Визріває слово правди
І. Дзюба
В. Захарченко працює в літературі майже чверть століття. У тематиці й мотивах творів автора було багато схожого з тим, про що писали й інші з покоління «дітей війни» (спогади про лихоліття, нелегкі долі земляків, повоєнні труднощі, голодне й холодне, але багате на життєві враження дитинство, типізація шляху від наївного сільського підлітка до сповненого великих замірів міського інтелігента).
Якщо умовно означити два стильові полюси тодішньої молодої української прози іменами «раннього» Є. Гуцала з його відкритим емоційним спектром та Григора Тютюнника з його об'єктивним характерописанням і тугою, «вузлуватою» психологічною пластикою саморозкривання людських вдач, то молодий автор був десь між ними, але, мабуть, усе-таки ближче до Григора Тютюнника, хоч і не сягав його рівня насиченості та правдомовства.
В оповіданні «Там, де маленька-маленька хата» виразно прозвучав мотив зв'язку екологічної тривоги з тривогою моральною: руйнування природи — це і симптом руйнування людської душі, втрати відчуття рідної землі. Водночас приваблювали прозаїка й різні психологічні колізії з тих, у які потрапляє молода міська людина на шляхах життєвлаштування.
З погляду розуміння ідейно-естетичної позиції самого письменника прикметним було оповідання «Дві копійки» зі збірки «Трамвай о шостій вечора». Не без іронії змальований у ньому літератор Валянтик болісно роздумує про те, чого бракує героям його роману, «щоб стати реальними людьми»,— а за цим ми вчуваємо й гризоту самого автора: що і як писати, аби сягти рівня життєвої правди?
Новий етап творчості В. Захарченка припадає на вісімдесяті роки. У збірці «Дзвінок на світанні» (1981) дві повісті («Проїздом» та «Велика Ведмедиця. Сторінки з життя Павла Величая») розповіли чимало конкретно-достеменного про побут часів війни та окупації, про тяжкий досвід підлітків тих років, їхні часом пронизливо-трагічні долі, про те, як розкривалися добро і зло в людських душах і як народ усупереч усьому стверджував свою життєздатність, людяність і сердечність, традиції спільного протистояння горю.
Хотів би звернути увагу на дві повісті, що, на мій погляд, варті довгого життя в літературі. Перша — «Брат милосердний» — проникливо й тонко відтворює душевну культуру народу, особливий лад доброти й совісності. Дядько Йосип, який був колись санітаром на війні («брат милосердний»), відчувши, що небагато вже залишилося жити, вирушає в мандрівку по місцях, де воював. Згадує, як потрапив у оточення, а потім у полон, до концтабору. І тут ми взнаємо про його єдину таємницю, якою ні з ким не ділився і яку тамує глибоко в душі, мов найсвятіше. З концтабору його, напівживого, взяла до себе й виходила Галька. Так тоді робили тисячі українських дівчат і жінок. Ця тема почасти вже почала з'являтися в нашій літературі — у М. Кравчука, О. Васильківського та інших. У невеличкій повісті В. Захарченка з безсумнівною наочністю й натуральністю постає народна жіноча вдача, що глибоко розкрилася під час війни в отому повсюдному рятуванні полонених, у рятуванні самого життя — в доброті й милосерді понад усі минущі «норми» й дотодішні звичаєві уявлення. Ще раз засвідчила себе гнучкість морального мислення народу, для якого головне не форма, а суть. Чужі люди за страхітливих обставин війни, на грані життя й смерті, враз ставали рідними, сягаючи такого взаєморозуміння й жертовності, для яких за звичайних обставин мало було б усього віку. І скільки різних людських зв'язків, нерідко зігрітих найглибшою душевністю, народжувалося при цьому. Одну з таких зворушливих історій і оповів В. Захарченко, знайшовши на диво доречний тон: просто, правдиво, без надмірностей і зайвих ефектів, з печаттю врівноваженості пережитого, зболеного...
Мабуть, ті стосунки між чоловіком і жінкою, те коротке співжиття й довгу пам'ять, що змальовані в повісті, і не назвеш коханням. Але людського тепла й благородства, навіть душевного всерозуміння в них не менше. Може, любов — як піднесена пристрасть — не єдина можлива форма доброзвичайних, моральних і людяних взаємин між чоловіком і жінкою. У всякому разі, сім’я в народі,— маючи на увазі здорову, гарну сім’ю,— грунтується не тільки і не завжди на любові. Цього питання (хоч і не лише його) В. Захарченко почасти торкається в іншому творі — повісті «Постріл». Головний її персонаж літератор Михайло випадково стає перед фактом зради дружини. Аналізуючи причини розпадання сім’ї, Михайло згадує подружнє життя своїх батька й матері, яке завжди було ідеалом для нього, і тепер припускає думку, що в ньому не все велося гаразд. «А що, як і всі роки, подумав він із жахом, їхню сім’ю тримала не так любов, як народна традиція боротьби за збереження сім’ї...»
Воно, як подумати, особливих підстав для «жаху» Михайло не мав. Добре ж бо відомо, що любов — почуття далеко не завжди вічне, і якщо в міру її вигасання на допомогу приходить «народна традиція подружньої вірності», то це аж ніяк не найгірший варіант. Але, мабуть, згадана оцінка стосується не стільки батькового й материного життя, скільки власного. Те, що було природним для сім’ї селянської, вже не може втримати сім’ю городян-інтелігентів. Авторитет і влада чоловіка, слухняність і відданість жінки — цей «патріархальний» фундамент старої родини давно дав тріщини. Сам Михайло плекає інший ідеал кохання, в якому народна традиція коригується уявленнями не чужого романтичності інтелігента: душевна спорідненість, близькість поглядів і духовних інтересів, спільність життєвої мети на рівні усвідомленої громадянськості... На тлі цього глибокого (хоч і неясного за самою природою) прагнення та складного переживання сімейної драми, своєї поразки народжується нове кохання. Зворушливо показано в повісті, як Михайло відкриває для себе «Золоту Жінку» в товаришці по службі Валентині Артемівні («Золотою Жінкою» Михайло називає її для себе не так за колір волосся, як за спокійно-чесну, стримано-поетичну, м’яко-великодушну вдачу). Від самого початку любов оповита якоюсь елегійністю — може, тому, що це не самозабутня пристрасть молодості, а почуття, напоєне тихою душевною умудреністю, а може, тому, що над нею мріє тінь приреченості.
І справді — любов не з'єднала Михайла і «Золоту Жінку»; народившись, не знайшла розвитку. Все зіпсував імпульсивний вияв того несвідомого егоїзму, який Михайло у собі не без підстав підозрював. На жаль, конкретне психологічне обгрунтування такого фіналу в повісті недостатньо переконливе, але сама собою нездійсненість, нещасливий поворот, як це часто буває, щемливіше розкриває потребу кохання, — складність людських взаємин, крихкість їхнього химерного візерунку, ранимість самого почуття. Втрата поглиблює розуміння цінності того, що здавалося досяжним (згадаймо поетове: «А счастье было так возможно, так близко...»). Зосередившись на духовних моментах взаємин персонажів, психологічному візерункові кохання, автор не ізолював його від житейського потоку, щоденних клопотів, і це також надає почуттю реальності, рятує його від ідилічності й оранжерейності.
В повісті маємо чи не найуспішнішу поки що для В. Захарченка спробу вийти за межі сільського матеріалу, художньо інтерпретувати інші сфери життя й інтереси; при тому, що їхня оцінка, одначе, співвідноситься з народною моральною традицією. Точно й часом тонко-саркастично зображено виробничий побут у якійсь неназваній редакційній установі, ненав'язливо, але змістовно відтворено інтелектуальні інтереси Михайла та його рефлексії, постійний самоаналіз. Усе це дозволяє сподіватися від автора розширення кола тем і персонажів у майбутньому. Втім, немає ніякої потреби цього від нього неодмінно вимагати (хіба ж художня масштабність у зовнішньому «охопленні» й хіба ж будь-якої «теми», коли вона з народного життя, не може вистачити письменникові на весь творчий вік?); як немає і сумніву в тому, що найріднішими, найпокревнішими для прозаїка залишаються сільська глибинка та її люди, про яких він, відчувається, ще має стільки й стільки сказати...
Це підтверджує й остання книжка — «Лозові кошики»: роман і низка оповідань, в яких ведеться вдумлива, з якимось, сказати б, синівським (не виставленим напоказ!) болем розмова про різні сторони життя сучасного села. Звісно, нині вже не здивуєш читачів картинами запустіння хуторів, горілчаної пошесті або, приміром, браконьєрства, безжалісного винищення залишків живої і «неживої» природи. Але для В. Захарченка і раніше, і тепер такі явища не були «гострою темою», тим більше приводом для «виграшних» реприз,— а лиш частиною тієї правди нашого буття, до якої він прагнув наблизитись і яка йому боліла. Згадані явища в прозаїка постають не самі з себе, у виокремленості, під потужним прожектором публіцистичної думки. Вони розчинені в органічній тканині побуту і стосунків, побачених та відтворених художником. Тут є і свої втрати (в масштабності картини, сконцентрованості думки), і свої переваги (соціальні чинники, опредмечені в індивідуальних долях, стали складником художнього образу, коли це вдалося, звісно).
Цікаві й спостереження над новими типами сільського життя, а точніше, новими модифікаціями старих типів. Як-от у оповіданні «Телень», де колоритно і з народним гумором, сарказмом змальовано тип сільського «донощика і фарисея», який вдає із себе анонімного борця за колгоспні інтереси, хоч насправді є просто заздрою, людиноненависницькою істотою.
Соціально-психологічна спостережливість автора добре виявилась і в оповіданні «На поруки», де знов-таки «нову» для села ситуацію (п’яний батько здуру шеменув ножем рідного сина, і той лише випадково вижив) використано як підставу для розгортання цілого «спектру» реалій, ставлень, оцінок громади. Треба ще додати, що і в цьому, і в інших оповіданнях новації на селі не зводяться до негативних явищ — характерним для сучасного села є і неприйняття їх здоровою частиною громади, глухий або й активний спротив. Опорою села залишається чесна трудяща людина з народним розумінням працьовитості й совісності («Лозові кошики» та інші оповідання).
Характери в творах В. Захарченка виразні, мова персонажів — натуральна, та, що на очах твориться. І прикмети сучасного села якось ненав'язливо, спокійно входять у традиційну основу.
Лише інколи вчувається заданість чи непереконливість. Так, у «Лозових кошиках» гарно оповідається про великого майстра своєї справи — диво-кошикаря Миколу Розізнаного. Помер він, і село втратило дуже потрібну людину. А, проте, час робить своє, поволі стали забувати кошикаря. І тоді дружина Одарка «нагадує» про нього, виносячи на базар кошики, які нібито залишилися на горищі. Поки оповідається про складні стосунки подружжя за Миколиного життя (Одарка була і кумедно, і люто ревнивою), про те, як Миколина смерть змінила Одарку та її уявлення про свого чоловіка, як він живе в її пам'яті, і як вона потай плете кошики, видаючи їх за спадщину свого славного чоловіка, — все тактовно, художньо. Бачиш і віриш. Та фінал автор «перетягує», робить ілюстративним щодо наперед готової думки стороннього (позахудожнього), моралізаторського порядку: жінка стає продовжувачкою чоловікової професійної справи.
А от оповідання «Поки жива людина» сприймається вже як цілком ілюстративне — стосовно відомої думки про аморальність зважування відносних (нібито!) цінностей перед лицем смерті (сумнозвісна проблема: кого в першу чергу рятувати, «кращих» чи «гірших» людей). Хотілося б, щоб у творі зазвучали ширші й вільніші обертони. Та й студентські діалоги надто багатослівні, не проціджені до найнеобхіднішого та найхарактернішого...
Реально, правдиво, промовисто змальовано в оповіданні «Пивиха» боротьбу природолюбів, оборонців унікального урочища із службістами, для яких Пивиха — всього лише «гулящих 62 га», а «наказ із району» — важливіший за всю красу; поступову капітуляцію голови колгоспу перед демагогією й тиском. Та розвинути ситуацію до логічного у цьому випадкові розв'язання автор не наважився і з півдороги звернув на благополучний фінал: в останню мить Ванжула змінив своє рішення, Пивиху буде врятовано... Ми знаємо, що в житті такі Пивихи зникали одна за одною, й що сили «сентиментальних» природоохоронців і цифрозвітувальників нерівні. Тож чи не правдивіше було б показати механізм перемелювання отих «сентиментів» на жорнах адміністрування, механізм капітуляції Ванжули, ніж заспокоювати нас придуманим щасливим закінченням, у яке все одно ніхто не вірить?
Одне з найкращих оповідань збірки — «По обидва краї ряду», присвячене пам'яті Григора Тютюнника і її гідне: позначене тютюнниківською правдою народного життя, розкриттям душевної глибини простих селянських характерів і доль. Ситуація досить типова у своїй надзвичайності: молода жінка, повіривши в чоловікову загибель на фронті (і похоронка прийшла, і свідки оповідали) та піддавшись намовлянням, удруге виходить заміж, а тим часом повертається з полону живий чоловік. Він не може простити зради, сам одружується вдруге. Але й забути одне одного Наталці й Стратонові несила. Мучаться вони самі, мучаться разом із ними їхні нові сім'ї, а при тому, як можуть, не показують цього й стараються пом'якшити і свою, і чужу біду. Та коли помирає Стратон, після його похорону вмирає й Наталка: «Вся Орданівка дивувалась із материної смерті: розрив серця. Ніколи ж вона не жалілася на серце». Оце глибоко тамоване страждання кількох «без вини винуватих» людей письменник змалював проникливо, з психологічною правдивістю, зумівши відтворити природний душевний такт, щирість почуттів та благородство селянської душі. Якщо згадаємо деякі твори з попередніх збірок (повість «Брат милосердний», оповідання «Діти»), то побачимо, що прозаїк послідовно розробляє тему родинних драм, породжених лихоліттям війни, підходить до них з різних боків. І це зрозуміло: скільки було цих драм, які грані людської психіки й поведінки в них «висвічувались», які шари народного морального досвіду на них наросли! І все це незабутнє для В. Захарченка, бо діялося з його та його покоління батьками, матерями, старшими братами й сестрами... тобто — із ним самим.
У романі «Ярмарок» автор ще раз, але вже в широкому історичному масштабі, звертається до зображення долі «батьків» його покоління: відтворює образ селянина, життєвий шлях якого проліг від років революції до Великої Вітчизняної війни. Селянина небуденного, з чуйною душею й живим розумом, соціально розвиненого (це коли брати його вже в пору сформованості), з певними громадянськими задатками, тобто такого, чиє життя — попри його особисту врівноваженість і лагідність — не могло скластися затишно, у випробуваннях якого відбились історичні крутозлами.
Роман починається з картини (символічної за всієї конкретності) ярмарку, на який потай од батьків добивається малий Кирилко, не в змозі утриматися від такої спокуси. З цієї пригоди хлопець виніс враження про приголомшливе розмаїття, принадність і загадковість світу, про його спокуси і небезпеки, про те, що слід у ньому бути не лише довірливим, а й обачним. Ярмарок з його потовкущістю. барвами, вируванням пристрастей, мішаниною крикливості й наївності, обману й щирості, жорстокості й доброти, згодом опоетизований і «узагальнений», стане для героя образом життя взагалі.
Друга наскрізна метафора роману — «Вата». Наче протилежна за емоційним тоном і моральним змістом, але насправді коригуюча щодо першої. Бо ж і на ярмарок «повела» малого Кирилка вона, «Вата». Може, це переінакшена за законами народної етимології «фата» — фата моргана. У всякому разі, вона символізує потяг до чогось незнаного, загадкового. «Вата» з дитинства має якусь таємничу владу над героєм, кудись зманює його зі шляху прямого й звичного, ускладнює і часом сприкрює його життя, але зрештою надає цьому життю нерутинного, неповторного змісту й емоційного неспокою, поривання до краси і чогось вищого. Можна сказати, «Вата» — це інобуття долі героя, об'єктивація його власної внутрішньої потреби в пригодах духу, в пізнанні й активності, що виводить за межі «приготованого» людині, за межі житейського мінімуму.
Тим-то герой, підсумовуючи своє життя, вдячний «Ваті», бо з нею пов'язане все краще в його житті: «Поводила мене ти світами... Надививсь я, набачився... Начувся, назнався на десяток таких, як я...»
В. Захарченко звернувся до відомих тем (українське село в революцію, громадянську війну, колективізацію, Велику Вітчизняну — в каскаді історичних зламів), не раз і не два висвітлених у літературі. Але звернувся, звісно, не для того, щоб повторити знане. По-перше, і явища досліджені він хотів подати через переживання і сприйняття особливого, внутрішньо близького й дорогого йому героя. Це не просто соціологізований тип «середняка», в якому сконцентровано відповідні класові характеристики. Це індивідуальність, що не вкладається в загальні схеми. Селянин спокійної, працьовитої, лагідно-чесної вдачі; не бурхливий діяч, але й не безнадійний аутсайдер історії; доброзичливий, творчий господар (у справжньому, не скомпрометованому вульгарним соціологізмом значенні слова) і потенційний громадянин, який проходить різні стадії політичного усвідомлення, розуміння соціально-економічних процесів та участі в них; людина тихої, але впертої енергії, м'яка, але непоступлива; мрійлива, але й чіпка до життя, праці. Такий герой має свою неповторність, і відповідно є елементи неповторності в історичній картині, яка навколо нього розгортається.
По-друге, і це головне, автор вочевидь прагнув сказати дещо з того, що досі не сказане в літературі,— насамперед про село часів колективізації та початку тридцятих років узагалі. І тут він — для уважного читача — чимало додав до картини, яку малювала українська проза раніше. […] Зрештою історія все розставила по своїх законних місцях, і колгоспне життя утвердилося на праці таких чесних і закоханих у землю, товариських людей, як герой «Ярмарку» Кирило Шугай, а не на лютуванні «буксирної бригади Шарпила» чи апокаліптичній «пильності» Пальби, який під час війни, вже у фашистській формі, зводив рахунки з тими, кого не подолав раніше.
Багато сказано в романі. Але й багато що обійдено. Це не та художня недомовленість, що є законним (і сильнодіючим) мистецьким прийомом, а те недоговорювання або промовчування, яке справляє враження прикрої суміші сміливості з напівправдою. Можна самому собі встановлювати межі щодо обрання життєвого матеріалу, тих чи тих аспектів дійсності, історії тощо, але не встановиш собі меж художньої правди...
Є в романі деякі очевидні «натяжки» й збиті літературні ходи, яких можна було б уникнути...
І все ж роман «Ярмарок» — помітне явище, обнадійливий здобуток. Відчувається, що прозаїк ще має чималі творчі «резерви», які, сподіваємося, розкриються в наступних книжках.
Л-ра: Київ. – 1987. – № 3. – С. 122-125.
Твори
Критика
