. існував королівський указ, який забороняв банкірам носити будь-який інший костюм, крім чорного. Зівідси чорний балахон Герідота. Франс таким чином до педантизму точний у змалюванні колориту епохи. Однак у тому, що одяг Герідота потворний і безформний — безпосередньо франсівська оцінка зображуваного). Слід відзначити, що відтворення галантної чарівності XVIII ст. дуже добре поєднується з галантним і розміркованим складом Турнеброша, стилізованим під манери письма змальовуваного періоду, одне природно доповнюється іншим.

Однак Франс інколи дивиться на галантну чарівність XVIII ст. з сумом та іронією, що часом нагадує настрій картин Антуана Ватто, який, як відомо, був одним із найулюбленіших художників письменника. А в «Злочині Сільвестра Бонара», «Маскарад» Ватто навіває франсівському вченому поетичні думки і настрої.

Ватто (1684-1721) був старшим сучасником абата Прево. Можливо, саме звідси деяка спільність настрою, що оточує «Манон Леско» і картини Ватто.

Слід відзначити, що своєрідність Франса і у тому, що при відтворенні колориту епохи у нього має велике значення специфічний зоровий образ, часом його персонажі здаються такими, що наче зійшли з гравюр чи картин. Так, одягом Катріни, її прикиданням та грою, грайливістю її поз Куаньяр (а разом з ним і Франс) часто любується як твором образотворчого мистецтва. Можливо, саме цим Франс відрізняється від Бальзака і Мопассана, які беруть одяг, як правило, безпосередньо із життєвої повсякденності.

Так, у «Злочині Сільвестра Бонара» підкреслена схожість Клементини з напівстертим старим портретом, написаним пастелями. При характеристиці ж Віктора Мальдана Франс посилається на літографії Нікола Тусена Шарле (1792-1846). («Якщо ви не бачили, пані, деяких літографій Шарле, то не можете уявити собі зовнішність дядька Віктора, коли він, стягнений по талії сюртуком, розшитим брандебурами з лицарським хрестом і букетиком фіалок на грудях, прогулювався відлюдькуватим франтом по Тюільрійському саду»). В куаньярівському циклі, зокрема, розповідь Франса споріднює із Ватто ще й те, що прекрасне і чарівне часом сприймається як таке, що вислизає, як подвійне, трагічно ілюзорне. Це ніби своєрідний фон, музична мелодія нездійсненної мрії, яка загострює гротескний розвиток жорстокої комедії життя. Прекрасне поряд, та воно невловиме, хоча й одухотворює життя, надаючи йому на сторінках роману Франса тонкого аромату того, що французи називають словом «esprit», в чому, зокрема, мистецтвознавець М. Алпатов вбачає і неповторну своєрідність Ватто. «Він любується своєю світлою мрією, посміхається і смутний, але не вірить в щастя, не вірить щирості героїв, піджартовує над ними, прощається з ними. Жоден із цих душевних станів не виражений повністю, вони звучать наче під сурдинку. Всі разом вони складають одурманююче духмяний букет. Ніколи ще живопис не був носієм такої складної, суперечливої гри душевних станів художника, його дотепності, насмішкуватості, втомленості, розчарування і, головне, того, що французькою мовою означає неперекладне слово «esprit».

Звичайно, журба, сум у розповіді Франса в основному йдуть від розчарування письменника в грубій прозі III Республіки 90-х років, однак, можливо, в якійсь мірі вони зафарбовані і тональністю картин, Ватто, з іменем якого у сучасників Франса зв’язувалася вишукана чарівність галантного віку. (Збірка віршів Верлена «Fêtes galantes», 1869 p., основні мотиви якої навіяні живописом Ватто). Взагалі у розвитку творчої манери Франса, естета і антиквара, образотворче мистецтво відіграло значну роль. Багато сучасників Франса явно відчували цей нерозривний зв’язок. Так, Лансон писав, що «творча уява Франса багато в чому визначена картинами і естампами». А Бурже вбачав дилетантизм Франса саме в тому, що він інколи дивиться на історичні епохи через твори образотворчого мистецтва. Цей зв’язок творчої манери Франса з творами образотворчого мистецтва визначає своєрідність цього письменника, який підходить до зображуваного з позицій його естетичного аналізу і відбору, звідси у творах Франса майже всюди відчутний не тільки Франс-ерудит, а й Франс-мистецтвознавець, у цьому своєрідність інтелектуальності Франса, один з цікавих прийомів типізації його творчості. Крім того, це надає аналітичному романові Франса захопленості нового типу, захопленості розвитку не тільки філософської, а й естетичної думки, перед чим у романі Франса відступає на другий план роль сюжету і фабули.

Новаторським досягненням Франса можна вважати і той неповторний франсівський нюанс, цей важливий засіб типізації, що допомагає передати найбільш характерне у явищі і в той же час досконало проаналізоване. Вже йшла мова про нюанси, за допомогою яких у романі відтворюється складне і протилежне обличчя першої половини XVIII ст.

У нюансуванні цілого при його відтворенні є щось від бачення художників-імпресіоністів, що відкрили закони оптичної перспективи, згідно з якою єдність кольору починає відтворюватись на основі розчленування його на багатоманітність різнокольорових мазків і точок.

Можливо, це дає підставу говорити і про якусь нову форму показу в історичному романі Франса. З першого погляду видається, що в романі переважає опис і виклад. Однак вже сам по собі цей опис і виклад є тут стилізованою формою показу, літературною манерою XVIII ст. у поєднанні з відповідною їй специфікою бачення і думання. При цьому читач ясно бачить, що весь цей показ здійснюється ерудитом кінця XIX ст. У своїй монографії «Анат. Франс» Ж. Мішо писав про нову форму зображення, створену Франсом, яку на противагу Бальзаку, Гюго і Діккенсу називали середньою, і в якій, на думку критика, показ поєднувався з аналізом і розцінкою з власної точки зору. Відмовляючи Франсові у створенні ідей, Мішо визнавав за ним створення нових «почуттів, форм, духу, стилю».

Леметр бачив своєрідність Франса в тому, що він примішує до видимого капризу ідеї та образу глибину науки і всю невизначеність мрії, авторитет думки чи поезії. Це висловлювання Леметра дуже добре визначає ту специфіку зображення Франса, про яку говорилося вище (відтворення епохи XVIII ст. на основі усіх почуттів, які вона викликає у закоханого в нього ерудита кінця XIX ст. і на основі усіх знань про цю епоху, філософії, літератури, образотворчого мистецтва).

Нову специфіку франсівського методу точно охарактеризував і такий його філософський антипод, як Бурже. Якщо у Бальзака, на думку Бурже, що змальовував більше рухи епохи, пристрасть була пошуком причин, то для Франса вона була пошуком нюансів. Саме через своєрідне нюансування пристрастей XVIII ст., проведене на основі вивчення і аналізу його по художній літературі і філософії та образотворчому мистецтву того періоду, і відтворюється неповторний колорит епохи, наче показаний зсередини характеру, зі скритих його глибин. І в цій своєрідності цей художній синтез ідей і образів XVIII ст. з образами, ідеями і аналізом кінця XIX, який ми зустрічаємо в романі Франса.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів. – 1971. – Вип. 23. – С. 103-109.

Біографія

Твори

Критика