29.05.2019

Феномен простору Чорного моря в міжчасовому діалозі: Овідій і Рансмайр

Лариса Цибенко

У ньому — надзвичайно оригінальне поєднання своєрідної інтерпретації класичного твору античності — епічної поеми Публія Овідія Назона «Метаморфози», ремінісценцій із його «Скорботних елегій» та «Послань з-над Чорного моря» з «постмодерністським світосприйняттям» сучасної дійсності. Навколо роману активно нуртувала літературна реклама. Надавши романові статусу «бестселера», вона посилила своєю «сигнальною дією» зацікавлення твором серед читацьких кіл. Численні рецензії, короткі виклади змісту, що рясно з’явилися після виходу роману, не стали, одначе, замінником того, що «Останній світ» живе своїм життям, його читають. Зацікавлення твором у різних країнах (протягом короткого часу він був перекладений 24 мовами) зумовлене було, не в останню чергу, зверненням Рансмайра до Овідієвої теми, що допомогло йому, як підкреслює відомий інтерпретатор творчості сучасних австрійських авторів В. Шмідт-Денглер, «Звільнитися від одержимості австрійською тематикою та знову налагодити безпосередні стосунки зі світовою літературою».

Визначальною особливістю творчої манери К. Рансмайра в романі «Останній світ» є, насамперед, дві речі: це — згладжування, стирання граней, меж відмінностей між історичними епохами, що, в свою чергу, зумовлює злиття в єдине ціле різних часів, та, як наслідок такого розуміння часу, - творення своєрідного, індивідуального образу простору. Як зауважує Ерна Лакнер, письменник «зрушує та зміщує звичні світи настільки, що в незвичній констеляції, в яскравому світлі, під новим кутом зору явними стають невідомі нам раніше спогади й передчуття, викарбовуються форми, екзистенційні стани та зв’язки». Цей своєрідний «внутрішній вимір» дійсності, а також звернення автора «Останнього світу» до міфа визначають свої параметри пояснення специфіки категорій часу та простору.

Попри взаємообумовленість категорій часу та простору в творі художньої літератури, єдність «бахтінського» хронотопу за останні десятиліття, як зауважує російський вчений В. Топоров, «звичними (і навіть модними) стали літературознавчі дослідження за зразком простір даного художнього тексту, даного письменника, напрямку, «великого» стилю, цілого жанру тощо. Кожне із таких досліджень має на увазі певне відштовхування («відмінність») від якогось середньо-нейтрального простору і дотикання - більшою чи меншою мірою - зі спеціалізованими, тобто так чи інакше індивідуалізованими просторами». Ця «індивідуалізована» просторова насиченість притаманна й романові австрійського письменника.

«Простір «Останнього світу» функціонує і як locus - місце дії, оточення для вираження певної духовної проблематики, несе велике символічне навантаження, виступає, окрім того, і в ролі феномена — того, що сприймається людиною, що з’являється в її свідомості, в інтелектуальному спогляданні, але перебуває за межами фізичних реалій. Саме таким суб’єктивним простором, де людина і простір утворюють єдність, займається філософська і психологічна феноменологія, підходи якої, на думку І. Фізера, особливо надаються для розуміння художнього твору як предмета естетичного. Згідно з принципами феноменології зображення простору перетворюється в тему тоді, коли автор або дійові особи спрямовують свою увагу на простір як на такий, тобто, коли простір не є для них чимось само собою зрозумілим, а стає проблемою і підноситься до рівня свідомості. Ця теза була сформульована в теоретичній розвідці Е. Кассірера «Містичний, естетичний та теоретичний простір».

Е. Кассірер висловив тут пророчу думку про те, що «проблема простору стане вихідним пунктом нового самоусвідомлення естетики».

Пропонована розвідка обмежується дослідженням естетично представленого міфічного простору в романі Рансмайра «Останній світ» та, у більш вузькому полі, - аналізом вияву феномену Чорного моря, як одного з моментів «поетичного комплексу моря», одного з провідних просторових мотивів, що заполонює текстову цілість твору. Одночасно проводиться паралель до мотиву та образу Понту як міфічного та феноменологічного простору в зображенні Овідія, між творами якого та сучасним романом встановлюється інтертекстуальний зв’язок.

Згідно з Е. Кассірером естетичний та міфічний простори єднає те, що обидва вони створені «силами чистого почуття та фантазії» на противагу теоретичному просторові абстрактного мислення, Морський простір в міфопоетичному вимірі має свій стан, що відповідає виключно своїй логіці, «логіці міфа», набуваючи при цьому архаїчних рис. Раціонально міф пояснити не можна, усі категорії, пов’язані з ним, мають бути сприйняті лише на віру. Простір, зображений як міфічний, стає частиною міфопоетичної картини світу взагалі, переймає її прикмети, оживає, набуває рис одухотворення. Саме таких рис набуває образ морського простору в «міфологізуючому» романі Рансмайра. Море, яке має подолати протагоніст «Останнього світу» Котта, щоб потрапити з простору порядку й раціональності центру - Рима — на «периферію», в Томи, де панує хаотичне начало, тобто все відбувається згідно з законами міфа - це персоніфікована природа: герой роману перебуває «у полоні розлютованої морської стихії».

Долаючи цей шлях, він ніби повторює його вслід за Овідієм: шлях зі «свого», знайомого простору до чужого й ворожого.

Якщо герой сучасного роману вирушає в подорож «з нудьги» (характерний із часів Сартра мотив модернізму), то в поета античного Риму - Публія Овідія Назона - ставлення до нього дещо інше. Навіть гадка добровільно поїхати на Чорне море неприпустима для поета («Ex Ponto», lib. IV, eleg. 3 - Невірному другові). Для нього це вимушений шлях у вигнання, яке він сприймає як волю злого фатуму. На свій гіркий талан поет не раз нарікає в насичених міфологічними паралелями «Скорботних елегіях» та в «Посланнях з-над Чорного моря»: «Доля до мене, знаєш, тепер не настільки прихильна, // Щоб випадало тобі дбати про славу в людей», («Tristium», lito. І, el. 1, рядки 51-52); «Гонять долю мою вітри лихі, супротивні: // Жереб випав мені - гіршого вже й не бува. («Tristium«, lib. V, el. 12, рядки 5-6).

Характерним у змалюванні цієї скорботної подорожі є те, що географічна топографія її — цілком реальна: читаючи поезії Овідія періоду заслання, можна легко реконструювати і в часі, і в просторі шлях, який простелився перед ним. Трагічний від’їзд із Рима відбувся в грудні 8 р. н.е. («Tristium», lib. І, el 1,3); зимове плавання по Середземному морю видалося надзвичайно небезпечним, корабель мало не загинув у бурі («Tristium», lib. І, el. 2); Овідій переждав зиму в Греції, на іншому кораблі досягнув Фракії («Tristium», lib. І, el 10); суходолом добрався до узбережжя Чорного моря та весною 9 р. прибув на місце свого заслання - грецьку колонію Томи неподалік гирла Дунаю, біля Чорного моря. Згадані в елегіях Середземне, Іонійське та Чорне моря мисляться Овідієм у цих описах конкретно, як реальні географічні поняття, хоча про сам край заслання дізнаємося небагато. Проте в уяві поета поступово формується свій поетичний образ місця, де волею розгніваного Цезаря йому призначено бути. Овідій не захоплюється, а боїться цього простору чужого йому морського узбережжя і, згідно з завданням мистецтва того часу, має організувати, упокорити його.

Зображення моря, Середземного, Іонійського чи Чорного, насичене в Овідія міфічними образами, зверненнями до богів, воно відтворюється поетом як простір міфічний, що є властивим сприйняттю життєвого світу античності й органічно входить у зображення загальної міфічної картини світу: «Неба та моря боги! Чи лишилося щось, крім благання? // Згляньтесь на те, неміцне, хвилями бите судно», і далі («Tristium», lib. І, el. 2, рядки 1-30).

Та при всій наочності міфологічних паралелей та образів, характерних для античної літератури в цілому (у «чорноморських» елегіях Овідія - це згадки міфів про амазонок, аргонавтів, Іфігенію в Тавриді), поезії Овідія періоду заслання чи не вперше в літературі того часу притаманне надзвичайно тонке відображення внутрішнього стану душі людини, легкість витвору образів поетичної уяви. Як зауважує в своїй поетично-науковій розвідці «Публій Овідій Назон у Томіді» І. Франко, цей «найгеніальніший оповідач між поетами старого Риму» «... веде нас у бурхливі хвилі внутрішнього життя, являється майстром психологічних малюнків, який із чудовою силою вміє малювати різнорідні вибухи чуття». Образи морського простору його «Жалібних елегій» та благальних «Послань з-над Чорного моря» далекі від адекватного зображення реальності: Чорне море, на узбережжі якого розташована віддалена колонія — місце вигнання поета, — холодне, вода його вкрита льодом, тут панує «вічна зима» («Tristium», lib. ЦІ, el. 10); «ся сторона, майже вже край останній великого світу» («Tristium», lib. VI, eleg. 4, рядок 83).

Трактування цих образів як тенденційних, що донедавна мало місце в традиційних літературознавчих розвідках про Овідія, видається мені хибним. Простір Чорного моря в елегіях давньоримського поета - це образ, створений уявою автора в психічному сприйнятті, тому найбільш доцільним методом інтерпретації його міг би бути метод феноменології уяви. Вічна зима та крига, картина смерті Овідієвого побережжя Чорного моря, це поетичне уособлення «вічного холоду» в душі поета: «мене, Каре любий, ось шоста зима вже // Тут на засланні держить під бігуном сніговим» («Ех pronto», lib. VI, eleg. 13, рядки 39-40); відображення тяжкого й трагічного сприйняття ним краю свого вигнання: «Небо незносне мені, до води сеї звикнуть не можу, // А земля - годі сказать, як ненависна мені». («Tristium», eleg. 3, рядок 7-8).

Навіть цілком нейтрально забарвлена назва Чорного моря «Понт Евксінський», тобто «доброгостинне море», прийнята за часів Овідія, під впливом сумних душевних порухів замінюється поетом на «Понт Аксінський», тобто «негостинне море»: «Тут же тримають мене береги Понта Евксіна зимні; // Аксеном (може слушніш) звали його в старину» («Tristium», lib. VI, eleg. 4, рядок 55-56). Згодом, інтерпретуючи Овідія та звертаючись до теми його вигнання, у цей образ берега негостинного моря почали вкладати певні уявлення про віддалений від центру цивілізації простір чужини. Варто згадати хоча б поезію періоду заслання Пушкіна, якому довелося побувати вигнанцем майже в тих же місцях, що й Овідію. Чорне море набуває в нього, однак, яскраво романтичних рис. Образ цей знайшов відлуння і в романі сучасного австрійського письменника.

Моря «Останнього світу» К. Рансмайра, якими пливе «Трівія», хоч і вказані конкретно як Егейське та Чорне, однак не мають нічого спільного з відповідними реальними географічними поняттями: з одного боку, це лише локус дії, з іншого - збірний міфопоетичний образ. Морський простір, який перетинає протагоніст роману, виходить за межі географічної топографії подібно до того, як це має місце вже навіть у Гомера, де Троя, Мікени чи Ітака теж належать до міфічного простору.

Особливого значення у цьому плані набуває в романі К. Рансмайра Чорне море — місце заслання Назона та місце пошуків Котти. На узбережжі його, властиво, і розгортається фабула твору. Як безпосередній локус дії, конкретний простір, воно творить надзвичайно колористичну, «барочну» декорацію, виходячи водночас за межі простору концептуального. Хоча автором і згадується цілий ряд конкретних реальних топографічних назв — портів Чорноморського узбережжя, таких, як Констанца, Одеса, Севастополь, гори та пустелі Кримського півострова, - місце розташування їх довільне, конкретні географічні координати переплелись, перемішались. Пейзаж Томів далекий від дійсності.

Чорне море в «Останньому світі» - це надзвичайно місткий образ, перцептуальний простір якого у феноменологічному сприйнятті несе велике смислове навантаження. Протиставлення цього простору, як незбагненного, таємничого, навіть ворожого, але багатогранного й поетичного, просторові здорового глузду й бездушного інтелекту Рима - одне із провідних у романі. Чорне море К. Рансмайра творить феномен, де проектується внутрішній стан протагоніста, а через його образ — і творчий погляд автора. Навіть колористична символіка Чорного моря виступає в романі одним із композиційних елементів. Спочатку цей колір подається в напівтонах, як сірий - колір тіні від голубиної зграї, що пропливла над поетовим будинком, затьмаривши небо. Це ніби натяк на подальшу долю Назона після його виступу на стадіоні «Сім притулків», прикмета майбутнього заслання на узбережжя Чорного моря, зображена засобами притаманної стилістиці письменника манери всеохоплюючої метаморфози. І, якщо однією з найхарактерніших метаморфоз як у поемі Овідія, так і у фіктивному світі Рансмайрових Томів є перетворення у птахів, то тут спостерігається зворотний напрям: голубина зграя — тінь від неї — колір Чорного моря:

«Наступного ранку небо над кипарисами й крислатими соснами п’яцца дель Моро затьмарила величезна голубина зграя... Насправді в тій голубиній зграї, тінь від якої пропливла над поетовим будинком, садком, над цілим кварталом, уже вгадувався колір Чорного моря».

Мов рефрен, проходить цей колір, колір пітьми, крізь усю композицію твору, надаючи колористичної символіки самому поняттю «Чорне море». Чорне море «Останнього світу» набуває рис міфічного краю світу, краю «ойкумени», забутого богами архаїчного Понта Аксінського. Характерним є те, що така негативно забарвлена колористична характеристика простору Чорного моря як місця заслання згадується і в листі австрійського письменника-емігранта Ф. Т. Чокора, якого він написав 1939 р. В. Вітнеру з Констанци. Депортований, він зупинився, іронією долі, в готелі «Овідіо»:

«Мол в імлі видається там в щось похмуре, що чвакає, що по праву називають Чорним морем; темне, мов чорнило, погойдується воно під захмареним вечірнім небом, злобливо стрясаючи дамбу...»

Чорне море в зображенні К. Рансмайра - це загадковий, незбагненний і ворожий людині анти-простір. Він перегукується з образом Льодовитого океану в першому романі письменника. «Жахіття криги й пітьми», де сувора стихія, з якою вступають у боротьбу люди, виходить за межі лише географічного поняття. Одним із колористичних принципів композиції цього твору теж виступає «чорний» колір - суцільна пітьма, що панує на узбережжі Льодовитого океану, де чотири місяці не з’являється Сонце і сімдесятиградусний мороз сковує «дев’яносто тисяч кілометрів позбавленого життя простору». Ця схожість виявляє поєднання «просторової оригінальності» письменника та високого ступеня архетипічного «наповнення» морського простору в його творчості. Море, особливо в античні часи, хоча й було основним засобом зв’язку, сприймалось як щось «страшне». Як зауважує В. Топоров, це «страшне» було пов’язане з «властивостями самого моря, його бурхливістю, неспокоєм, смертоносністю, з тим, що воно - образ безодні смерті, уникнути якої в злу годину неможливо».

Незбагненний простір Чорного моря протистоїть у романі римському, де панує здоровий глузд. Стаючи поступово нестерпним, це протистояння щезає лише в кульмінаційній сцені роману - візії Котти, коли перед ним з’являється постать безвісти зниклого римського поета. Злиття двох взаємозаперечуючих просторів зумовлює злиття часів. Вони дивно охоплюють минуле й сучасність, переходячи у вічність:

«Нестерпне протиріччя між римським здоровим глуздом і незбагненною дійсністю на Чорному морі щезло. Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися».

Таким чином, звернення сучасного австрійського письменника до постаті та творчості поета античного Рима дозволяють йому створити надзвичайно оригінальний сучасний міфологічний роман. Ця своєрідність зумовлена сприйняттям категорій часу і простору в єдиному потоці людської свідомості, як образів інтенційних, тобто феноменологічних «ейдосів». Особливо містким виявляє себе феномен моря, як образ простору міфічного у діалогічному представленні різних епох.

Дещо інші тенденції виявляє в обох авторів поетичний образ простору Чорного моря. Як у Овідія, так і у Рансмайра цей образ становить собою психічну проекцію внутрішнього стану ліричного героя елегій, чи, відповідно, протагоніста роману, на об’єктивно існуючий світ. Він набуває рис антипростору, що з’являється в поетичній уяві поета та прозаїка. Саме тому одним з найбільших співмірних методів інтерпретації цього образу стає метод феноменологічний. Розглядаючи поетичний образ як породження індивідуальної свідомості, за межами звичок раціонального мислення, цей метод, на думку французького філософа-феноменолога Г. Башляра, є надзвичайно доцільним для дослідження художньої творчості в цілому. Поетичний образ, розглянутий під кутом зору феноменології уяви, набуває «своєї власної сутності, свого власного динамізму, розкривається в безпосередній онтології».

Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 9-10. – С. 70-75.

Біографія

Твори

Критика