Василь Захарченко. Талан
Рано ще, дуже рано. Чутким сном старої людини я вловлюю рух позавіконню, як там навшпиньках підійшов до хати синьоокий досвіт і прихилився з темряви до шибок. І коли вже розжмурююся, за причілком півень шумно б’є крильми й остаточно будить мене своїм горлатим, наче на пожежу, криком, який чомусь називають співом. Тепер уже не засну, хоч задави. Сколошкані мої вісімдесят років не так-то просто знову сповити сном. Мулькі думки зразу ж беруть голову в полон. Що не кажіть, а вісімдесят на карку - це таки не гра в крем’яхи... Не сьогодні-завтра перед Богом ставати. І спитає Він мене: «Як ти жив, Семене?» А що я скажу Йому?.. «Ти Сам бачив, Господи... Во гріхах я жив. Старався менше грішити, боровся з черговим гріхом, як він підступав до моєї душі; бувало, що й перемагав із Твоєю поміччю. І, може, за це, Господи, Ти мене й жалував у найтяжчі хвилини...»
На свою долю я не нарікаю, бо вона в мене, як барвінком, уся таланом перевита... Стара моя лає мене, як тільки я про талан забалакаю. «Ти вже прости її, Господи. Вона все життя боїться зурочити нашу долю. А чого боятися? Долю Ти даєш нам за своїми замислами несповідимими, і нарікати на неї гріх, бо це б означало йти супроти Твоєї волі. Я й не нарікаю, а щоразу, заговорюючи про талан, в душі підношу хвалу Тобі, Господи, за Твою любов до мене, раба грішного, до моєї Оришки, наших дітей, онуків і правнуків. Я знаю, як би я Тебе не любив, Господи, моя любов ні в яке порівняння не йде з Твоєю, адже я всього лише людина, грішна людина на грішній землі... Скільки я випробовував Твоє довготерпіння своїми гріхами, а Ти ні разу не відвернувсь од мене, бо Твоя любов, Господи, милосердна... І ми, грішачи, уповаємо в своїй гріховності на Твоє Милосердя, Господи...»
Отак, поставши від сну, думаю, й тихо розмовляю з Богом, і молюся за себе, за мою Оришку й за всіх рідних. І відчуваю Його добрий усміх і теплу руку в себе над головою, і так мені робиться затишно, легко, радісно на душі, як бувало в дитинстві під батьковою скупою ласкою, бо хто я перед Богом? Дитя нерозумне, якому страх нетерпеливиться бути дорослим і хоч трошечки мудрим, якими були колись сивобороді діди в наших Лагодинцях...
Стара все каже мені, просвіщає:
- Вісімдесят років протовкся на світі, а розуму й на щербату копієчку не зажив. Ну, чого ти похваляєшся тим таланом? Де він у лихої години? Дай на нього хоч краєчком ока поглянути.
Поглянути. Талан не курка, решетом не накриєш, щоб роздивитися. Його треба душею відчувати.
А вона своєї:
- Живемо, як і люди, мучимось день крізь день, запряжені в роботу й турботи, ото й увесь наш талан.
Що їй поясниш? Так, як люди... Я по-своєму мучуся, свою тягну лямку. А як люди - бачив, надивився. Оришка боїться, щоб не зурочити долю. А я одне маю на мислі - талан і є наша доля. Чого тут ще нарікати? Не хочу за компанію з іншими стогнати. Ой, нещасні ми!.. Якщо й нещасні, то по-своєму таки. Тобі здається, що ти такий уже ж горем побитий, що далі нікуди, а комусь у цю мить, може, ще важче, і вже твоє нещастя декому було б за щастя. Та що там говорити, що там балакати. Краще перемовчати, поки нагомониться стара, та більш ніколи не згадувати вголос про наш талан. З одним Господом балакай про це, бо один Господь знає все. Уже ж те, що я вісімдесят років топчу ряст, незважаючи на пекло, яке пройшов і до війни, і на війні, і по війні - то це ж якась милість Божа на тебе покладена. За багатьма твоїми ровесниками та й за молодшими вже ж усі стежки поросли травою... А на війні?.. Мільйони, деся-атки мільйонів полягло!.. Десятки мільйонів... На моїх очах - десятки і рядових, і сержантів, і офіцерів упало... А я ж був там, де й вони, ще й у гарячіших точках, і мене ж чогось минула тая гірка чаша... Це ж треба розуміти хоч трохи й шануватися. А відчув я щось таке ще змаленства, хоч і не доходило мені тоді, що наді мною простерта рука Божа... Може, мати щось таке розуміла. Адже материнське серце найближче до Бога...
* * *
Пам’ятаю той ранок передшкільний, наче це все було тільки вчора... Живемо ми на відчіпі, аж під лісом, до школи мені найдальше, і я виходжу раніше всіх хлопців; буває, що ще й жодна жива душа не проснує дорогою, і я перший печатаю свої теплі босі сліди в зволоженій вересневій пилючці. Іду собі й дивлюся під ноги на дорогу, воно очам так легше зі сну. А треба сказати, що ми не тільки крайні од соснового лісу, а ще й одірвані від села на двоє добрих гонів. Це вже потім, перед війною, як хутори зганяли докупи, заселився цей пустир між нами й селом. А у війну побудувався впритул до нас ще й Петро Безсокирний з молодою жінкою й став на ціле життя нашим невідчіпним сусідом. Але це потім, кажу, а поки що нам зовсім вільно жилося на відстороні од села. От на цих гонах і трапилася зі мною, може, найперша притичина в моєму житті. Ішов я, йшов та й уклякнув на місці. Прямо посеред дороги лежить сумка, ота, що на ремінній упряжі через плече носять. Гарна шкіряна сумка з такого жовтуватого гладенького хрому. Я трохи не наступив на неї. Лежить поперек дороги, покроплена дрібненькою нічною росичкою, такою, як ото буває пробіжишся добряче і тобі на лобі виступить рясненько піт. Уже й не знаю, чого я сторожко озирнувся кругом, так сторожко, що мене аж морозними голочками обкололо всього... Ніде ні лялечки, ні живого духу, тільки туманепь снується низом коло перших хат, що стоять понад синьою Іченькою.
Хутко нахилився над сумкою, руки тремтять, наче краду. А хіба ж я краду? Я знайшов це... І воно тепер моє. Знайшов би хтось інший, було б його. Сумка була важенна, завважки, може, з мою полотняну торбу, напхану книжками, зошитами, олівцями для малювання, ще й чорнильницею-невиливайкою. Розщібаю... О, Бо-оже! Мене як громом ударило, я аж задихнувся. Сумка вщерть заповнена грошима - рожевими тридцятками, десятками й дрібнішими. Та найдужче палахнуло отими тридцятками з Ленінами на ній, і я сквапно, обпікаючи пучки, защібнув сумку. Так багато грошей я ще зроду не бачив. Колись батько їздив у Москву, і йому зносили люди гроші, замовляючи столичний крам, якого, казали дорослі, ніде більш, хоч до самого Сибіру запали, не знайдеш, не купиш. І батько потім, увечері вже, перед поїздкою сидів за столом і перераховував ті гроші, клацаючи на рахівниці. Тоді мені здавалося, що їх сила-силенна. Тепер я аж засміявся - в одній кишені під шпилькою сховалися. А тут усі б кишені натоптав - і ще б півсумки лишилося...
Перша думка стрілила - понести це все гамузом у школу, похвалитися хлопцям та й поділитися багатством. Ого, як би мене всі стали поважати!.. Я б зробився героєм найказковішої казки, таким щедрим багачем, що ні пером описати, ні в жодній казці не розказати... Далі думка пручнулась - вернутися додому з цією знахідкою. Ні, дома батько, ще не пішов на роботу, чого доброго згарячу такої реміняки всипле. Заховати!..
Ліворуч лежало пустирище, поросле полином, перекоти-полем, будяччям; праворуч чорніла рілля. У бур’яні приткнути - хтось пастиме корову й за спасибі наткнеться. Ні, нема дурних; у школу пішли вчитися. І я запорпав свою знахідку в ріллю, привалив дрібненькі сліди від своїх тремтячих рук крутою скибою, і не лишилося жодного знаку. Чого доброго, уже й сам не знайду. Виломив полинину й позначив схованку. Не знаю чого, але я не йшов, а біг од того місця. Не скоро оглянувся. Бадилина сіріє в ріллі. Здається, її видно на всенький світ.
Незчувсь, як поминув перші хати, пужнув за звичкою перших гусей, що брели своїм білим гуртом на річку, і селезень добряче роз’ївся на мене, так що довелося, засторогло відкрикуючись, швиденько задкувати до сусідньої оселі.
У школі я ходив, мов сновида. На арифметиці вчитель висмикнув мене до дошки, і я швидко заплутався в десяткових дробах і мало не схопив «погано».
- Ти що, захворів, Потужний? - спитав учитель.
- Голова розколюється, Павле Несторовичу, - збрехав, але це вийшло в мене так жалісливо, як у казанського сироти, і вчитель повірив.
- Ну, сідай. Завтра договоримо, - і не поставив у журналі нічого.
Мені дуже кортіло похвалитися своєю знахідкою хлопцям, але я остерігався це робити в школі, бо зразу ж дізнається вчитель. Є такі підлизи: не встигнеш і охнути - донесуть. І я наказав собі терпіти до останнього уроку, а потім уже відкритися, і то не привселюдно, а тільки найнадійнішим... Павло Несторович уже не питав мене ні на українській мові, ні на історії. Навіть сказав, щоб я йшов додому, але я самозречено лишився в школі, і вчитель з повагою подивився на мене крізь важкі рогові окуляри.
І ось нарешті останній дзвоник. Усі схопилися з-за парт, наче школа горіла, а я сиджу. Мій сусід по парті Петро Безсокирний спитав:
- Ну, ти, артист! Ідеш чи, може, ночуватимеш тут? Голова-а в нього болить...
Я глянув у його сірі насмішкуваті очі, й мені дуже перехотілося відкриватися перед ним і перед будь-ким.. Мовчки звівся з-за парти, збирав зошити й книжки як не своїми руками.
- Ну, як знаєш. Ти, мабуть, справді захворів на невиліковні хитрощі. Я побіг, - кинув на ходу Петро.
«Біжіть ви всі до біса». Коли я вийшов на подвір’я, за хлопцями вже й слід прохолов. Мені аж полегшало. Тепер уже саме собою все вирішилося... Саме собою.
Полинова бадилинка стриміла на тому самому місці, і я її побачив ще здалеку. Я знову розглянувся навкіл, навіть на небо глянув у навислих суцільних хмарах. Мабуть, і Богові не видно. Я наче збирався щось украсти, наче це не моє було. Підбіг до бадилини, присів, хапковито відвалив скибу, розгріб сипку землю під нею. Ще роззирнувся... Ніде ні душечки живої... Сумка лежала на місці. Вихопив її і, не струшуючи налиплої землі з неї, почепив собі через плече до своєї полотняної торби, мене аж перехнябило на один бік. Я чимдуж припустив додому, тільки гаряче повітря забриніло довкруж мене. Наша оселя сквапно засапана вискочила мені назустріч, я штовхнув хвіртку. Шарко зраділо кинувся мені під ноги, заскавулів, прищулив вуха.
- Пішов, пішшшо-ов! Не до тебе... - вигукнув я наче з полум’я і вскочив у сіни, рвонув на себе хатні двері. Хух! Уже дома, на порозі.
- Чи за тобою вовки гналися? - спитала мати від столу, відкладаючи шиття.
А я стою на порозі, ніяк не здишусь, і слова вимовити не можу, і кроку ступити не годен.
- Та що це з тобою?.. - сполошилася мати. І тут я, не знати чого, розплакався.
- О, Боже! Хто тебе обидив? - підскочила мати до мене. І вже строгіше: - Чи знову побився з кимсь?
- Н-ні-і-і... - видушив із себе. - Як я скажу, то битимете?..
- Та кажи й не торгуйся ! Що ти вже накоїв?
- О-ось... - простягнув я сумку.
- Що це?. - сахнулася мати, потім узяла цю сумку до рук.
- Розщебніть...
Мати розкрила і зблідла на виду, зойкнула:
- О, Господи!.. Де ти взяв?.. Укра-ав?..
- Чого ви кричите? Буде нам на хазяйство.
- Що ти плещеш? Де ти вкрав, признавайся!.. О, Бо-оже...
- Та не божкайте. Я найшов.
- Найшов?!. Де?!.
- Отут недалечко посеред дороги валялося. Я ще вранці наткнувся й зарив у ріллі.
- Це ж Джемелинського сумка.
- Джемелинського?.. - розчаровано промовив я.
- Ти нікому ще не казав?
- Жодній душечці.
- Джемелинський - це наш заготівник. Саме на м’ясо вчора збирав гроші в людей.
- Мабуть, сю ніч загубив і вже кинувся, з ума там сходить. Ось прийде батько з роботи, хай віддає.
- А тато не битимуть мене?..
- За що? Ти ж не розкидав ці гроші, не порвав. І в школу не поніс, бо там би хлопці розмели б по кишенях, ніяка міліція не познаходила б. Молодець, Семенку, що сховав.
Діждали ми батька пізно увечері. Від нього пахло свіжого тирсою і руки були обсипані нею, як борошном, бо він у колгоспній теслярні працює. Батько не лаяв мене. Навпаки, побалакав зі мною лагідненько, розпитав, як я знайшов гроші, чи ніхто не бачив і чи нікому не хвалився про це.
- Ну й нікому не кажи. Іди, вчи уроки.
За вечерею мати спитала насупленого, як ніч, батька:
- То коли ти віддаси?
- Я ще нічого не вирішив. Не спіши з козами на торг.
Мати вдарилася долонями в груди, простогнала:
- Никоди-име!.. Та що ти надумав? !. Понадитися на чуже?.. Не піде воно нам рукою... Так і знай!
- Ой, тільки не кричи. Страх не люблю базару, - шорстко проказав батько. - Кажу, не спіши.
Та мати не вмовкала, пеклася душею:
- Не посмій і не подумай... Христом-Богом тебе заклинаю. Хлопця ж хоч пожалій. Від чужого ж горя не буде талану ні нам, ні дитині. Воно ж не викинуло, сохранно додому принесло, на нас понадіялося. А люди вже кинулися, з ума сходять... Це ж тюрма кругленька чоловікові...
- Хай менше пиячить твій Джемелинський. А то їхав, мабуть, п’яний як грязь, із Уманцівки й загубив. Я нянькою до нього не наймався.
- То ж людські гроші. Копієчка до копієчки. І ми ж учора йому здали. Там же й список, - плакала мати. - На великий гріх ти надумався - на чужих сльозах своє щастя будувати. Як не жалко тобі себе, мене, то хоч дитині лиха не напитуй.
- Та Бог з тобою!.. Віддам! Пожартувати з тобою не можна, яка тонкосльоза. Віддам... Хоч треба б провчити було голуба сизого, щоб людські гроші в пазусі носив і при повному тверезому розумі, - казав батько, і голос його аж бурчав із досади. - Тільки зараз проти ночі не пертиму їх аж на Загребелля. Звідки я знаю, може, хтось підслідив та перейме отам коло Іченьки й утопить за них. Байдуже, переночують, перетерплять там, іншим разом глибше ховатимуть. А я поки що перерахую, щоб знати, скільки віддаю. Чи збігається зі списком? Щоб не доводь Господи якої халепи ще не вийшло. Як віддаватиму, то хай же й він при мені все до копієчки перерахує.
«Ну й слава Богу», - зітхнув я, дивлячись, як батько, взявши рахівницю, почав виймати із сумки пуками спершу тридцятки й прикидати їхню суму на рахівниці. Я вже й спати ліг, а він усе клацав і клацав кісточками рахівниці та тільки приехкував. «Та й хай віддають... - казав я собі, засинаючи й знову прокидаючись од батькового приехкування та зітхання. - Знав би - в школу поніс. Хоч погралися б...»
Мало що розуміючи, я тяг батькову руку, поки не заплакала мати. Ніхто ж не бачив, жодна душенька, як я найшов ті гроші, ну й хай наші будуть, думав я своєю малою головою. А як мати заплакала, то й мені душа заболіла. Може, вперше в житті так заболіла. Ні, таки мати була тоді найближче до Бога... Як добре-таки, що я не поніс тієї сумки в школу...
* * *
Наступного дня, коли я повернувся зі школи, у хаті в нас гуло, як у станції. За столом сиділи Джемелинські - дядько Федір і тітка Одарка.
- О-ось він, наш рятівничок, - заплакала опасиста Джемелинська, як тільки побачила мене на порозі. - Дай же, я тебе хоч поцілую, моє ти дитя дороге.
Вона мене обцілувала всього, пригорнула до своїх теплих колихких грудей та й ще цілувала, відстороняла від себе й дивилася мені у вічі своїми заплаканими синіми.
- Ось же тобі, дитино, ми гостинчиків принесли, - сказала вона й заходилася виймати з кошика халву цілими масними грудками, шербет, довгі цукерки в кольорових папірцях з торочками, баночку золотистого меду, горіхи.
- Та навіщо ви витрачалися? - озвалася мати.
- Нам нічого не жалко для такого слухняного хлопчика, - відповіла на те Джемелинська, і голос у неї зараз був, як халва з медом змішана.
Сам же Джемелинський був уже напідпитку з радощів, сидів за столом аж біля покутя, високий, худий, довгобразий, дивився на мене почервонілими очима, весело говорив:
- Ну, Семенку, рятівнику мій хороший, рости здоровий і щасливий, а ми Богу за тебе молитимемося. - Він узяв надпиту чарку, поцокався з батьком і матір’ю. - За здоров’я вашого синочка й за вас, людей добрих, чесних і милосердних.
І, вже закушуючи квашеною капустою, спитав:
- Як же ти найшов, Семенку? Розкажи нам іще раз.
- Та як! Іду вчора в школу, дивлюся, валяється серед дороги сумка, наче нікому не потрібна. Розкрив, а там грошей видимо-невидимо... Я й отетерів.
- Отетерів. Моя ти дитино!.. - зойкнула Джемелинська.
- Ну, я й защібнув те все. Що його робити? У школу нести - побачать хлопці, розсмичуть, як сороки.
- Як сороки... - тихо промовила Джемелинська.
- Подумав-подумав і сховав у ріллі. А як вертався додому, відкопав і приніс мамі.
- Я ж як глянула на сумку, так зразу й упізнала, чия вона, - сказала мати. - Мною аж затіпало всією. Думаю, може, де вкрав? Розказує й плаче. Найшов. Хотіла увечері й віднести, а мій збив з наміру, давай, каже, перелічимо, скільки їх там, та звіримося зі списком. Поки обрахував ті сім тисяч ще й сорок шість копійок, то вже й поночі було йти до вас аж на Загребелля. Таки ж шість кілометрів - неблизько. Ну й підождали до ранку. Ви вже не обижайтеся, що змусили вас ще ніч похвилюватися.
- А я ж їхав уже пізненько з Уманцівки. Випили з кумом Силою Івановичем, то я був таки під джмелем, приліг на возі та й задрімав, а сумка ж, мабуть, у задку на соломі лежала. Ну, й витрусило її по дорозі, - оповідав про своє лихо Джемелинський. - А я ж ні сном, ні духом нічого не знав. Уже аж уранці, як прочумався, кинувся-де ж сумка?.. До моєї: «Ти сумку брала з воза?..» - «Ні». Я ж до воза. Перелашпотів усю солому, та й сліду не знати. Таки ж до своєї з питанням: «Не грайся, Одарко. Там же гроші з усіх Лагодинців і Уманцівки». А вона: «Та я й у вічі не бачила... Де ж ти посіяв її?..» Та в плач. Я бігом до кума; «Чи не зоставляв я у вас. Сило Івановичу, своєї сумки?» - «Ні, - каже. - Ви, куме, взяли її із собою. Отако за реміння, як за гичку, несли її в руці». Ну, що його робити, що його казати?.. Іду додому, а мені й земля вислизає з-під ніг. Сім тисяч. Де ж я візьму таку яму грошей? Це ж вірна тюрма. Хоч з мосту та у воду...
- Ага, примчав додому вже під обід ні живий ні мертвий, - озвалася Джемелинська. - Я повішусь, кричить і мотузку хапає. О, Боже! Я ж давай уговоряти його, заспокоювати. Може ж, хтось совісним найшов та озветься. Там же список людей, які поздавали гроші на м’ясо. Невже ж візьме на себе такий гріх, щоб привласнити? Це ж яке кам’яне серце треба мати!.. А воно ж он як? Бог нас беріг. І покарав, і вберіг, попередив, старий. А ти знову налягаєш на чарку? Янголятко послав ранесенько по дорозі, воно й підібрало. А не доводь, Господи, якесь невстріливе підняло б та або викинуло, або принесло б у школу та там малі розпотрошили б усе до рублика... Розумничку мій хороший, - знову пригорнула Джемелинська мене до своїх широких грудей. - Зберіг усе до копієчки.
- Та воно, бідне, й не торкнулося до них, - сказала мати. - Убігло в хату, стало отамо на порозі й труситься все...
- А стань отако, Семенку, я зніму з тебе мірку, - Джемелинська вийняла сантиметр і обміряла мене всього. Вона була знаменитою модисткою на все село.
- Ну, що ви таке надумали, Одарко, - пробувала зупинити її мати.
А через якийсь там тиждень принесла Джемелинська мені новенький костюмчик і знову халви й цукерок. А туди вже в осінні дощі Джемелинські справили мені ялові чобітки й черевики. На жовтневі свята нанесли гостинців і на Новий рік. І став я їм як за племінника й хрещеника вкупі, бо вони просили й на свят-вечір приносити їм вечерю. І я носив, поки й виріс. Спершу мати мене проводила, а згодом уже я й сам забивався на їхній найдальший куток. Ще й не смеркло, а я вже на лижах як ушкварю, поки добіжу, вже й перша зірочка на небі накипить. І вже ти й у сінях, уже й у хатні двері клямкою цокаєш: «Добрий вечір! Із Святим вечором будьте здорові! Тато й мама прислали вам вечерю...» А від столу пахне кутею, узваром і халвою... І пряниковий рожевий кінь для тебе вже запряжений стоїть коло халви...
Урочистою була вечеря з дорослими й малими хрещениками, що також поприносили до Джемелинських свою вечерю, прислану їхніми батьками. Додому вертаєшся через усеньке село вже під рясними зорями, що так і грають одна поперед одної ще на більший мороз. Ще дужче пахне снігом з-під лиж. За спиною в тебе школярська полотняна торба, важенна від гостинців. Маленьке твоє серце радісно кидається в такт розмашистій лижній ході. Завтра на світанку під великою зорею народиться Боже Дитя... Яке щастя.
Мабуть, мені було найменовано знаходити, чи що? Уже закінчив я сьомий клас. Пас череду в долині за Іченькою. У нас була корова та ще й теличка, отож мені доводилося відбігувати босяка чергу по два дні підряд. І от я завжди, коли пасу, помічаю, що під обід уся череда біжить пити воду в Іченьці, а одна рябенька Зорька Безсокирних чогось одбивається від гурту, йде в протилежний бік через долину, аж під гору, й там нюшкотить у траві, наче щось шукає. До обіду одна й та ж картина: череда телесом мчить до річки на водопій, а Зорька вперто йде під гору, наче вона верблюд, про якого ми вчили в підручнику, що він напивається із запасом на всю довгу кількаденну дорогу в пустелі. Я її живосилом завертаю до Іченьки, ні ж таки, не слухається цей рябий верблюд, утікає під свою гору, на те самісіньке місце й там чи пасеться, чи просто нюшкотить...
- Не інакше як вона туди пити ходить, - кажу дідові Федотові, напарникові по череді.
- Та не може бути. Там же сухо під горою, - заперечує дід. Наступного обіду вже іншому напарникові тієї ж самої торочу. І цей не вірить. Я розказав усім, хто прийшов по корів. Не вірять.
Уся череда не вірить. Ще й глузують з мене:
- Приснилося тобі, Семене. Ну сам подумай, звідки ж там візьметься вода на підвищенні?
Я ж не відступаюся:
- А чого ж та Зорька туди внадилася? І води не п’є.
- Може ж, п’є, як додому приженуть, - сказав хтось.
- Ні, дома не хоче, - озвався Петро Безсокирний. І тоді сказав дід Федот:
- А ходімте подивимося. Може, там десь джерельна вода пробивається? Веди, Семене, показуй те місце.
Пішли. Лашпотіли в траві.
- Є? ! - хтось вигукнув. - Мокра трава. А ось і водичка.
У коров’ячих слідах стояла голубенька вода проти неба. Скоро знайшли, звідки вона й витікає. З-під гори ледь-ледь сльозило.
- Мабуть, тут солодка вода, раз сюди корову так тягне, - гомоніли люди.
- Треба розкопати. Криничка буде пастухам.
- Молодець, Семене, і додивився ж!
- При чім тут я, Зорьці дякуйте, - сказав я скромно.
А після обід ми з дідом Федотом викопали криничку, відкрили бадьоренькі джерельця, зачаровано дивились, як з-під землі тугенько б’є чиста-чиста вода, ворушачи перемитими піщинками. Я зачерпнув долонею, сьорбнув, і мені заломило зуби від холоду. Я аж засичав.
- Що таке?..
- Ох і холодню-уча ж. І... добра, - розпробував я. - Ще й яка добра, дідусю! Ви тільки покуштуйте.
Дід і собі зачерпнув долонею водички, сьорбнув. Та й ще сьорбнув.
- А-ах!
- А що?
- Сімдесят років живу на світі, а такої смакоти ще зроду не пробував. І в зуби заходить. Прямо крижана. Давай у пляшки понабираємо.
І ми вилили домашню, вже зігріту, й наточили собі цієї, доброї, свіжачка. Із пляшки вона була ще смачніша. Де й утома від спеки ділася. Зробилося легко, бадьоро.
- Якась цілюща водичка, - сказав, смакуючи, дід Федот. - Аж у віччу розвидняється. Ну, пасіть, хлопці, а я піду додому, людям розкажу.
Слава про добру воду розійшлася по всьому селу. Невзабарі мій батько поставив на криничці цямриння з гарної дубини. Примоцювали металевий кухоль на ланцюжку. Люди стали брати воду додому відрами. Помітили, що вона й через тиждень, і через півмісяця така ж свіжа й смачна, як і щойно взята з криниці. Та й місяць простояла в діда Федота в пляшці, й два місяці й не затхнулася. У церкві взяли на пробу й виявили в ній великий уміст срібла. Прийшов піп із дяком і півчою, освятили криничку. Якраз уклалися перед знищенням церкви. Люди брали воду й лікувалися нею. Казали, що помагає від виразки шлунка, від печінки, знімає печію, кольки під грудьми...
А криницю назвали Семеновою. Хоч по праву годилося б назвати її Зорьчиною. Та тільки хто ж на ту скотину зважає.
Твори
Критика