На запити нашого дня (Штрихи до портрета Василя Захарченка)
М. Слабошпицький
Дебют Василя Захарченка не був дуже гучним. Він нагадував самого автора — винятково скромну, інтелігентну людину.
Його проза була скромною стилістично, тобто — без жодного натяку на якісь екстраваганції чи «піротехніку», що їх на той час з’явилося чимало не тільки в поезії, а й у прозі. Тоді широким потоком потекли «новелети», «пастелі», «акварелі», «скерцо», «рондо» та інші жанрові новації, що несли найнесподіваніші спроби стилістичної організації сюжетного матеріалу.
В цьому розумінні В. Захарченко тримався консервативного берега, засвідчуючи своєю практикою, що його взірець — класична проза Коцюбинського й Чехова лиш із ледь помітним імпресіоністичним «допуском». З пожадливістю неореаліста він колекціонував жанрові сцени, деталізував побут і, сказати б, просвічував його своїм лагідним або журним усміхом і дочасним, як для молодої людини, розумінням: не все на цьому світі так однозначно, як ми завчили зі школи чи як нам нагадують із високих трибун.
Тодішні дебютанти то заримовували свою прозу, то ритмізували її. Уперше так широко зазвучали прийоми «потоку притомності»; проза подекуди так зліризувалася, що в ній узагалі зник сюжет (згадаймо бодай поему у формі оповідання «Запах кропу» Євгена Гуцала). Сухуватий традиціоналіст Захарченко своїми книжками «Співучий корінь» (1964), «Трамвай о шостій вечора» (1966) і «Стежка» (1968) показав, що він, ідучи в прозу від журналістики, від конкретного факту, від яскравої життєвої деталі, загалом успішно долаючи спокусу газетного клішопису, вчиться художньо кристалізувати явища й характери. Це був, як мовиться, сформований прозаїк, який, уперто тримаючись стилістичної школи Михайла Коцюбинського, з цікавістю придивлявся до своїх літературних ровесників, чиї імена тоді були особливо популярні в критиці (Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд, Ю. Щербак, Григір Тютюнник); він учився й у них, але лишався собою в тому, що вважав дуже важливим для письменника, — у соціальній загостреності творів і в благородно стриманій, подеколи аж аскетичній стильовій манері.
Шістдесяті роки — принаймні їхній початок — особливі в повоєнній українській літературі. Хрущовська «відлига», осудження культу особи Сталіна, спроби демократизації суспільства народжували в довірливих душах сподівання на українське відродження зразка 20-х pp., коли в національному письменстві бурхливо творилися мистецькі школи, напрями, угрупування, а на сторінках періодики не вщухали пристрасні літературні дискусії. Саме в 60-х було реабілітовано групу знищених комуністичним режимом письменників (Є. Плужник, О. Влизько, І. Кириленко, Гео Шкурупій та ін.), з’явилися друком їхні твори; переважна більшість із них вигідно контрастувала своєю естетичною повноцінністю з тим, що писали тодішні найвідоміші автори, чиї книжки були невиліковно вражені компартійною ідеологією й ілюстративною безкрилістю. Цього не могли не помітити такі спостережливі, як Захарченко, дебютанти, які почали орієнтуватися не на сучасних їм класиків соціалістичного реалізму, а на кращі взірці реабілітованої літератури й на письменників початку XX сторіччя. Як вже згадувані Є. Гуцало, Ю. Щербак, Вал. Шевчук, Григір Тютюнник, Захарченко послідовно відкидав популярні тоді в літературі виробничі сюжети й ідеологічні схеми. Він теж не збирався писати про голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок; він писав про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою полемікою із партійними настановами літературі.
«Люди серед людей» — назва дебютної книжки Є. Гуцала. «Серед тижня» — перша збірка Вал. Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щодення, що вони не ставлять своїх персонажів на ідеологічні котурни, як цього вимагав продиктований соцреалізмом літературний етикет. Суголосні в цьому й назви Захарченкових збірок «Трамвай о шостій вечора», «Стежка» — тут також виразно акцентується та ж асоціальність, яка сприймалася тодішніми літекспертами на кшталт Шамоти чи Санова, як соціальний виклик і підривання самих основ декларованих з кожної трибуни «партійності і народності». Але ще жило відлуння короткої відлиги, ідеологічні мастодонти вичікували свого часу. Шістдесятники активно друкувалися й не відали, що попереду кожного з них чекає ускладнення літературної біографії і вимушеність творчих компромісів.
Критика зустріла книжки Захарченка більш ніж співчутливо, щедро видала йому творчі аванси. Вже готувалися до друку його нові збірки оповідань. І раптом — арешт, суд, ув'язнення. Потім це назвали вимушеною (?!) перервою у творчості. Ім’я Захарченка цілковито поринуло в літературне небуття. Сьогодні це вже навіть важко уявити: якогось дня з усіх бібліотек України нараз зникають усі книжки автора й ніде в літперіодиці чи в масових засобах інформації навіть не промайне бодай коротка згадка про нього — таке враження, ніби його ніколи й не було на світі. Так тривало цілих тринадцять років.
Потім, коли настало повернення, письменник з прикрістю відкрив: його забули. Провіщалися інші часи. Дозволили друкуватися. І він нагадав про себе книжками «У п’ятницю після обід» та «Дзвінок на світанні», що з’явилися майже разом. Василь Захарченко став одним із творчо найактивніших прозаїків. Мовби поспішав наздогнати вкрадений у нього в ув’язненні час. Одна за одною виходять книжки «Лозові кошики», «Клекіт старого лелеки», «Прибутні люди», «Брат милосердний», «Мобілізовані». Він тепер лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, а також літературних премій ім. Андрія Головка й ім. Юрія Яновського. Очевидно, й сам не зчувся, як став одним із найвідоміших сьогодні українських прозаїків.
Василь Захарченко — дуже український письменник. Ясна річ, це передовсім відчутно з сюжетів його творів. Ті сюжети — особливо з останніх двох десятиліть — сторінки випробувань саме нашого народу в несамовито тяжкому Для нього XX столітті: голодомор, репресії, братовбивча громадянська війна, Друга світова війна, немилосердно тяжке повоєння... — все це наше, все це ми перейшли, втрачаючи мільйони життів. У таких Захарченкових оповіданнях, як, скажімо, «Танці після розстрілу» чи «Сімнадцять георгіївських кавалерів» національної історії більше, аніж у деяких підручниках з цього курсу. У Захарченка це не переказ подій, а трагічні людські долі в контексті минулого, відтворення історичного матеріалу в конкретній людській біографії, на екрані людської душі.
Ця ж українськість письменника неодмінно вчувається й тоді, коли він звертається у своїх описах не до соціуму, не до історії, а просто творить пейзаж. І читач відчуває: це —наші простори, наша земля. Є щось невловиме в авторових словах, у стилістиці, в деталізації, що й породжує те відчуття, те впізнавання. Це враження ще більше посилюється у створених автором картинах з глибин народного життя, в соковитих побутових подробицях, у динаміці й експресії почуттєвого віддзеркалення подій, не «видатних» для історії, але важливих для духовного існування людей. Ось, наприклад, така характерна в цьому плані жанрова сцена з роману «Довгі присмерки»:
Грає, клекоче, басовито гуде красен дзвін-передзвін у молодому літі, славлячи зішестя Святого Духа на землю. Співають блакитні небеса й смарагдова земля, злившись в одне радісне ціле й народивши ясноокий день Зеленої неділі. Високий Дух зараз наповнює все живе і суще на світі. У кожній хаті святково пахне васильками, осокою, любистком. На малих на перших сходить благодать піднебесної музики, і їх наче вітром виносить з дворів на гомінку вулицю, заклечану по воротях осиковими та вербовими гілками, щоб нечистий не міг і підступитися до жодної оселі. Схвильовані батьки ще тільки збираються до церкви, а хлопці вже там, уже ошиваються коло дзвіниці, захоплено, до терпкого хрускоту в потилицях позадиравши голови вгору. У чорні отвори дзвіниці їм видно розіп’ятого діда Лірника в полотняних штанях і розхристаній сорочці навипуск. Він, мов білий птах, б'ється там у тенетах конопляних канатів, розгойдуючи мідні язики дзвонів...
Тут маємо своєрідну фреску, на якій зображено нурт українського життя в його особливо прикметних моментах, які, власне, й становлять його важливий духовний підмурівок. Без таких особливостей Захарченка як письменника просто немає. У його художній партитурі — це одна з найголовніших і найвиразніших нот.
Рідко буває подібне відчуття під час читання творів наших письменників. Часто здається, що автор тієї чи тієї книжки — іноземець, а його роман чи повість — це переклад на українську, а за збігом обставин він ще й написаний на матеріалі українського життя. Хіба що твори Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Бориса Харчука, Анатолія Дімарова не створюють такого дивного враження. І саме до цієї групи з яскраво вираженою україноцентричністю належить і Василь Захарченко.
Майже кожен його роман з останніх літ має свою периферійну історію. Його книжки важко йдуть до читача. Такий несприятливий для української літератури час та клімат в Україні і така творча доля цього чоловіка, якому нічого в літературі не давалося легко.
Майже п’ятнадцять літ чекав Захарченко виходу у світ свого роману «Довгі присмерки». Юрій Мушкетик у статті на сторінках «Літературної України» назвав цей твір знаковим документом епохи. На його думку, цей роман «вкарбовує в історичну пам’ять людства події, які пройшли червоною кривавою прошвою через XX століття. Як мисливець по слідах, пройде по ній мудрий читач, і здивується й запечалиться, й затужить серцем і зробить певні висновки».
«Довгі присмерки» — це народ у війні. Хто з письменників до цієї теми не звертався?! У нас написано тисячі книжок, за які сьогодні просто ніяково — белетризовані переможні реляції з фронтів мало що скажуть читачеві про трагедію України у Другій світовій війні. В українській літературі були поодинокі спроби написати про те «не за правилами». Але вони або зазнали нещадного критичного остракізму, як, скажімо, «Україна в огні» Олександра Довженка, «Батальйон необмундированих» Дмитра Міщенка, «Мертва зона» Євгена Гуцала, або взагалі пройшли непомітними, як, наприклад, «Зелені Млини» Василя Земляка, «Мовчун» Віктора Близнеця, що не були належно спопуляризовані в читацькій громадськості, а тому й не стали офіційно визнаними вершинними здобутками національної літератури в темі війни. Були й випадки («Климко» Григора Тютюнника), коли твір обережно, з оглядкою на владу (щоб не сполошилася й не розгнівилася) похвалили й відсунули в тінь. Але загалом українська радянська література в сюжетах про Другу світову війну — це бравурні марші перемоги з усіма елементами, казенності.
«Довгі присмерки» — це погляд на війну з селянської хати, з фронтового окопу, зі шпиталю, з сирітства та вдівства, з покривдженої несправедливістю долі (скільки колишніх оточенців крізь це пройшло!). В уже згадуваній статті Ю. Мушкетика зазначається, що «сюжет, тема, образи тут неділимі. Скільки ми вже про це читали, а знову й знову дивуєшся: скільки може витримати людина; стискається серце, закипають сльози, хоч автор ніде не піднімає голосу до трагічної патетики, веде мову рівно, без пережиму й то більше стає страшно: і так само спокійно та переконливо складає присуд обом системам — фашистській та більшовицькій, ставлячи своєю оповіддю знак рівності між ними». Чи ж треба казати, що нічого подібного в українській радянській «літературі народного подвигу» не було, оскільки в ній панував жорсткий ліміт на правду, а отже — й на свободу художника.
В авторській передмові до роману «Великі лови» В. Захарченко пише, що за кілька років у Черкаському обласному держархіві вивчив тисячі справ репресованих. Це страшно й боляче читати. Боязно братися те описувати, щоб не впасти у фальш. «Ось чому автор вибрав манеру викладу матеріалу звичайну, реалістичну, бо безжалісним, безкомпромісним реалізмом можна бодай трохи підняти завісу над сюрреалістичною антилюдяністю радянської системи. Скажіть, якими словами можна описати почуття молодого ще батька, який, відповідаючи слідчому, для заповнення графи «члены семьи», називає ім’я та вік дружини і п’яти своїх дітей, останнє з яких означене у справі так: «безымянное дитя, возраст — 10 дней». Ще не встигли немовляті й імені дати, а батька вже взяли на розстріл... Репресують і матір як жінку розстріляного «ворога народу», а дітей розсіють по дитячих будинках усього Союзу. Так радянська імперія била Україну в самий корінь, винищуючи сім’ю».
Як і в «Довгих присмерках», тут також маємо акцент на «емпіричному» матеріалі того трагічного періоду національної історії. А над усім тим домінує народний погляд, народне розуміння лиховісних дій влади. Не випадково ж один із персонажів «Великих ловів» каже: «Та так до кожного можна прикопатися».
«Великі люди» — страшна фактографія такого «докопування». Читаючи їх, я згадував «План до двору» Тодося Осьмачки. Інший сюжет, інша стильова манера, але яка виразна суголосність авторського пафосу: світ, історія, людство не повинні забути людоловства в Україні в першій третині несамовито-пекельного для неї XX століття.
Добре, що в книжці «Великі лови» після однойменного роману опубліковано низку публіцистичних творів письменника — маємо змогу ще раз переконатись, як виразно, вона перегукується з його прозою, будучи пов’язаною з нею справді нерозривно. Здається, що ця публіцистика «вийшла» саме з цієї прози або ж — навпаки. Ось, наприклад, у статті «Слово й антислово» Захарченко наводить з Івана Богослова: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» і пропонує читачеві задуматися:
А яке ж було Первослово?! І йому зримо уявляється картина (тут уже оповідає про неї не публіцист, а прозаїк: «...у темряві (бо ми не знаємо, що було перед створенням світу, й ніколи не взнаємо того) раптом пролунало чи подумалось якійсь усемогутній енергії чи безтілесному Духові, дуже просте, дуже природне: «Якщо не я, то хто?» І звідси пішло все, почалося творення світу. Ці перші слова зробили Бога Богом-творцем, Батьком усього сущого».
Авторова логіка владно прихиляє до себе:
І що б там не говорили мені .генетики, а я глибоко переконаний, що всьому живому записано в генетичному коді саме цю фразу. Лежить у землі малесенька мачинка всю зиму, камінно спить у ній усе. Та настає її час, весна, і в цій мініатюрній мачинці озивається оте Богове: «Якщо не я, то хто?» І вибухає мачинка, росте і розквітає рожевим дивом — квіткою над землею. І при цьому не зважає, що, крім неї, так само вибухнуть цвітом мільйони інших мачинок-співвітчизниць. Вона знає своє: «Якщо не я, то хто?»
Звичайно ж, Захарченко націлений думкою в сьогоднішній день, замислюється над українською ментальністю і життєвою поведінкою людності нашої землі:
То чого ж ми, українські гомо сапієнс, сьогодні втратили оце генетично дане всьому живому на рівні інстинкту: «Якщо не я, то хто?» Настала ж пора пробудження — наша оксамитова Українська весна! А ми й далі сидимо на припічку, хто на партійному, хто на домашньому, і флегматично філософуємо: «Байдуже! Ну спалять Україну, а вона й ще, через 300 літ восстане, дасть Біг, відродиться з попелу, як птах Фенікс».
У кожному романі Захарченка триває діалог про українську долю й недолю, про нашу пам’ять і безпам’ятство. А найновіший його твір «Пий воду з криниці твоєї...» у цьому розумінні, певно, найхарактерніший. Це, власне, роман-диспут, де дві непримиренні сторони пристрасно обмінюються аргументами. Гарячих суперечок тут стільки, що подеколи це навіть іде на шкоду творові, заводячи повістування в риторичні хащі. Але все рятує благородний пафос, що його несе з собою Юрій Коновченко-молодший, винятково привабливий і — з усього помітно — дуже авторові дорогий, бо автор передовіряє йому свої сокровенні думки.
У цьому романі маємо справді гарячі прикмети нашого дня, легко впізнавані — від лозунгів до мітингових лексем — сценаріїв протистояння політичних антагоністів: комуністи з їхнім маренням новим Союзом і націонал-демократи, яким доводиться в Україні виборювати Україну (як тут не згадати рядки Вінграновського: «Ми на Україні хворі Україною, ми на Україні в пошуках її...»).
І тут ситуація драматично ускладнюється тим, що непримиренне політичне протистояння роздирає родину Коновченків, де на полюсах його — дід і внук. Таких чужих у всіх розуміннях людей — годі й шукати; такими чужими й непримиренними поміж себе можуть бути лише вороги. Але Коновченкові-молодшому щастить на прадіда, теж Юрія Коновченка. Прадід проніс крізь своє життя мрію про вільну Україну, тішиться, що дожив до того дня, коли її було проголошено. Гордєй (саме так його всі в романі називають) — рідний син Юрія-старшого й дід Юрія-молодшого — видається людиною геть не з цього роду, бо не має з ними нічогісінько спільного. Засліплений ненавистю, він проклинає і незалежну Україну, і все з нею пов’язане, і своїх родичів, що мають інші переконання. Він готовий затягати по судах або стерти в порошок рідного внука за його український патріотизм. Нема ніякого сумніву в тому, що — якби його воля і його змога — він розстріляв би святкову демонстрацію під українськими державними прапорами. Хай цей образ у Захарченка не надто індивідуалізований, але він легко впізнаваний — кожен із читачів зустрічав багато таких гордєїв, які готові на все, аби лиш погубити українську незалежність і привести народ назад до московського прикорня.
«Пий воду з криниці твоєї...» — це, як любить висловлюватися критика, твір на запити нашого дня, твір, у якому закумульовано сучасні національні проблеми. Письменник ставить у ньому багато запитань до сучасників. Інколи сам пропонує відповіді, але на більшість із них кожен повинен відповісти для себе окремо. З тих відповідей і складеться активний, потенціал будівничої енергії нації. Захарченко в це твердо вірить і хоче, щоб так само вірив і його читач. З такою вірою пишуться подібні книжки.
Інтелігентний і мовчкуватий Василь Захарченко національно стурбований і безкомпромісний у тих речах, які для нього святі. Публіцистичний струмінь проймає і його прозу, сусідуючи з ліричними «обертонами». Без цього прозаїк Захарченко просто не уявляється. Це нова якісна ознака його творчості упродовж останнього півторадесятиріччя. Саме тоді, коли відчулося, що він перебуває у високому творчому зеніті. І саме тому — яв цьому твердо переконаний! — від Василя Захарченка сьогодні можна чекати справді багато.
Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 17-19.
Твори
Критика
