«А кохання моє налилось гіркотою калини…»
Ігор Забашта
Після того, як моя мама в липні 1990 р. відійшла у вічність, залишився у спадок величезний архів: рукописи, спогади, листи, фотографії тощо. Упорядкувавши більшу частину цих матеріалів, я передав їх до Державного архіву-музею літератури і мистецтв України. Крім того частину рукописів і меморіальних речей, пов’язаних із життям і творчістю А. С. Малишка, я, виконуючи мамин заповіт, у квітні 1991 р. віддав до Обухівського краєзнавчого музею. Таким чином, із архіву в моїй родині зберігаються щоденники Л. В. Забашти, спогади, листи, а найбільше лишилось записів, зроблених побіжно, оскільки вона, не покладаючись на свою пам’ять, прагла все занотувати, — перебуваючи на зборах, творчих вечорах, удома, дивлячись телевізор чи навіть спілкуючись із людьми. Така її манера часом дуже дивувала оточуючих.
Переважну більшість усіх записів Л. В. Забашти через нерозбірливість почерку можна порівняти хіба що зі скорописом стенографістки. Інколи доходило до курйозу: мама зверталась до мене з проханням прочитати те, що вона власноруч написала.
Так судилося долею, що Л. В. Забашта і A. C. Малишко були разом. У зв’язку з цим знаменним є те, що до першої своєї книги «Нові береги», виданої ще 1950 року, Любов Забашта взяла епіграф із поезії Андрія Малишка. Пізніше поетеса висловиться:
Я тебе ще тоді і не знала,
Коли вірші, мов клятву, читала,
Коли слово твоє, Прометею,
В своє серце дівоче вбирала.
Я не знала, що ти мій суджений,
Що ти долею станеш моєю.
Крізь кривавий вік і натруджений
Нареченою стала твоєю.
Не буду докладно зупинятися на їхніх стосунках, оскільки все це значно яскравіше проступає в численних поезіях, які вони щиро присвятили одне одному. Відзначу тільки, що доля звела разом дві непересічні особистості з несхожими характерами і темпераментами, двох неоднакових за рівнем таланту поетів з деякими відмінними поглядами на життя взагалі й на творчість зокрема. Можна лише дивуватися з того, що вони змогли так довго прожити в любові й злагоді та ще й надихали до останніх днів одне одного чуттям високої поезії, без якої не уявляли свого життя.
Творчий і життєвий шлях Любові Забашти свідчить, як вона щиро і пристрасно любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу і яскраво це доводила як у поезіях, так і в житті. У 60-х роках письменниця самовіддано підтримувала національно-патріотичний рух в Україні. Зокрема, у той чорний період гоніння на інакомислячих в Україні вона разом з Ліною Костенко їздила до Львова на відкритий судовий процес над групою молоді. Під час судового засідання Л. В. Забашта безстрашно кинула докір суддям: «Чому процес не ведеться українською мовою?» — за що її мало не вивели із зали. Після винесення вироку відчайдушно-демонстративно разом зі своєю посестрою піднесла ув’язненим квіти. По приїзді в Київ мала догани з усіх боків — від правління і парткому СПУ, і навіть від самого Малишка. Правда потім Андрій Самійлович сказав: «Любашо, ти не ходи на партком. Я піду сам і усе владнаю».
Хай читач пробачить мені за те, що у пропонованих до уваги записах Л. В. Забашти відсутні тексти, які не вдалося прочитати. Свідомо вилучені місця, в яких, на мій погляд, розкривається світ суто інтимного характеру. Ці щоденники, може, взагалі не призначались для оприлюднення, і я беру гріх на душу перед світлою пам’яттю моєї мами.
Одначе хочеться пролити світло на те, чому дружина Л. В. Забашта інколи ставала на порозі навіть перед «друзями-ординцями», оберігаючи здоров’я як свого чоловіка, так і поета України, підірване його бентежною вдачею і кривавою епохою, жертовно нехтуючи при цьому громадською думкою. Мені ж часто доводилося бути свідком, коли дружина Андрія Самійловича Любов Василівна радо і щиро зустрічала кожного, хто приходив у гості, подавала на стіл, їздила по магазинах і базарах у пошуках їстівного і питного. А ще ж треба було знаходити час і на свою творчість. Тож писати вже доводилося зазвичай вночі. Звикнувши до такого «режиму», так продовжувала працювати все життя.
Хай оця дещиця сповіді серця Л. В. Забашти буде оприлюднена і допоможе глибше зрозуміти її нелегке і непросте життя, щиру душу поетеси і дружини полум’яного Поета України, якого вона ніжно називала Златоустом, Сурмаченьком, Козаченьком. Соколом, Лукашиком, Бояном, Соловейком і, переживши його на двадцять років, незрадливо любила:
Живу з тобою і тобі молюсь.
Крізь сніг і холод, лжу і недовіру,
Продовжую свою святу офіру,
Живу з тобою і тобі молюсь.
Л-ра: Київ. – 2007. – № 9. – С. 152-153.
Твори
Критика
