На підступах до універсалізму Тараса Шевченка, або Одвічний колообіг національного духу​

Тарас Шевченко. Критика. На підступах до універсалізму Тараса Шевченка, або Одвічний колообіг національного духу

м. Тернопіль Роман Гром’як

Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка / Ю.Барабаш, О.Боронь, І.Дзюба [та ін.]; НАН України, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. – К.: Наукова думка, 2008. – 376 с.

З метою апробації найбільшого за обсягом гасла, яке увійде до 4-го тому майбутньої “Шевченківської енциклопедії”, маємо наразі оцю книжку, укладену Ніною Чаматою. Без перебільшення скажу, це подія в культурі України. Звісно, центральною подією стане невдовзі згадана енциклопедія, поки що ж щороку з’являється серія зреалізованих уже подій. Додам, що рецензована праця – не тільки потужна колективна монографія, а й зразок “єдиномислія” сучасних українських дослідників. Крім анотованих за алфавітом трьох авторів, варто долучити до грона пильних шевченкознавців, які вміють (і змогли!) відчитувати тексти українського генія, ще й інших подвижників – В.Мовчанюка, Є.Нахліка, В.Пахаренка, С.Росовецького, письменника Валерія Шевчука. Отже, вісім поборників Слова і Слави Тараса Шевченка відважно вийшли на прю з уїдливою кон’юнктурою, догідництвом і зверхністю недругів у всеозброєнні новітньої гуманітарної науки.

Серед авторів пробного видання – люди різного віку (від 1931 року народження до науковців молодшої генерації) і продуктивності за внеском у корпус шевченкових тем і мотивів. Юрій Барабаш запрезентував 6 статей, Євген Нахлік – 3; Іван Дзюба – 2; Станіслав Росовецький – 2; Олександр Боронь, Володимир Мовчанюк, Василь Пахаренко і Валерій Шевчук – по одній. Кожен із них ґрунтовно знає спадщину Тараса Шевченка і все помітне, що написане про генія впродовж майже двохсотліття за різних ідеологічних орієнтацій і теоретико-методологічних основ тлумачення долі, текстів і мистецьких надбань Кобзаря. Найважливішим із погляду осягнення материка українського автора в контексті світової культури, наближення до універсалізму поета видається уник ання глянцюватого гладкопису, категоризму чи претензій на непомильність розгляду доробку класика. Старші й молодші дослідники духовної спадщини нашої національної гордості сформовані в Україні; набувши гетерогенного досвіду, вони досягнули тих рубежів, із яких гаразд проглядаються обрії напрацювань шевченкіани в контексті новітніх філософії, культурології, естетики і літературознавства. Тому упорядник рецензованої книжки Ніна Чамата доречно зорієнтувала читачів цього видання і майбутньої енциклопедії на багатовекторне сприймання сучасних текстів про осягнення Шевченкового універсалізму. Вона нагадала, що “автори представлених статей здебільшого розуміли своє завдання в широкому діапазоні, розглядаючи також проблемний аспект Шевченкової поезії, принагідно і прозові тексти. Розкриваючи процес художнього перетворення роздумів митця над буттєвими началами, культурноісторичними реаліями, власним духовнобіографічним досвідом, пропоноване комплексне дослідження тем і мотивів Шевченка багатопланово характеризує духовний світ, естетичні й поетикальні засади митця, допомагає наблизитися до окреслення його цілісного світобачення” (9). Слушний і намір наукового редактора, який зумисне не коригував наявні різні погляди на “світоглядні та художні шукання поета, вважаючи плюралізм підходів і висновків нормальним явищем в осмисленні літературного процесу” (10). Такий намір видається не тільки корисним, а й, нарешті, конче потрібним у сучасній пізнавальній ситуації, то більше, якщо авторами виступають такі особистості, як Іван Дзюба, Валерій Шевчук, Юрій Барабаш, Євген Нахлік та ін.

До того ж усі автори рецензованої праці враховують, зважаючи на сучасні досягнення шевченкознавців, і діаспорні студії, народжені впродовж ХХ століття поза осягами принизливого тоталітаризму в колишньому СРСР. І все ж автори, маючи вигідну як на сьогодні ситуацію, змушені були долати значні колізії та сумніви, шукаючи оптимального виходу з, так би мовити, “конфлікту інтерпретацій”. Клопоти починалися з надзвичайного розмаїття джерельної бази, яка ускладнювала і проблематизувала кожну інтелектуальну операцію дослідників; аби хоча б помислити одну-єдину мить на підступах до універсалізму Тараса Шевченка, їм довелося здійснити селекції часом на тлі колосального вибору. Приміром, аби зосередитися на одному рядку, що колись вийшов із-під пера Шевченка як людини – носія феномену свідомості митця, потрібна напруга духу. Можна згадати “Тече вода з-під явора / Яром на долину”, або “Як умру, то поховайте…”, або “Минають дні, минають ночі…” і задати собі якийсь вектор руху осмислення мотивів цієї універсалії. Проте в кожному випадку започаткується в дослідників інший дискурс довкола доцентрового осердя “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка”. Надто в того, хто має шість перших томів із Повного зібрання творів, виданих “Науковою думкою” 2001 – 2003 рр. Ці книжки в сучасному просторі культури оприлюднили поезію, прозу, щоденники й листування Тараса Григоровича. У половині кожного тому, крім звірених за першоджерелами текстів класика, читачі мають рубрики “Творчі заголовки”, “Редаговане”, “Інші редакції та варіанти”, “Коментарі”, “Алфавітний покажчик імен і назв”, “Алфавітний покажчик творів” тощо. Аби не ширяти попід небесами практично неосяжного космосу Шевченкового Духу, кожен із восьми авторів колективної монографії мав би подякувати упорядникові за доречну в такій ситуації орієнтацію. Очевидно, так воно і сталося, коли з кінцем 2008 року зацікавлені читачі отримали розкішне читання видрукованої книжки, в якій циркулює “одвічний колообіг національного духу”.

Схвально відгукнуся й на те, що теми й мотиви художнього світу Шевченкамитця згруповано у книжці в такій послідовності, яка органічно відповідає за буттєво-екзистенційною парадигматикою найважливішим екзистенціалам людини як Божого творіння. Юрій Барабаш, почавши концентрувати Шевченків універсалізм із України й продовживши цей процес через такі амбівалентні вияви життєвості Богом даної сутності, як Любов, Помста, Самотність, Слово і Смерть, їх семантично-термінологічні фіксації і трансформації, зумів за текстовими й семіотичними вимірами й маркерами ненав’язливо провести читачів звивистими шляхами відповідних людських феноменів, відтворюючи в їхній (читачів) уяві й досвіді Шевченкову енергетику. У спостереженнях і рефлексіях дослідника функціонували й новітні термінологеми – “дискурс”, “код мовця”, “код інтерпретації”, “бінарні опозиції”, у форматі яких ішлося про “Шевченкову Україну і світ, або про національну природу, етнокультурне коріння творчості Шевченка та її вселюдське значення” (48). Таке ж сильне враження залишає і стаття Ю.Барабаша “Помста” з її толерантним і водночас проникливим та переконливим трак т уванням “моральної позиції Шевченка в описах “червоного бенкету” гайдамаччини” (99), відгомону подібних настроїв в інших творах митця (“Як умру, то поховайте”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим”, “Москалева криниця” (105, 109, 112-113 та ін.). Розгортаючи дискурсалізацію свого мислення, торкаючись думок Ю.Шевельова і Л.Плюща, Ю.Барабаш увиразнює “контроверсійну логіку духовної еволюції поета, тих чи тих її етапів і зиґзагів”, представляючи рух “од виправдання помсти і насильства чи, принаймні, примирення з ними [...] – до осягнення їхньої антигуманності, до орієнтації на вселюдські моральні, правдиво гуманні цінності; [...] до безумовного визнання єдино законними і справедливими тільки Божі суд і відплату” (113-114). Глибокими й несподіваними постають спостереження про типологічні рівнобіжності між Шевченковою танатологією і деякими базовими ідеями європейського екзистенціалізму, а також із танатологічною моделлю, притаманною українському бароко в розвідці Ю.Барабаша “Смерть”. Варто прислухатися до висновку дослідника про те, що й тут слід “уникнути спрощеного потрактування подібних кореляцій” (259). Зазначивши, що слово смерть трапляється у творах Шевченка порівняно рідко, автор статті демонструє синонімічне й корелятивне розмаїття форм і засобів вияву цього мотиву. Дослідник має рацію, твердячи далі, що “у широкому плані, стосовно Шевченкової спадщини як цілості, як метатексту, таким (важливим для наукового аналізу. – Р.Г.) є контекст асоціативний...” (262). Це акцентовано в підсумковому висновку щодо передсмертного вірша “Чи не покинуть нам, небого...”: “Мотив смерті присутній у текстовій простороні мовби віртуально, він оприявнюється через сув’язь метафор-евфемізмів, почерпнутих з традицій низового українського бароко” (277).

Універсальність Шевченкового художнього світу дуже вимовно простежена у двох статтях Івана Дзюби. Його “шевченкіанізм” адекватно сумірний із сьогоднішнім осяганням спадщини класика світовим українством. Якщо проектувати гасла “Воля” і “Слава” (76-96) на тритомне зібрання праць І.Дзюби “З криниці літ” (2006), то читачі отримають приголомшливе багатство досвіду освоєння інтенції Кобзаря. А водночас молодші покоління дослідників із доброю заздрістю розумітимуть, які гони проходив цей випускник Сталінського (Донецького) педінституту до академіка НАНУ. Нинішні статті з рецензованої книжки поставатимуть як сконцентрований згусток рубрики “Шевченко і світ” із другого тому тритомника, який обійняв низку давніших публікацій: “Шевченко і Петефі”, “Шевченко і Хом’яков”, “Шевченко і Шиллер: візії ідеального стану суспільства”, “Шевченко і Гюго”, “Шевченко і Словацький”, “Застукали сердешну волю...”, “Універсальні мотиви в Шевченковій поезії”, “Алергія на Шевченка”, “Шевченко вовіки насущний”. Іван Михайлович не перестане дивувати тих, хто читатиме його унікальне дослідження “Тарас Шевченко. Життя і творчість” (К., 2005; 2008). Стежачи у статтях “Воля”, “Слава” за думкою І.Дзюби, ідучи від епохи до епохи за парадигматикою світових літературних і мистецьких напрямів, читач буде збагачувати власний досвід, розширювати його горизонти. Маємо низку влучних спостережень, узагальнень, хоча б такого формату: “Наведені міркування спростовують твердження про однозначну еволюцію Шевченка від бунтарства до поступовства” (85). Або: “Слід звернути увагу в Шевченкових творах на те, що, здається, не має прямих аналогій у світовій поезії” (91). Врахувавши праці українських учених, які творили й поза межами Батьківщини (В.Заїкін, Б.Стебельський та ін.), І.Дзюба, як і Ю.Барабаш, дотримує історизму мислення, демонструє високий рівень своїх досліджень, допускаючи можливість інших інтерпретацій. Отож І.Дзюба має цілковите право твердити: “Свобода – не лише мотив творчості Шевченка, а й чинник його власного життя митця, його німб і його прокляття” (95).

У контексті осягнення універсалізму Шевченкової спадщини, який почали конструювати шістдесятники І.Дзюба і Ю.Барабаш за різних умов (сприятливих і нестерпних!), витримують високі вимоги і критерії поцінування статті Євгена Нахліка “Доля”, “Революціонізм”, “Майбутнє”. Автор не тільки знаний як дослідник, упорядник творів П.Куліша, а й відомий своєю капітальною працею “Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики” (2003). Це – широкий компаративний погляд на взаємини та сумірність трьох східнослов’янських геніїв-романтиків – Пушкіна, Шевченка, Міцкевича. У рецензованій книжці науковець виявив себе відразу амбівалентно: у новаторськоновітньому модусі й водночас у традиційно суперечливій іпостасі. Роздвоєне враження, як на мене, справляє вже перша написана ним стаття “Революціонізм”. Маніфестуючи на лексемно-термінологічному рівні визнання крайніх тенденцій із часів християнства, автор у процесі аналізу мотивів українського класика доречно презентує такі підрозділи: “Революційна топіка Шевченкової поезії” (116-124), “Проблема переходу від революціонізму до християнського братолюбства” (125128), “Контроверза між християнською та революційною свідомістю” (128-131), “Ставлення Шевченка до революційних та повстанських рухів” (131-134). Данина зужитій парадигматиці виявляється, очевидно, під впливом радянських літературознавців і штивно застосованих нових концептів. Бажання автора полемізувати з розголосом в Україні деяких праць зарубіжних україністів (Ю.Шевельов, Л.Плющ, Г.Грабович, В. Мокрий (W.Mokry), С.Козак) призвело до того, що акцентування цілісно взятого корпусу художніх текстів Шевченка почало подекуди домінувати. У таких ситуаціях читачам подаються плинні судження, як-от: “Запропонована схема виглядає непереконливо…” (125), “Більше рації, ніж Ю.Шевельов, мав М.Драгоманов…” (126), а також окремі висловлювання на сторінках 128, 129,130,131,133. Ці висловлювання автора статті “Революціонізм” можуть у різному сенсі уявнюватися у свідомості читачів, бо ми ж таки “інші”… Мабуть, за всієї скрупульозності у відсиланні до текстових цитат українського поета дуже багато залежить від уяви читачів, які мають знати й О.Пушкіна, і Т.Шевченка і вірити в сакральні феномени (див. с. 167) чи прочитати тезу на зразок: “Отже, можна сказати, що в основу українських народних уявлень про долю, а звідси й Шевченкових – певною мірою ліг козацький етос” (169). Або що можна сказати про таку рефлексію: “Утім в обох поемах прямо не зазначено, що трагічну долю дочок зумовило материне прокляття. І все-таки навіть якщо прокляттяпророцтво й не становило для Шевченка світоглядної категорії, то інтуїтивно, на рівні світовідчуття, поет сприйняв його як магічний долевизначальний чинник” (171). Отож типологія в підході до пушкінської і шевченківської мотивації і поетикальних систем залишена на чутливість і здогадливість молодих поколінь, які не завжди плекають читацьку культуру (див. с. 175-179). Очевидно, що й така довіраорієнтація на компетентного реципієнта також не тільки заслуговує на констатацію, а й закликає до активізації креативності молодих філологів за покликанням.

У подібному дискурсивно-діалоговому, креативно-спонукальному форматі треба підтримати також статті Василя Пахаренка, Володимира Мовчанюка, Олександра Бороня й Валерія Шевчука, хоча, правда, вони дуже різні з погляду задуму й мети цієї книжки. У контексті видання вони простежують не так теми й мотиви, як образні феномени, що мають свої структурні виміри. Заявленій обіцяній орієнтації відповідає хіба що текст “Мотив шляху”, який написав Олександр Боронь. Названі по-різному статті інших авторів розпросторюються і стосуються то аксіології (етичних критеріїв), то антропологічних ситуацій, то часопросторових вимірів або архетипної ланки спільнот… – усі вони посвоєму повчальні і доречні. На завершення Станіславом Росовецьким дуже посутньо конкретизовано християнську агіографію у творчості Шевченка.

Згадані гасла майбутньої енциклопедії розширюють свої контексти на тлі персоналій, що подаються, як про це вже засвідчили робочі зошити на літери “А” і “Б”, підготовлені у відділі шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Крім довідок стосовно теоретичних гасел і персоналій, коментується за абеткою назв кожний твір класика. У такий спосіб творена та апробована “Шевченківська енциклопедія” справді найповніше відповідає універсалізму митця, сучасному рівневі глобалізованого наукового дискурсу.

Отож маємо всі підстави привітати авторів видання “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка”, керівника проекту “Шевченківська енциклопедія” Валерію Смілянську з гідним пошануванням чергової річниці українського оборонця національної гідності.

Дай, Боже, дочекатися щасливого завершення подвижницької праці, бо ми вже впевнилися, що перебуваємо не тільки на підступах до Шевченкового універсалізму, а й у його космічному колообігу.


Читайте также