Подвижницька діяльність Олени Пчілки
Л. Новаківська
У другій половині XIX — на початку XX ст. загострились соціальні конфлікти, пожвавились національні і культурно-освітні процеси. На боротьбу за національно-духовне відродження піднялась прогресивна українська інтелігенція, яка прагнула наповнити освіту, науку і культуру національним змістом. У 60-х роках вона об'єднувалась у «Громади», які виникали у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах України. У 80-х роках постали різноманітні товариства, які поширювали грамотність та освіту серед народу, сприяли розвитку початкової освіти. Після революції 1905 р. у Наддніпрянській Україні активну діяльність розгорнула «Просвіта», яка зосереджувалась на розвитку національної культури і передбачала здобуття освіти українським народом рідною мовою. «Просвіта» видавали книги українською мовою, добивалися дозволу на існування україномовних навчальних закладів, читали публічні лекції, влаштовували народні читання художньої літератури, організовували театральні вистави, літературно-музичні вечори, ювілейні святкування.
У 1907 р. у Росії розпочався реакційний наступ на демократичні сили. Репресії уряду відчули на собі й українські просвітяни. Деякі товариства потрапили під нагляд поліції, окремі з них було закрито. У 1910 р. вийшов указ «Про закриття деяких інородческих товариств»..., посилились відверті утиски просвітницьких організацій в Україні.
З Лютневою революцією 1917 р. ідея національної незалежності з новою силою захопила широкі верстви українського суспільства. Почали відроджуватись «Просвіти», які з часом густою мережею вкрили Україну.
Активною учасницею просвітницького руху в Україні, мужньою проповідницею національної ідеї була Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач /1849-1930/) — письменниця, фольклорист, етнограф, видавець, перекладач, публіцист, громадський діяч, педагог-просвітитель і мудра мати Лесі Українки. Її роль у літературному і культурному житті Вкраїни раніше замовчувалась. Олену Пчілку принагідно згадували лише як матір Лесі Українки і сестру М. Драгоманова і не репресували тільки тому, що вона вже була на смертнім одрі. В енциклопедіях радянських часів простежуємо типову характеристику: стояла на «буржуазно-националистической позиции», «її твори позначені впливом ліберально-народницьких і культурницьких ідей».
Сьогодні, коли Україна стала незалежною державою і прагне бути в одному ряду з високорозвинутими країнами світу, потрібно відродите детальні і загальнолюдські цінності в усіх сферах життя і культури й повернути рідному народові забуті імена.
Міцний підмурівок української національної ідеї заклали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, К. Ушинський, М. Пирогов, О. Пчілка.
Олена Пчілка зробила значний внесок в історію українського національного відродження і залишиться в пам'яті нащадків як самобутня, творча, цілеспрямована особистість, активний борець за культурно-освітні і політичні права рідного народу.
Вона зростала і виховувалась на національних традиціях. Перебуваючи під впливом свого брата М. Драгоманова, його однодумців М. Лисенка, М. Старицького, Софії і Олександра Русових, письменниця глибоко пройнялась національною ідеєю і все своє життя боролася з русифікацією України.
Олена Пчілка вважала, що для виховання здорової нації потрібно поставити освіту на нові національні підвалини. Запорукою цього є запровадження в школах навчання рідною мовою. Російська мова, якою ведеться навчання, відрізняється від української, рідної мови дітей (якою вони спілкуються в сім'ї, поза школою) фонетикою, лексикою, граматикою. Навчання нерідною мовою, особливо у початкових класах, порушує логіку навчання, його важливий принцип — від відомого до невідомого. Чужомовне навчання, на думку Олени Пчілки, виробляє в учнів зневагу до рідної мови. Викладання українською мовою в школах було в ті часи невідкладною проблемою.
На початку 1905 р. у складі делегації українців (І. Шрага, М. Дмитрієва, В. Науменка) вона їздила до Петербурга боронити права української мови. Зокрема, клопоталася про дозвіл навчатися у школах рідною мовою. Свідченням цього є документ, написаний Оленою Пчілкою, що зберігається в Інституті літератури НАН України (Ф.28, од. зб. 157). Він адресувався Голові Комітету Міністрів у Петербурзі, тому був написаний російською мовою.
«Докладная записка представителей малорусских писателей и почитателей малорусского слова Председателю комитета министров» про українські видання «Назревшая потребность в изменении условий, среди которых действует русская печать, вызвала в последнее время знаменательные правительственные предначертания касательно этого вопроса. В число важных пунктов, выдвинутых в предначертаниях, входят те, которые касаются пересмотра действующих теперь постановлений, ограничивающих в области печатного слова права отдельных национальностей Украины.
В настоящее время, когда выяснилось, что вопрос этот будет обсуждаться в Комитете Министров на основании заключений министерств народного просвещения и внутренних дел, которые, в свою очередь, будут принимать в соображение отзывы Киевского, Подольского и Волынского Генерал-Губернатора, а также мнение Императорской академии наук и университетов, — из которых указаны, как ближестоящие к местному вопросу, университеты южно-русские, — мы, нижеподписавшиеся, как уроженцы Малороссии, близко заинтересованные решением вопроса о положении малорусской печати и малорусского слова, — просим Ваше Превосходительство выслушать наши заявления по этому вопросу, твердо веря, что мы найдем сочувствие и поддержку справедливым желаниям, выражаемым нами в настоящей нашей докладной записке.
Если найдено, что в довольно стесненном положении, требующем отмены многих ограничительных мер, находится русская печать, то должно признать, что в довольно стесненном положении находится слово малорусское; его функциям, самой возможности его существования поставлены тяжелые преграды, как в умственном обиходе народа, так и в среде интеллигентной.
Между тем малорусский язык имеет все права на существование, на признание его правоспособности в культурной жизни населения; какое б название ни присваивалось за малорусским словом, — языка или наречия, — словом этим говорит многомиллионный народ, издавна запечатлевший свой национальный духовный склад в обширной эпической и лирической словесности, за которою, как русская, так и западноевропейская критическая наука признавала высокие достоинства.
Было время, когда малорусское слово имело полные права и в гражданской жизни края; при нахождении Украины еще под политической властью Польши, украинское слово не было преследуемо, не было изгоняемо ни из области тогдашней литературы, ни из школы, ни из суда, ни вообще из тогдашнего официального как духовного, так и гражданско-войскового уклада жизни украинского населения. По-видимому не было оснований ограничивать жизнедеятельность украинского слова и в дальнейшем периоде политической жизни народа; между тем, слово, называемое малорусским, находится в настоящее время в резко проти-воположном состоянии: оно совершенно лишено всякого гражданства в культурной жизни населения. Прежде всего оно запрещено в школе, в гародной библиотеке, вообще в народной литературе, во всех ее многообразных сферах.
Вред, который от этого получился, должен был остановить на себе нимание как педагога, так и общественного деятеля, включительно до среды, выдающей высшие государственные интересы и соображения.
Изгнание малорусского языка из школы мешает успешному усвоению школьной грамоты и общему развитию учащихся, в особенности принадлежащих к массе сельского населения.
В сельских школах Малороссии совершенно не допускаются не только учебники на малорусском языке, но и какие бы то ни было объяснения по-малорусски со стороны учащихся. Издания всех вообще малорусских школьных книг на малорусском языке воспрещены. Между тем, к значительному отличию языка русского от малорусского присоединяется еще и то, что составители учебников для народных школ, имея в виду по преимуществу массу школьников населения великорусского, особенно стараются приблизить язык учебника к говору великорусскому, — в силу чего содержание учебников нашей народной школы делается особенно чуждым и малопонятным для школьника-малоросса, так как пестрит незнакомыми словами, выражениями и оборотами речи. Конечно, это обстоятельство очень затрудняет успехи школьного учения, так как значительная часть времени и энергии школьников уходит прежде всего на заучивание чужого по языку текста учебника, а между тем именно учебники первоначально должны быть особенно понятны и близки по языку для учащихся: значение родного языка, достаточно доказано в трудах как европейских ученых, так и русских, — Ушинского (статья в журнале Министерства просвещения за январь 1863 г.), Потебни и др. Все они говорят о тесной связи образования, мышления и слова и о вреде, который приносится ломкою родной речи при первоначальном обучении.
Если более способные наши ученики сельской школы и преодолевают трудность изучения малопонятного учебника, — то все же необходимость выражать в школе свои мысли на непривычном языке затрудняет умственную работу школьника, что не может не отзываться вредно на его развитии.
Школьная грамота не есть у нас средством дальнейшему развитию народа, так как не существует у нас и той естественной связи, которая должна быть между школой и внешкольным просвещением народа, ибо так же точно воспрещены у нас книги на малорусском языке для народного чтения, народных библиотек, читален, — не говоря уже о периодических дешевых изданиях для народа. В силу этого наш малорусский селянин по окончании школы совершенно не находит близкой ему народной литературы на родном языке, которая могла б питать в наиболее легкой форме его любознательность и пытливость: чтение остается для него довольно тяжелым трудом, к которому его не тянет; вследствие этого даже та скудная грамотность, которая приобретается в сельской школе, не только не получает дальнейшего развития, но забывается и часто даже совершенно утрачивается. Выше приведенными причинами объясняется тот статистически проверенный факт, что наименьший рецидив безграмотности замечается среди новобранцев московского военного округа, а наибольший — в киевском округе. В большинстве случаев школа дает нашему крестьянину лишь тот уродливый язык, который, удалившись от малорусского, не может быть также назван и русским.
Вред, получаемый от указанных причин, поддерживающих народное невежество, не дающих возможности бороться с ним наиболее естественными способами, очевиден сам собою, равно как и все последствия, отсюда выходящие, для народной и государственной жизни.
Экономический быт нашего народа также страдает от запрещения популярных изданий на народном языке, относящихся, между прочим, к сельскому хозяйству. В народном языке нашли свое выражение особенности местного сельскохозяйственного быта, на нем создалась обширная терминология сельскохозяйственных работ: местный язык и земледелие — неразделимы. Не меньшее применение имеет народная терминология и в многочисленных отраслях кустарного, вообще промышленного труда, между тем и в этой области издания на малорусском языке не могут иметь хода.
Таким образом, современным заботам правительства относительно поднятия нашего сельского хозяйства и промыслов — запрещение, от-носящихся к этим областям изданий на близком для народа малорусском языке, является немалым противодействием.
Но не в одном только утилитарном отношении можно видеть проявление такого вреда, который причиняется устранением народного языка из культурного обихода народа, — должно считаться также и с народной психикой, которая играет, хотя трудно осязаемую, но свою несомненную роль, а в этом отношении устранение народного языка с первых же ступеней культурной и гражданской жизни селянина несомненно вредно влияет и на духовно-нравственную сторону его жизни: видя, что с первоначальной школы его родной язык везде попирается и отвергается, как нечто недостойное, юноша-селянин сам приучается смотреть на него, как на нечто презренное, а вместе с тем относится с презрением и ко всем говорящим этим языком — своим ближайшим родным и односельчанам. Такое искажение нравственного облика, воспитание школою и жизнью целых поколений в самопрезрении и рабском уничижении, в презрении того, что для человека должно быть священным — его родной язык и нравственное достоинство его близких, конечно может иметь лишь вредные последствия: от личностей невежественных, неразвитых, нравственно приниженных нельзя ждать полезных и хороших граждан.
Во всяком случае несомненно то, что среди малорусской интеллигенции бесправное положение малорусского языка в школе и народной литературе живо чувствуется и вызывает как постоянное указание на прискорбность самого факта, так и многочисленные ходатайства для его устранений.
Олена Пчілка брала активну участь у діяльності Катеринославської «Просвіти», зокрема організовувала літературно-артистичні вечори, читала лекції у київській «Просвіті», через що певний час перебувала під наглядом поліції. Вона вела, просвітницьку роботу на сторінках часопису «Рідний край», редактором-видавцем якого стала у жовтні 1907 р. До 1914 р. журнал виходив у Києві, а в 1915-1916 pp. письменниця видавала його у Гадячі (на базі «Газети гадяцького земства»).
Олена Пчілка була організатором і душею гуртка українознавства гадяцької української шкільної молоді. До жовтневого перевороту 1917 р. гурток діяв нелегально, а після — став масовою організацією шкільної молоді міста Гадяча. Членами гуртка були учні чоловічої і жіночої гімназій, реального училища, Вищої початкової школи й дворічних Педагогічних курсів. Гурток українознавства мав кілька відділів: співочий, драматичний, лекційний, музичний, декламаційний. Гуртківці під керівництвом Олени Пчілки влаштовували Шевченківські свята, інсценізували драматичні твори українських письменників. Сама письменниця часто виступала з лекціями. Для дітей початкових шкіл міста Гадяча гурток українознавства організовував дитячі ранки з різноманітною програмою. Великий успіх у дітей мали п'єси Олени Пчілки у її власній постановці. Гадяцька «Просвіта» при підтримці Олени Пчілки відкрила школу для неписьменних дорослих, книгарню, першу дитячу бібліотеку. Заходами цього просвітницького товариства було поставлено 5 дитячих п’єс: «Такого не було за всю зимову добу ні в одному українському місті, окрім Гадячого» (ІЛ. Ф. 28, од. зб. 156, «Відомості про стан гадяцької «Просвіти»).
Попри складні умови, в яких доводилося працювати «Просвітам», Олена Пчілка була впевнена, що ця робота вкрай необхідна прийдешнім поколінням: «Нехай же «Просвіта» служить і тепер, хоч невеличким огнищем, де має зберігатися багаття національної самосвідомості, нехай воно буде тією криницею, з котрої має точитися струмок громадської самодіяльності».
Про невтомне піклування Олени Пчілки про культуру і освіту рідного народу свідчить ще один архівний документ, знайдений нами у відділі рукописів Інституту літератури НАН України — її доповідь «Праця виховальна» (ІЛ. Ф. 28, од. зб. 191). Подаємо його у повному викладі.
«В уставі нашого Товариства («Просвіта» — Л.Н.) стоїть, що воно має дбати про розвиток серед нашого люду — національної свідомості і освіти на народній підставі.
При тім не сказано, до якого саме віку се приходиться. Я хочу спинитися на тій думці, що в кожній просвіті повинен бути такий гурток (чи звався він «комісія»), котрий повинен дбати зосібна про дітей. Бо діти — се наш дорогий скарб, се — наша надія, се — молода Україна. Чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України — се багато залежить од виховання, од того, що їй було защеплено в сім'ї. Звісно, дійшовши до повних літ, людина може сама перейти на таку стежку, часом дуже добру; та нащо завдавати їй тяжку роботу над собою, тим більше, що почуття національної свідомости при новому житті тієї людини може вже не матиме того коріння, котре було в неї ще за дитячих літ її, у дитячому ж вікові людина швидше й живіше приймає всякі вражіння.
Отже, тут — сім'я — теє коло, в котрім зросла молода людина, багато значить. На жаль, треба признатись, що наша українська сім'я до сієї пори здебільшого не давала національної свідомости дитині, не розвивала в дітях любови й поваги до свого, рідного, як ми бачимо в сім'ї інших племен.
Візьмім для прикладу сім'ю польську: і ця сім'я не мала своєї школи в Росії, мала перешкоди в своєму національному розвитку, одначе в польській сім'ї — діти з самих малих літ знають, що вони поляки і повинні бути поляками, отже, вони люблять і поважають своє, рідне.
У нашій же сім'ї се було за рідкість: тільки в сім'ї селянській, — і то, котора бідніша, — дитина виростала, добре знаючи свою народну мову, пісню, зживалася зі своїм рідним, — поки її не починали в школі одучувать од свого рідного та казати, що все те треба забути, покинути, як щось недостойне розумнішої, освіченої людини. У сім'ї багатшій та більш освіченій таке перевертання української дитини починалося ще в сім'ї, з доброї волі батьків і матерів.
Вони самі через виховання й науку на російський лад робили з своїх дітей перевертнів. Чи історія наша тому винна, чи вдача українська — м'яка, невідпорна — Бог знає, а тільки се була наше болячка, котра затроювала наших дітей з самого малку. Та не будемо говорити про се, забудьмо про те лихо! Нехай воно минеться без вороття! Ми вже стали на нову путь, отже і думаймо лише про те, як нам зручніше йти тією новою дорогою. Тепер вже не рідкість зустріти й українську сім'ю, хоч би й дуже освічену, котра клопочеться тим, щоб дати своїм дітям національну українську освіту. Трапляється, однак, що не кожна сім'я знає, як саме взятись до того діла, що саме можна знайти до її вжитку в сій справі. От тут і може прийти до поради товариство «Просвіта».
В такому нашому товаристві повинен бути особливий гурток чи комісія, чи як він себе назве, — котрий повинен зосібна дбати про національно-свідоме виховання дітей наших. Отже, сей гурток просвітянський повинен влаштовувати зібрання дитячі, щоб діти промовляли на тих ранках чи вечірках вірші кращих наших письмовців, співали гарних пісень народних; можна знаходити й забави відповідні для дітей — наполовину забуті грища народні, усякі весняні й інші танки зі співами тощо, та й просто іграшки дитячі, з усяким промовлянням, як то бува, наприклад, при «піжмурках» та інших забавах з найменшого віку дитячого.
Подібну розвагу для дітей і влаштувала наша гадяцька «Просвіта». Оповідь про неї була в нашій газеті у № 64-му. Було на тому «Дитячому Ранку» промовляння віршів, баєчок у лицях, були співи дитячі, був і таночок стародавній дитячий. Поставлено близьким завданням виховальної комісії — влаштувати дійство дитяче, вибравши придатний твір.
Для всього цього в нашій письменності можна знаходити відповідний знахідок. Часто Говориться, що наша література, особливо дитяча, дуже бідна. Одначе — не така вже вона убога, як здається; були і єсть у нас читанки дитячі, Грінченка й інших, що в найглухішу пору таки дбали про дитячу освіту українську, єсть і осібні збірники байок Гребінки, Глібова, Старицького й інших; єсть великий запас придатних віршів, байок, оповідань, п'єсок дитячих у книжках «Молодої України» — українського дитячого журналу, що 5 літ виходив у Києві. Можна знайти багато чого до вжитку, треба тільки пошукати. Єсть у нас і збірники пісень для дітей. І коли «Просвіти» захотять, то діло, про котре тут говориться, стане у нас дуже добре.
Звичайно тут найбільше може прийти до помочі наше жіноцтво. Так принаймні було в нашій «Просвіті»: найбільшу працю по влаштуванню ранку прийняли учительки д-ки [] та Німцова й деякі інші просвітянки.
Наукою співу допоміг д. Лукашевич. Таким побитом можна знайти і літературний знадібок для дітей, і силу, котра піклуватиметься коло того виховання дітей, — щоб надати йому національний напрямок, щоб діти ще змалку були свідомими українцями.
Треба тільки, щоб ся праця була в «Просвіті» не припадкова, щоб не тільки комісія, а й щоб Товариство, його Рада пам'ятала про се діло, і коли візьметься до його, то, щоб була приготовлена до того, що всякий громадянин може спитати своїх просвітян: а що ви зробили за сей рік для дітей наших, щоб вони звикали шанувати своє рідне, щоб вони не виростали перевертнями?
Л-ра: Пам'ять століть. – 1998. – № 3. – С. 35-40.
Твори
Критика
