Розвиток ідеї Г. Сковороди про внутрішню людину у фантастичній прозі О. Бердника
Ірина Гречаник
Філософія Григорія Сковороди протягом багатьох століть ставала основою праць великої кількості українських мислителів та письменників. Його вчення представляли особливий тип світогляду, основою якого було емпіричне пізнання оточуючого світу, добродіяння, висока духовність особистості. Саме такі критерії ставали й продовжують бути об’єктами для досліджень протягом більше ніж двохсот років. Ідеї Григорія Сковороди про духовну «правдиву» людину із багатющим внутрішнім світом до нашого часу не віднайшли собі заміни. Його вчення продовжували П. Юркевич, П. Куліш, Я. Коменський, М. Ковалинський та ін. Окрім цього, нерідко філософські ідеї Григорія Сковороди через їх величезний духовно-етичний потенціал стають основою для художніх творів, наприклад, Ю. Клена, Б. Олійника, І. Драча та ін. Основи вчення про улаштування світу і людини в ньому, запроваджені Г. Сковородою, частково втілені і переосмислені у фантастичній прозі О. Бердника. Творчий доробок О. Бердника є малодослідженим. Його вивченню частково присвячували свої праці О. Губко, О. Земнухов, Н. Логвиненко, Т. Марченко-Пошивайло, Н. Осипчук, В. Сокоринська, М. Ткачук, М. Ясень.
Основним завданням наукової статті є простежити розвиток антропологічних поглядів Г. Сковороди у фантастичній прозі О. Бердника. Ця стаття є фрагментом ширшого дослідження.
Схожість із поглядами Сковороди простежується в організації уявлення про структуру оточуючого світу. Світ, з позицій О. Бердника, ідентифікується у вигляді двох основних часопросторових форм: зовнішня (представляє оточуючий людину світ матеріальних речей, їх зовнішній вияв) і внутрішньої (світ вищої духовності, світ ідеї). Найчастіше така структура максимально реалізується у фантастичних романах. Прикладом може стати фантастичний роман-феєрія «Вогнесміх», де головні сюжетні події реалізовуються за допомогою часопросторової схеми хронотопу так званої внутрішньої дороги головного персонажа, яку він здійснює з метою відкрити для себе високодуховний світ, світ радості, який тлумачиться О. Бердником, як вільний від часових та просторових обмежень, світ вищих сфер, що має стати очікуваним майбутнім усього людства. Герой досягає цього світу шляхом внутрішнього самовдосконалення, а тому в романі наявні два основних часопросторових пласти: внутрішній, що реалізовується через самовдосконалення духовного світу героя, осягнення ним основних важливих категорій буття: сміху та вогню, та зовнішній, що вбирає в себе як настанови так і перешкоди для розкриття світу вищої духовності. Природа завжди постає як зовнішній добродій, на основні єднання зі світом природи герой збагачує свій внутрішній світ своєрідним іманентним полум’ям. Рух у двох часопросторових формах (зовнішній і внутрішній) відбувається одночасно. Нерідко ці два світи можуть знаходитися у конфлікті, шо, відповідно, викликає їхній взаємний рух (найчастіше опозицією до людської душі є здичавілий, жорстокий соціум). Зовнішній світ представляється О. Бердником за допомогою міфологічного образу Лабіринту Мінотавра, через те, що він жорстоко поступово знищує світ духовності, поневолюючи свідомість технізованими сферами.
Дух у розумінні О. Бердника - це найвища та найпотужніша позапросторова форма, наділена величезним енергетичним потенціалом, що реалізується для зовнішнього руху, що «грубим аспектом світової Динаміки Духу, Космічної Свідомості. Ми будуємо цивілізацію на цьому примітивному часовому підмурку і тим прирікаємо себе на неминучу загибель, не підготувавши себе до оволодіння Духовною Динамікою».
Григорій Сковорода розуміє дух також як найвищу сферу людського буття. Свої ідеї він втілює у вчення про дві натури: видиму і невидиму, де остання є дух людини, а перша репрезентує світ матеріальних речей. Основна структура світу, з позицій філософа, також представляє світ внутрішній і зовнішній відносно людини. У основі цього світобачення закладена система трикомпонентного улаштування світу, в основі якого макрокосмос, мікрокосмос та світ символів. Макрокосмос представляє собою все народжене у реальному, зовнішньому відносно людини світі, мета якого полягає у пізнанні внутрішньої сутності речей. Мікрокосмос - це людина з її індивідуальним внутрішнім світом, або світ Духу. Г. Сковорода стверджує, що людина це маленький світ, невеличкий світик. Пізнання цього світу є необмеженим. Сковорода наголошує, що людина є витвір природи, а отже умовою максимальної духовної реалізації є єднання з природою: «Без природи - як на манівцях: чим далі, тим більше заплутуєшся».
Внутрішній світ, або мікрокосмос, становить собою з позицій Г. Сковороди необмежену, а отже позапросторову й вільну від часу форму. Часто Г. Сковорода ідентифікує внутрішній світ із серцем та думкою. Про це він говорить у творі «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе»: «Думка - головна і середня наша точка. Звідси вона зчаста і серцем зветься. Від так не зовнішня наша плоть, але наша думка - головна наша людина. В ній ми перебуваємо, а вона є нами».
Д. Чижевський наголошує, що елементи, ще чітко не оформлені в науку про внутрішню людину, про мікрокосмос була зароджені ще до Г. Сковороди у працях Платона, Аристотеля Філона, які наголошували, що людина - це «мале небо». Ця ідея зазнала поширення серед отців церкви Оріґена, Василя Великого, Григорія Ниського, Григорія Назіянського та ін. У добу середньовіччя ідея мікрокосмосу розкривається Екгартом, який стверджує, що душа є весь світ, Бонавентурою, Б. Шартрським та ін. Г. Сковорода утвердив вчення і надав йому належного оформлення.
У наш час теорія про внутрішній світ знаходить своє відображення у праці М. Бланшо «Простір літератури». Досліджуючи особливості просторової організації творів Рільке, М. Бланшо приходить до визначення, що душа беззаперечно пов’язана із зовнішнім світом, оскільки зовнішній світ або «лихий світ» домислюється, сприймається і доповнюється через призму внутрішнього: «вона [свідомість] не досить внутрішня і недостатньо вільна, в ній, як у лихому зовнішньому світі, владарюють речі, погоня за результатом, прагнення володіти, жадоба, що прив’язує нас до володіння». Подібно до переконань О. Бердника відбувається протиставлення зовнішнього «лихого світу» внутрішньому високому світу «глибинної потаємності».
Очікування на своєрідне перетворення людини, деформації її внутрішнього простору в кардинально новий високодуховний світ простежується як у творчості Г. Сковороди, так і в прозових творах О. Бердника. Д. Чижевський називає внутрішньо досконалу людину «дійсною людиною», яка повинна вийти в світ із внутрішніх глибин, долаючи шар зовнішності: «внутрішня людина цілком відмінна від зовнішньої, її перемога над зовнішньою є «другі народини» людини, є власне «утворення людини, бо її існування «як зовнішня людина», було в дійсності лише ілюзорне існування». Основною рушійною силою такого виходу є самопізнання. «Дійсна» людина, за Г. Сковородою, є вічною, смерть не має над нею сили. Вічність внутрішнього світу відрізняє його від зовнішнього, обмеженого в часі і просторі: «є тіло земляне, а є тіло духовне, таємне, сокровенне, вічне». Питання розуміння вічності стоїть невіддільно від теорії внутрішньої людини як у творчості Г. Сковороди так і в прозі О. Бердника. Вічність внутрішнього простору О. Бердник тлумачить як Космос Духовності. Поняття вічності у О. Бердника є суміжним до Високого Духу, вільного від матеріальних обмежень і в той же час вічність дорівнює миті. Якщо внутрішнє, високодуховне буття особистості вічне, а вічність дорівнює миті, тоді духовність, відповідно до цього, дорівнює миті так само як і вічності. Вічне представляє собою єдність, цілісність, а отже унікальність, неповторність, а унікальність, за ствердженням О. Бердника, і є мить: «Життя - це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне». І саме у цій унікальності полягає таїна життя. Відхід від матеріального зовнішнього «звірячого» світу породжує духовну унікальність, нескінченність. У фантастичній прозі О. Бердника тлумачення цих категорій відбувається на основі різних уявлень народів світу. Таким чином за допомогою індійської міфології розкривається уявлення письменника про світ часу і місце людини в ньому: «В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша - Час. На ньому дрімає Вішну - сукупність і суть життя. Інколи - суворо періодично - з його лона виростає, розквітає - чарівний Лотос Буття». Вічність мислиться О. Бердником як перспектива людини, її мета, основа духовності, до якої людина має дійти шляхом самовдосконалення.
Вічність у філософії Г. Сковороди розуміється суміжно з Богом. Бог для мислителя є уособленням вічності, розуму і правди. Людина повинна відкрити Бога у своєму серці, тобто віднайти вічність шляхом самопізнання, розкриття внутрішнього духовного світу. Вічність взаємопов’язана з першочерговою приналежністю людини до світу природи: «Хто народжений, щоб бавитися вічністю, тому приємно жити в полях, гаях і садах, аніж у містах». Природа - це шлях до самопізнання, саморозкриття, що уособлює в собі поняття неосяжності.
Центром внутрішнього світу людини з позицій Г. Сковороди є серце. Воно є коренем усього життя, основою сприйняття дійсності людиною: «Серце є корінь та єство: кожен є тим, чиє серце в ньому: Вовче серце є дійсний вовк, хоч воно і не виглядає як вовк» Д. Чижевський наголошує, що Сковорода розрізняє умовно старе і нове серце. Старе - це «суєвірне, попільне, темне та тілесне, скотське, звіряче, нечисте», а нове представляє собою «чисте, спокійне, тихе, мирне, прозоре». Для останнього не страшні зовнішні негоди, воно вільне від матеріальних обмежень і є центром внутрішнього світу духовності: «Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, яке одним тільки Богом пізнається є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок». «Глибоке» серце в уявлення Г. Сковороди представляє собою трансцендентну категорію, що недосяжна до пізнання і є глибинною основою духовності: «без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця», «Все трава і лушпиння, все - прах і тінь, все минає, серцем же людина вічна». З позицій Г. Сковороди серце є центром внутрішнього потаємного, прихованого світу і цілого Всесвіту одночасно.
У творчій спадщині О. Бердника серце стає не лише центром внутрішнього й зовнішнього Всесвітів, але й джерелом надпотужної психічної енергії. Наприклад, за допомогою щирої, позитивної енергії серця перед хлопчиком Славком у повісті «Хто зважиться - вогняним наречеться» відкривається чарівний простір казки, а Василина з історичної легенди «Дике поле» рятує свого коханого з татарського полону. Вищість духовної енергії із її центром - серцем у системі часопростору О. Бердника займає найважливіше значення у бутті героїв. При цьому усі дії сюжету, що пов’язані із внутрішнім простором із центром у серці, спрямовані у майбутнє, що представлене письменником відкриттям теорії споріднених сердець («Діти Безмежжя»), об’єднані енергії яких організовують новий потужний психічний простір, за допомогою якого людина здатна до подолання простору і часу, осягнення безмежності (Зоря та Ясноцвіт, Ріона та Буревій). Письменником зображені цілі Інститути дослідження енергії серця, які роблять нові й нові відкриття в плані його над можливостей. На основі цієї теорії у фантастичній прозі О. Бердника розкривається ряд незвичайних часопросторів.
Таким чином, теорія внутрішнього світу, простору особистості висунута Г. Сковородою продовжує свій розвиток у фантастичній, спроектованій на майбутнє прозі О. Бердника. Систему уявлення про розділення світу на зовнішній і внутрішній письменник уводить у сучасність і надає максимальної реалізації саме теорії внутрішнього простору, демонструючи необхідність відродження вищої духовності людства, яка вбирає в себе вічність. У такий спосіб письменник закликає відійти від примарного темпорального матеріального світу, пізнати свій внутрішній простір, а таким чином осягнути нескінченну радість буття. Серце - це центр Всесвіту, основа духовності, розкриття його глибинних поривань дарує радість світовідчуття. Фантастичний метажанр дозволяє якомога ширше розгорнути письменницьку ідею, не обмежуючи світ лише умовними, реальними межами.
Л-ра: Література. Фольклор. Проблеми поетики. – Київ, 2009. – Вип. 33. – С. Ч. 1. – С. 601-608.
Твори
Критика
