З артезіанських джерел
Володимир Соботович
Феномен художника... Таємниця з таємниць, загадка із загадок... Звідки постає художник? Чи з піни морської виходить, подібно до грецької богині краси, чи зі студених джерел, схований у зеленавому затінку? Якими соками живиться, яких барв потребує, якого сонця? Коли він започатковується у своїй високій якості, яких зусиль докладає, аби не стати ремісником, у чому він може йти на компроміс, а де не мусить мовчати, бо ризикує вмерти — перестати бути самим собою? По якій химерній спіралі рухається він, зазнаючи опору навколишньої атмосфери, в невпинній боротьбі з власним «я», покірний одвічним законам Діалектики і Правди? Коли, як і наскільки усвідомлює, що він не парадний фотограф; що фотографувати в рожевих тонах — то не його клопіт; його справа робити фотосинтез: старанно вибирати все отруйне, що є в душах і в усій громаді, з допомогою світла свого розуму, серця, таланту перетворювати на чистий кисень правди, добра, оздоровлюючи все навколо.
Ювілейні статті традиційно рясніють компліментарними висловами на кшталт: «усі його твори — це взірець...» Не спробуйте казати цього Костю Олексійовичу Гордієнку, якщо не хочете відчути на собі іронічного погляду сірих мудрих очей. Він особисто вважає, що мало не до сорокарічного віку «борсався» (це будучи вже автором кільканадцяти книжок, у тому числі кількох романів і повістей!). Виробляв поетику, ставив голос, гартував його, сам добирав свою, непозичену палітру фарб — скажемо ми.
Самобутній відомий письменник уклав лише два томи вибраних творів («Держлітвидав», 1959), умістивши до них романи «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею», повісті «Заробітчани», «Сім’я Остапа Тура», полишивши за бортом десятки оповідань, нарисів, статей.
Ці романи та повісті (вкупі з романом «Буймир», який нещодавно побачив світ) являють собою історію українського села XX століття. Злиденне животіння дореволюційного села, злочинна експлуатація дітей, революція 1905 року, колективізація, Велика Вітчизняна війна, сьогоднішні складні проблеми — все малюється гаряче, пристрасно і водночас тверезо, пластично і соціально гостро. Це — історія душі письменника — дана народу. Відбулося таємниче, щасливе злиття художника з героями, з подіями, з часом.
Спосіб мислення, бачення світу, діяння, поведінки героїв — народу — органічний авторові. Він — свій у їхньому колі. З цього виростає поетика. Тон, ритм оповіді суголосні тону розмов живих прототипів — бабусь, дідів, жінок, чоловіків, дітей.
Фрази, періоди — докладні, барвисті, емоційні — то в кінцевому рахунку мелодія думки українського селянина, думки кмітливої, дотепної, подеколи вайлуватої. На означення певного стану, думки, зовнішності часто вживаються ті самі або приблизно однакові вирази, синтаксичні фігури (скажімо, запитальні речення) — вони стали своєрідними матрицями, Природа таких повторів криється в природі народного мислення — людина оперує усталеними, близькими її розумінню образними зворотами.
В устах справжнього письменника зливається мова народу, зір його — продовження очей народу. Щоб написати «літали сині бджоли», треба було бачити, як весною бджоли збирають опиль з пролісків.
Пейзажі Гордієнка — не просто мальовничі картинки природи. Вони містять виразний психологічний, а то й соціальний заряд, як-от контрастна пейзажна заставка, що служить початком розділу: «Як перший промінь сонце кине на ниви — красуються пшениці, жита, ячмені колос витягають, поле блищить сріблом... Харитоненко цього літа збере славний урожай...»
Письменник милується чесністю, силою, красою рідних йому героїв, не шкодує яскравих, щедрих барв («Дівчина здорова та дужа, як із землі вирізана, жбурляла сніг, червоні, як мак, литки мигтіли, горіли...» — Орина); не приховує свого презирства до жмикрутів, але подає портрети їх не прямолінійно, а психологічно винахідливо — чого варте, скажімо, захмеліле товариство у старшини, яке «увінчує» сам «помазаник божий»: «Майова гладка спина, чорновусий запухлий вид писаря, червона Морозова потилиця перед Захаром. А над ними усіма блискучий, величавий сам цар висить».
Упосліджений, знедолений люд одвіку мав інстинктивну, стихійну і нищівну зброю проти будь-яких визискувачів — сміх. Гострого слова Павла, Захара, дотепів Грицька Хріна («Чужу ниву жала»), як вогню, бояться дуки. В сатиричному обмалюванні глитаїв Кость Гордієнко послуговується багатющими покладами традиційного вкраїнського бурлеску, не цураючись, однак, здобутків новітнього мистецтва. Хіба не спаде на гадку кінематографічна «уповільнена зйомка», коли читаєш епізод «екзекуції» хазяйських синів: смачно повідається, як наймит куркуленка «молотить, поки той пролазить у двері, замашним дубцем гатить, гупа, аж гуде, передає надвір. Хруск, зойк, гвалт стояв у сінях, стрясалися стіни...» — розтягнено мить.
Читаючи Костя Гордієнка, згадуєш давнє твердження знавців, що українська мова дієслівна. Мускуляста, емоційна, гнучка мова.
В інструментовці твору важливу роль відіграють приказки, прислів'я, пісні чи стилізовані під них вислови — у діалогах, у внутрішньомонологічній, в авторській мові («За вітром слалися молоді сходи, котились дівоцькі голоси, щурилася молода вдівонька, що не кошена зелена дібровонька, — навівали смутні думки»); інколи вони визначають тональність певного відтинку, скажімо, розділу; «…Присниться сад — досада...», «...На горі стояла, плакала…»,
Багатий світ простого трудівника, складний і прекрасний. Не кожному дано осягнути хліборобську грамоту, цю ненаписану книгу віків. Сторінки романів Костя Гордієнка — це й аркушики народного календаря, мудрого та поетичного.
«Полотняний дід Івко на сонце тільки око прищулив, признав — у цьому году будуть кавуни... Зорі грають, мерехтять, блиснув ясно парус, вода вороніє в Пслі—сіяти просо треба, дід Івко визнає.
А ще скоро весна, в підтвердження слів дідових, викинула просяний цвіт — вигін зацвів. Якби викинула білий цвіт — на гречку врожай. Весна, мов лиха чарівниця, кольорами, пахощами морочила людям голови, плутала думки. Та вже як зацвіла рано груша, медові пахощі перебив густий дух дьогтю — ніхто нічого не міг розібрати...
Захар також тямуща людина, палко сперечався з батьком:
— Хрущі ще не літали, а ви кажете — просо сій!
І тут же хмуро, занепокоєно додавав:
Як на Явдохи вітер з востоку — забере все з току... Ярина середня може вискочить.
На що дід Івко подавав свої збагачені віком міркування — іній падав на свят-вечір, це теж свідчило, що будуть гречки славні, проса».
Кожний справжній психолог неминуче — соціолог. Віддаючи в усій повноті й глибині людські стосунки, митець, хоче він того чи не хоче, являє світові кращі й гірші (названі й не названі) сторони суспільства; покаже світло й тіні, які падають на думки, почуття, вчинки милих його серцеві героїв.
Письменника Гордієнка в зрілий період його творчості вирізняє сумлінна, копітка, навіть повільна праця над утіленням у слово проблем, що хвилюють людей, серед котрих він живе. Деякі ж свої твори він пише буквально по гарячих слідах подій — настільки вони злободенні, настільки неминуче треба висловитися про них митцеві. Хай десь публіцистичне не перелилося в художнє — «глаголом жги» сьогодні, зараз, бо це болить людям.
Події «Зимової повісті (Кандидата партії)» розгортаються взимку 1960-го року, Федір Швачка гримить на весь район, понад план здаючи м’ясо (здають телят, здають племінних бугаїв), а корови гинуть від нестачі кормів, од поганого силосу, від авітамінозу. Невдоволення, глухий опір маси все наростає. Адже все чиниться на очах: скуповують у сусідніх селах худобу, глушать поля кукурудзою, гендлюють колгоспними овочами і фруктами, п'ють, гуляють у самогонниці Мотрі Кислички, котру возвели в сан «господарки колгоспного готелю». Пиятика, крутійство, брутальне поводженню з рядовими колгоспниками і тими, хто не догодив, сваволя, при? писки і все, що завгодно (що звелить районний товариш Воропай, котрий дає вказівки, проїжджаючи мимо на машині або завітавши на рибну ловлю чи на полювання), — усе це не може нескінченно, безкарно тривати... Чад базіканини, велемовного хизування, паперових досягнень мусить розвіятися.
Вирішальним боєм стали звітно-виборні збори. Старанно готувався до них Швачка, гуртував спільників, задобрював їх колгоспним добром, проводив збори прихильний до нього голова райспоживспілки Іван Іванович Книш. Але не допомогло. Не вдалося огудити «терпких на вдачу» дівчат Варвару Горошко, Марину Голубку — вони та їхні друзі склали велику силу: зміцніли, згуртувалися в щоденній боротьбі. Як серед білого дня, стало видно: не можуть швачки керувати цими людьми, котрі давно переросли їх. Розгубився рум'яний красень Іван Іванович, злякався не стільки за Федора Швачку, скільки за самого себе: перед ним наяву постала картина смерті епохи вольового керівництва.
На голову обрали агронома Степняка, умудреного знаннями, досвідом. Він розуміє вимоги часу, тямить, що можуть зробити Варвара Горошко з друзями, коли дати вихід їхній молодій, розумній силі.
Кращі романи й повісті Костя Гордієнка, по суті, давно стали класичні. Суворі і мужні літописи доби, пронизані любов'ю до простих, трудящих людей, вони пробуджують у читачів гарні, вічні почуття, напоюють моральним здоров’ям, бо постали не з піни горської, не з шумовиння, а з глибоких, студених артезіанських джерел.
Л-ра: Дніпро. – 1969. – № 10. – С. 145-147.
Твори
Критика
