Образ кобзаря у Шевченковій творчості

А. Стратілат

Уже в ранніх творах Т. Шевченка досить наочно виявляється глибокий внутрішній зв’язок поета зі своїм народом через світовідчування, настрої, думи, прагнення в образно-стильових, суто народних формах поетичного виразу. Неважко відчути досить ясну і безкомпромісну готовність поета цілком присвятити себе великому служінню народові, стати його співцем і порадником, що зустрічаємо у перших програмних віршах "Кобзаря", в авторських роздумах про долю поета-співця, у його ставленні до народу, до його духовних і естетичних запитів. Така ж готовність поета звучить у поезіях "Думи мої…", "До Основ’яненка", а надто у "Перебенді".

Національно-фольклорний образ народного співця-кобзаря імпонував естетичним прагненням Т. Шевченка. У постаті сліпого кобзаря поет бачив мужнього митця, який вірно служив народові, будив його до боротьби проти соціального і національного гніту. Поет високо цінував громадську позицію кобзарів, шанобливо ставився до їхньої творчості, надихався їхніми думами і піснями. Невипадково образ кобзаря проходить через усю його творчість, майже в кожному творі образ кобзаря набуває нових рис, поглиблюється з усвідомленням його духовної місії в Україні.

Т. Шевченко не уявляв українського співця без кобзи, без багатого репертуару, без його постійного руху по селах і містах, без його дум і пісень на ярмарках і на святах біля церкви. Такий і його Перебендя, який втілює в собі традиційний образ кобзаря, що "усюди вештається та на кобзі грає", пісні якого селянський люд слухає з вдячністю. Хоч сам сиротиною "світом нудить", бо "недоля жартує над його головою", та він людям "тугу розганяє", його пісня всім бажана і завжди до ладу. На вигоні він з дівчатами співає "Гриця" та "Веснянку", з парубкамаи в шинку "Сербина" і "Шинкарку", з жонатими на бенкеті – про тополю, лиху долю, а потім – "У гаю", на базарі – про Лазаря, а то й про давнину, як Січ руйнували. Т. Шевченко робить спробу в "Перебенді" вийти за традиційні межі образу, порушуючи питання розуміння народом кобзареві співи-думи, що сягають за межі самих тільки щоденних людських потреб. Думка співцева "край світа на хмарі гуля, орлом сизокрилим літає, ширяє, аж небо блакитне широкими б’є". Перебенді здається, що "один він між ними", це відчуття змушує його хоч на деякий час віддалитися від людей для творчої розради. Таке відчуття приходило і до молодого Т. Шевченка, коли він бачив, що не всі його високі суспільні думи-ідеали народ ще міг тоді сприймати. Ці печалі звучать від "Перебенді" (1839) до "Пророка" (1859) і "Не нарікаю я на Бога..." (1860).

Т. Шевченко достоменно знав побут кобзарів, який іноді межував з аскетизмом, цінував їхню відданість кобзарській справі. Він низько вклонявся їм як хранителям давніх народних дум і пісень, як ревнителям високої народної моралі. В їхній гордій постаті, хоч у простенькій, але чистій одежині, він бачив не лише поетичність, а й силу духу українських Гомерів.

У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" Т. Шевченко докоряє собі, що не розгледів одразу самобутність і незвичайну поетичність українських дум, які не поступаються рапсодіям хіоського сліпця Гомера. Він констатує, "что у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, как, например, дума "Иван Коновченко", "Савва Чалый", "Алексей, попович пирятинский", или "Побег трех братьев из Азова", или "Самойло Кишка", или, или, – да их и не перечтешь" [6, 242]. Т. Шевченко захоплено говорить про поетику дум: "И все они возвышенно просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирныка, то разбил бы в дребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирныку, назвавши себя публично старым дурнем" [6, 242–243].

Т. Шевченко, високо цінуючи художні особливості дум, вказує на них як на об’єкт наслідування. Жалкує про те, що не знав раніше, чому треба наслідувати, вбачаючи в цьому несамосвідомість, витоки якої були ще в школі. "О школа, школа! Как бы тебя скорее перешколить" [6,243], – іронізує Т. Шевченко, вказуючи на розуміння навчатися своєму милому рідному слову.

Митець знав напам’ять багато народних дум і гарно їх виконував, зокрема "Думу об Алексее, пирятинском поповиче". Свідчення про це знаходимо в його повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали". Характер дум він визначав як "грустно-заунывная мелодия". Т. Шевченко добре відчував особливості виконання дум: "мелодия… переходит в речитатив и медленно стихает, как безнадежные стоны одиноко умирающего страдальца…" [6,241]..

Автор реалістично подає в повісті портрет виконавця думи. Це справжній лірник. Його, "высокого согбенного, с белою, как снег, бородою, слепого старца в синем кафтане и в черной высокой бараньей шапке" за собою веде Трохим. "В правой руке у старика длинный посох, а левой рукой придерживает он что-то похожее на ящик, покрытое полою длинного кафтана…" [6, 241].

З дитячих років Т. Шевченко любив слухати розповіді про кобзарів, а пізніше і сам часто прислухався до їхньої гри і співу. Він цінував кобзарів як виразників народних дум, які своєю творчістю і мистецтвом надихали кращих синів України на боротьбу за правду і волю. Надихали вони і самого Т. Шевченка, який розумів, що кобзарство – це самобутнє явище, яке заслуговує на увагу і пошану. Недаремно свою першу збірку поет символічно назвав "Кобзар", підкреслюючи цим народність та волелюбність своєї поезії і те, "що його поезія, подібно до народного співця-кобзаря, повинна служити трудящим масам. Поет – це слуга народу, народний співець. Поетові, як і кобзареві, завжди слід бути там, де можна своєю піснею, своїм словом принести користь народові, збудити його запал до боротьби за краще життя" [3, 5].

Протягом усього свого життя увагу Т. Шевченка привертала історія України, сповнена боротьби народу за свою незалежність і волю, живий літопис – народні історичні пісні, думи, перекази, легенди. Слухаючи кобзарів, він закарбовував у своїй пам’яті їхні пісні й думи.

Збереглося багато свідчень сучасників про феноменальну пам’ять Т. Шевченка. Важко назвати іншого поета, який би міг зрівнятися з ним за кількістю знаних напам’ять народних пісень. Крім того митець сам любив бандуру і грав на ній. "А Тарас Григорович "Палія" добре грав на бандурі, я сам чув, та мало тому вірив", – згадував дід Слюсаренко з Черкащини" [2, 47].

Знання українських пісень дозволяло йому вводити окремі пісенні вирази або й усю пісню у канву творів, відтворюючи історичну дійсність, створюючи емоційний фон, використовуючи її для характеристики героїв творів.

Шанобливо ставлячись до народних співців, Т. Шевченко змалював їхній образ у багатьох своїх творах: "Шевченко неодноразово у своїх творах показує благородний образ сліпця-кобзаря, який народові "тугу розганяє, хоч сам світом нудить". Великий поет часто говорить про народних співців, кобзарів у найулюбленіших поетичних формах, з великим ліричним почуттям, з великою любов’ю і вдячністю за те, що кобзарі співали славу борцям за волю трудового народу. Т. Шевченко виховувався на думах і піснях кобзарів. Образ кобзаря, народного співця, що історично склався, був улюбленим образом Т. Шевченка, в прекрасному житті, моральному обличчі і бурхливій діяльності якого було багато кобзарського" [1, 17].

В одному з листів П. Куліша до О. Вересая читаємо: "Як написали ми до тебе, Остапе, листа, тут саме нагодився до нас у хату наш славний на весь світ кобзар Тарас Шевченко та й каже: "Нате ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам’ятка в Остапа, бо я його знаю, я читав про нього у одній книжці, де його пісні надруковані". От тобі ще карбованець прибавився на твою нужду, Остапе! Та ще, роздобрившись, посилає тобі Тарас Григорович і свою книжку, з підписом руки своєї власної. 23 жовтня 1860 р., С.-Петербург" [5, 30].

Не дивно, що поет підніс кобзарів як народних творців і носіїв народного мистецтва, як виразників естетичних уподобань на нечувану височінь. Кобзарі, їхня подвижницька діяльність стала для Т. Шевченка висхідною національною точкою власної творчості.

Закономірно, що образ кобзаря знайшов своє місце в поезії Т. Шевченка. У поезіїї "Думи мої, думи мої…" контурно подається образ народного співця, який доносить правду про козацьку волю. Цю правду він адресує "добрим людям", оскільки гнобителям, ворогам народу правда, яка піднімає народ з колін, не потрібна:

Кобзарі співають,
Все співають, як діялось…

Сліпий кобзар в поемі "Катерина" хоча й постає другорядним персонажем, але відіграє важливу ідейно-смислому і композиційну роль у творі. Він не лише допомагає зустрітися синові героїні Івасю і його батьку, а й передає кобзарську традицію, виховує риси, притаманні народному співцю, готує виконувати важливу кобзарську місію. Символічно, що проводирем старого кобзаря стає син знедоленої молодої жінки.

У поемі "Тарасова ніч" Т. Шевченко відводить іншу роль кобзареві, через образ якого давня історія України сплелася з Шевченковою сучасністю. Тут відсутня пряма авторська характеристика кобзаря. Образ співця постає зі змісту пісень, які він виконує. "Це талановитий співак, оповідач, музика, поет, творець, учитель, вихователь, історик, людина високого патріотичного ладу душі, щирий українець-націоналіст у найкращому розумінні цього слова, шляхетний у своїх помислах і діях. Він – один з великої когорти славних українських кобзарів, цього національного феномена, духовних витязів української нації, що в невмирущій, незнищенній нашій думі, нашій пісні утверджували і множили славу України" [4, 10].

Та вже в поемі "Перебендя" Т. Шевченко розширює образ кобзаря, подаючи його і як реального співця, "постать наскрізь реальна, живцем вихоплена з дійсного українського життя, вповні національна, типово українська в кожній деталі" [6, 297], і як ідеалізованого персонажа (в другій частині). У першій частині знаходимо такі реалістичні мазки: "старий, сліпий", "сіромаха", "сиротина", "старий та химерний", "усюди вештається", "на кобзі грає", його "знають і дякують люде", хоч "сам світом нудить", "попід тинню… і днює й ночує", "сивий ус, стару чуприну вітер розвіває", "заспіває весільної, а на журбу зверне". Кобзар постає улюбленцем народу, співає всюди при різних обставинах: "з дівчатами на вигоні", "у шинку з парубками", "з жонатими на бенкеті", "на базарі", оскільки має тематично і жанрово різноманітний репертуар. Перебендя постає справжнім сином простого народу, вміє триматися у складних умовах життя, хоч над ним "недоля жартує".

Образ кобзаря, переходячи на сторінки інших творів, виражає сподівання народу, показує вірність високим ідеалам. Це помітно і в образі сліпого кобзаря Волоха в поемі Т. Шевченка "Гайдамаки". Поема відзначається пісенністю завдяки введенню у сюжет тексту кобзаря Волоха, пісні якого то звеселяють, то ведуть у бій гайдамаків. Кобзар у поемі – живе втілення народного гніву. Водночас Волох постає людиною скромною, некористолюбною, відмовляється від винагороди за свій спів. Запорожці називають його старцем Божим, хоча в жартівливій формі – і "старим дурнем", "старою собакою", "навісним". Але запорожці одностайні в одному: він "мудро співає", "правду старий співає". Як і в Перебенді, репертуар пісень у Волоха різноманітний – це історичні, козацькі, гайдамацькі і жартівливо-побутові. Кобзар Волох вирізняється державним мисленням, виступає провісником волі народу.

Про трагічну долю сліпого кобзаря дізнаємося у поемі "Мар’яна-черниця". Соціальна нерівність парубка і дівчини змусила Петруся податися до війська, аби "не в свиті, а сотником" повернутися до Мар’яни і одружитися. Та їхні шляхи розійшлися. Знову ж таки у кобзаревій пісні бачимо його духовний портрет: він натура щира, чиста і благородна. Т. Шевченко продовжує поглиблювати образ кобзаря. І вже в поемі "Невольник" постає багатогранна постать молодого кобзаря Степана, який, вихований на козацьких традиціях, йде служити на Запорізьку Січ. Він, як і Петрусь із поеми "Мар’яна-черниця", повертається з війська сліпим. Та якщо Петрусь співає про Мар’яну і втрачене кохання, то Степан співає думу про себе, про турецький похід і тяжку неволю. Почуття патріотизму, духовна краса, безкорисливість притаманні Степану. Т. Шевченко високо цінував ці людські риси, тому нагородив свого героя родинним щастям.

Образ кобзаря – "лицаря сивого" – завжди цікавив і приваблював поета, і закономірно, що він з великою любов’ю проведений через усю його творчість. У своєму щоденнику від 17 червня 1857 року Т. Шевченко записав: "…я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями". Зрештою, сам поет став до лав кобзарів, став провісником долі українського народу, закликав народ до боротьби за свою волю.

Відзначаючи І. Котляревського як зачинателя нової української літератури, Т. Шевченко назвав його кобзарем. Та незабаром уже його самого народ по праву назвав Великим Кобзарем, духівником українського народу.