28.03.2019

Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke)

Райнер Марія Рільке і Україна

Іван Лисенко

На зламі XX ст. на поетичному видноколі Європи з’являється своєрідна постать Райнера Марії Рільке (1875-1926), творчість якого набула загального визнання. У сучасній критиці зусиллями вітчизняних літературознавців (Д. Наливайко, М. Рудницький, Н. Литвинець та ін.) і дослідників з інших країн вироблено об’єктивний погляд на спадщину Рільке, визначено основні етапи його ідейної і творчої еволюції, проаналізовано характерні особливості його поетики, належно оцінено гуманістичний пафос творчості і внесок поета у світову культуру.

В поезії Р.-М. Рільке злилися традиції німецької класичної поезії з французькими, чеськими, російськими, українськими та скандинавськими впливами. Німецький поет-антифашист Йоганнес Бехер в одній із своїх статей характеризує Рільке як «посланця найкращої частини німецького народу, досконалого знавця і майстра німецького слова, який збагатив німецьку поезію прекрасними творіннями». Рільке належав до тих митців, які всотували в себе культуру багатьох європейських народів. Його творчість була глибоко інтернаціональна.

Р.-М. Рільке мав глибокі зв’язки зі слов’янськими народами. Деякі дослідники творчості поета навіть вказують на його напівслов’янське походження (Р. Гедройт та ін.). Цю думку підтверджував і сам Рільке в листі до шведської письменниці Елен Кей: «Моєму власному почуттю відповідає здогад, що слов’янський струмінь є немаловажним у різноманітності моєї крові». Щоправда, ця думка ще й досі дискутується дослідниками. Однак важливе інше: роки, проведені в Празі, де Рільке народився і сформувався як поет, зустрічі з діячами чеської культури, контакти з представниками російської культури були важливим чинником для формування його світогляду і мали неабиякий вплив на його творчість.

Цілком слушно пише Д. Наливайко, що в «російському досвіді» Рільке слід вбачати не лише російські, а й українські враження поета.

Важливу роль у знайомстві поета зі східними слов’янами відіграла Лу Андреас-Саломе, німецька письменниця, яка була другом Рільке протягом усього подальшого життя поета. Вона народилася і провела дитинство в Петербурзі, чудово володіла російською мовою. Саме їй поет завдячував знанням російської мови і знайомством з російською культурою.

Познайомилися вони 1897 року в Мюнхені, де Рільке слухав лекції в університеті.

Перші зацікавлення Рільке східними слов’янами відносяться до кінця 1898 — початку 1899 року, коли поет за допомогою Лу Андреас-Саломе починає активно вивчати російську мову. Саме Лу познайомила його з класичними творами російської літератури, зокрема Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, А. Чехова та ін. Лу Андреас-Саломе багато розповідає поетові про Україну, її культуру, особливо захоплювали її українські пісні і «простонародний» театр, на гастролях якого вона часто бувала в Петербурзі. Ще під час підготовчих студій Рільке захопився історією Київської Русі, давньоукраїнською літературою, а також творчістю М. Гоголя. Зокрема 1899 р. він знайомиться з «Повістю временних літ», «Словом о полку Ігоревім», «Києво-Печерським патериком», вивчає англійські й німецькі праці зі слов’янської міфології і фольклору, зокрема Шліфнера, Гануша, Рольстона.

Перша мандрівка до Росії в товаристві Лу Андреас-Саломе і її чоловіка (квітень-червень 1899 р.) справила на Рільке велике враження. Глибокий слід у душі поета лишили зустрічі з Л. Толстим у Москві, а також із художниками І. Рєпіним і Л. Пастернаком у Петербурзі. Рільке відвідує музеї Москви й Петербурга, відкриває для себе творчість видатних художників, зокрема Д. Левицького, В. Боровиковського, І. Крамського, О. Іванова та ін.

Під час першої російської подорожі в Рільке зростає інтерес до України. Очевидно, цьому сприяла і його зустріч з І. Рєпіним (18 травня 1899 р. в Академії художеств), вихідцем з України, який, вірогідно, розповідав поетові про героїчний народ і його історію, що знайшло яскраве відображення в полотнах видатного художника.

У листі до матері (вже після повернення до Німеччини, восени 1899 р.) поет пише про серйозну підготовку до нової подорожі, про особливий його інтерес до «південної Росії». Тоді Рільке створює першу частину «Книги годин», а «в сім жагучих ночей» — «Розповіді про милого бога», в тому числі дві новели з українського життя.

Деякі дослідники схильні вважати, що до знайомства з Україною його спонукало бажання пізнати цей регіон як область суто етнографічну. Інші вважають, що поїздка була викликана нічим іншим, як прагненням знайти вихідні джерела руської культури, концентроване вираження духу Русі. В цьому, звісно, є раціональне зерно, та все ж нам видається, що проблема «Рільке і Україна» цим не вичерпується.

Найвагомішою, очевидно, обставиною, яка стимулювала Рільке до поїздки на Україну, була його зустріч у Москві з професором літератури Московського університету M. І. Стороженком, вихідцем з України, що добре знав українську культуру, ймовірно, М. Стороженко розповідав Рільке про героїчне минуле українського народу, його працьовитість і талановитість, про найвидатніших діячів культури, зокрема Т. Г. Шевченка. Стороженко дає поетові два рекомендаційні листи до київських знайомих.

Вже 20 травня 1900 року, за кілька днів до початку подорожі на Україну, в листі до Софії Шіль з Тули, поет зізнається, що перебуває в «очікуванні численних прийдешніх вражень». З червня 1900 року Рільке разом з Андреас-Саломе виїздить поїздом до Києва, де проводить чотирнадцять днів. Джерелами про життя Рільке в Києві (4-17 червня) є листи поета до матері, спогади Лу Андреас-Саломе, а також її цілком автобіографічна повість «Родінка», де ми впізнаємо Рільке в образі Віталія.

У Києві Рільке шукав джерела старої Русі. Проте вже перші дні перебування в Києві змінюють ставлення Рільке до цього міста. Поет сподівався побачити в Києві «святу Русь», що різко контрастувала з буржуазною Європою. «Київ не подобається мені через те, — пише він до матері, — що внаслідок впливу багатосотлітнього панування польської шляхти він дещо втратив з улюбленого мені буття, він став польським, власне інтернаціональним, має трамвай, широкі вулиці з великими крамницями, світ і напівсвіт, великі готелі тощо. Я прагну якнайменше все це помічати й свою увагу звертаю на старі церкви й собори з стародавніми іконами й реліквіями» (6. VI. 1900 р.).

Чи не найбільше поета вразило в Києві мистецтво, зокрема архітектура й живопис. Рільке відвідав Софійський і Володимирський собори, побував у кількох монастирях і церквах, оглянув пам’ятник князю Володимиру.

В літературі вже писалося про захоплення Рільке побожністю паломників, що стікалися до Києво-Печерської лаври, яку поет відвідав двічі. В листі до матері він писав: «Сьогодні годинами ходив печерами (не вищі за чоловіка середнього зросту і завширшки як плечі) повз келії, де жили святі й пророки, які замикалися в собі перед святим безумством; зараз у кожній келії стоїть широка срібна домовина. І той, хто жив тут тисячу років тому, лежить обгорнутий у коштовну тканину, в коштовній труні — нетлінний...» (8.VI. 1900 р.).

Та хибним було б твердження, що визначальним було захоплення Рільке побожністю прочан. Поет на власні очі побачив і відчув талановитість українського народу, його волелюбність. Відомий факт, що Рільке слухав у Києві кобзаря, був зачарований його грою.

Вражений був поет і київськими краєвидами, околицями міста. Цікавився Рільке й українським іконописним мистецтвом. Не випадково кілька сторінок «Родінки» присвячено враженню від стародавніх ікон київських монастирів і церков, описаних цілком тотожно з його висловлюванням, зокрема в статті «Російське мистецтво». До речі, німецький дослідник К. Кіппенберг вважає, що збірка поезій Рільке «Життя Марії» (російський переклад М. Маккавейського, 1913) написана під впливом вражень від київських ікон.

17 червня 1900 р. Рільке залишив Київ, вирушивши пароплавом униз по Дніпру, «в край чудової України». Першу зупинку поет робить 19 червня в Каневі, де відвідує могилу Т. Г. Шевченка. Далі пливе до Кременчука, а потім поїздом їде до Полтави. Відвідавши поле Полтавської битви, що особливо його цікавило, поет мандрує навколишніми селами, «щоб людей і природу зблизька побачити».

«...Все, що дійсно було бачене, — пише він у «Щоденнику», — повинно стати віршем. О, я був такий радий, коли це сказав. І все ще не можу повірити, що я помилявся, хоча... обидві можливості дуже вбогі, або я з тієї пори нічого не бачив дійсно всією істотою, або моє бажання не зв’язане так сильно з творчістю, як я сприймай тоді. Бо тоді в мені було саме звучання: одного разу в Полтаві вечором, коли опівночі хатки були такими блідими і самотніми, коли ми отак крізь довгу ніч все їхали на світло...».

Полтава навіяла йому поезії «Карл XII, король шведський, мчить по Україні», «В оцім селі стоїть останній дім» та ін. В одному з полтавських сіл поет зустрів жінку-селянку, яка вразила його розумом і сердечністю. Вона подарувала йому хустку, з якою поет не розлучався протягом усього свого життя. Під Полтавою Рільке спостерігав далеку пожежу в нічному степу і був вражений безміром українських просторів. Тут зародився і задум майбутнього сонета «Буря».

Харків був останнім етапом українських мандрів поета, звідки він повернув на Волгу. Після п’ятиденної мандрівки великою російською рікою (зупинявся в Нижньому Новгороді і Ярославлі) він на два тижні знову заїхав до Москви та на кілька днів до села Завидово (біля Твері), де зустрівся з народним російським поетом С. Дрожжиним. Потім проїздом був у Новгороді, близько трьох тижнів провів у Петербурзі.

Особливе значення для Рільке мали зустрічі з простими людьми. Образ народу, нехай частково сприйнятий крізь призму слов’янофільських і релігійних уявлень, був вирішальним для його духовного розвитку.

Ще 1899 р. виходить у світ збірка новел Рільке «Розповіді про милого бога», куди ввійшли і дві замальовки з українського побуту — «Як старий Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про правду», що були високо оцінені його сучасниками, зокрема шведською письменницею Елен Кей та німецьким критиком В. Кольшмідтом. До речі, останній оцінює книжку як «надзвичайно тонку, високу й диференційовану гру. А Софія Брутцер звертає увагу на український характер обох новел цієї збірки.

Для обох новел, як і всієї збірки, характерна свідома фабульна лаконічність. Події, про які розповідає Рільке в своїх новелах, орієнтовно можна віднести до другої половини XVII ст. Це здебільшого романтизоване змалювання патріотизму й волелюбності нашого народу, його любові до праці, мистецтва. В новелах відображено психологічний світ українців, їх побут, боротьбу проти соціальної кривди, почуття справедливості.

Герой першої новели старий Тимофій, найкращий на весь повіт кобзар, передчуваючи наближення смерті, хоче передати своє мистецтво єдиному синові Єгорові. Але той не слухає батька, одружується з гарною дівчиною Устиною і мандрує до Києва. Старий засумував, замкнувшись у собі. Лише через чотири роки в Єгора прокидається бажання повернутися до батька і опанувати його мистецтво. Він зрікається всього, навіть сім’ї, повертається в село, припадає до вуст старого, щоб з останнім віддихом батька вловити безсмертну пісню народу. Так, з піснею на вустах кобзар і помирає. А Єгор після смерті батька залишає рідну оселю, і, подорожуючи від села до села, співає народних пісень, таких, що «ніхто, чи то козак, чи селянин, не міг слухати без сліз».

Зумовлений ходом сюжетної дії конфлікт між батьком і сином досягає в новелі високого напруження. У розкритті характерів героїв Рільке зосереджує головну увагу не на інтризі, а на психологічній місткості образів. Душевну драму Тимофія автор передає з великою напруженістю і разом з тим акварельно-свіжими барвами. Рільке розкриває багатство душі старого кобзаря, невситиме бажання передати своє мистецтво нащадкам.

Великі душевні потрясіння, викликані хворобою батька, пережив також Єгор. Рільке намагається глибоко психологічно вмотивувати несподіваний поворот у Єгорових почуттях, надати йому переконливості.

Хвилююча сцена зустрічі батька з сином, їхнє примирення є розв’язкою новели.

Притаманний Рільке ліризм поєднується тут із справжнім аналітизмом у трактуванні проблем духовного життя. Тимофій намагається проспівати всі пісні, які знала його пам’ять, але, знесилений хворобою, помирає з піснею на вустах. Рільке підкреслює в новелі невгасиму жагу простої людини до мистецтва, тяжіння її до краси в найширшому розумінні цього слова. Поняття добра і краси для Рільке — поняття земні, суто людські й людяні. І хоча Тимофій помирає, його мистецтво продовжує своє життя в Єгорові.

Швець Петро з другої новели, крім свого постійного ремесла, малював ікони. Він, як і Тимофій, хоче навчити цього ремесла свого єдиного сина Олексу. Однак батько невдоволений — юнак намалював Богородицю, що вона швидше нагадувала Мар’яну, дівчину, в яку Олекса був закоханий. Петро перемалював «зіпсовану» ікону на святого Димитрія, а синові взагалі заборонив малювати. Коли юнак посватався до Мар’яни, вона його висміяла. На Січ до запорожців ніхто його не взяв, бо був він ще молодий. Але якось до села зайшов кобзар Остап, який співав вогненну пісню про правду і кривду, кликав на повстання проти польського панства.

З села вирушив озброєний загін, до якого приєднався й Олекса, діставши благословення матері.

В новелі показано повстання українських селян проти шляхти, збройний виступ за правду, за потоптані права. В центрі новели кобзар Остап. Він є ніби тим містком, що з’єднує селянську масу з правдою, розкриває очі простолюдові, закликаючи на війну проти гнобителів. Гімн внутрішньо вольній, психологічно здоровій особистості звучить у новелі. Тут можемо говорити про вплив на Рільке творчості Шевченка, зокрема його героїчної поеми «Гайдамаки». Шевченківські інтонації в новелі очевидні: «Тамтешні жителі зажурені, похмурі й мовчазні, і слова в них лише благенькі, хисткі мости до їхньої справжньої суті. Подеколи з могил здіймаються похмурі птахи. Іноді дикі пісні влітають у смутних людей і щезають в їхній глибині, тоді як птахи зникають у небі. Все навкруги здається безкраїм. Навіть хати не можуть захистити від цієї безмежності: їхні маленькі віконця повні нею. Тільки в тьмяних кутках світлиць стоять старі ікони, як божі верстові стовпи, і крізь їхні рами пробивається світло маленького вогника, неначе заблудла дитина крізь зоряну ніч».

Рільке майстерно вплітає в тканину новели переклад української думи про правду і кривду, що її співає кобзар Остап. Переклад вражає своєю простотою і художністю. Крім останньої строфи, дещо зміненої для потреб дії, решта зберігає не лише такі особливості, як персоніфікації, епітети, повторення, але й протиставні конструкції та загалом місцевий колорит. Дума створює в новелі соціальну атмосферу, де розповідається про те, що тепер «правда сидить у темниці», а «тая неправда з панами в світлиці... все п’є та гуляє».

В новелі поєднується суворість малюнка з надзвичайною місткістю і чіткість в передачі зовнішніх властивостей предмета з виявом його особливої настроєвості, його внутрішньої суті: «В шістьох довгих струнах бандури зродився звук, став наростати і враз, ніби знесилений, відлунював на шести коротких струнах. Це повторювалось у дедалі швидшому темпі, так що зрештою треба було зостраху заплющувати очі, щоб не побачити, як від шаленого бігу мелодії зірвуться у безвість її звуки».

Цікавим у новелі є образ Олекси, поданий автором в еволюції. Парубок стає в ряди народних месників, і хоча в новелі ми ще не бачимо його у вирі боротьби, паралель з Шевченковим Яремою тут очевидна. Рільке бачить у ньому майбутнього лицаря правди й волі. Скупими, але свіжими барвами малює Рільке образ батька Петра Якимовича, що поєднує в собі професію шевця з мистецтвом художника. Саме цим образом автор наголошує на красі у сфері людських стосунків, що є виявом душевного багатства людей, їх благородства і щедрості. І врешті остання, але досить вагома деталь, яку важко не помітити в загальній концепції новели, — це символ матері, що знайшов яскраве відображення в образі Килини. Мати благословляє сина на святу війну за правду. Тут неважко помітити паралель з гоголівською Настею з «Тараса Бульби».

Обидві новели поетичні, їм властивий своєрідний ритміко-мелодійний лад. Метафорична наснаженість оповіді, глибокий ліризм, психологізм образів — характерні риси «українських» новел Рільке. Як приклад наведемо уривок з новели «Як старий Тимофій умирав співаючи»: «Вчені поховали її (пісню. — І. Л.) там, коли вона вмерла. Ще століття тому вона напевно безжурно жила в багатьох на вустах. Але слова, якими послуговуються тепер люди, важкі й немилозвучні слова, були їй осоружні, і уста поступово змовкали, так що, зрештою, нужденна й самотня, вона животіла тільки на поодиноких пошерхлих губах, мов на убогому вдовиному обійсті».

Рільке, як уже зазначалося вище, вводить у тканину новели пісню про правду і кривду, послуговується іменами видатних ватажків народної боротьби, зокрема Северина Наливайка і Якова Острянина. Він збагачує свої новели цілим рядом українських слів (кобзар, Січ, запорожці та ін.). Нарешті, органічно увійшли до новел шевченківські та гоголівські інтонації («Гайдамаки», «Тарас Бульба»).

Українська тематика увійшла і в поетичні твори Рільке. Це стосується насамперед «Книги годин» (1905). У західній критиці вже висловлювалась думка, що написанням її поет завдячував передусім Києву. Софія Брутцер, наприклад, стверджує: «Без Києва «Книга годин» немислима». І хоча тут переважають релігійні ремінісценції, бог у Рільке щонайменше схожий на бога будь-якої існуючої релігії, зокрема християнської. Наведемо кілька рядків з «Книги годин»:

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду, замкни мій слух — я все ж тебе почую.

І я без ніг до тебе помандрую, без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе впіймаю серцем, наче між долонь, а спиниш серце — мозок запульсує; коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь, тебе в крові палючій понесу я.

(Переклад М. Бажана)

Києво-Печерська лавра згадується в «Книзі годин» серед безсмертних творінь — Венеції, Рима, Флоренції, Пізи і Троїце-Сергієвської лаври. У свідомості поета знову й знову постає образ церкви («церкви десь на сході»), щоб у поезії «Ти монастир господніх ран» чітко прибрати форму Києво-Печерської лаври:

Ти монастир господніх ран: з коралу там тридцять два собори збудували й високих п’ятдесят церков з опалу, і світиться бурштином кожен храм.

У дворі речі всі помалу вкриває сріблом дзвін хоралу, і бовваніє мідне чоло брам.

В будинках довгих тут і там, живуть по келіях черниці.

Буває іноді якась біля колодця зупиниться; а та стоїть, мов щось їй сниться, в вечірнім сонці заіскриться і в тінь алей сковзне струнка.

(Переклад О. Бургардта)

У «Книзі годин» частими є мотиви самотності, «відчуження», мотиви переконаності автора в «особистості» Русі. Вона ґрунтується на метафізичній вірі в її «людську сутність», яка відкрилася йому безпосередньо під час зустрічі з селянами.

Результатом полтавських мандрів Р.-М. Рільке стала поезія «В оцім селі стоїть останній дім», де український пейзаж сприймається поетом «під знаком вічності», в безмежжі часу і простору:

В оцім селі стоїть останній дім, самотній, наче на краю землі; іде дорога селищем малим крізь темну ніч і губиться в імлі.

Мале село — це тільки перехід між двох світів у інший лячний світ, передчування моторошна путь.

І ті, що йдуть з села за круговид, брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

(Переклад М. Бажана)

Не менше захопився Рільке й українською природою, спізнавши на Україні цілком нове її відчуття і сприймання. Поет наче безпосередньо зіткнувся з глибинними джерелами буття, з могутнім потоком творчих сил природи. Пишну й барвисту картину природи дає Рільке в баладі «Карл XII, король шведський, мчить по Україні» (1900). Використовуючи фольклорні мотиви, автор змальовує тут «лицарського короля» в момент, що настав безпосередньо після програної битви під Полтавою. В баладі відчутні інтонації пушкінської «Полтави» з її романтичним забарвленням. Ця тема продовжується також у поезії «Буря», де особливо помітне захоплення Рільке «козацькою республікою».

Нарешті, варто згадати про захоплення Рільке «Словом о полку Ігоревім». Поема так глибоко захопила його, що в листі до російської письменниці Софії Шіль (з нею поет листувався і саме вона серед інших книг надіслала «Слово») Рільке писав: «З усіх книжок мене зацікавило «Слово...» безмежно. Найкращим там є плач Ярославни, як і на початку величаве порівняння до десятьох соколів над лебедями, що не має собі рівного» (23.11.1900). Що це не було лише тимчасовим захопленням красою поеми, можна судити хоча б з того, що Рільке не тільки вивчав її, а й переклав німецькою мовою. Робота над перекладом «Слова», розпочата ще 1902 р. в Парижі, була завершена 1904 р. в Римі. Повністю переклад опубліковано лише 1953 р.

Глибиною проникнення в оригінал і тонкістю його відтворення цей переклад «Слова» вважається найкращим у німецькомовних країнах. Він виконаний ритмізованою прозою з добре збереженими особливостями стилю давньоруської поеми.

З великою симпатією ставився Рільке до Т. Шевченка. Вже згадувалося, що він відвідав 1900 р. його могилу в Каневі, а 1906 р. присвятив йому, як стверджують деякі дослідники, вірш «Смерть поета». Примірник «Кобзаря» Т. Шевченка (в російському перекладі) зберігався в бібліотеці Рільке, з таким написом: «Петербург, 13 серпня, 1900 року». В цій же бібліотеці зберігалася і книга французького дослідника про Україну, на сторінках якої поетом були зроблені виписки з біографії Т. Шевченка.

Не все в інтерпретації Р.-М. Рільке образу України було правильним і об’єктивним. Далекий від соціальних віянь епохи, він поширював про Україну міфічне уявлення як про край виключної покори перед богом і царем. Непослідовність світогляду, роздвоєність, консерватизм світосприймання, а також нерозуміння революційних перетворень сприяли тому, що Рільке не побачив або не хотів побачити нових буржуазних відносин на Україні. Він протиставляв Русь капіталістичній цивілізації Заходу. Він навіть намагався заперечувати соціальне підґрунтя своїх творів, хоча воно виразно проступало крізь метафізичну та релігійну оболонку.

Але важливо, що українські враження вселили в німецького поета надію на «оновлення світу» і стали тим ґрунтом, на якому розвинулись паростки гуманістичних тенденцій його естетики і творчості. Зустріч поета з Україною, її народом, почерпнуті на цій землі враження певною мірою спричинилися до радикального зламу в його творчості, лягли в основу його сприймання й відчування світу.

В Україні Рільке перекладали М. Рудницький, П. Тичина, М. Йогансен, Л. Первомайський, М. Вороний, Д. Павличко і особливо М. Бажан, який широко познайомив українського читача з творчістю німецького поета.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1989. – № 5. – С. 25-31.

Біографія

Твори

Критика