Тарас Шевченко й корифеї українського професійного театру
ТАРАС ШЕВЧЕНКО Й КОРИФЕЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ
У статті розглядається вплив Т.Шевченка на становлення особистостей та творчий доробок корифеїв українського професійного театру М.Старицького, М.Кропивницького, І.Тобілевича (Карпенка-Карого)
The article investigates the influence of T.Shevchenko on the formation and the works of the coriphaci of the Ukrainian professional theatre M.Starytsky, M.Kropyvnytsky, I.Tobilevych (Karpenko-Kary).
Загальновідомим є те, що історія світової культури – це не тільки процес поступового надбання нових цінностей, а й їхнє збагачення через постійне відшукування та використання тих духовних скарбів, які створені людством у попередні епохи.
Для кожного українця найдорожчим духовним скарбом є геній Тараса Шевченка, засвідчений вже першим виданням “Кобзаря” у 1840 році.
“Важко оцінити той вплив, який гнівна муза Шевченка робила на різні верстви громадянства шістдесятих років (ХІХ ст.), починаючи від бідної хатини кріпака аж до затишного кабінету інтелігента, вченого-народолюбця” [11] – зазначала Софія Тобілевич. З того часу творчість Тараса Григоровича Шевченка запліднювала думки й почуття кращих синів України й завжди була зразком гуманізму, демократизму, державницької ідеї, естетичної довершеності. Саме тому традиції Т.Шевченка в українській літературі на різних етапах її розвитку набули виняткового значення, адже в них злилися живі джерела зі всього, що надбав наш народ у своїй національній духовній культурі протягом століть нелегкої боротьби за своє існування Надзвичайну роль у становленні та розвитку української драматургії та театру другої половини ХІХ ст., піднесенні їхнього ідейно-художнього та естетичного рівня в умовах постійних національно-культурних, соціальних й політичних утисків українства й цензурних заборон імперською Москвою відіграла творча спадщина Т. Шевченка. Для багатьох драматургів, що починали свою діяльність у післяшевченківську добу, вона була своєрідним мистецьким університетом, а подвижницьке життя Поета – прикладом для наслідування. Тому не дивно, що популяризація Шевченкового слова стала однією із загальних тенденцій вітчизняної драматургії того періоду.
Не зважаючи на постійне вилучення з публічних бібліотек та книгарень опублікованих творів Т. Шевченка та всілякі перешкоди новому виданню “Кобзаря”, його слово жило в народі. Потроху проникало воно і в драматичні твори. Спочатку – обережними згадками, як от у п’єсі А. Тарновського “Оксусь і Леся, або Розумна дядькова голова” чи в драмі Д. Мороза “Був кінь та з’їздився”, а далі – уривками чи й цілими поезіями. Так А. Янковський у п’єсі “Покійник Опанас” повністю наводить вірш Т. Шевченка “Тяжко, важко в світі жити сироті без роду”, а В. Александров у п’єсі “За Немань іду” використовує чималий уривок з поеми “Гайдамаки”.
Твори Шевченка привертали дедалі більшу увагу драматургів, збуджували в них бажання пропагувати зі сцени ідеї й окремі рядки з “Кобзаря” та засобами сценічного мистецтва відтворювати Шевченківські образи. Різними драматургами лише в другій половині ХІХ століття, було інсценізовано більш як двадцять творів Т. Шевченка, серед яких поеми “Гайдамаки”, “Катерина”, “Іван Підкова”, “Сотник”, “Слепая”, балада “Тополя” тощо. Ці п’єси свого часу виставлялися на сцені аматорськими колективами та мандрівними трупами й користувалися неабияким успіхом у глядача. Слово Т. Шевченка жило на кону в нових мистецьких формах, ставало своєрідним дороговказом й естетичною нормою для нової генерації українських драматургів у нових історичних умовах пореформенної доби.
Починаючи з сімдесятих років ХІХ ст., українська драматургія розвивалася вже не тільки як наслідування п’єс І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка, а й під впливом поезії та “Назара Стодолі” Т. Шевченка. Геніальний автор “Кобзаря” дав їй національно-демократичні ідеї, а драматургам – інструментарій збудити у душі глядача вогонь (пристрасть у справах, нескореність духу і позов до боротьби, гордощів за історичне минуле тощо) і ніжність (лише щире кохання рятує світ), любов (до рідного краю, простої людини) і ненависть (до гнобителів, ворогів, аморального) – чесну зброю в національно-визвольній боротьбі. Найталановитіші українські драматурги пішли саме тим шляхом, який вказав Т. Шевченко. Серед його послідовників надто помітною є колоритна постать Михайла Старицького, талановитого поета прозаїка, драматурга, організатора театральної справи.
Знайомство М. Старицького з “Кобзарем” відбулося ще в юнацькі роки.
Він сам розповідає про це у спогадах “До біографії М. В. Лисенка”, відзначаючи визначну роль цієї книги у власному житті. “Раз дістали ми від Андрія Романовича – згадував М. Старицький на схилі літ, – заборонні вірші Шевченка і читали їх цілу ніч, захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту.
Чому мене поймали ці звучні палкі вірші було недивно – вони мені були до серця ще з дитинства, та Лисенко, що звик до російського та французького мовлення, був особливо подивованим і сповненим захоплення музичною милозвучністю і силою простого народного слова. З цього часу і я перестав цього слова соромитись... У дядька нашого знайшлися, між іншим, і перше видання “Кобзаря” Шевченка і “Енеїда” Котляревського.
Пізніше вже, коли навчався у 5-тому класі я й сам придбав у Полтаві Шевченка …” [7] З того часу твори Т. Шевченка стали постійним супутником життя М. Старицького, його мистецьким ідеалам, джерелом натхнення і мудрим порадником. Згадуючи про студентські роки в Київському університеті, він пише в цитованих спогадах: “Ми переглядали “Основу” із захопленням студіювали статтю Костомарова “Две русские народности” і зачитувались витворами Шевченка, Куліша, Марка Вовчка та інших. Тепер ми вже ставились до них більш серйозно і помічали багато чого з того, що раніше залишалося поза нашою увагою... Я почав перекладати українською мовою байки Крилова і музу Пушкіна (здається, перший – “Эхо”). Ми з Лисенком долучилися до групи, що працює над збиранням матеріалів для українського синтаксису…” [7] М. Старицький вважав себе учнем Т. Шевченка, через те постійно піклувався про поширення серед народу творчої спадщини свого Вчителя, його ідей та помислів.
М. Старицький щиро вітав вихід у світ празького видання “Кобзаря” й уболівав з того, що в Україні, на Батьківщині Поета друкувати його вірші заборонено:
І. Франко відзначав, що вплив Шевченка передусім помітний на поетичній творчості М. Старицького. Та національно-демократичний дух Великого Поета, його ненависть до всякої неправди, його непримиренність до соціального зла, і його незгасима любов до народу, рідної землі знайшли відгук і в драматургії М. Старицького – усі його найкращі п’єси написані в дусі Шевченківського реалізму. Рецепція та алюзія Шевченка особливо виразні в драмах на історичну тематику.
У другій половині ХІХ ст. минуле українського народу приваблювало увагу багатьох драматургів. Такі неоднакові за своєю творчою манерою митці слова як О. Огоновський, М. Заревич, Б. Грінченко та ін. кожен по своєму (і не завжди бездоганно) зображували у своїх п’єсах минуле українського народу.
М. Старицький пішов за Т. Шевченком, – відтворюючи за допомогою художнього слова сповнену драматизму трагічну долю України, він показував долю конкретної особистості, вірного сина чи доньки народу, і самого народу як сумарної величини, утвореної єдністю таких особистостей.
Вплив історіософії Т. Шевченка на М. Старицького позначився не лише на загальній концепції художньо-історичних творів (як драматичних, так і прозових та поетичних), а й у виборі їхньої тематики – боротьба українського народу за своє соціальне й національне визволення проти іноземних загарбників.
Можна знайти й конкретні приклади декларування М.Старицьким ідей, висловлених у творчості Т.Шевченка. Так козак Нечай у драмі М. Старицького “Богдан Хмельницький” роздумуючи про сутність людського життя та земний шлях людини говорить: “Прості ляхи –такі ж харпаки... ми б з ними жили б й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки”. Пригадаймо останні рядки Шевченкового вірша “Ще як були ми козаками” – “Полякам”:
Проблема втраченого раю, порушення природної гармонії братерських стосунків між народами ідеальної в своєму задумі федерації – Речі Посполитої – Республіки Народної – з болем звучить на сторінках багатої творчої спадщини М. Старицького.
Своєрідним джерелом для М. Старицького при написанні драми “Оборона Буша” стала поема Т. Шевченка “Гайдамаки”. Її вплив помітний вже в першій картині п’єси. У ній кобзар, як і в поемі Т. Шевченка, співаючи пісню, поглиблює у слухачів – простого народу почуття національної самосвідомості, утверджує розуміння необхідності визвольної боротьби, посилює почуття відповідальності не лише за своє життя а й за долю України. У драмі по-шевченківському показано непримиренність інтересів українського народу з прагненнями польської шляхти, відтворено нездоланну силу повстанців на чолі з козацьким сотником Завісним та його донькою Мар’яною, загальний героїзм і відданість Вітчизні, справі боротьби за її свободу й незалежність.
Серед митців слова, для яких світлий образ і геній Т. Шевченка стали провідною зорею на літературному шляху служіння Україні й Слову – видатний драматург, талановитий композитор, один із засновників українського професійного театру Марко Кропивницький.
У багатьох працях з історії української літератури й театру раз у раз зустрічаються короткі згадки про роль спадщини Тараса Шевченка у творчому зростанні М. Кропивницького, які, однак, здебільшого мають декларативний характер, не опираються на факти або власне висловлюються як припущення.
Іноді висловлювалась думка й про те, що життєвий шлях Кропивницького простягався десь поза Тарасом Шевченком, поза “Кобзарем”, і через те, мовляв, не доводиться говорити про будь-який вплив Шевченка на нашого драматурга.
Тож спробуємо розібратися у цьому питанні.
Справді, викликає подив той факт, що, розповідаючи про своє дитинство і перші кроки на сцені, М. Кропивницький ніде не згадує не тільки про своє захоплення, але й про своє знайомство з Шевченковим “Кобзарем”. Жодного слова немає про це ні в спогадах “Итоги за 35 лет”, ні в автобіографії, ні в нарисах “Картины прошлого и настоящего” та “Бобринец и бобринчане”.
Немає ніяких згадок про Шевченківський “Кобзар” і в ранніх листах Кропивницького. Невже ж він так таки нічогісінько й не чув про книгу, багато віршів з якої знали напам’ять навіть неписьменні селяни?
Є чимало письменників, які власне під впливом віршів Шевченка ще в дитинстві захопилися літературою, а потім і самі почали писати спершу “під Шевченка”, щоб було так, як у нього, а далі виходили на самостійну дорогу й згодом самі вже стали взірцем для наслідування. Такими були, наприклад, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Тобілевич (КарпенкоКарий), Б. Грінченко, А. Тесленко та багато інших.
Дитинство ж Марка Кропивницького склалося так, що не тільки Шевченків “Кобзар”, але й взагалі книжки були для нього речами далекими, чужими, невідомими. Як знаємо з біографії драматурга, мати покинула його маленького й трохи старшеньку сестричку ще тоді, коли діти й до школи не ходили. Батько ж мусив заробляти на хліб по далеким чужим економіям.
Тогочасна система освіти й виховання у глухій провінції Російської імперії не сприяла зацікавленню книгою взагалі. Часослов, Псалтир, Євангеліє, писані чужою незрозумілою мовою й не пояснені як слід наставниками ще в початковій школі відбивали будь-яку допитливість. Щоправда в Бобринецькому повітовому училищі, де навчався Марко, вже не заборонялося учням читати світські книги. Та де ж їх було роздобути? Публічної бібліотеки тоді не було.
Тож учні більше захоплювалися голубами ніж книжками.
У спогадах “Итоги за 35 лет” Кропивницький згадує, що в 50-тих роках ХІХ століття Бобринець був місцем, заслання політичних діячів. Туди був висланий і відомий громадський діяч, письменник, перший біограф Тараса Шевченка Олександр Якович Кониський. У Бобринці він відразу став постаттю помітною.
Навколо нього гуртувалися школярі. Бував у нього ще зовсім юний тоді І. Тобілевич. Познайомився з Кониським і М. Кропивницький, який “учащав до нього щодня”. Здебільшого розмови точилися навколо найпекучіших проблем того часу: кріпаччина, утиски, русифікація, жалюгідне становище колишньої шляхти – своєрідної національної еліти до якої належали й родини Кропивницьких, Тобілевичів. Саме Кониський, розповідаючи багато цікавого про літературу, розкрив своїм молодим слухачам чарівний дивосвіт Слова. І про Шевченка молоді бобринчани чи не вперше довідалися від цього мудрого вчителя. А Шевченка О. Кониський любив, як Бога, адже особисто знав Поета й глибоко розумів його душу, тонко відчував хвилюючі переливи його поетичного стилю, і цю любов міг прищепити кожному.
Повне, справжнє пізнання й розуміння Т. Шевченка прийшло до Кропивницького на 22-му році життя. Сталося це у Києві.
1862 року поїхав М. Кропивницький у Київ, маючи надію вступити до університету. Два роки побув він вільним слухачем, а потім мусив повернутися до Бобринця, бо не вистачало документів про освіту. Курсу повітового училища аби стати студентом університету було замало. Саме ці два роки й визначили всю подальшу долю майбутнього митця.
Київ був тоді найбільшим культурним центром України, тут працювали визначні вчені, письменники, журналісти. тут друкувалися журнали й газети, працювали недільні школи. Вечорами збиралася інтелігенція, велися довгі, часом дуже запальні розмови про останню визначну подію – перевезення тіла Т. Шевченка до Канева. Студенти носили в кишенях друковані, а найчастіше з любов’ю оформлені рукописні книжечки з віршами Т. Шевченка, декламували їх на вечорах, читали реферати про життя й творчість Поета. Отже юнак із Бобринця потрапив у таке середовище, про яке він міг лише мріяти.
Шевченківська атмосфера Києва полонила молодого М.Кропивницького цілком. З цього часу Шевченко органічно ввійшов у життя Кропивницького, стає для нього джерелом творчості, мудрим порадником, взірцем громадянина, художника.
Є підстави стверджувати, що саме після уважного студіювання поезії Т. Шевченка Кропивницький починає пробувати свої сили в драматургії й пише свою першу п’єсу “Микита Старостенко або незчуєшся, як лихо спобіжить”, яка після декількох переробок, зумовлених цензурними пересторогами пішла на сцені під назвою “Дай серцеві волю, заведе в неволю”.
Говорячи про вплив творчості Т. Шевченка на М. Кропивницького, очевидно не слід шукати аналогій до “Назара Стодолі” чи інших його творів.
Та, здається, таких аналогій і немає. Але те, що Шевченківський “Кобзар” розбудив власні сили Марка Кропивницького, навчив його любити правду й ненавидіти зло, дав йому вогонь, визначив його місце серед поступовців за кращу долю рідного народу, є безсумнівним. Воно варте якнайпильнішої уваги.
Перейнявшись світлими шевченківськими ідеями та захопившись красою поетичного слова Поета, М. Кропивницький усіма мистецькими засобами популяризував серед народу “Кобзар”, бо розумів, яка велетенська сила живе на сторінках тієї святої книги, який невгасимий вогонь палає в кожному рядку Шевченкового вірша. У спогадах сучасниці Марка Лукича Н. Лазурської зустрічаємо таке свідчення: Кропивницький “любив “Кобзар” і не розлучався з ним ніколи. Читав з нього вірші напам’ять. Особливо любив вірш “Чернець”.
Слухаєш бувало його декламацію і бачиш перед собою козака в червоних оксамитових штанях, що танцює від Києва до Межигірського спаса... А далі за “Чернецем” ішли уривки з “Невольника”, якого так любовно інсценізував Кропивницький...Охоче він декламував “Б’ють пороги, місяць сходить” (“До Основ’яненка”)... Коли Кропивницький його декламував, у нього змінювалось раптом обличчя, набирали зовсім іншого виразу очі”[9].
Особливо цінні й цікаві спогади про Кропивницького – декламатора залишив актор Прохор Коваленко, якому не раз і не два доводилось слухати й бачити Марка Лукича. Ось що він розповідає, наприклад, про читання Шевченкового вірша “Думи мої, думи мої”:
“Марко Лукич робив такі несподівані і такі “неузаконені” цезури і паузи, такі знаходив інтонації, що зараз нема змоги їх повторити. Це було не читання і не декламація, яка тоді була дуже поширена серед артистів, – це була розмова з самим собою, розмова людини, яка вголос вимовляє скорботу наболілого серця. Але це була не скарга, і не бажання розжалобити слухачів, як ми частенько робили, читаючи цей твір у театральній школі. Тут відчувався велетень думки і моральної сили. Прості шевченківські слова глибоко западали в серце і запам’ятовувались на все життя…” [9] Автор спогадів говорить далі, що ніхто з акторської молоді “навіть не уявляв такого високомистецького виконання, а тим більше такого глибокого аналізу, такого психологічного і соціального розкриття літературного твору”.
Про майстерне читання Кропивницьким віршів Шевченка розповідають також Іван Мар’яненко, актор Чернов-Мацієвич, театральний діяч Онисим Суслов, артист Йосип Маяк, письменник Данило Мордовець і багато інших його сучасників. З їхніх спогадів бачимо, що Слово Поета органічно ввійшло в побут нашого визначного актора й режисера, що він вважав своїм священним обов’язком пропагувати його серед народу при всякій зручній нагоді. Мабуть не було випадку, коли б Кропивницький не взяв участі у тому чи іншому вечорі, присвяченому пам’яті Шевченка. Навіть на схилі свого життя він не відмовлявся поїхати чи то до Києва, чи до Полтави, чи то до іншого міста, щоб не тільки своєю присутністю, а й своєю працею взяти участь у шевченківському вечорі.
Як видно з листа Кропивницького від 10 листопада 1908 р. до полтавського видавця Г. Маркевича драматург клопотався про увічнення пам’яті Т. Шевченка. “Пам’ятайте, – читаємо в цьому листі, – балачку нашу про мій перший том, і я казав Вам, що подарував його видання на пам’ятник Т. Г. Шевченкові, але київські просвітяни дуже зволікають з виданням – два роки палець об палець не вдарили”.
Із спогадів Ф. Нікітіна “З останніх днів життя М. Л. Кропивницького” довідуємось, що 16 березня 1910 року Мароко Лукич в Єлисаветграді виступав на великім концерті, присвяченім пам’яті Т. Шевченка, а потім поїхав в Одесу і по дорозі заїхав у Голту, а коли вертався відтіля, то в дорозі й помер, “а нам, єлисаветградцям, прийшлося вже знов побачити тільки його мертве тіло на станції, де тоді й улаштовано урочисту зустріч…” Як бачимо Шевченкове слово бриніло на устах Марка Лукича буквально до останньої години його подвижницького життя.
Тут до речі згадати, що це слово Кропивницький пропагував не тільки серед рідного українського народу, але й серед росіян, білорусів, молдаван. У листі до згаданого вже Нікітіна Марко Лукич писав 18 лютого 1910: “Оце тільки вранці повернувся я із Саратова, де замість шістьох зіграв сім спектаклів:
останній спектакль, що був 25-го, ми честували пам’ять Тараса Григоровича, 49 роковин – “Назаром Стодолею” і дивертисментом. Народу було багато що аж душно зробилось у театрі” [3].
Цікаві спогади про Марка Лукича залишив і актор Йосип Маяк. Він розповідає про свої зустрічі з визначним актором і режисером, про те, як Марко Лукич використовував кожну нагоду, щоб розповісти молодим акторам про Шевченка, про його творчість, про його незвичайне, скупе на радощі життя. Одного разу автор спогадів їхав у одному купе з Кропивницьким.
Зав’язалась невимушена розмова. “Я слухав його, – пише Й. Маяк, – дуже уважно і з великим зацікавленням… тому, що він оповідав якось інтригуючи, як я ніколи ще не чув… Якраз у той час мене дуже цікавила українська література, з якою я тільки починав обізнаватись. Отож йому й довелося розказувати мені все з початку: і про Україну, і про Шевченка… Я слухав його, як заворожений, і незчувся як пролетіли три години” [9].
Якщо взяти до уваги, що справжніх театральних шкіл на Україні тоді не було, то значення отаких, так би мовити, педагогічних бесід з молодими акторами значно розшириться. Марко Лукич хотів кожному акторові прищепити любов до віршів Шевченка зацікавити його біографією і робив це, як підтверджує Маяк, досить успішно.
До найбільш улюблених п’єс М. Кропивницького належала драма Шевченка “Назар Стодоля”. Цю п’єсу ставив у шістдесятих роках Бобринецький аматорський гурток, а згодом вона з успіхом ішла на сцені Єлисаветградського аматорського театру. В ролі Гната виступав тоді Іван Тобілевич, Галю грала його майбутня дружина Надія Тарковська. У Києві “Назара Стодолю” показував аматорський гурток під керівництвом М. Старицького і М. Лисенка. Львівська газета “Слово” 7 липня 1865 року сповіщала своїх читачів про досить успішну постановку п’єси Шевченка у Тернополі. А з газети “Учитель” дізнаємося, що в новорічний вечір 1870 року у Львівському театрі місцеві актори здивували глядачів пишною і яскравою виставою “Назара Стодолі”. Незважаючи на категоричну заборону уряду, в Одеському театрі Сура теж з успіхом іде п’єса Шевченка, а газета “Одеський вісник” друкує про цей вечір простору інформацію (1872 р., 23.11., № 260). З цієї ж газети довідуємося, що “Назара Стодолю” ставили й у Маріїнському театрі Одеси і що театр під час тієї вистави був переповнений. У журналі “Правда” повідомлялося про постановку Шевченкової п’єси у Львівському театрі в грудні 1877 року. Це лише ті факти, які потрапили на сторінки преси і тому відомі нам сьогодні. Напевне було багато й таких аматорських вистав, про які газети не писали. Коли ж узяти до уваги той факт, що в честь Шевченка не тільки у великих містах, а й по багатьох селах влаштовувалися шевченківські вечори-концерти, на яких часом виставлялася лиш одна дія з “Назара Стодолі” чи інсценізації інших творів Шевченка, то переконаємося, якою гарячою любов’ю користувалося слово Поета серед українства. Ще потужніше зазвучало воно тоді, коли в українському театрі з’явилися такі акторські і режисерські сили як М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Садовський і М. Заньковецька та ін.
Російська трупа Ашкаренка, в якій працював М. Кропивницький, одержавши дозвіл ставити українські п’єси, зараз же включила до свого репертуару “Назара Стодолю”. Ця вистава в трупі Ашкаренка не була позбавлена звичайних на той час недоліків: були зовнішні ефекти і мелодраматичні сцени. Артистка Лютомська в ролі Галі ламала руки й страшно корчилася в душевних муках, а Хома Кичатий у виконанні Ашкаренка був деспотом не тому, що він націлився на полковницький пірнач, а ніби тому, що він самодур сам по собі. Гната грав Чернов, Назара – Борисов, Стеху грала актриса Олексієва. Про глибоке розкриття ідеї і змісту п’єси тоді не думали.
М. Л. Кропивницький був першим, хто по-своєму прочитав і глибоко зрозумів драматичний твір Т.Шевченка, проаналізував його й втілив думки автора у сценічні образи. Кропивницький побачив, що, наприклад, Галя – це не просто закохана дівчина, а сотниківна, яка походженням і становищем своїм належить до заможного козацтва, але душею, думками, мріями своїми вона далека від батька і не поділяє його прагнень до влади та ще більшого багатства.
Отже актриса, що повинна відтворити образ Галі на сцені, мусить передати складну гаму почуттів. Твір Шевченка на думку Марка Лукича, вимагав не зворушливої красивості, а історичного конкретного показу життя народу, його прагнень і сподівань.
У листі до артистки А. В. Маркович від 4 грудня 1880 року Кропивницький детально аналізує роль Галі, розкриває підтекст п’єси, зважує на деталі, заглиблюється в психологію героїні.
М. Кропивницький був першим високоталановитим виконавцем багатьох образів, створених генієм Шевченка. З тих скупих відгуків, які залишили нам тодішні рецензенти, ми можемо встановити, що улюбленою роллю Марка Лукича була роль сотника Хоми Кичатого, яку він грав до останку свого життя. Він подав найкращий, найвиразніший сценічний образ Хоми, якого, як це стверджував у своїх спогадах І. Мар’яненко, “зображав вольовою, сміливою людиною”, але в той же час охопленою “жадобою до влади, що була в нього внутрішнім імпульсом”. “У розгортанні дії, – говорить Мар’яненко, – роль окреслювалась широкими репінськими мазками. Соковитий голос, упевнена поведінка, тонкі, правдиві психологічні переходи характеризували гру видатного майстра” [9].
Драму “Назар Стодоля” Кропивницький призначив першим своїм бенефісом на професійній сцені, блискуче зіграв у ній роль Назара Стодолі.
Було це в Одесі 20 листопада 1882 року. Газети “Одесский вестник” і “Новороссийский телеграф” вмістили захоплені відгуки на високохудожню гру Кропивницького, підкреслювали його глибоке проникнення в психологію персонажа. Якось згадуючи у вузькому колі свої юнацькі роки, Марко Лукич висловив здивування: як це він раніше міг обходитися без віршів Т. Шевченка, без прекрасного такого багатого і різнобарвного поетичного світу “Кобзаря”.
Адже там стільки дорогоцінних перлин людської думки, стільки чудових віршів, якими можна якнайкраще виразити й те, що думає, що почуває, до чого прагне й він, Кропивницький. Тому й ставить наш драматург епіграфом до своїх спогадів “Итоги за 35 лет” слова з Шевченкового “Кобзаря”:
Чи не найслабкішим місцем у діяльності українського театру в часи Кропивницького був репертуар. Власне, п’єс, написаних українською мовою, було чимало. В 1865 році польсько-українська трупа Бачинського мала в своєму репертуарі близько 70-ти українських п’єс. Були тут драми, мелодрами, трагедії, трагедокомедії, водевілі, опери, комічні опери, пантоміми, інтермедії і, навіть, балети. Проте таких п’єс, які відповідали б мистецьким вимогам народного реалістичного театру, одним з керівників якого був і Марко Лукич, були одиниці.
Не дивно, що Кропивницький прагнув поповнити репертуар українського театру за рахунок творів Тараса Шевченка.
Ще на початку своєї літературної й мистецької діяльності, у 1872 році, Кропивницький здійснює інсценізацію відомої Шевченкової поеми “Невольник” (“Сліпий”). В основу цієї п’єси лягла поема Шевченка з її образами, з її глибокою патріотичною ідеєю, чарівною мовою. Щоправда інсценізуючи “Сліпого”, Кропивницький відійшов від тексту Шевченка й додав декілька яскравих картин з життя Запорізької Січі, ввів сцену битви з татарами, показав епізод втечі козаків з неволі. Поруч з цими героїчними сторінками далекого минулого українського народу драматург подав прекрасні поетичні епізоди з побуту простих людей, епізоди, які були характерні для старожитньої України і не втратили своєї чарівності та поетичності й у наступні століття.
Наслідком наполегливої творчої роботи Кропивницького було те, що український театр одержав чудову п’єсу, перейняту шевченківським духом і бездоганну з погляду сценічності.
Вперше ця п’єса пішла на сцені 2 лютого 1882 року у Києві, де тоді була на гастролях трупа Ашкаренка. Марко Лукич працював у ній режисером і актором. Успіх вистави був надзвичайний і через п’ять днів на вимогу публіки “Невольника” знову показали в переповненому театрі. З таким же тріумфом пройшла вистава і в Харкові, в Чернигові, в Полтаві, в Єлисаветграді – всюди, де доводилося бувати на гастролях М.Кропивницькому і його колегам по сцені.
“Невольник”, як відомо, виставлявся на сцені й в ХХ ст. Ряд театрів в Україні цією п’єсою відзначив сторіччя з дня смерті і 150-ти річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.
Не менший успіх мала п’єса “Глум і помста”, що є інсценізацією поеми Шевченка “Титарівна”. Як і в “Невольнику” тут поетичний матеріал Шевченка органічно поєднується з картинами й образами, створеними уявою Кропивницького. У п’єсі відтворено стародавній побут в Україні, показано волелюбний український народ, який над усе любить свій рідний край і прагне в злагоді й мирі, як рівний з рівним, жити з сусідами. Один з персонажів драми проголошує слова, що могли б бути лейтмотивом усієї п’єси: “Вип’ємо за тих живих, котрим рідний край миліший, ніж хліба окраєць!” Мотиви патріотизму в драмі “Глум і помста” перекликаються з мотивами любові до України, які звучать з кожної сторінки “Кобзаря”.
Розкриваючи найскладніші переживання своїх героїв з інших п’єс, Кропивницький використовував окремі вирази або й цілі уривки з поезій Шевченка, вдало поєднував їх з власним текстом. Так, наприклад, монолог Олени з драми “Глитай або ж павук” драматург забарвлював ліричними рядками з поеми Шевченка “Катерина”: “Ото я пішла собі до ставу, – говорить Олена, – сіла на камені та й плачу…Коли чую, щось ніби співа… І та пісня навіки запала у моїй душі:
У драмі “Метелик” Женя співає пісню Шевченка “Нащо мені чорні брови, нащо карі очі” (дія перша, ява ХІІ).
У багатьох п’єсах Кропивницького ні ім’я Шевченка, ні його твори не згадуються. Але шевченківський погляд на життя, шевченківський підхід до розкриття важливих суспільних явищ, симпатій та антипатій автора “Кобзаря” раз у раз відчуваємо у п’єсах Кропивницького.
Без перебільшення можна казати, що для Кропивницького, творчість Шевченка була взірцем великого мистецтва слова, прекрасною школою. в якій драматург вчився глибше бачити життя, краще розуміти душу народу, полум’яно любити свою Україну. Говорячи про роль Шевченка у творчому розвитку Кропивницького, літературознавець Іван Пільгук цілком слушно говорить: “Не одна героїня драми “Глитай або ж павук” носить своє безталання на шляхах, пройдених Шевченковою Катериною, Ганною, Мариною. Тут вимальовуються й інші класичні образи драматургії Кропивницького. Чулої душі й ніжних почуттів Оксана (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”), Зінька – трагічна героїня драми “Дві сім’ї (“Де зерно, там і полова”), Домаха – безталанна мати в драмі “Зайдиголова” – все це глибоко правдиві образи, в яких розкрито трагедію жіночої долі, обумовлену соціальним і національним гнобленням. У кожному з цих образів відчутно вплив Шевченка, що зокрема виявляється в задушевних монологах. В них звучать шевченківські ноти невольницької скорботи, а часом проривається, як і в героїв Шевченкових поем, протест і прокляття… Шевченковим “Кобзарем” у значній мірі навіяні мотиви волелюбства, прагнення до краси, розуміння величі природи, що звучать у ліричних монологах героїв драматургії Кропивницького”.
Продовжував шевченківські традиції в літературі й вважав себе учнем автора безсмертного “Кобзаря” й І. Тобілевич (Карпенко-Карий). Поетичне слово Шевченка він почув ще малою дитиною. Батько майбутнього драматурга Карпо Адамович Тобілевич сам любив вірші Шевченка, багато їх знав напам’ять і прищеплював таку ж любов до “Кобзаря” своїм дітям. Бувало в неділю або свято посадить синів біля себе і читає їм “Катерину”, “Гайдамаки”, “Наймичку”… Згадуючи ці часи, П. Саксаганський говорив, що “пісні, оповідання, вірші Шевченка – це все був той головний ґрунт, на якому росла і розвивалася наша цікавість до сцени, прищеплена нашою матір’ю ще з перших років нашого свідомого життя”.
Ті читання лишили глибокий слід у душі й свідомості Івана Карповича.
“Кобзар” став його першою улюбленою книгою, першим університетом, щирим порадником і надійним супутником життя. Можна навести багато фактів, які підвердять гарячу любов і щиру пошану Івана Тобілевича до автора “Кобзаря”. Тож пригадаємо найголовніші.
Працюючи в Єлисаветграді й піклуючись про увічнення пам’яті народного поета, Іван Карпович 26 червня 1878 року у листі до редакції “Елисаветградского вестника” пропонує організувати збір коштів серед населення на побудову школи імені Тараса Шевченка. Тоді ж він силами аматорів ставить на сцені “Назара Стодолю” і сам грає головну роль. Прізвище Гната з цієї драми – Карий – стало псевдонім драматурга і актора Івана Тобілевича. Дітей своїх – Назара і Галю – він назвав теж іменами з драми Шевченка. А коли Іван Карпович, відбувши п’ятирічне заслання за участь у національно-визвольному русі, знову повернувся на сцену, він разом з товаришами щороку влаштовував вистави й концертні вечори на відзнаку Шевченківських роковин. В ті часи це мало виняткове політичне значення. “Пораявшись, – пише він у листі до сина Назара 25 лютого 1897 року, – ми назначили на масляну п’ятниці спектакль по случаю 26-літньої годовщини з дня смерті поета Тараса Шевченка: “Назар Стодоля” і кантата М. Лисенка “Б’ють пороги”. Та діячам театру корифеїв щоразу доводилося долати великі труднощі, виявляти громадянську мужність, аби подолати жандармські утиски, а то й просто тваринний жах обивателів за свою благонадійність. І свідчить про це вже цитований лист. Драматург розповідає в ньому про типовий інцидент, який стався в стосунках акторів з адміністрацією Єлисаветградських навчальних закладів. Перед початком святкування Шевченкових роковин, дирекція поставила вимогу зняти кантату, оскільки в місті поширилася чутка, що вистава призначена з метою влаштування політичної демонстрації проти уряду і головним центром її є кантата “Б’ють пороги” “Що його робити? – з гіркотою вигукує Іван Карпович. – Мусили викинути кантату, щоб дати дітям можливість буть на спектаклі. Так он то які деректора – далеко більші жандарми, ніж самі жандарми. Скоро й самі собі не будуть вірити і один другого посадять в кутузку за неблагонадьожність”. А сорокову річницю з дня смерті геніального українського поета Карпенко-Карий з своїми товаришами відзначав у Москві в дружнім колі російських письменників і акторів та інших шанувальників таланту українського Поета. Про це І. Тобілевич повідомив сина в листі від 2 березня 1901 року. Про обставини цієї події захоплено розповідає в книзі “Мої стежки та зустрічі” Софія Тобілевич: “Цікаво, що всі присутні були росіяни, крім Івана Карповича. Цей факт дуже схвилював його – Виходить росіяни теж шанують українського генія”, певно, недурно запросили на це святкування українського письменника і артиста. Захотілося, мабуть, виявити їм свою солідарність з українцями, свої до них братерські почуття”.
Серед паперів Івана Карповича збереглася його телеграма Миколі Садовському, в якій він умовляв брата з’єднати свою трупу з трупою Панаса Саксаганського.
Телеграма закінчується словами Тараса Шевченка: “Нехай мати усміхнеться, заплакана мати”. Ці й багато аналогічних прикладів красномовно свідчать про те, що думки, образи, ідеї, окремі висловлювання Шевченка ввійшли у свідомість, в побут, у щоденне буття нашого драматурга.
Не дивно, що й у п’єсах Карпенка-Карого український народний поет з його думками і багатющим образним світом живе серед героїв драматурга, як “Кобзар” живе серед народу.
В одній з перших п’єс І. Тобілевича (Карпенка-Карого) – “Хто винен?” – (пізніше перероблена на “Безталанну”) в останній четвертій дії виходить сліпа Софія і промовляє в монолозі: “…Милий відцурався від мене, а батько третій місяць не приходив і вісточки не присилав – може вмер?.. Хоч би Петро навідався! Одна осталася, одна, як билина на полі…” А далі наводиться поезія Шевченка «Ой одна я, одна», щоправда, з деякими відхилення від шевченківського текст, що є свідченням того, що Іван Карпович не переписував вірш з “Кобзаря”, а цитував по пам’яті.
І. Тобілевич ввів цілий вірш Шевченка в текст драматичного твору, органічно поєднавши його з думками й почуттями героїні, бо, очевидно, вважав, що саме цим віршем можна найкраще, найглибше виразити горе і муки скривдженої жінки, бо це ж про таких, як нещасна Софія, писав Тарас Шевченко. Крім цього драматург, показував, що Шевченкове слово – це одночасно і слово народу, воно завжди на устах у народу і звучить в тих устах цілком природно.
У першій редакції драми “Бондарівна”, надрукованій у “Збірнику драматичних творів І. Карпенка-Карого” (1886 р.) один з персонажів – Тарас співає під акомпанемент бандури пісню з “Кобзаря” “Од села до села танці та музики” (дія друга, ява 6). У пізніших редакціях на вимогу цензури драматург замінив її іншою – “Як же мені горілки не пити”.
Прагнучи за допомогою сцени популяризувати ім’я Т.Шевченка, збудити інтерес до його творчості, І.Тобілевич у ряді своїх п’єс в уста своїх персонажів вкладає такі слова й думки про творчість Поета, які в той час через цензурні обмеження просто неможливо було висловити в газеті чи журналі. Так, наприклад, в одному з варіантів п’ятої дії п’єси “Понад Дніпром” головний її герой Мирон Серпокрил, думки й справи якого слід вважати декларацією життєвої позиції самого автора, привозить з міста в дарунок коханій дружині Шевченків “Кобзар”. Між подружжям відбувається така розмова:
Мирон. На ж тобі гостинця (дає книгу).
Марія. “Кобзар”! (цілує Мирона).
Мирон. Весь розійшовся – насилу вишукав.
Марія. От спасибі, так спасибі! Мою хтось зачитав, а я його боже як люблю...
(Розкриває і читає). “Учітеся, брати мої, Учітесь, читайте, і чужому научайтесь і свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того бог карає...” (Цілує те місце, де читає).
Згадаємо ще один приклад, коли герої п’єси ведуть недозволену з погляду цензури розмову про Шевченків “Кобзар”.
В архіві родини Тобілевичів зберігався зошит-автограф Карпенка-Карого з початком його незакінченої п’єси “Хлібороб”. Один з персонажів цього твору – Іван – устами якогоавтор частовисловлює власні думки й погляди, говорить своємуприятелеві учителю Андрієві: “Добра зрозуміла книжка – велика річ. Нащо вже дід проти науки, а гарну книжкулюбе. “Кобзаря” хоч цілий день читай йому, аж плаче. Я, брат, йому читав разів десять всього “Кобзаря” і кожний раз як дійде в “Гайдамаках” до того місця, де Гонта дітей порізав, а потім ховав, то так старий ридає, що не можна сказать! А от інші поезії навіть і великих поетів не може слухать. Покинь, каже, голова болить”.
Так ставився до спадщини Шевченка народ, так оцінював її і визначний український драматург І. Тобілевич (Карпенко-Карий).
Серед багатющої спадщини Карпенка-Карого немає жодної п’єси, яка була б прямим наслідуванням “Назара Стодолі”. Навіть п’єси з історичного минулого (“Бондарівна”, “Сава Чалий”, “Ґандзя” тощо) бодай віддалено не нагадують драми Шевченка ні сюжетними ситуаціями, ні образами, ні характером конфліктів. І всетаки можна і слід говорити про великий, навіть вирішальний вплив основоположника нової української літератури на І. Тобілевича (Карпенка-Карого), бо Шевченко був для нього джерелом натхнення, зразком високої ідейності, прикладом служіння рідномународові. У Шевченка учився Карпенко-Карий окремі явища життя підіймати до рівня широкого художнього узагальнення, за конфліктами окремих людей бачити суспільну психологію й тенденції часу.
Те, чого не встиг зробити Шевченко, як могли за тих обставин продовжували українські письменники наступних десятиліть. І. Тобілевич був гідним продовжувачем шевченківських традицій в галузі драматургії.
Повертаючись із десятирічного заслання, Т. Шевченко 26 червня 1857 року писав у своєму щоденнику: “Мне кажется, что для нашего времени и для нашего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная.
Такая, например, как “Жених” Федотова или “Свои люди – сочтемся” Островского и “Ревизор” Гоголя... Нужна ловкая, меткая, верная, а главное – не карикатурная, скорее драматический сарказм, нежели насмешка” [13].
Естетичні принципи, сформульовані Шевченком, стали згодом принципами й І. Тобілевича (Карпенка-Карого). Майже через півстоліття, у 1897 році І. Тобілевич у записці до з’їзду сценічних діячів зазначав: “Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів, нехай вона слідкує лише за тим, щоб до п’єс не потрапляло нічого дійсно аморального... і ми побачимо на сцені комедії, які будуть слухатись з живим зацікавленням і дадуть добрі результати...” Аналогічну думку висловив драматург устами одного із своїх героїв: “Комедію нам дайте, – говорить Іван Барильченко у “Суєті” (1903), – комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків”.
Це був переклик митців, що хоч жили в різні історичні періоди та однаково щиро уболівали за долю рідного народу, його культури, його літератури. Те, про що говорив великий автор “Кобзаря”, І. Карпенко-Карий сприйняв як програму дій для драматурга й заходився створювати “сатиру розумну, благородну, а головне – не карикатурну”. Таким є його комедії “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, “Чумаки” і особливо “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Суєта”. Ці кращі в українській літературі п’єси міг створити тільки драматург, який глибоко знав життя народу і засвоїв естетичні принципи Шевченка.
Слід зазначити, що безмірна любов і повага І.Тобілевича до Т.Шевченка, а відтак і власне творче кредо “без праці немає життя”, коли “розумна праця, у котрої є мета забезпечить лічну свободу і незалежність”, праця в ім’я рідної землі, українського народу, проросли і на ґрунті особистого знайомства із родичами й знайомими Поета. Так особисте знайомство І.Тобілевича з небожем Т.Шевченка – Йосипом Варфоломійовичем, відомим під літературним псевдонімом “І. Гріненко”, який до 1874 року навчався у Єлисаветградському кавалерійському юнкерському училищі переросло у щиру дружбу і, навіть, побратимство. Йосип Шевченко був членом Єлисаветградського літературного гуртка І.Тобілевича, часто гостював у будинку на Знам’янській, у якому зараз міститься наш літературно-меморіальний музей І.Карпенко-Карого. Та це – тема окремої розмови.
Оглядаючи шляхи розвитку української драматургії в післяшевченківську добу, неодмінно приходиш до висновку, що найкращі п’єси, найяскравіші образи пощастило створити тим драматургам, які йшли у фарватері шевченківських ідей і в міру своїх сил продовжували його традиції. З появою “Кобзаря” і “Назара Стодолі” в українській літературі, зокрема в драматургії, провідне місце зайняв новий герой – герой, здатний не тільки обурюватися, але й боротися за здійснення своїх ідеалів, за щастя народу, за свободу Батьківщини. Саме такий герой був потрібний новим поколінням, що готувалися до остаточного визволення з ярма національного і соціального гніту.
Т. Шевченко спрямував українську драматургію на шлях реалізму. За його прикладом найкращі драматурги другої половини ХІХ ст. пішли шляхом утвердження впровадження народності, демократизму та національної ідеї, поглибили в мистецтві нове демократичне поняття гуманізму. Естетичні ідеали Т. Шевченка протягом десятиліть запалювали багатьох драматургів на працю, на звершення, на подвиг.
Лише на тій міцній основі, яку заклав своєю творчістю Тарас Шевченко, могла так пишно розквітнути в 70-90-роках українська драматургія національного, демократичного напрямку.
Т. Шевченко завжди був поряд з корифеями українського театру – в їхньому серці повсякденному житті і побуті. С. Тобілевич згадує: коли в постійних мандрівках їй доводилося перетворювати номери готелів у затишні кімнати в українському стилі, то “перш за все шукалось і знаходилось найкраще освітлене місце на стіні для портрета Шевченка” [11]. У своїй книзі “Корифеї українського театру” вона наголошує: “Світлий образ поета, пам’ять про його страдницьку долю жили завжди в серці кожного артиста української сцени, з’єднуючи всіх у одну дружну сім’ю.
Ніякі переслідування уряду, які доводилось терпіти, ніякі життєві катастрофи, що несли в собі загибель усього діла, не зупинили завзятців на їхньому шляху – служити ідеалам Добра і Правди” [10].
1. Карпенко-Карий І. Твори: У 3 т. – К., 1985.
2. Карпенко-Карий І. Твори: У 3 т. – К., 1961.
3. Кропивницький М. Л. Твори: В 6 т. – К., 1960.
4. Пільчук І. Традиції Шевченка в українській літературі. – К., 1963.
5. Садовський М. Мої театральні згадки. – К., 1956.
6. Саксаганський П. Думки про театр. – К., 1955.
7. Старицький М. П. Твори: У 8 т. – К., 1965.
8. Спогади про Івана Карпенка-Карого. Збірник. – К., 1987.
9. Спогади про Марка Кропивницького. Збірник. – К., 1990.
10. Тобілевич Софія. Корифеї українського театру. – К., 1957.
11. Тобілевич Софія. Мої стежки і зустрічі. – К., 1957.
12. Франко І. Про театр і драматургію. Вибрані статті, рецензії та висловлювання. – К., 1957.
13. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. – К., 1951.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА
Бабенко Олег Олександрович – викладач кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
Наукові інтереси: український фольклор, проблеми розвитку вітчизняної драматургії, творчості І.Тобілевича (Карпенка-Карого).
Стаття надійшла до редакції 16.1.03.
