15-11-2019 Іван Багмут 88

Хронотоп як чинник композиції подорожніх нарисів Івана Багмута

Хронотоп як чинник композиції подорожніх нарисів Івана Багмута

Ковальова Т. В.

Вступ

У становленні української публіцистики значне місце посідав нарис, конституційною ознакою якого є документальність. Цей жанр, як і публіцистика в цілому, чітко помічає зміни, що відбуваються в суспільстві, і швидко реагує на них, здійснює оперативне вивчення суспільної дійсності. Усі ці якості надавали нарису 1920-х pp. злободенності, активності, сприяли його утвердженню як форми художнього пізнання нової дійсності. Як відомо, подорожньому нарису притаманні ознаки белетристичних творів. Однак, увібравши кращі прийоми зображення дійсності, він відрізняється ощадливістю власної публіцистичної поетики. Цей жанр пропонує досить гнучкий спосіб організації твору, де обсяг, зміст та форма викладу визначаються автором. Чіткими визначниками жанру подорожнього нарису є часова протяжність, опис певного маршруту, різноплановість матеріалу, яскраво виражене авторське «Я», насиченість фактами, детальною інформацією, враженнями, отриманими під час подорожі. Документальність нарису відтворює факти та явища в тому вигляді, у якому вони відобразилися у свідомості автора. Подорожній нарис - це завжди розповідь з місця подій, навіть якщо автор відтворює події з пам’яті.

За словами Т. Беневоленської, основні типи композиційних форм нарису мають відповідати типам зв'язків у навколишній дійсності: часовим, причиново-наслідковим, локальним. Відповідно до цього вона виокремлює:

Хронікальну побудову матеріалу (лінійний опис явищ, подій, людського життя в їх часовій послідовності).

Структури, засновані на логіці причиново-наслідкових зв’язків (нарис-дослідження, аналіз, де немає розповіді про подію, явище чи якийсь відрізок життя героя «у часі», а вся розповідь збудована за принципом не хронологічної, а логічної послідовності, як рух думки, система положень, система висновків і доказів). В основі цих структур - вже інший принцип, оскільки логіка дослідження та логіка викладу - різні речі.

Так звану, есеїстську вільну форму побудови, засновану на складних асоціативних зв’язках і образних узагальненнях.

Цей погляд на типологію композиції нарису підтримав і узагальнив М. Кім, вказавши на два варіанти першого типу відображення подій: пряма і зміщена хронологія.

Зв’язок часу і простору в документальній публіцистиці підкреслюється відображенням реальних хронотопних ситуацій. Зауважимо, що термін хронотоп уперше використав М. Бахтін і вважав, що основним в хронотопі є час, і в літературно-художньому хронотопі наявне злиття просторових і часових ознак в осмисленому і конкретному цілому. Упорядники сучасного літературознавчого словника-довідника розглядають хронотоп як «взаємозв'язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності». Так, у нарисі не може бути створена нова дійсність зі своїм особливим часопростором. Те, що в белетристичному творі показано як дійсний плин часу і не потребує пояснення, в публіцистиці зобов’язує до фактологічної аргументації. Звідси й документальна детермінованість публіцистичного часопростору. Більш чи менш цілісна документальна хронологічна основа властива подорожньому нарису. Так, єдність часу дотримується за умови, коли нарисовець використовує поширені сюжетно-композиційні моделі жанру. Реальний час у нарисі М. Стюфляєва називає «монтажним».

Аналіз наукових, літературно-критичних джерел свідчить про те, що нарисова спадщина І. Багмута залишається досі маловивченою і не ставала предметом спеціального дослідження. Можемо зазначити, що про нього побіжно згадується у працях О. Коптєвої, Л. Кухаря в аспекті його участі в літературному процесі 1920-30-х та воєнних років. Окремі нотатки про подорожні нариси І. Багмута вміщені в працях Є. Бондаря та М. Гурладі, де автори торкалися безпосередньо тематики та проблематики творів. Час від часу з’являлися матеріали з нагоди ювілеїв літератора, у яких обмежувалися загальним оглядом його життя і творчості. Так, біографією І. Багмута цікавилися І. Заєць, В. Кулик, М. Кучеренко, А. Мовчун, І. Муратов, М, Нездійминога, В. Тимченко, О. Ющенко, які здебільшого ділилися в періодичних виданнях спогадами про письменника, враженнями від спілкування з ним. Тим часом, нарисова творчість І. Багмута є важливим складником журналістики 1920-1930-х pp. Його нарисові твори можуть послужити для формування цікавих висновків щодо становлення і розвитку жанру подорожнього нарису в 20-30-х рр. XX ст., визначення основних типів їх композиції та структури, що й визначає актуальність обраної теми дослідження.

Постановка завдання

Мета статті - дослідити хронотоп подорожніх нарисів І. Багмута в його книзі нарисів «Преріями та джунглями Біробіджану» (1931). Предмет дослідження - книга подорожніх нарисів «Преріями та джунглями Біробіджану».

Результати

Однією з найбільш простих і водночас досить поширених композиційних форм подорожнього нарису є хронікально-послідовна розповідь. Складність такої форми оповіді полягає в тому, що треба вмістити в замкнуті хронологічні рамки опису подорожі безліч відомостей, фактів, ситуацій, що виходять за межі зображуваного відрізку часу. Послідовність дій, їх розвиток, відносини персонажів, результати спостережень - ось що в першу чергу треба передати журналістові в таких публікаціях.

Важливим є те, що книжка «Преріями та джунглями Біробіджану» була написана вже після завершення мандрівки. Підкреслимо: якщо під час подорожі виникали ті чи інші думки, рефлексії з приводу побаченого та пережитого, вони записувалися в дорозі. Саме про це говорить автор у нарисі «До рижових плантацій»: «... всі мої гроші у валізі. Там же і кілька десятків сторінок готових нарисів». Наголошує він і на обмеженості в часі, чітко визначивши його хронологічні межі: «саме в липні-серпні 1930 року».

Візуальне оформлення текстового простору у подорожніх нарисах із книги має вигляд окремих подорожніх нарисів (розділів), що становлять одну змістову й композиційну цілісність і об’єднані в одній книзі І. Багмута «Преріями та джунглями Біробіджану». Незважаючи на те, що простежується певна фрагментарність та епізодичність викладу, ми можемо говорити про лінійну хронологічну побудову матеріалу. Таку побудову мають нариси «Через тайгу», «Жнива по-біробіджанському», «Шляхами Біробіджанськими», «До рижових плантацій». Події й описи тут розташовано за хронологічним принципом: автор розгортає розповідь, послідовно описуючи найбільш значущі моменти зі своєї поїздки та з життя героїв, що стали персонажами його твору. Хронологічний тип композиції, який обрав автор, дає змогу не тільки відтворювати, а й ділитися власними враженнями від побаченого. Це своєрідні записи «день за днем», щоденник спостережень: «... ранком мене будить голосний спів внизу ... я йду купатись до річки ... зустрічаюся там з краєвим уповноваженим ... потім ми йдемо обдивлятися городи...». Отже, хронотоп розглянутих подорожніх нарисів лінійний, дія розгортається практично без зрушень у часі і просторі. Нарисовець детально вдивляється сам і хоче, щоб роздивилися інші, побачили проблеми біробіджанців, оцінили їх з нової точки зору.

Але для нарисовця характерною є й композиція з «порушеною (зміщеною) хронологією». Постійна зміна та новизна і незвичайність описуваних місцевостей виражаються динамічністю оповіді. Не відмовляється І. Багмут від зіставлень фактів, картин, явищ, які довелося спостерігати в Україні й у Біробіджані: «Владивосток нагадує Севастополь. Сибірські міста і міста Далеко-Східного краю збудовані якось на один штиб. Вони подібні до великої морської риби з товстою головою».

Для зображення всієї повноти картини нарисовець використав у тексті різні відступи, вставні епізоди, сценки. Зокрема, у нарисі «Назустріч сонцю» читаємо: «Про Біробіджан я колись читав книжку. Майже пустеля. Чотири мільйони гектарів тайги, боліт, сухої марі (де можна сіяти хліб), дивовижне сплетіння тропіків і заполярного кола - тигр і вивірка, дикі кабани і горностай, тундряна берізка і залишки пальм, кедр - краса півночі і ... коркове дерево, виноград, риж. У Біробіджан переселяються з задушливих містечок євреї. Вони повинні з пустелі зробити розкішний край...». Такі вставки і відступи, розсуваючи межі зображуваного часу або простору, не порушують водночас єдності та послідовності розповіді. Цілісність, закінченість розповіді відрізняє цю форму побудови нарису від інших структурних типів, що «не турбуються» про часову послідовність і завершеність викладу.

Логічно-причиновий тип композиційної структури покладено в основу подорожніх нарисів І. Багмута «Українці в амурських преріях», «До рижових плантацій», «На березі Великого Океану», де автор на передній план висуває проблему, а не хронологічну розповідь.

У нарисах такого типу публіцист зосереджує увагу читача на вирішенні злободенних проблем, а для цього він дає такий художньо-публіцистичний аналіз дійсності, у якому явища життя, самі факти відібрані й показані в світлі загальнонародних проблем. Так, наприклад, автор постійно порушує проблему благоустрою, освіти, національного виховання українців на Далекому Сході. Ці проблеми розглядається у нарисі «Українці в амурських преріях»: «Цього року відкривається чотирьохлітка для дітей, а п’ять юнаків їдуть вчитися до середніх шкіл і до вишів. Будують палац культури... До речі, про бібліотеку. Комунари не мають жодного зв’язку з культурними установами УРСР. Не знають, яка книжка виходить, що передплачувати. Журнал «Селянка України» і ще деякі лежать майже в кожного дома, а книжок немає... Отже, бібліотека дуже бідна, книжки випадкові... Сором - доводилося ставити виставу і не знайшли української п’єси. А переважна більшість комунарів - українці. І особливо як зайдуть дощі. Жах. - Мабуть п’ють під дощ?». Як бачимо, одна проблема породжує іншу. Одночасно в одному епізоді постають проблема освіти і соціальна. Проте І. Багмут їх тільки окреслює, сам не розв’язує, лише дає вказівку на необхідність розв’язання.

У книзі «Преріями та джунглями Біробіджану» продуктивно використаний і есеїстичний тип композиції подорожнього нарису. У нарисах «16 відважних», «Українці в амурських преріях», «У корейців» уповільнюється динаміка розповіді: динаміка сюжету поступається описовості, автор ніби навмисне призупиняє час, акцентуючи увагу на численних деталях і нюансах, І. Багмут ніби спеціально розсуває час і простір, щоб провести паралель між минулим, теперішнім і майбутнім. Так у тексті з’являються короткі авторські репліки, різноманітні відступи, вставні епізоди, якими і порушується часова єдність твору: «Станція Волочаївка. 1921 року тут відбулися останні бої між червоними та білобандитами й японцями. На спомин від них залишився на сопці пам’ятник-вежа...»; «Один з комунарів починає оповідати історію, і сон мимоволі зникає. Взимку 1928 року...» та ін. Увага і. Багмута зосереджувалася на вирішенні актуальних проблем «сьогодення» у майбутньому: «В усьому Біробіджані 1930 року на 3.895.748 гектарів всієї площі засіяно тільки 13.200 гектарів, з них 50 відс. колективних. Але окультурення Біробіджану йде сучасними темпами. До 1932 року буде піднято 234.000 гектарів цілини, 2.700 гектарів розкорчовано, 19.000 гектарів осушено»; «На той рік тут будуть культурні рослини. Але, мине не один рік, доки ґрунт стане дійсно культурний, коли можна буде орати його на яку завгодно глибину...». Детально виписуючи промислові та сільськогосподарські пейзажі, І. Багмут підкреслював реальний час, змальований у нарисах збірки. Як бачимо, час є відкритим для теперішнього, майбутнього і минулого. В основі подорожніх нарисів І. Багмута на сюжетному рівні лежить зіткнення хронотопів. В одних з них - минуле, теперішнє, а в інших - бажане майбутнє.

У нарисі «Лісовий притулок» автор пише: «Станція Тіхонькая, центр роботи в справі переселення, в справі організації роботи в Біробіджані. Багато років тому, коли ще не було залізниці, стояла лише сопка Тіхонькая, ... потім пройшла залізниця і стала станція Тіхонькая, тихенька, маленька, непомітна. Тепер станція перетворюється на місто. Від Тіхонької починають прокладати залізничну вітку до Амуру через весь Біробіджан». Автор прагне конкретики, наче боячись, що в читача може виникнути неточне уявлення про подію. Подає подробиці, у яких звертається до мінімальної конкретики, проте виразної.

Отже, особливою рисою аналізованих нами подорожніх нарисів є дискретність часу і простору. У подорожніх нарисах з композицією есеїстичного типу час має виразно «монтажний» характер.

Розгляд творів дає змогу дійти висновку, що есеїстичну композицію в подорожніх нарисах спостерігаємо рідше. Якщо в подорожніх нотатках оповідь ведеться в суто інформаційному плані, лаконічною мовою інформації, то в подорожньому нарисі не тільки наводяться факти, а й додається їх аналіз, автор висловлює міркування з приводу їх сутності та злободенності. Таким чином, у такому нарисі застосовуються публіцистичні прийоми, зрощені з художньою манерою викладу.

Висновки

Автор згідно з ідеями часу дотримується принципу послідовності у відтворенні подій; його подорожні нариси наповнені фактами. Оповідь підпорядкована ритму мандрівки, маршрутові, який обрав автор від початку подорожі, погодним умовам. Композиція подорожніх нарисів залежить від мети створення самого тексту. Для опису маршруту І. Багмут найчастіше використовує лінійний хронологічний тип композиції. Якщо ж головне завдання полягає в аналізі ситуацій, авторських коментарях чи роздумах з того чи іншого питання - це логічно-причиновий та есеїстичний тип.

Отже, індикаторами жанру подорожнього нарису в І. Багмута є позначення часу і простору. Кожна подорож окреслювала певний відрізок часу, а жанр подорожнього нарису нерозривно пов’язаний з поняттям хронотопу, що і допомагає відтворити маршрут і час подорожі. Просторово-часова організація твору зумовлена внутрішньою будовою твору, змістовою характеристикою, позицією автора та його світоглядом. Хронотоп визначає художню єдність твору в його відношенні до його жанрової структури.

Порушена нами проблема лише частково окреслює питання поетики подорожніх нарисів І. Багмута. Тому перспективними нам видаються й такі аспекти, як дослідження особливостей зображально-виражальних засобів, представлення авторського «Я» тощо.

Л-ра: Держава та регіони. Сер.: Соціальна комунікація. – 2011. – № 3. – С. 50-53.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также