«Жура із згадками навпіл...»
Григорій Аврахов
Десь наприкінці 1971 чи на початку 1972 року до читачів дійшла книга поезій Любові Забашти «Земля Антеїв»
І хоч часу, здається, минуло доволі, в критиці так і не почалася розмова про цю книгу. А говорити є про що.
Центральну і найважливішу частину збірки становить цикл «Сповідь», присвячений пам’яті Андрія Малишка. Поетеса тут мовби на живій перемові з тим, кого безповоротно втратила. Це — фіксовані на папері миті всечасного діалогу автора із сердечним другом. Йдеться, отже, про найінтимнішу з інтимних, сповідальну поезію. Чи ж варто наголошувати після цього на складності творчого завдання, взятого на себе автором?
Маємо всі підстави говорити про малишківський цикл Забашти як про значну творчу перемогу автора, розцінюючи його як примітне явище в нашій інтимній ліриці останніх літ.
Конструктивний план циклу «Сповідь» на перший погляд видається простим. Вірші йдуть один за одним, як хвилі на безбережному морі скорботи й туги, як напливи непогамовних ридань. Та при всій очевидній дискретності системи, цикл являє певну художню цілість.
Структурно-організуючу силу «Сповіді» становить пафос особи Андрія Малишка, Людини і Поета. Всі двадцять віршів циклу являють собою — з погляду форми — психологічні монологи. Кожна з поезій не тільки завершена в собі художня цілість, а й певна частка більшої — циклової єдності. «...Жура із згадками навпіл» — так, власне, визначає тематичну суть віршів сама авторка.
Крізь цикл, як лейтмотив його, проходить звеличений, аж мовби адораційований образ Андрія Малишка,— того самого Поета буремної вдачі і чародійної снаги, котрий прийшов у життя,
Щоб напоїть серця могутнім трунком,
Землі своїй піддати пісні й сил.
Між автором циклу і його героєм — між «Я» і «Він» — від самого початку декларується не життєво-біографічна, а — передусім — духовно-творча єдність:
Я тебе полюбила за вірші,
Я за пісню тебе полюбила,
За нескорений дух Прометея,
За поезії сонячні крила.
Узявши епіграфом циклу образний вислів А. Малишка про нерозрадну печаль, Л. Забашта знаходить власні образні ходи, вражаючі і точні.
Я чекала тебе сто літ,
Як месію чекають народи.
Або трохи згодом:
І ти, мов купина неопалима,
Як вічний Дух, все бродиш наокіл.
Майже фізично відчутим болем перейнята поезія «Буде серце ще довго в жалобі...», де багаторазовим анафоричним повтором слова-домінанти виражено вічну вірність світлій пам’яті друга, а відтак — певність у довгих роках своєї печалі-муки:
Буду знову підводити руки,
Буду кликать — прийди! А нема...
Буду з келиха пити розлуки,
Буде хата мені мов тюрма.
Поетеса здобувається на відвагу щиросердо говорити про невтолену жагу кохання, про живу безпосередність (і, може, тому особливу естетичну шляхетність) молодечої любовної пристрасті:
Як мало ми удвох натокували,
Лише збирались довгий шлях почать.
Свіжі образні барви родяться з самої суті ліричного сюжету, виростають, сказати б, з реалій «факту», підказані тут матеріалом попередніх рядків: «і сиплють сіль в мою відкриту рану безжалісно жорстокі глухарі». В своєму ніби спонтанному розвитку ці «факти» організують зміст, дають образний вихід думкам: життєво-предметне перекодовується у змістове — народжується образ, що акумулює і несе в собі заряд глибокої мислі. Так, розповідь про те, що
...кущ троянди Глорії чомусь В цю люту зиму вимерз від морозу І перецвів в шипшину,—
тут же породжує зустрічну думку:
Научи
Мене й по смерті, любий, жити так,
Щоб квіт троянди в серці від негоди
Не перецвів на ту шипшину дику...
Тому образи печалі в Л. Забашти не є тільки виразом її особистого горя: вони — у кращій своїй частині — криють у собі значну думку. Ось хоч би в ліричній мініатюрі «Дерева вмирають стоячи...». Образне мислення способом паралельних зіставлень: «поети» — «дерева життя»—підводить до висновку про те, що справді великі митці наші
стають тополями,
Вкраїни майбутнім днем.
Над вічності .перелісками
Дубами безсмертя ростуть!
А потім стають обелісками
І пам’яттю людства стають.
Сказано ваговито! Так у вірш щонайінтимнішого змісту входить громадянське, а вузько-суб’єктивне, як на перший погляд, обертається всезагальним, народносутнім.
У вірші «Дерева вмирають стоячи...» не йдеться про конкретні письменницькі імена, не називається прямо жоден з поетів. Та приналежність Андрія Малишка саме до такого роду митців доводить увесь контекст циклу «Сповідь»; зрештою, думка ця — в пафосі цілої збірки. І тому болісно картає себе поетеса, що їй не все нібито вдалося зробити, щоб вистояв на поєдинку з лихими стихіями її могутній і дитинно-беззахисний «добродуб».
Висвітлений ліричними вогнями «Сповіді» стає по-особливому зрозумілим і ще ближчим нашому серцю образ Андрія Малишка. Авторка відтіняє його високий духовний зліт, пристрасну революційну, громадянсько-патріотичну поривність, його завжди відкриту для поезії й краси вразливу творчу душу.
Любов Забашта веде читача в батьківський дім Малишка, наближає до тих життєдайних джерелець, які дали початок повноводній річці його поезій. Слідом за автором «Сповіді» ми переступаємо поріг сільської хати, проймаємось урочим і водночас невимушено-щирим настроєм поетизованої миті:
На миснику мальовані миски,
І дерев’яні ложки, й прялка мами,
І вишиванок неповторні гаїми,
І перший вірш, як жайворон легкий.
І – як наслідок — майже скульптурно-пластичний образ:
І рідна неня стеле біля тебе
Рушник свого мистецтва й доброти.
З цих уявних відвідин виносиш щось більше, ніж знане досі, і про самого автора славнозвісної «Пісні про рушник», і про цей місткий, назавжди зріднений із своїм творцем образ материнського рушника, що його — без жодних пересторог — відносимо до кращих символів нашої поезії.
Любов Забашта виявляє не лише біографічну причетність до багатьох подій, обставин життя А. Малишка, а й внутрішню духовно-творчу спорідненість з ним. І шлях Митця і досвід Воїна — для неї заповітні. Поетеса знає, що бойові походи, сурмачем яких був А. Малишко, не скінчилися й сьогодні; навпаки, битва набрала особливої загостреності, і в заметілі звихрених подій можна втратити орієнтацію. І вона звертається по допомогу до свого вірного друга й порадника:
Допоможи ж мені, допоможи,
Коли фронти змішалися з тилами,
Щоб друзів не поплутать з ворогами...
Та при всьому тому, сказати б, ентузіазмі вояка Забашта завжди лишається жінкою. їй дорогі художньо-творчі, громадянські заслуги А. Малишка, але не малозначною є й суто людська радість кохання — від нього прещедрий дар.
І головне: скрізь образ А. Малишка відповідає складеній про нього читацькій уяві. Може, тільки одному моментові супротивиться наше усталене «бачення» героя: аж надто умиротвореним, всепрощающим зображено його на смертному ложі. Одиничними, на щастя, є й недовершеності форми, як ось у першому рядку восьмого за чергою вірша:: «Без тебе дні пливуть, немов без океану...». Уникаючи банального тропа, поетеса все ж не створює тут і свого власного...
Як характерну особливість віршів «Сповіді» відзначимо їх психологічну достеменність. Вочевидь виступає в них та знана в подібних ситуаціях конфліктна неузгодженість між логічним і чуттєвим, коли раціо ніяк не щастить побороти емоціо. І той, кого нема, ще надовго лишається мовби реальним співрозмовником, настільки явним, що його можна навіть запросити, як колись не раз у житті, супутником у своїх мандрівках по обопільно пам’ятних місцях:
Давай востаннє пройдем на луги
Увосени, як скошеиі вже трави.
Уявні діалоги, а по суті — спогади-роздуми набувають характеру рельєфного малюнка, де зображуване постає не лише в загальних контурах, а й у найдрібніших деталях, котрі самі собою стали тепер по-особливому значущими:
Те все — не мало значення тоді...
Тепер — таке значиме, неповторне.
Велика напруга почуттів вимагала для втілення особливого відбору слова. І поетеса видобуває з глибин душі потрібні їй семантичні відтінки слів, знаходить суголосне настроєвій тональності звукове забарвлення, доводить до взаємозгоди звук і смисл:
І сумно квилять осені валторни,
І скорбно плаче вітер на воді
Вірші звучать то скорбно-тужливо, мов плачі («Що лишилось мені від тебе, Соловейку хороший мій?»), то ніжно-зворушливо («І я стала тобі тополею, Найдорожча моя людино»), то стають величавими, обертаючись на урочистий речитатив;
Червоно-вишневі зорі над пам’яттю сходять твоєю,
Щодня лебедіє пісня, розкрилена во сто крат.
Цілком вірогідно, що вірші циклу привернуть увагу композиторів, душевно близьких цій темі.
На тонкій музикально-асоціативній злагоді твориться примхлива структура зачину поезії «Над макетом пам’ятника»:
Стоїш у полі — шалено юний,
Торкаєш жита співучі струни.
Дівчата стелють до тебе сині
Пісні вродливі, як льон в долині.
З ряду найзначиміших, на наш погляд, одиничних образів-малюнків відзначимо хоча б такі: «В троянді серця дівчини-селючки»; «Йдуть у танок безсмертя білі веснянки беріз»; «Дроти, як приструнки, натягнуті у небі...».
Мабуть, самою суттю ліричного сюжету зумовлене використання поетесою фольклорно-образних засобів, таких, як риторичні по суті звертання-кличі і перефрази, підсилені до того ж внутрішніми римами або евфонічними асоціаціями: «Нащо тебе садила я, саде, моя розрадо?» Або ось ці ламентативні звертання, де фольклорні прапервні органічно взаємодіють з новотвором: «Мій Добродубе, вічний князю мій!».
Залучаються, як перефрастичні наймення героя, також і образні набутки самого Андрія Малишка:
Коханку, сурмаченьку мій, козаче!
Іще навиглядаюсь я в ночах...
І закричу від болю чи заплачу
На тих навік розведених мостах
Характерно, що прадавні, як сама людська печаль, котра, властиво, їх і породила, народнопісенні символи — одиничні лексеми і композити — «є просто набувають контекстної свіжості, а й стають чи не головним організатором вираження та сприйняття. З їх допомогою підноситься авторка до найвищого рівня ліричного настрою:
Ой наточила соку, випила й захмеліла
Горем своїм, розпукою...
Тут багато від тої неперебулої святості жіночої туги, що так опоетизована і в безсмертному «Слові о полку Ігоревім», і в нашій пісенній ліриці, і так виразно проступає у всій нашій літературно-художній традиції.
В цьому зв’язку хотілося б порушити проблему діалектичного взаємозв’язку новаторства і традицій, розуміючи під останнім не просте повторення осягненого посередниками, а й ту неодмінну зорієнтованість новотворень на вже явлене, сутню обізнаність і добру пам’ять про весь набуток, свідомий намір не повторюватись, а йти далі.
Коли говорити про найближчих Забашті поетів (конкретно в обраних нею жанрах), то першим буде ім’я Лесі Українки. Саме їй, авторці цілого ряду схвильованих поезій, як ось: «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі...», «Уста говорять: «він навіки згинув!» та інших, належить творення в нашій ліриці жанрово-тематичних умов, за яких можливою стала поява і віршів розглядуваного циклу. Якимсь краєм своїм «Сповідь» примикає до скорбно-інтимної лірики Лесі Українки. І не тільки тому, що зродили ці твори однаково трагічні обставини, що живила їх власна авторська мука. І не тому, що пильне око запримітить схожість окремих образних ходів, подібність деталей чи композиційних рішень. Головне — у тій сумі стимулів, що їх дає явлена Лесею Українкою у віршах пам’яті С. Мержинського творча могутність, виняткова людська благородність поета-друга.
І коли вже мова зайшла про деякі основи літературної школи Любові Забашти, належить сказати, що Леся Українка давно привернула не тільки читацьку, а й творчу увагу української поетеси. Чи ж не це засвідчує збірка «Земля Антеїв» і своїм заголовком, і наскрізь проймаючим її пафосом, і конкретним вмістом матеріалу, його жанровими ознаками? Є в книзі, окрім усього, безпосередньо присвячений великому літературному імені твір «Нащадки Прометея», в авторському жанровому визначенні — «уривок з драматичної пісні про Лесю Українку». Інші друковані в періодичних виданнях фрагменти (здається, того ж самого творчого замислу) іменуються «уривками з драми».
Очевидно, реалізовано тільки перші начерки перспективного творчого задуму, що має стати художньою реальністю. Тим необхідніше висловити вже тепер і його схвалення, і деякі критичні зауваги.
Названий «уривок з драматичної пісні» зображує ялтинський (в літі 1897 р.) період життя Лесі Українки, зустріч з Сергієм Мержинським, що започаткувала їх зворушливо чисту дружбу-любов.
Поки що Забашта не «ішла далі простого «інсценування» життєписних джерел. Однак і «документальність» не витримується належно. Вже при першому ознайомленні з фрагментом впадає в око кілька фактичних неточностей. Як достовірно відомо, зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським сталася на дачі в Чукурларі, а не на віллі «Іфігенія», куди поетеса перебралася тільки наприкінці 1897 р. Сестра Ліля тоді не приїздила до Криму, зате тут побували брат Михайло з дружиною, заїздила на зворотній дорозі в Болгарію двоюрідна сестра — Л. Драгоманова-Шишманова (обидва візити криють для митця великі творчі потенції!). І далі: про одруження сестри Лілі з М. Кривинюком тоді не могло бути й мови (це відбулося тільки чотирма роками пізніше, коли пережитим лишились і Лук’янівська тюрма, і саратовське заслання нареченого). Зате напевне творилось з усіма — і з С. Мержинським також — про арешт учасників революційного руху київського студентства. Поетеса підтримувала тісні стосунки з М. Кривинюком, а через нього — з керівним центром — Союзною радою київських студентських організацій і земляцтв, і боляче переживала репресії. Можна припустити навіть, що справа, з якою вдався С. Мержинський до Лесі Українки (через посередництво П. Тучанського), якоюсь мірою стосувалася київських подій і перспектив боротьби. Це тим імовірніше, що новий знайомий поетеси, як згадує В. Чаговець, був своєю людиною в колах прогресивно настроєної молоді: виступав перед нею з рефератами і заслужив собі тут шанобливе наймення Марка Волоха.
Звичайно ж, твір художній — не наукова біографія: тут допустимі — і неодмінні навіть — контамінації подій, стиснення ситуацій, умовність, художній домисел. Однак все це виправдує себе лиш тою мірою, яка допомагає осягти художню правду. І хоч жодними числами або сумами чисел не виразити сублімативну «межу», за якою переступи чи відступи від правди факту обертаються зрадою правди художньої, — межі допустимого таки існують. Довільне поводження з документальним матеріалом як таким може привести тільки до естетичних (а, значить, і до ідейних) втрат.
Справді, чи в характері Лесі Українки така дивна непоінформованість навіть у подіях родинного життя й долі найближчої до неї з сестер (не кажучи вже про все останнє):
А як же ти, сестричко, повідай,
Ти одружилась вже з Кривинкжом?
Або ще такий момент: розмовляючи з поетесою, С. Мержинський радить їй звернутися у «Жизнь»,
Журнал у Пітері. Вони просили,
Щоб написали ви для них якусь статтю.
Там Вересаєв, Чехов, Горький, Ленін...
Але ж М. Горький прийшов до співробітництва в «Жизни» тільки 1899 p.! І саме відтоді з’явився інтерес до «Жизни» і в Лесі Українки. А «Жизнь» 1897 р. — то щось цілком відмінне, і С. Мержинський навряд чи міг рекомендувати його своїй подрузі.
Та й сама суть взаємин Лесі Українки з Сергієм Мержинським трактується тут надто прямолінійно. У всякім разі, тема ця є досить складною, щоб осягти її самим лише почуттям. Художньо-творчій роботі мають передувати сумлінні наукові студії, розшуки фактичного, документального матеріалу, «входження» в джерела і на цій основі — художнє моделювання, не сумісне з будь-якими автоматизованими схемами і довільними реконструкціями. Тут найкращим порадником буде художній досвід самої Лесі Українки, особливо в жанрах драматургічних. Пригадаймо, з якою увагою, суто науково-дослідницькою скрупульозністю простежувала поетеса такі, здавалось би, малозначимі для художнього твору факти: звідки (з Фінікії чи з Сірії) приходили до Єрусалима конкуруючі майстри і були в зображувану епоху «золоті покраси на царських палатах». Наші письменники часом не зважають на факти куди значніші!
Якщо підходити з гідною автора «Землі Антеїв» вимогливістю, мусимо зазначити, що і в «Нащадках Прометея», і в драматичній поемі «Дівчина з Рогатина» Любов Забашта — тільки на підступах до опанування цим «вищим родом поезії». В ряді моментів ситуаціям і вчинкам її героїв не вистачає потрібної вмотивованості, психологічну правду не скрізь достежено, а деяким діалогам просто бракує належного драматизму. Поетесі важко вдається (хоч, часом, таки вдається!) викресати живу іскру справді значної думки з обраного сюжету. Справді бо, тільки якісь глибинні аспекти й асоціації можуть дати нове життя надто заромантизованій багатьма переповідачами легенді про Роксолану.
І все ж, хоч як невисоко, у порівнянні з ліричними, ставимо ці твори, саме прагнення драматургічно втілити відповідальну тему, намагання опанувати перспективними жанрами, що їх відкрила нашій літературі Леся Українка, заслуговують на підтримку і схвалення.
Є в збірці «Земля Антеїв» інші значні твори, що про них належало б сказати добре слово.
Так, у вірші «Довженкові» поетизується обернене в живу легенду ім’я «хлопця з-за синьої Десни», котрий зріс Антеєм, художником-мислителем і провидцем. Авторка кличе — нащадків з малолітства виходити на його, Довженкову, нелегку, але славну дорогу:
Хто на дорогу Довженкову?
Ставайте у чергу малу!
Про незнищенність революційної поезії говориться в «Чумаковім диптиху». Кров, пролита юним поетом, з часом воскресла «у мільйонах сердець молодих, у мільйонах поезій крилатих...».
По-пісенному, душевно говориться в поезії «Вишивала матуся долю свою...» про передану від матері до дочки естафету надій на щастя-долю.
У «Баладі про Довбуша» приваблюють легкі багаторазові переходи прямої мови героя-месника — в суто авторське слово, щоб тут же знов повернутися до висловлювань героя чи, принаймні, до зігрітої його подихом пругкої фрази.
Любов Забашта однаково сучасна і тоді, коли мову веде про гарячу мить сьогодення («Вічний вогонь»), і тоді, коли відходить «в століть глуху старовину» («Родень»). Як уже відзначалося, мова поетеси — на рівні кращих сучасних осягнень. Її палке, колоритне слово грає веселковими барвами смислово-емоційних відтінків. Наче перегук сторожких дозорців на баштах древнього Роденя відлунюють ключові слова:
На чатах насторожена сторожа,
Мов стереже колиску для століть.
Не тільки саме слово, а й звукова домінанта набуває часом у поетеси характеру лейтмотиву: звук, його фіоритури повняться смислом, виконують функціональну роль.
Світ тримається на борцях! — каже поетеса творами збірки «Земля Антеїв». Рідна мати-земля щедро родить Антеїв, наділяє їх силою і спромогою, а вони своїм подвижництвом тримають над нею погідний небозвід.
У поезії «Я тебе полюбила за вірші...», що нею відкривається цикл «Сповідь», Любов Забашта схвильовано ставить перед собою хвилююче питання:
Чи не спалить гірка тривога Мою пісню і мою душу?
— Ні, не спалить! — відчуваємо, познайомившись із збіркою «Земля Антеїв». З власної муки творить поетеса справді поетичні цінності, катарсисна сила яких зціляє її душу і підносить серця читачів.
* * *
Коли цю статтю було вже написано, в періодичних виданнях з’явилося ще кілька віршів Л. Забашти, які прямо чи опосереднено примикають до циклу «Сповідь». Маємо на думці вірші з «Балади про вогонь» («Прапор», 1972, № 10) та «Побратими» («Радянська Україна» від 18 листопада 1972 p.). Певне, не стільки ювілейні, скільки психологічні обставини спричиняються до продовження розпочатого діалогу. Водночас помічаємо тенденції до розширення тематики: вихід за обрії вузькоінтимного й осягнення сфери літературних інтересів, творчих зв’язків А. Малишка, зокрема у вірші «Побратими». Це перспективно. І може статись, нам доведеться ще бути свідками появи багатоскладової ліричної жанрової форми, що до неї тяжіють поети, одержимі якимсь великим почуттям, довготривалим сердечним болем. Кажемо, може статись... якщо чуття міри підкаже поетесі строгі композиційні основи народжуваної структури надциклового рівня і тим застереже від можливих (уже проявлених у «Баладі про вогонь») самоповторів...
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1973. – № 2. – С. 17-24.
Твори
Критика
