22.04.2023

Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke)

Філософське осмислення Р. М. Рільке сенсу буття і призначення мистецтва («Нові поезії», «Сонети до Орфея»)

О. М. Ніколенко, Ю. В. Бардакова

«Нові поезії»

Початком зрілої творчості Рільке, після ранніх спроб 1880-1890-х років, вважають кінець 1890-х — початок 1900-х років, коли він виходить на шлях філософського пізнання дійсності. Рільке здійснив переворот не тільки в австрійській і німецькомовній поезії, але і в європейській ліриці загалом. Засвоївши досягнення імпресіоністів, символістів і неоромантиків, віддавши данину естетизмові, він відмовляється від естетського відокремлення від життя, від неясних символів та алегорій, від поетики уривчастих вражень; романтичного протистояння зі світом. Митець прагне злиття з усім, що є на землі, він намагається його осмислити широко й повно настільки, наскільки є багатогранним буття. І в цьому розмаїтому бутті він починає шукати вищий сенс, що призводить його до самозосередження і споглядання, занурення у внутрішній світ і початку власного діалогу з Богом.

Якось у листі до молодого поета Каппуса Рільке писав, що «втратити віру в Бога» просто так неможливо. Він — скрізь. У кожному прояві життя людини і Всесвіту відчувається присутність великого начала. Він - досконалість і творчість, безмежність і майбутнє, гармонія і добро. Він -— пізній плід дерева, листя якого — ми. Життя людини, за Рільке, схоже на роботу бджіл : звідусіль ми збираємо «мед» (радість праці, стосунків, творчості, пізнання тощо),аби «створити Його у собі». Існування людини, вважає поет, — це тривале зростання (як ріст дерева) вгору, до Бога. І в процесі духовного росту людина має бути терплячою і «не заважати Його приходу, як земля не завадить весні, коли вона схоче прийти».

Рільке не можна назвати релігійним поетом, однак хоч про що б він писав, скрізь відчувається присутність Бога, особливо у збірках «Книга годин» та «Нові поезії».

Збірка «Нові поезії-» (1907, друга частина — 1908) засвідчила розвиток поняття «річ» у творчості поета. У це поняття включаються біблійні образи, скульптурні витвори, пам’ятки архітектури, враження від картин живописців, явища природи, образи сучасників поета, внутрішні роздуми самого автора тощо. Рільке створює досить строкату і різнобарвну картину буття, що охоплює минуле, теперішнє і майбутнє та відображає погляди письменника на життя з позиції розвитку світової духовної культури.

До збірки «Нові поезії» увійшла велика кількість віршів на біблійні сюжети. У жодній зі своїх книг Рільке не подавав такої кількості поетичних переказів біблійних міфів. Тут перед читачем постає вся біблійна історія — від Адама і Єви до розп’яття і воскресіння Христа. Якщо врахувати те, що вірші на біблійну тематику чергуються з віршами про культуру та сучасне життя, то виникає відчуття, що біблійні образи живуть єдиним життям з людством. Вони, як і всі образи-»речі» Рільке, наділені певною самостійністю, проте пов’язані тисячами невидимих ланцюгів з усім, що є на землі, і насамперед — з душею людини.

Розробляючи біблійні сюжети, поет насичує їх особливим смислом, підкреслює ті чи інші грані вічних образів, надає їм власну інтерпретацію.

Наприклад, у вірші «Давид співає Саулові» утверджується вічність мистецтва, його здатність прозирати у майбутнє, пробуджувати душу до добра. Хоча у Біблії Давид і Саул — контрастні персонажі, автор пише про єдність молодості та старості, добра і зла, бо в реальному світі вони тісно взаємопов’язані.

Біблійна історія про блудного сина («Вихід блудного сина») трактується зовсім не так, як у Біблії. Рільке розмірковує над тим, що ж спонукало сина відмовитися від сімейного затишку і добробуту. Що він шукав?.. Куди йшов?.. І чи не таким постає і все людство — як нерозважливий син великого Отця, Господа?.. Рільке звеличує прагнення людей до нового, справжнього життя. Він оспівує їх намагання шукати нові, незнані шляхи. У цьому пориві, помилках, падіннях пульсує життя. Але водночас поет утверджує необхідність повернення людства до Бога як єдиного батька, котрий завжди зігріє своїм теплом і милосердно простить.

«Плач про Йонатана» — плач Давида за померлим на війні другом — перетворюється на плач поета за втраченими духовними зв'язками між людьми.

У вірші «Розп’яття» зроблено акцент не на образі Христа, а на жорстокості тих, які стояли поруч Нього, не зглянувшись на Його страждання. У такий спосіб автор засуджує знедуховлене людство, з рук якого і досі не змита кров Христа. Ліричний герой митця волає і плаче разом із Богородицею та Марією Магадлиною («Свято Марії», «Воскреслий», «Величання», «Перед Великоднем» та ін.).

Однак Рільке не втрачає надії на повернення Христа на землю. Ця думка наявна у віршах, пов’язаних із сюжетом про воскресіння Христа. У творах, де проголошується цінність життя, людини, мистецтва, так чи інакше відчувається присутність Бога. Він — у всьому живому, духовному, досконалому. Поет сподівається на рятівну місію мистецтва, яке допоможе людям прозріти й побачити правильний шлях до Бога. Рільке й сам себе усві-домлює Орфеєм, котрий покликаний вивести людство з царства духовної смерті. Прозвучавши у вірші «Орфей, Еврідіка, Гермес», ця думка на повну силу розкривається у наступній збірці Рільке — «Сонети до Орфея» (1922), де образ митця ставиться на один щабель із Богом, оскільки митець теж має справу з процесом творіння — не тільки мистецьких шедеврів, а й людських душ.

«Сонети до Орфея»

Творча історія циклу. «Сонети до Орфея» Р. М. Рільке потрібно сприймати в єдності з його «Дуїнянськими елегіями». Ці дві збірки навіть створювались майже одночасно. Сам Рільке наголошував на тому, що без «Дуїнянських елегій» неможливо зрозуміти й «Сонети до Орфея». У 1912 році поет розпочав роботу над «Дуїнянськими елегіями», процес праці над якими розтягнувся на десять років. їх завершенню завадила Перша світова війна, яка посилила трагічні мотиви у творчості письменника і драматизм його світосприйняття. Втім, ці десять років вимушеного мовчання, коли з-під його пера з’являлися тільки невеличкі поетичні твори й переклади, не можна назвати кризою у творчості Рільке. Велика внутрішня робота в ньому тривала, він наполегливо шукав нові теми й форми, що могли б адекватно відобразити зміну духовної атмосфери світу. Це були роки не видимих зовні шукань, що підносили його творчість на новий рівень.

І вершиною цих важких для поета років стала зима 1922 року. У старовинній вежі Мюзо у Швейцарії Рільке переживає творчий злет, результатом якого стало довгоочікуване завершення «Дуїнянських елегій».

Однак перед тим, як звернутися до елегій, Рільке пише за чотири дні першу частину «Сонетів до Орфея». Після завершення елегій він знову береться за сонети й пише другу їхню частину. «Сонети до Орфея», які несподівано виникли в процесі створення елегій, не були результатом миттєвого осяяння поета, вони не вторинні щодо елегій. «Сонети до Орфея» стали відображенням тривалих і болісних шукань письменника сенсу буття, призначення мистецтва.

Поштовх до створення «Сонетів до Орфея» дала смерть знайомої дівчинки Віри Оукама-Кнооп, втрату якої Рільке переживав з глибоким сумом. Цей трагічний «досвід смерті», про який Рільке писав у вірші «Орфей. Еврідіка. Гермес», а потім зіткнувся з ним у реальному житті, надзвичайно вплинув на нього і спонукав до нового осмислення буття. Життя і смерть сприймаються ним як два невід’ємні начала світу. І той, хто хоче пізнати повною мірою цінність життя, на думку поета, мусить пройти й через смерть. «Нездійсненність» і невинність маленької дівчинки, на думку Рільке, «не дають змоги замкнутися могильному склепінню, так що вона, переступивши поріг смерті, належить до тих самих, які зберігають одну половину життя свіжовідкритою стосовно другої половини, подібно до незаживаючої рани».

Про життя і смерть у їх нерозривній єдності поет пише і в «Дуїнянських елегіях», і в «Сонетах до Орфея». Через досвід смерті він по-новому осмислює життя і шукає його смисл. Тому ці дві збірки утворюють певну цілісність. «Визнавати одну без другої, — зазначав митець, — зрештою тільки обмеженість, що виключає все безкінечне. Смерть — це лише інший невидимий і неосвітлений нами бік життя. ...Немає ні цього, ні того світу, а лише одна величезна єдність, у якій пребувають істоти, що стоять над нами, «ангели»...

Ми — тутешні та сьогоднішні — ні на хвилину не задовольняємося тимчасовим світом і не пов’язані з ним; ми постійно відходимо і відходимо до тих, які жили раніше, до наших предків, і до тих, які, очевидно, підуть за нами. Скороминучість скрізь занурюється в глибоке буття...» Отже, «Дуїнянські елегії» і «Сонети до Орфея» слід розглядати в нерозривній єдності.

У центрі пізньої лірики поета стоять питання буття, існування людини та її ставлення до світу «речей». Елегійна тональність збірки «Дуїнянські елегії» зумовлена скорботою з приводу приреченості всього на вмирання, невідворотності смерті, самотності, знедуховлення життя, а також моральних змін, що відбулися у світі.

А дати лад ні світові, ані собі — несила. Світ розпадається. Ми — гинем теж. Уже спотворені, що б не робили, — все чуємось, як той, кому вже час відходити, а він останній пагорб, з якого видно ще долину всю, обдивиться, постоїть, озирнеться, — так ми, прощаючись, і живемо.

Восьма елегія. Переклад В.Стуса

Однак «Дуїнянські елегії» не є вираженням песимізму. Людина, на думку Рільке, єдина з усіх живих істот, наділена знанням смерті, може протистояти їй. Засобами цього протистояння є свідомість і почуття особистості, непідвладні руйнівним стихіям. Внутрішні можливості людини, за словами Рільке, дають їй змогу повернути «речам» духовний зміст, сприйняти їх у всій неповторності дива буття. Поет вважає, що справжньою суто людською рисою, що вирізняє людство серед усієї природи, є глибока внутрішня діяльність особистості, що може перетворювати навколишній світ у «невидимі» образи й символи.

Велика сила свідомості надає цьому незрозумілому й хаотичному світові певний сенс, суто людський зміст, робить його близьким і рідним людині. Рільке утверджував думку про те, що, сприймаючи й «переживаючи» світ у собі, ми робимо його своїм духовним надбанням, відчуваємо особисту зацікавленість в ньому. Час не можна зупинити, все йде в небуття, проте людина здатна відчути диво кожної миті, перетворити у своїй свідомості кожну «річ» і знайти в ній високий зміст.

Тільки ж земне існування важить багато: воно, все зникоме, не може без нас і, предивне, починається з нас, що зникомі найбільше. Лиш раз.
Все існує лиш раз. Тільки раз. Ми самі тільки раз.
Раз — один і єдиний. І більше ніколи. Пробути ж раз єдиний, прожити єдиний цей раз на землі — то, напевне, і є нескасований наш обов’язок.

Дев’ята елегія. Переклад В. Стуса

Ця велика перетворююча сила людської свідомості, котра здатна усвідомити вічність у миттєвостях, диво життя, включати видимі «речі» до світу своєї душі, наповнювати навколишній світ теплом свого почуття, є предметом роздумів Рільке у «Дуїнянських елегіях»: «І ким би не стати нам — завжди треба їх («речі». — О. Н. ) навертати до себе серцем незримим». Можливість одухотворення світу визначає гуманістичний зміст збірки.

Рільке, на відміну від інших поетів, не відокремлюється від навколишнього світу, незважаючи на його трагічність. Навпаки, шукає шляхи з’єднання з ним, приймає його з усіма суперечностями, темними й світлими гранями буття, з його трагічністю й хаосом. «Тема та спрямування будь-якого мистецтва, - писав Рільке в есе «Ворпсведе», - полягають у примиренні індивідуума зі Всесвітом». Це «примирення» означало передовсім прийняття Всесвіту, а також одухотворення, проникнення в його таїну силою мистецтва і надання йому засобами цього самого мистецтва певної мети.

Хай наспіваю колись, думку тяжку докінчивши, янголам, згодним зі мною, радість і славу.

Хай не відмовлять тоді серця чіткі молоточки, що вдаряють по струнах — ніжних, непевних або бурхливих. Нехай в струмуванні свого обличчя я ще дужче засяю. Нехай зацвітають невидні сльози. І ви, ночі згорьовані, станете любі серцю моєму...
Десята елегія. Переклад В. Стуса

У «Дуїнянських елегіях» Рільке вперше порушив проблему ролі людської культури, мистецтва в одухотворенні світу. Митець і мистецтво, на думку письменника, є вищими формами людської культури, оскільки вони здатні проникати в глибинну сутність «речей» і відкривати їх людям. Однак якщо в даній збірці ця проблема розв’язувалася в абстрактній формі, то в «Сонетах до Орфея» вона знайшла конкретне втілення в образі співця Орфея.

Основні теми й мотиви збірки «Сонети до Орфея Образ Орфея. Орфей — один із безсмертних образів давньогрецької міфології, котрий слугував у різних видах мистецтва вираженню цілого комплексу ідей. Передовсім Орфей, син річкового бога, фракійського царя Еагра (за іншими міфами — син Аполлона) та музи Калліопи, — музикант і співець, звуки ліри якого зачаровували не тільки людей, а й звірів, дерева, скелі. Від його пісень заспокоювалося навіть розбурхане море. За переказами, Орфей — учасник походу аргонавтів, який своєю чудовою грою на кітарі та співом багато чим допомагав їм у скрутні хвилини. Коли його дружина німфа Еврідіка померла від укусу гадюки, Орфей нібито спускався за нею на той світ. Старий Харон не хотів везти його до Аїду, але, почувши чарівливу гру на кітарі, переправив співця за Стікс. Розчулений натхненною музикою Аїд погодився відпустити Еврідіку, однак за умови, що Орфей не гляне на дружину, поки не ввійде до свого будинку. Орфей порушив заборону і назавжди втратив кохану. Тому в піснях Орфея звучала скорбота за втраченою ним Еврідікою. У міфах Орфей наділявся силою пророка, він умів розуміти й передавати волю богів, творити таїнства. За давніми переказами, він був засновником орфічної релігії, котрому приписувалося авторство численних текстів орфіків. Він вважався великим магом і чарівником, який пов’язаний у своїх діяннях з потойбічними силами. У легендах Орфей також змальовувався близьким до божественних сил, котрі підкорялися силі його мистецтва. Нарешті це один із канонізованих раннім християнством образ, співець і миротворець, зображення якого зустрічалися у печерах, де збиралися перші християни.

Міф про Орфея надихав багатьох драматургів (Есхіла, Евріпіда), художників (Рубенса, Кардучні, Родена, Доменікіно, Канову та ін.), композиторів (Ліста, Глюка, Гайдна, Оффенбаха, Стравинського та ін.). Як же зображає Орфея Рільке? Яке значення має цей образ у структурі циклу?

У створенні цього образу письменник спирається на міфологічну основу. Грецька архаїка відчувається вже у першому ж сонеті, де змальовується величезна сила мистецтва Орфея — зачаровувати природу і весь світ. Перед звуками його ліри все замовкає — звірі, дерева, птахи. Спів Орфея наділяється автором великою перетворюючою силою: він змінює саму духовну атмосферу світу, зводячи новий храм —храм, створений мистецтвом, де хаос відступає перед гармонією, рев і крики замовкають під впливом мелодії, і у світі народжується новий початок, новий рух усього.

Ось дерево звелось. О виростання!
спів Орфея! Співу повен слух.
змовкло все, та плине крізь мовчання
новий початок, знак новий і рух...
Сонет 1 (І). Переклад М. Бажана

Хоча Рільке й спирається на міф, однак він відкидає всі нюанси міфічних перипетій Орфея (його сходження у потойбічний світ, кохання до Еврідіки, її втрата тощо), залишаючи лише основне зерно образу. Орфей постає у най-суттєвішій своїй міфічній іпостасі — як поет, співець, що має надзвичайну силу над усім. Водночас письменник надає цьому образові й риси, зумовлені його власною естетикою. Орфей причетний до світу «речей», він здатний прозирати їхню сутність, перетворювати їх силою свого мистецтва. Орфей Рільке — це втілення пісні, яка розлита у природі, у світі «речей», і заразом узагальнений символ мистецтва.

Орфей змальований у «Сонетах до Орфея» як Бог, що має справу з процесом творення, точніше —одухотворенням світу. Його мистецтво — втілення божественної сутності і божественної сили, перед якою відступає все суєтне, тлінне, брутальне, жорстоке. І навіть сама смерть.

Божественне призначення співу Орфея, на думку Рільке, полягає в тому, щоб вносити в цей світ гармонію, красу, ясність. Письменник був добре обізнаний з роботою Ф. Ніцше «Походження трагедії-», з якою він певною мірою полемізує у «Сонетах до Орфея». Якщо Ніцше вимагав від мистецтва «діонісійського» призначення — сп’яніння та екстазу, яке звільняє приховані інстинкти людини й слугує злиттю особистості з хаосом життя, то Рільке утверджував у своєму циклі протилежний тип мистецтва. Мистецтво, вважає поет, мусить орієнтуватися не на Діоніса, а на Аполлона — бога ясності, чистоти, міри, розуму, тобто воно має впорядковувати життя, надавати йому певного смислу, пояснювати темні сторони буття, етично з’ясовувати існування людини й природи. Мотив подолання хаосу засобами гармонії — один із основних у збірці. Мистецтво, яке утверджує Рільке з допомогою образу Орфея, — це втілення начала, що цивілізує цей світ, упорядковує його за законами краси й моралі, які невід’ємні одне від одного (пригадаймо, за античних часів існувало поняття «калокагатія», що означало поєднання «прекрасного» з «добрим»), перетворююча сила, яка не віддаляє, а навпаки — долучає людину до світу, даючи їй вище знання про нього з позиції досвіду духовної культури.

Мотив сходження Орфея в царство Аїда більше не цікавить автора, однак сам факт перебування співця в обіймах смерті, себто його знання смерті, прихованих основ усього сущого, підкреслюється як таке, що духовно збагачує героя. Шлях Орфея до царства мертвих, за Рільке, — шлях до витоків життя, до коріння. І це запорука його зростання як дерева, вгору, бо тільки те дерево може розвиватися, яке має міцне коріння. Завдяки пізнанню таїни смерті й життя творчість Орфея отримує особливу глибину, здатність бачити у «речах» безкінечне, позачасове.

Хто понад тіньми здолав ліру здійняти, найсокровеннішу з слав може співати.
Хто від померлих поїв маку, той нині вловить найнижчий з тонів і в безгомінні.
Сонет 9 (І). Переклад В. Стуса

Пізнавши смерть, Орфей ще сильніше відчуває силу життя і його красу. Йому в усій повноті відкриваються земні цінності. Те, що він побачив у світі тіней, не зламало його волю, жагу до життя, гостроту почуттів, а головне — прагнення гармонії, яку він протиставляє невідворотному плину буття до смерті, хаосу, руйнації. Через досвід смерті йому по-іншому відкривається кожна «річ» — велика чи мала, яку він славить своїм співом.

Справжній цей образ потьмити не в силі жоден із тих, що живі чи в могилі.
Славить він застібку, перстень і дзбан.
Сонет 6 (І). Переклад В. Стуса

Мистецтво Орфея зображається як спосіб його існування. Без ліри немає Орфея, без співу він не уявляє свого життя. Однак і світ без нього, на думку Рільке, неповний, бо світ позбавлений гармонії, адже в ньому не лунають пісні, він не має свого «здійснення», «пояснення», «мети». Тому мистецтво Орфея належить як світу буденному, земному, реальному у своїй щоденній коловерті, так і вічному, оскільки мистецтво — шлях до вічності, до того, що непідвладне часові, до глибинної таїни буття: «Орфей іде, куди шляхів немає».

Емоційне забарвлення співу Орфея у циклі змінюється порівняно з віршем «Орфей. Еврідіка. Гермес». Якщо у згаданому вірші весь світ був заповнений лише скорботою, плачем і сама пісня Орфея мислилася як плач, то у «Сонетах до Орфея» його спів звучить на повну силу, він має життєстверджуючий характер. Хоча спів Орфея і не позбавлений трагічних тонів, все ж таки пісня митця тут уже змальовується як хвала всьому сущому, визнання цінності буття, вираження любові до землі, природи, людей. Спів Орфея життєдайний і дзвінкий, він призначений для людства, щоб вдихнути в нього нові сили до життя.

Славлення! Той, кого ти вподобило, вийшов, мов мідь із руди, мовчазний.
Серце його, це зужите чавило, людям неспинно цідило напій.
Тлін над тим голосом буде не владний, скоро він волю Господню явив...
Сонет 7 (І). Переклад В. Стуса

Мистецтво Орфея мислиться автором циклу як таке, що не тільки пізнає навколишній світ, а й відкриває те самобутнє в ньому, що походить від людини.

Спів Орфея відкриває неповторне й приховане в людині. Вона як найвища цінність наділена здатністю «оживлювати» все довкола, перетворювати «речі» у свій духовний досвід, стає головним об’єктом похвальної пісні Орфея. Проте людина тут не ідеалізується, письменник убачає в ній як світле, так і темне, однак мистецтво Орфея здатне долати недосконалість людської природи, допомагати людині перемагати самотність і жах буття і усвідомлювати свою вищу, нерозкриту вповні сутність: «І тільки пісня одна благословляє».

На думку Рільке, через мистецтво людство знаходить себе і своє справжнє буття. Воно єднається зі світом, речі набувають духовного змісту. Мистецтво Орфея — гуманістичне, людяне, бо воно слугує гармонізації життя. А образ Орфея стає символом культури, у центрі якої стоїть людина, котра здатна одухотворювати навколишній світ, наповнювати його теплом свого естетичного почуття, відкривати в ньому вищий смисл.

Образ Орфея також втілює думку про вічність мистецтва, про його непідвладність ні часові, ні тліні. Співець, згідно з міфом, помирає, але його спів розливається у світі, він переходить в інші «речі» — людей, рослини, тварин, звучить у самому повітрі, у порухах землі. Смерть Орфея зображається як чарівна метаморфоза його мистецтва. Його пісні трансформуються в одухотворені образи, плоди природи й людських рук. А порівняння Орфея з Богом також підкреслює думку про те, що справжнє мистецтво не вмирає ніколи. Воно й після смерті живе і в такий спосіб перемагає її.

Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш, хоч опав тебе тлум знавіснілих менад.
З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш, глушить гамори дикі чудовий твій лад.
Ні голови, ні ліри твоєї не вразять вони.
Скільки б гострим камінням у серце твоє не жбурляли — з нападом кожним лише ніжні ставали, слух їм відкрило дрижання твоєї струни.
Нарешті вони тебе вбили в помсті сліпій, але відлуння твоє і в левах, і в скелях чути, птаство і крона дерев слухають відгомін твій.
О Боже загублений! Ти — слід нескінченний в імлі, а що роздерла тебе ворожнеча прелюта — то придбали ми слуху й стали устами землі.
Сонет 26 (І). Переклад В. Стуса

Поряд із темою Орфея у сонетному циклі розвивається тема духовного стану світу, який не міг не хвилювати письменника. Його час викликав у нього чимало болючих роздумів про долю людства, про долю всієї цивілізації. Понад усе прагнучи гармонії, поет бачив, як духовне начало полишає цей світ, як «речі» стають лише матеріальними знаками буття, позбавленого моральної мети. У листі до польського перекладача «Дуїнянських елегій» Рільке писав: «Ще для наших дідів «дім», «колодязь», добре відома їм башта, навіть власна одежа були безкінечно важливіші та безкінечно ближчі; майже кожна річ — посудина, в якій вони виявляли людське і зберігали його. Тепер із Америки наступають на нас порожні байдужі речі, речі уявні, нежиттєва бутафорія... В американському уявленні дім, яблуко чи виноградна лоза не мають нічого спільного з будинком, плодом або кетягом, до яких увійшли сподівання та роздуми наших предків... Обжиті й пережиті, посвячені в наші таємниці речі занепадають, і ніщо не може замінити їх. Можливо, ми останні із тих, які такі речі ще знають. На нас лежить відповідальність збереження не тільки пам’яті про них (це було б дуже мало й ненадійно), але їхньої гуманістичної цінності... «Рільке турбував і внутрішній стан людини, яка не чує «розлиті в світі пісні» й надає перевагу гуркоту машин, техніки. Людина, за словами митця, перестає бути собою, втрачає свою справжню сутність. У «Сонетах до Орфея» знаходимо сумні роздуми митця про атмосферу XX століття:

У наступі техніки, машинного світу «речей» письменник убачає знак невідворотної трагедії. Цей «гамір» — «віщування» самознищення цивілізації, бо всяка цивілізація, на думку митця, має смисл тільки тоді, коли вона сповнена високого духовного змісту, коли вона слугує внутрішньому розвитку людини, а не її нівелюванню. Поет протиставляє «новому часові» позачасове, вічне, «дрижанню машин» — спів Орфея, силі двигуна — «силу людську». Рільке протестує проти підкорення людської особистості цьому «новому часові», «бездумній» техніці. З тривогою вдивляючись у життя свого покоління, він утверджує думку про повернення не тільки забутого обличчя «речей», а й про повернення особистості до своєї сутності, до самої себе — людяної, унікальної, індивідуально неповторної. Спів Орфея, тобто мистецтво, вважає Рільке, має навернути людину на правильний шлях, надати цивілізації не руйнівного, а гуманістичного змісту.

Як відзначають дослідники, на творчість Рільке значний вплив справила філософія С. К’єркегора, у якій письменника приваблювало визнання цінності суб’єктивного, особистісного начала в людині, загострене відчуття власної індивідуальності. Головним завданням людини, на думку С. К’єркегора, є становлення особистості, пошуки «екзистенційної істини», що робить індивіда самим собою, особистістю. У «Сонетах до Орфея» теж відчувається прагнення автора повернути людині світ своїх «внутрішніх речей», тобто спроба спонукати людство до усвідомлення самоцінності особистісного життя, яке і є справжнім життям. Однак якщо у К’єркегора людина досягає істини лише у зверненні до глибин свого «я», то у Рільке пізнання власного «я» невід’ємне від пізнання і возз’єднання зі світом. Здобуття гармонії, на думку митця, неможливе тільки у внутрішньому світі, вона буде повною тільки тоді, коли людина відчує себе органічною часткою всього всесвіту.

Прикладом цієї бажаної гармонії є образ Орфея, що відчуває спорідненість з кожною стеблиною і твариною, з усім живим, із землею.

Отже, міфічний образ Орфея у сонетному циклі Рільке набуває не тільки нового звучання, а й поставлений автором у зовсім інший контекст — не античний, а сучасний, у контекст духовної атмосфери XX століття, що викликала в письменника глибоку тривогу. Однак Орфей, тобто мистецтво, стверджує поет, здатне повернути цьому світові гуманістичний зміст. І навіть смерть митця не може спинити чарівний вплив його творчості, що, як світло далекої зірки, котра вже давно згасла, ще довго лине у просторі й часі. Такий вплив має і спадщина самого Рільке, яка вже понад століття надихає людство і повертає його до духовних витоків буття.

Особливості жанру. У циклі «Сонети до Орфея» Рільке розвиває жанр сонета, надаючи йому надзвичайної гнучкості й пластичності. Його сонети звучать то трагічно, то пристрасно, то піднесено, то викривально. їхня ритмомелодика змінюється відповідно до тем і мотивів. Поет пристосовує жанрову структуру сонета до вираження своїх філософських ідей.

Сонети Рільке — це приклади інтелектуальних сонетів, де думка переважає над почуттям, ідея — над образністю. Однак письменникові вдається поєднати інтелектуальне з чуттєвим, емоційним. Хоча найбільше його цікавить ця форма віршування як «засіб втілення міркування» (Г. Кочур), у сонетах Рільке створені яскраві художні образи, що набувають багатозначності й за рахунок цього слугують вираженню цілого комплексу ідей (сам образ Орфея, образи дерев, квітів, храму, ліри, плодів тощо). За спостереженнями В. Стуса, котрий перекладав «Сонети до Орфея» у радянських концтаборах, Рільке є неперевершеним майстром версифікації, рими в нього ніколи не повторюються, а розмір постійно змінюється, надаючи віршам різного експресивного забарвлення. Ритм, за словами В. Стуса, то прискорюється, то уповільнюється, то нагадує «вітровій», то втілює «тихе й непомітне зростання дерева», то звучить «шелестом трав і квітів». «Через нього, співця, рури всесвіту... Це спів — вітер, саморушійна сила всесвіту, саморух —спів —усесвіт». Художнім втіленням цих «рурів» всесвіту і є сонетна організація циклу Рільке. Не можна також забувати й про те, що в «Сонетах до Орфея» провідне місце посідає образ співу, що уособлює саме мистецтво, всевладне й безсмертне. Утвердженню думки про силу мистецтва, про його здатність вносити у світ гармонію допомагає музичність сонетів Рільке, що досягається різними засобами (алітераціями, асонансами, внутрішніми римами, ритмом, повторами, переносами тощо). Увесь цикл «Сонети до Орфея» сприймається як пісня, що звучить на різні лади, а призначення будь-якої ліричної пісні — висловлювати приховані думки й почуття особистості, її емоційне ставлення до світу.

Сонети Рільке пройняті глибокими роздумами про Людину, Мистецтво, Життя, Смерть, Землю, Всесвіт. Вони сповнені гуманістичного змісту, віри у можливості особистості одухотворити дійсність силою мистецтва.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – № 10. – С. 42-47.

Біографія

Твори

Критика