​Шевченко і ми. Тарас Салига

​Шевченко і ми. Тарас Салига

ШЕВЧЕНКО І МИ

(до 187-річчя від дня народження Шевченка і 140-річчя з дня його смерті)

“Погано я зустрів оцей новий рік”, - написав Шевченко у січні до названого брата Варфоломія. А на тиждень пізніше знову в листі до нього слова ще сумніші: “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу”. Йшов 1861 рік, в якому поетові було відраховано лише 68 днів.

Його святая Муза виймала з натруджених рук, в які колись вклала, золоте перо. Він не випускав, благав її, хотів ще їй служити, а вона змилостивилась лише на тридцять шість останніх рядків поетового болю:

Підождімо ж, моя сестро.

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу...

15 лютого (ст.ст.) 1861 р. Муза розпрощалась з поетом. Це було його друге звільнення з “кріпацтва”. Перше - 22 квітня 1838 року - з кріпацтва царсько-російського, сатрапського, імперсько-деспотичного, тепер - з “кріпацтва” творчого, при якому “труд важкий” однієї людини здатен руйнувати мури, валити тюрми, скидати ярма, овеснювати красою, будити в людині найпотаємніші її почуття.

Муза взяла з Шевченкових рук перо правди, болю, осяйної художньої благодаті і передала його вічності, аби ми сьогодні через сто сорок літ після поетової смерті, щоб завтра і завжди “во віки віків” грядущі Тарасові покоління нагадували собі про себе, відчували свою духовну могуть, причащались рідною історією, вчились нею і на ній зростали.

Сто сорок літ Шевченкової Вічності, його безсмертя, його Слави, його Сонця над нами, і світла у наші рабські душі, але й с тільки ж літ чужого і нашого рідного шевченкофобства, ницості

і лукавства, що проростає нині не тільки в диявольських бузинових корчах, а й часом плодиться в наукових інституціях. Це теж традиція - це шлях від витонченого і по-петербурзьки біснуватого україножера Вісаріона Бєлінського до по-американськи вишколеного естета і екстреміста в літературознавстві Джорджа Грабовича. Тільки, борони Боже, не роблю прямолінійних аналогій, бо перший свідчив царату проти Шевченка, ненавидів мову його народу, збиткувавсь над “Кобзарем”, а другий, шануючи поета, оберігає нас, щоб ми не сказали Шевченкові “перечулених” слів, бо це, мовляв, не по-європейськи. Його порада - зняти із себе комплекс меншовартості і подивитися на Кобзаря зором цивілізованим, таким, як дивиться світ, на своїх національних велетів - без сентиментів і без перебільшень, мовляв, лише тоді пізнаємо Шевченка, якого досі не знали, якого знає тільки гарвардський професор.

Та що нам робити, коли в наших селянських хатах поміж образами висів і висить Шевченків портрет? Якщо Шевченкове безсмертя живе у душах людських? Як зневажити часто неписьменних наших бабусь і матерів, які вишивали, мов сіяли зорями, на рушниках “Поховайте та вставайте!” Чи, може, нам відмовитись від великодніх писанок, на яких під Ісусовим теплом свічки виспівано образ українського генія, українського пророка -облик Тараса Шевченка.

На такі поради хіба-що відповісти поетовими словами:

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте! Кричіть собі...

Чомусь та сама Європа, як каже Ліна Костенко, живе під гуманітарною аурою націй. “Над Скандінавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена... маленька Колумбія, підсвічена магічною аурою Маркеса.... Англія - це Шекспір, Байрон, Шеллі.., Франція - це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер.., Італія -це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікелянджело” [1,4].

І ми маємо свою духовну корону, своє світло над головами? Маємо Сковороду, Шевченка, Франка, Лесю Українку... Завтра Європа із цими іменами буде красивішою, мудрішою, добрішою.

Але нам, щоб бути завтра-треба бути нині, сьогодні вміти захистити свою національну гідність. Та чи вміємо, чи хочемо? І навіть, якщо не випадково у Вашингтоні з’явились ревізіонери від культури, які закликають знести пам'ятник Шевченкові, оскільки по-їхньому він був юдофобом та антисемітом, ідолом радянських комуністів, писав антипольські твори. Якась правда, але ж знову таки “брехнею підбита”, тут є. Радянська система дійсно намагалась зробити із Шевченка свого політичного ідола. Фальсифікуючи його, вона перед ним водночас лицемірила. Мав цілковиту рацію Іван Багряний у своєму спостереженні, що “Шевченкові ніколи й ніде ще не було, нема й не буде поставлено кращих і імпозантніших матеріальних пам’ятників, як в СРСР радянською владою. Бо гра варта свічок! Ставлячи пам’ятник і увічнюючи “свого”, належно спрепарованого Шевченка, червоний окупант зробив з нього прикриття для своєї ганебної національної (колоніальної) політики в Україні - для політики винародовлення, систематичної й глибоко закроєної політичної денаціоналізації, для практики фізичного винищення національної субстанції - словом, для політики нещадної колонізації”. Але всі її пам'ятники-то всього лиш глина. Мерзенна глина московсько-комуністичної політики, що прикриває незрівняний цинізм [2,576].

Можна не сумніватись, що нинішні американські зухвальці це еміграційні кочівники з “русского общества”, які тепер уже розпинаються за столицю Америки, мов за свою рідну, піклуються’'за її архітектурний вигляд, мовляв пам’ятник Кобзареві, з граніту та бронзи, дисонує сучасній моді містобудування.

Маємо незалежну державу, маємо президента у ній, маємо МЗС і посольства у світі. І як при цьому ми зреагували на чергову і політичну акцію проти Шевченка, проти України? З преси можна було довідатись, що в Києві на брифінгу Міністерства закордонних справ дійшли висновку, що не треба “драматизувати ситуації”, що це звичайна така собі протиукраїнська провокація, подібна до провокацій у “Кієвскіх вєдомостях”, що редактор газети “Вашінґтон пост” “просто не в змозі прочитати та осмислити кожну статтю”. Отакої!.. - відспівали наші державотворці. Можна розуміти, що будь-яка провокаторська акція проти України - це “норма в законі”.

До речі, до увічнення пам’яті Шевченка на американському континенті так чи інакше були причетні президенти Гаррі Трумен, Джон Кеннеді, Ейзенхауер, Ліндон Джонсон і 85 американських конгресменів. Вони підтримали українську діаспору щодо спорудження пам’ятника в центрі столиці Америки. Тепер українська діаспора чекає державного захисту пам’ятника з боку незалежної України. Га чи діждеться?

Ганьбу рабської сучасності, сором національної деградації, національної зради, втрати людської гідності переживаємо у таких ситуаціях, які цивілізована людина навіть не може собі уявити. Ще 1928 р. у Харкові провідні вчені-лінгвісти Академії наук розробили концепцію правопису української мови, що був тоді названий націоналістичним, але над ним і сьогодні збиткуються, цинічно глумляться на ньому і глумляться як хочуть, як хтось висловлювавсь: “толочки толочуться”. А суддями є переважно ті, що давно викинули рідне слово на свій плебейський смітник, сучасні “мазайли”, вдавані розумники з дипломами нефілологічних наук, ті, що й “по-чужому” “цвенькать” не вміють. А по-своєму: “дасть Бог колись будуть”. Але колись...

Во ім’я Боже Україна сьогодні стоїть на розпуттях велелюдних. Проти неї снується “касетне павутиння”. Хто “глитай”, а хто “павук” ми ще не знаємо, але ж знаємо, що все це не нашу державницьку опінію, не нашу утверджуваність, не нашу честь. Зараз не віримо нікому. Віримо Шевченкові: “хоч доведеться розп’ястись” - “надію в серці” привітаєм”. Та плекаючи століттями, її надію в серці, маємо розуміти, що нинішні начебто консолідуючі змикання різноідейних партій в один фронт більшості-це тільки ілюзії з черговим зашморгом України. Рівно п’ятдесят літ тому Дмитро Донцов у доповіді 9 березня в Торонті казав: “Коли приходять фарисеї до вас і торочуть облудно: об’єднання, об’єднання!” - відповідайте їм, що об’єднання - це велика річ! Але що об'єднуватися і Шевченко радив лише людям спільного духа... Пригадайте їм, що не об’єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: - “а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!..” А коли будуть апелювати облудники об’єднання іти з ними боротися за правду, - відповідайте їм словами Шевченка: “не вам донощики і фарисеї за правду стать!” [З, 13].

Можна б про це й не говорити, бо наче б наша українська самосвідомість уже давно успадкувала істину “сили єдності”. “Боже, нам єдність подай...” стоїмо в молитві і від цієї вималюваної єдності самі, ошукуючи себе, за “п’ятака” втікаємо до “божків земних”, забуваючи зболений Шевченків сарказм: “Шукаю Бога, а знаходжу - Таке, що цур йому сказать!”

У складні драматичні часи нашої історії, приблизно вісімдесят літ тому, Павло Тичина запитував своїх сучасників: “Чи вже втомилась наша нація. Чи вже далеко до кінця?..” А нині сущі ті, що 10 літ тому, піднімались з колін, ставали в ряди і облітались перевеслами любові, йдучи на Софійську площу до Києва, нині в хвилини розпачу нашого, як не прикро це казати,-“во время люте” - вже не пізнаємо своїх землячків, які хоч і досі “велеречивими устами” розпинаються за любов до України.

А ми і далі стоїмо поганьблені, принижені, упосліджені, посилаючи своїх сестер, братів, дітей на заробітки по європейських людських ринках, по смітниках, стискаючи уста, щоб не признатись, що таки “втомилась наша нація”. І вірячи, вірячи, вірячи в неї, і перемагаючи себе, кажемо: “Ні, не втомилась!” Її цькують, применшують, нищать, катують, руйнують, роздирають, мов пси, - чужі і “свої”.

А Шевченко, стоячи на сторожі, зболено промовляє:

І звір того не зробить дикий –

Що ви, б’ючи поклони –

З братами дієте...

Оті Шевченкові “ви” начебто неозначені у тексті займенники, а у житті легко пізнаються як конкретні персони теж можуть відповісти словами Тараса:

З братами тихо живемо –

Лани братами оремо.

Під виглядом сучасного демократизму нівечимо свою історію, проціджуємо її крізь власні “друшляки”, як хочемо-так обертаємо нею, як заманеться. Інтелектуальний люд обурений таким дійством і вимагає припинити знущання над пам'яттю наших лицарів духу. “У.Б.Н.” - це не український буржуазний націоналізм, принаймні тому, що класового націоналізму не існує в природі. У.Б.Н. швидше мала б бути абревіатурою “убієнних” братів і сестер наших. Якщо творці вистави захищаються Шевченковими “Гайдамаками”, то Шевченко має і для них пораду:

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу...

Це теж, до речі, із “Гайдамаків”. “Кобзар”-універсальний-він дає відповідь усім: і тим, хто несе в серці його слово, і тим, що уже давно його відцурались, і цинікам та лукавцям, - усім! Особливо багато можуть взяти для себе ті “нові українці, які ніяк не бачать свого “щасливого майбутнього” без спільної долі “с новимі русскімі”. А може в них “і мудрість би була своя”, якщо б пригадали собі бодай такий штрих із Шевченкової біографії...

На останньому році каторги поет чекав амністії з нагоди коронації царя Олександра II, що відбувалась у серпні 1856 року. Але новий імператор не дав. Він пам’ятав гротесковий образ своєї матері Олександри Федорівни, вдови царя Миколи І, як “тонконогої чаплі” та “опенька засушеного” з поеми “Сон” і не без насолоди чергової помсти над поетом викреслив із списку його ім’я, хоч амністував тоді кілька тисяч розбійників, бандюг, вбивць, казнокрадів, гвалтівників. Цар амністував усе російське “дно”, а Шевченка - ні!

Бо Шевченко, - титул нації. Сумління нашої долі. Кожна епоха має свою уяву про нього, формує і сприймає його образ. Недаремно Євген Маланюк говорив, що Квітка та Костомаров мали свою “формулу” Шевченка, що Куліш мимо того, що обожнював поета і водночас “бунтувавсь” проти нього “ціле своє життя “творчо переборював” Шевченка [4,40].

По дорозі Шевченка до нас, у нові часи, у майбутнє, у вічність його називали поетом національним і тут же “цофались” назад-робили поетом селянським “мужицьким”, з нього знімали кожуха і одягали в шати сальонові. Його величали поетом-“самоуком” і академіком гравюри, поетом-народником і поетом-європейської мислі, поетом геніальним і просто видатним, його “заганяли” під найрізніші стандарти, під матриці антитез, його намагалися причесати кожен своїм гребінцем - гребінцями аматорськими і партійними, а він все ж залишався Шевченком -Тарасом Шевченком - поетом “вулканічного вибуху, що потягає за собою шерег ланцюгових реакцій” (Євген Маланюк), поетом. Муза якого прорвала “якусь підземну гать, замкнену багатьма печатями” (Михайло Костомаров), Шевченком, що запалив світло, при якім стало видно по всій Україні, що поділив нас на “живих і мертвих” (Пантелеймон Куліш), Шевченком, при якому будь-які означення, навіть означення метафоричні не є адекватні його образові, бо він Шевченко реальний і Шевченко-символ.

1. Див.: Костенко Ліна. Г уманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. - К., 1999.

2. Багряний Іван. Чий Шевченко. Публіцистика. - Київ: Смолоскип, 1996.-С.576.

3. Донцов Дмитро. Заповіт Шевченка. - Лондон, 1951. - С. 13.

4. Маланюк Євген. Шевченкові метаморфози. Книга спостережень. – Т. ІІ Торонто-Онтаріо-Канада, 1966. –С .40.


Читайте также