До літературного портрета Феодосія Рогового
Любов Зубак
Життя Феодосія Рогового - то яскравий приклад духовного аристократизму, коли людина, відхиливши легкий вибір, стає на важку і високу дорогу пошуків Істини й Правди і готова платити стражданнями за принципи. Доля письменника, як і більшості тих, хто жив чесно й совісно, була нелегкою, але особливо многотрудною була його літературна доля: десять років замовчувань, невизнання, постійні повчання, звинувачення у «збоченнях», «ідейних нечіткостях», намагання «спрямувати», переінакшити, увібгати в певні ідеологічні і стильові рамки. «Перші роки мої, наймолодші, вважай, пропали намарне. По закордонах експлуатували мене, дорікали нелояльністю до пануючої ідеології. Навіть до ув’язнення. Все це відклало відбиток і на стилі мого письма, і на подальшому розумінні світу», - пояснював письменник свій спосіб художнього думання.
Як майже все покоління тих, хто був ровесником початку побудови «нового і щасливого життя», Роговий зазнав багатьох втрат, надто духовних, і це не могло не позначитись на його творчості. Голод і колгоспні злидні відняли у нього радощі дитинства, війна позбавила юнацької романтики і батьківського тепла. І нарешті, за часів «бурхливого розвитку НТР» у нього було відібрано все (а Батьківщина, місце, з яким зрісся душею і тілом, для Рогового - це дійсно все): у 1959 році рідний хутір письменника Пугачівка разом з його казковою природою, могилами предків і справічним козацьким духом відійшов у вічність, ставши дном Кременчуцького водосховища.
Без рідного Посулля, без того життя, яке йому випало, мабуть, не було б з нього письменника. Важко уявити, що б міг написати Ф.Роговий, якби не зазнав трагедії затоплення своєї «малої» Батьківщини. Як письменник, він народився з болю за долю свого рідного краю. Розгортаючи тему понищення унікального куточка української землі, він і сам розкрився як людина, як митець високого гуманістичного звучання. Творча постать Рогового постає перед нами як «постать неспокійна, з низьким больовим порогом, щира й по-справжньому талановита».
Мабуть, багато хто сьогодні ще пам’ятає, якої шаленої популярності в СРСР набула видрукована в кінці 1976 року повість В.Распутіна «Прощання з Матьорою». Скільки говорилось і писалось тоді про неї! Але мало хто знає, що в той час у видавництві «Радянський письменник» лежав (ще з 1973 року) рукопис роману «Свято останнього млива» Феодосія Рогового, який порушував ті ж проблеми, що й твір російського письменника: беззастережне нищення природних багатств сучасною цивілізацією, в конкретному випадку - затоплення величезних територій водами «рукотворних» морів і переселення цілих регіонів, у результаті чого руйнувалися народні традиції, рушився усталений спосіб життя, що призводило до обездуховлення, викорінення національного духу. Ім’я автора роману тоді нікому ні про що не говорило - не те, що ім’я Распутіна, уже визнаного майстра. То чи ж могли дозволити письменникові-початківцю подібну зухвалість - поставити під сумнів будівництво таких «гігантів соціалістичної індустрії», як гідроелектростанції? Та й письменником він був українським, і йому належало б знати (чи хоча б здогадуватись): не все з того, що можна «старшому» братові, дозволено «молодшому». Тому й «редагували» «Свято...», підганяючи під усталений стереотип, майже ціле десятиліття.
У 1982 році після нелегких блукань по видавництвах та редакціях роман таки був надрукований. Але, як кажуть, дорога ложка до обіду. На початок вісімдесятих основне на цю тему було сказано, і «сільська» тема майже вичерпала себе. Уже набули широкого резонансу «Знак біди» В. Бикова, «Цар-риба» В. Астаф’сва, «Буранний полустанок» і «Білий пароплав» Ч. Айтматова, «Прощання з Матьорою» В. Распутіна, «Закон вічності» Н. Думбадзе, «Твоя зоря» О. Гончара, «Втрачена домівка» Й. Авіжюса та ін. Зрозуміло, що така запізніла поява «Свята останнього млива» уже не могла викликати належного ефекту. А вийди твір тоді, коли він був поданий до друку, - на початку сімдесятих... Безсумнівно, він зайняв би одне з почесних перших місць у ряді вищезазначених творів. Та попри все, «Свято...» — роман високої художньої якості, а порушені в ньому проблеми збереження і зміцнення людського духу завжди залишаються актуальними.
Кажуть, усього того, що не описане художнім словом, ніби й не існувало в житті - воно зникає майже безслідно. Значна частина нашої території, що була залита Кременчуцьким морем, пішла б у небуття. Пам’ятали б про цю землю одне-два покоління переселенців — і все. Думається, що Посуллю, порівняно з тими землями, які були затоплені іншими морями, просто, скажемо так, пощастило. Пощастило тільки тому, що воно, Посулля, виростило і відправило у світ Феодосія Рогового, автора серії романів про край, якого сьогодні вже не знайти на карті України.
Роговий надзвичайно тяжко переживав розлуку з найдорожчими серцю місцями, і ностальгічний щем у душі ніколи не полишав його. До того ж письменник не міг залишатися байдужим до понівеченої долі своїх земляків, які вимушені були після переселення поневірятися по чужих землях, назавжди залишаючись там «притулянами». Усе його єство було переповнене болем за рідний край, що недалекоглядною господарницькою політикою був принесений у жертву «науково-технічній революції», за своїх посулян, безжалісно викорінених з обжитих місць і силоміць пересаджених на нові грунти. Єдиним порятунком від страждань для нього виявилось письменство. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати у художньому слові дух, досвід, надії народу стало основним мотивом творчості Феодосія Рогового і визначило його письменницьку спрямованість.
Та хай не складається враження, що Ф. Роговий - письменник такого собі народницько-етнографічного спрямування, літературна діяльність якого зводилась до відтворення способу життя, краси того краю, де народився, зростав і з яким його пізніше було насильно розлучено. Якраз навпаки - проза Рогового дуже далека від етнографізму та побутописання. Більше того, його творчість - це абсолютно оригінальне, нове для нашого вітчизняного письменства художнє явище, бунтарське по своєму духу, авангардне по суті. Звернення до теми понищення рідного краю давало авторові можливість порушити надзвичайно важливі проблеми сучасності, пов’язані з призначенням Людини на цій Землі, висвітлити їх не в контексті певних історичних подій, а в контексті буття. Художні ідеї, втілені в романах Ф. Рогового, стали справжніми відкриттями, які багато в чому випередили свій час.
І все ж найперше, чим привертає до себе увагу Ф. Роговий, так це неординарністю, незвичайністю манери художнього письма, серед найпримітніших ознак якого переказово-споглядацький спосіб мовлення, відсутність сюжету в традиційному його розумінні, монологічна форма побудови художнього світу.
Романи Рогового, які він називав «душевними монологами», написані не за класичними зразками, основаними на інтризі чи сюжеті, а «потоком почуття». Такий його стиль довго не визнавався критикою, але письменник не зійшов з обраного шляху, зумів відстояти власне розуміння літератури і тим піднятися до рівня елітарної прози.
Усе життя він писав одну книгу - книгу з початком і без кінця. Говорив при цьому, що про своє Посулля «писати мусить доти, доки житиме». Сьогодні у вітчизняному літературознавстві ведеться мова про появу в українській літературі такого романного жанру, як сага, - «житомирська сага» В. Шевчука, «полісько-глобалістична сага» Є. Пашковського. Справедливо першою тут було б назвати «посулянську сагу» Ф. Рогового. Уже з самого початку в задумі автора визрівала саме сага, до якої мало увійти п’ять романів, а «Свято...» свою первісну назву мало «Сага про останнє мливо». Встиг написати три. Четвертий залишився незакінченим, п’ятий — лише у назві.
Любов Рогового до свого Посулля, до втраченої «малої» Батьківщини була просто вражаючою. То, сказати б, волаюча любов. Кожним словом, кожним реченням своїх творів він ніби намагався достукатися до серця читача, аби сказати йому: якби ж ви знали, який то був чарівний край - край безмежного простору, чистої, цілющої для здоров’я води, неляканих птахів і соковитих трав.
У розумінні Рогового любов до Батьківщини завжди мала конкретний характер. Починалася вона «з тих чотирьох стін, де вперше окликнувся луною твій голос», з родового луківського осокора і Вічного Шляху, врубцьованого босими ногами пастухів, незайманих сулянських плавнів і ще невідь-чого, але обов’язково того, з чим ти стикався з перших днів життя, що вросло в твою кров і плоть. Ще в часи, коли з усіх репродукторів лунала така тоді (не випадково!) популярна «Мой адрес не дом и не улица...», Роговий писав у «Святі...»: «Чи можна обходитись без батьківщини, без того рідного, свого, святого, що суть твою становить? Кого і що тоді така особа любить? Якщо не дурну славу, то що інакше? Все людство, всю планету взагалі? Але любов завжди конкретна. Взагалілюбством прикриваються не люди, а лицеміри, так звані «внутрішні емігранти» та інша нечиста всячина. Всі-бо вони мають батьківщину за таку собі звичайну річ, якою вигідно користуватись».
Прикладом власного життя підтвердив письменник відданість землі, яка щедро обдарувала його талантом, нагородила силою великої любові.
Феодосій Кирилович Роговий народився 27 серпня 1925 року на хуторі Пугачівка, що розкинувся на березі лівої притоки Дніпра Сулі, якраз у тому місці, де ці дві могутні ріки зливалися воєдино. Але усе його «доросле» життя пройшло в Устимівці Глобинського району. Тут, у місцевій восьмирічці (а заразом і сусідній, бо в своїй не набиралось годин на ставку), 27 років навчав він сільських дітлахів німецької мови. Тут, у невеличкій чепурній хатині на краю сільської вулиці, болем лягали на папір рядки його романів- сповідей. Проте з Устимівкою він так ніколи й не зріднився. Цього й не приховував. «Радий був би стрітити Вас... у нелюбій, але вже моїй Устимівці... - писав Миколі Негоді. - Я, гляди, Вам казав, як були разом, що рідна моя Пугачівка колишнього Градизького району, затоплена водами Кременчуцького (так званого) моря... Звідти все моє найкраще, найсвятіше...».
Цієї назви ми не знайдемо у творах письменника, але саме Пугачівка явиться нам у «Святі останнього млива» і наступних романах з характерним порічанським іменем Мокловоди.. Конкретний населений пункт буде настільки художньо узагальнений Роговим, що підніметься до рівня символу однієї з характерних часток України, на якій по-своєму відбилась її доля.
Ця могутня, всевишня любов до свого, до рідного передалася письменникові від батька-матері, тих «святих провісників, від яких ми найперше чуємо правду». Вони були з простого селянського роду, але міцного, козацького кореня. Жили, як і всі порічковики, небагато, зате по-особливому: з води, з риби, з сіна, з шелюгу - з усього, що давала щедра посульська природа. Але від неї не тільки брали — у природи вчилися, її тонко розуміли, з нею узгоджувалися. Життя їх проходило мудро й неспішно, у злагоді з самим собою, з людьми, з природою.
Деяка географічна відмежованість Посулля (з одного боку — Дніпро, з іншого - Сула), його віддаленість від великих шляхів і бурхливого велелюддя - така собі своєрідна відірваність від «цивілізації» — дозволила зберегти тут людям свою духовну незалежність, а від того - і моральне здоров’я. Загострене почуття власної гідності, особлива повага до давніх традицій і своєї мови, надзвичайна закоріненість у рідну землю - цим відзначалося мокловодівське існування. У такій високодуховній атмосфері, у постійному спілкуванні з природою і формувався характер майбутнього письменника.
Особливу шану в Рогових віддавали давнім родинним звичаям. Тут панував той традиційний сімейний лад, коли слово дідуся, бабусі, батька, матері, старшої сестри було узаконеним, звичайовим. А найбільшу вагу в роду мало звичайнісіньке слово «їй-богу», сьогодні зовсім спустошене, зневажене, витравлене з людських душ. «Навіщо, з якою метою вибавили з людей такий простий і такий надійно вірний народний звичай віри?» - на це питання письменник болісно шукатиме відповідь своєю творчістю.
Батько, Кирило Лукович, був рибалкою, працював у рибартілі. Він загине у сорок третьому, неподалік від рідних місць - на Кіровоградщині. У пам’яті сина батько залишиться завжди босоногим, «з вічними мозолями попід пальцями».
Мати, Марія Олексіївна, прожила довге і нелегке селянське життя (померла у 1989 році — за три роки до смерті сина). Після затоплення рідного хутора жила біля Феодосія Кириловича в Устимівці. Багато рис для жіночих образів узяв письменник від цієї найдорожчої людини. їй першій читав написане, звіряв слова посульської говірки, уточнював їх значення. Разом вони тужили за рідними місцями, що навіки зосталися лежати під водою. «І коли нам з матір’ю стає сумно за рідним домом — відкриваємо книжку навмання і читаємо до сліз», - писав у листі до свого приятеля й однодумця, полтавського літературознавця Петра Ротача.
Батьки зробили все, аби їхній син здобув освіту. Він пройшов усі щаблі шкільної науки: початкова школа в рідному селі, семирічка і середня - в сусідніх. Але вибрати свою життєву дорогу одразу після завершення навчання Феодосієві не судилося: на самому початку вона перетнулася з війною. Сімнадцятирічного юнака чекала доля «остарбайтера». Попереду були німецькі шахти Рура, а після звільнення англо-американськими військами - радянські табори для інтернованих. Після повернення додому - колгосп, рибартіль, сільрада у рідній Пугачівщині. І відразу продовження навчання: він закінчує трирічні Державні курси з німецької мови, а згодом - заочно Харківський інститут іноземних мов.
У 1950 році розпочалася педагогічна робота Ф. Рогового. На той час припадають і перші проби пера. Були то байки, які друкували навіть у поважних київських журналах. Але згодом відчув, що то не його жанр, що доводиться себе силувати, «не виливається воно само, душа не готова до цього всього». Так перейшов до прози.
Починав з художнього нарису. На початку шістдесятих ім’я Феодосія Рогового досить часто почало з’являтися на шпальтах періодичних видань, спочатку районних, обласних, а незабаром і республіканських - «Молодь України», «Сільські вісті», «Ранок». Уже тоді його нариси відзначалися образністю вислову і свіжістю стилю, що видавало в авторові справжнього майстра слова: дівочі коси пахли травнем, зірки на небі скидалися на квіти, що виросли за ніч на блакитних небесних луках, у річках їжачилися горбаті окуні, а все рідне пахло житнім цвітом, промовляло лагідно, тьохкало соловейком.
У 1966 році Феодосія Рогового, сількора з полтавської глибинки, запрошують до редакції обласної молодіжної газети на посаду старшого літературного працівника. Тематика його журналістської праці була повністю присвячена долі рідного краю, його природі й особливо людям. На цьому матеріалі Роговий ріс і складався як письменник, що основним об’єктом свого зображення обрав посульський край у найтрагічніший період його історії. Майже в кожній його публікації вчувалися нотки суму й болю, які в майбутніх романах зазвучать на повний голос, а мотив туги за втраченим краєм стане одним із провідних у творчості письменника.
Хоча тоді, як Роговий прийшов у газету, вже відчутно потягнуло холодом «застою», «Комсомолець Полтавщини» ще на деякий час залишався оазисом вільнодумства і творчого неспокою серед ідеологічної плісняви. Тут ще публікував свої «крамольні» вірші Михайло Булах, поет-борець, людина з виразним патріотичним спрямуванням, що в кінці сімдесятих розділить долю Гр. Тютюнника і В. Близнеця. Свої статті приносили П. Ротач, пізніше звинувачений в антирадянщині, та Олександр Іванович Ковінька, колишній гулагівський в’язень, останній із могікан «розстріляного відродження». Відповідальним секретарем тоді був Анатолій Островерхий, самобутній полтавський поет, змушений на початку сімдесятих підтиском тепер добре відомих «обставин» поміняти Полтаву на віддалені Кобеляки, обласну газету - на районну. В редакційних коридорах ще часто можна було зустріти Григора Тютюнника: у нього тут було багато знайомих (саме в цих стінах і відбулося їхнє знайомство з Роговим, яке згодом переросло у міцну чоловічу дружбу). При першій нагоді в редакцію забігали Борис Олійник та Іван Драч.
Як принциповий і чесний журналіст, людина великої душі, Роговий відразу завоював прихильність колег і співробітників газети. Він притягував до себе своєю відвертістю, непідробною щирістю, природною розважливістю. Навкруги нього почала гуртаватися творча молодь: М. Шевченко, В. Чіп, М. Казидуб, Т. Нікітін, А. Панкевич. На квартирі бували брати Тютюнники - Федір та Григір, Б. Олійник, І. Драч, М. Булах, якого вже тримали під суворим наглядом.
Тяжко доводилось Роговому в тій атмосфері: з одного боку, від нього вимагалася «плата» за роботу і квартиру в обласному центрі, з іншого — пристосуванство і зрадництво були не в його характері.
Він і в думці не міг допустити, що можна «настукати» на когось із товаришів, хоча його, за свідченням П. Ротача, й намагалися використати. Навпаки, завжди був готовий підставити друзям своє міцне плече, розрадити в скрутні хвилини. Роговий був чи не єдиним, хто не відвернувся від П. Ротача, коли проти того у січні 1970 р. з’явилася компрометувальна, розгромна стаття «Чортополох». Не побоявся підтримувати тісні дружні стосунки з «націоналістом» Булахом, звільненим з газети, а згодом арештованим (приводом до арешту стала несплата аліментів у сумі 110 крб. 94 коп.).
У 1970 році Феодосій Роговий, на той час уже провідний полтавський нарисовець і письменник, що подавав надії, залишає Полтаву й повертається в Устимівку (тут ці чотири роки жила його сім’я), власкорувати на глобинському кущі. Як зріла, громадянськи свідома людина, він не міг приноровитися до фальшивих газетних стандартів тієї пори. Належав до тих, хто не зазнав мук копирсання на межі дозволеного і недозволеного, писав так, як підказувало йому сумління, і всупереч обставинам рухався в напрямку пошуків правди й одвертості. Через те швидко став невигідним газеті. Пізніше в одному інтерв’ю письменник скаже про це: «Настає час, коли ти вже не маєш права писати не про те, що найдужче болить твоєму народу. І як ото казало начальство мені, що для газети я ніби вже і не такий...» До того ж стало очевидним: Роговий все більше визначався як митець художнього слова, що відштовхувало його від журналістської праці.
Поряд з цим він, корінний селянин, що виріс і душевно сформувався серед розкішних сулянських просторів, просто не здатен був прижитися в місті з його нескінченною суєтою і розпеченим асфальтом. На думку П. Ротача, Полтава була для Рогового своєрідною висилкою, відбувши яку, він радо повернувся у свою сільську стихію. У 1977 році писав йому: «Нічого б, либонь, я не зумів, якби пішов назавжди в місто. Не люблю його. Не його, власне, а його віддаленість від суто життя природного. Селянське життя завжди ближче до істини... Її ж бо вічно шукаємо».
З Полтави в Устимівку Феодосій Роговий, крім стола, розкладачки і кількох стільців, вивіз майже готовий роман «Свято останнього млива». Робота над ним тривала до 1973 року. Це були роки виснажливої душевної і фізичної роботи. Розуміючи відповідальність перед собою і читачем, Роговий не просто писав виболював кожен рядок, кожне слово. Головне для нього було не сфальшивити, не схибити. Звертався до Ротача: «Пишеться дуже тяжко. І не тому, що бракує матеріалу чи трудно віднаходяться форми для мислі, - душить мене якесь чуття, що в глибині свідомості. Надто багато різночинних спокушань, які заволодівають моїми намірами, збочують їх і ведуть у те безплотне, чого не розумієш, а лише усвідомлюєш».
Наприкінці 1973 року надсилає роман до видавництва «Молодь». Звідси і почалися митарства з його виданням. Редакційний висновок був категоричним: «Ваш роман «Свято останнього млива» своїм ідейним спрямуванням не задовольняє вимог нашого видавництва». Чого тільки не побачило «пильне око» першого рецензента І. Власенка у тексті, хоча він і не втримався: «Уже з перших сторінок його видно, що річ написана талановитою людиною». Але тут же констатував: автор настільки «далеко відійшов від правди життя», що спорудження Кременчуцької ГЕС, «невичерпного джерела електроенергії», зобразив як «погром». Дійшло навіть до абсурду. Аналізуючи уривок з роману, де герой-оповідач розмовляє зі своєю коханою про наслідки будівництва ГЕС, І. Власенко зробив висновок, що вони вважають це будівництво «гіршим атомної війни і воліли б на місці майбутнього водосховища бачити атомне попелище».
Зав. редакцією сучасної прози В. Сологуб «доповнив» висновки попереднього рецензента своїми: у творі немає позитивного героя, який би «бачив грандіозність цієї проблеми», немає «жодного цільного образу, всі вони ущербні, з душевним надломом».
Відповідь Рогового видавництву «Молодь» можна вважати громадянським подвигом (ішов 1974 рік!): «Очевидно марні мої потуги: вам не заболить ні загублена (без толку) земля, ні поруйновані десятки тисяч людських осель. Повторюю: це злочин віку. Його не простять нащадки, бо творений він, коли вже була відома атомна енергія, бо творений він на догоду. Бо - і це основне можна було зробити ГЕС втричі дешевше, затопивши принаймні втричі менше плодючої землі, з енергією якої не зрівняється ніяка і ніколи».
Згодом рукопис передається до «Радянського письменника». Але тут до «ідейних нечіткостей» додалися ще й претензії до авторського стилю: «Хаотична, розхристана композиція, безладний, плутаний виклад, позбавлена смаку мова, що рясніє словесними викрутасами, засмічена діалектикою або ж архаїчною лексикою». Видання твору і тут було відхилено. Не допомогло і звернення до тодішнього голови Спілки письменників України В. Козаченка.
До 1977 року з рукописом роману познайомилось багато відомих письменників - В. Близнець, М. Рудь, Гр. Тютюнник, П. Загребельний, В. Яворівський. Записник Рогового зберіг їхні позитивні відгуки. Доброзичливість, прихильність колег і однодумців морально підтримувала, додавала сил, змушувала боротися за роман, але зрушити справу з місця вони не могли, бо всі їхні намагання розбивалися об глухі мури тоталітарної системи. Ситуацію, що складалася із виданням твору, можна було назвати блокадою. Де і в кого міг шукати правди й справедливості сільський учитель (з 1975 р. Роговий знову вчителює), письменник з далекого полтавського села? А він так хотів довести всім, що ніякий він «не ворог своїй землі, своїм людям», хотів «дожити свого віку без страху за свою думку, за своє слово. За слово те стражденне, таке в крові запечене».
Не допомагали і неодноразові звертання до Спілки Григора Тютюнника, духовного побратима Рогового, який весь час стежив за ходом боротьби за роман. Його відчайдушний лист-заклик залишився непочутим: «Це ж письменник, господи..! Я звертають до Вас із проханням допомогти надрукувати роман Рогового (та й повісті у нього є дві нові). Це зробить вам тільки честь. А що ж є вищого на світі?».
Роговий здійснив спробу видрукувати роман у журналі «Прапор», але й тут були виявлені розбіжності між авторською та редакційною оцінками життєвого матеріалу, і публікацію «Свята...» відклали. Кожна чергова відмова видати роман боляче била по хворому серцю, доводила до відчаю. А засумувати було чого: повсякденні господарчі клопоти, вчительська робота на двох селах (писати доводилось після домашніх справ та поурочних планів) і головне - професійна самотність, відірваність від літературного товариства. Він залишався сам-на-сам зі своїми думами, сумнівами, тривогами. Самотність найбільше вимучувала його стражденну душу. Чимало колишніх колег, переступаючи сходинку за сходинкою у своїй кар’єрі і добиваючись успіху в столицях, почали забувати Рогового - опинились-бо серед живих класиків! А самим «класикам» він був малоцікавий, бо ніякої вигоди-користі від нього не мали.
Рятувався роботою. Постійна діяльність була нормою його життя. Писав Ротачу: «Школу серед року (мабуть, доки сила) не залишу, бо тріснуть мої жили «в сімейній самотині». Умів брати себе в руки і не збирався полишати письменницьке перо. «Розвиток душі не псується ні сумом, ні сердінням, - писав про Рогового у вже згадуваному листі до Спілки Григір Тютюнник. - Це спалахи. А душа собі працює на добро». В середині сімдесятих почав працювати над новим романом «Птахи летять до сонця», що задумувався як продовження «Свята...», але пізніше був перероблений автором, і деякі його частини увійшли до першого роману.
Ф. Роговий виявив неабияку стійкість у виборі теми. Незважаючи на настійні «поради» змінити свій погляд на значення будівництва ГЕС і переробити твір так, щоб він став «торжеством людського труда й розуму», а не «панахидою» по загубленому селянському світові, автор ніколи не кидався туди-сюди, не зрікався своїх переконань, бо здобувалися вони «не просто в результаті прочитаної статті чи почутої промови, а в результаті великих спостережень і великих мук». Зрештою, і в редакції «Прапора» зрозуміли, що Рогового «спрямувати» неможливо, що його «життєві погляди, так само, як і письменницька манера, вже вивершилися».
Нарешті, у 1979 році після шестирічних блукань роман був уважно вивчений і оцінений належним чином. Гостру, але доброзичливу рецензію написав А. Дімаров, а блискучий редвисновок - Б. Харчук (він же і мав редагувати твір). А в лютому і 980 року Григір Тютюнник сповіщав товариша, що роман «іде». Проте самому Григору побачити вихід роману не довелося: йому залишалося жиги лише три тижні.
У 1982 році роман побачив світ. Він одразу здобув популярність: один за одним почали з’являтися схильні відгуки (М. Шевченка, М. Наєнка, В. Брюховецького), у Москві готувався переклад російською мовою (його здійснить Н. В. Рогова – абсолютно випадковий збіг прізвищ). Феодосія Рогового приймають до Спілки письменників. «Тільки не мені оця суєта - пізні радощі», - з гіркотою говорив він про ті дні. Поряд з цим був вдячний всім, хто сказав добре слово про роман, хто домагався його видання. А через десять років (у 1992-му) за цей роман Роговому вручать Шевченківську премію.
На початку вісімдесятих, коли «Свято останнього млива» ще долало видавничі перепони, письменник розпочав роботу над наступним романом «посулянської саги» «Поруки для батька». І хоч роман писався з приводу реабілітації так зв. «ворога народу», «севеушника» (під тиском цензури ці слова буде замінено на «супостат»), автор продовжив тематичну лінію, започатковану в попередній книзі. Зображуючи життя мокловодівців у перші роки після переселення, він показує духовну велич своїх земляків, що, незважаючи на страшні випробування, які випали на їх долю, - голод, репресії, війна, вигнання з рідних місць, зуміли зберегти живильний вогник у душі, не втратили почуття власної гідності, не розгубили віками набутих духовних цінностей. У творі багато авторових переживань, болісних роздумів над тим, чим повинна живитися людська душа, звідки черпати їй силу й наснагу, щоб не зламатися, не загубитися у вирі подій.
Уже тоді розумів, що і з цим романом йому доведеться не легше. Так і сталося. Незважаючи на вельми позитивну рецензію М. Слабошпицького, твір відмовилися друкувати і у «Вітчизні», і в «Радянському письменнику». З цього приводу писав Г. Сивоконю: «Схоже на те, що знову (штучно) складається чи вже склалася насторожлива ситуація довкола згадуваного мого роману».
На цей раз боротися за роман допомагав Борис Харчук. Звертався з проханнями до кого і куди тільки міг, клопотав особисто перед О. Гончарем, але... «від Гончара - мовчання. Куди ще податися не знаю, бо ж він найвищий». Підтримував Рогового духом, закликав до терпіння. «Дякувати... Всевишньому, що в різні перепади трудної долі стрічаються хоч натрішки такі, як він», - з вдячністю згадуватиме його письменник.
Про те, щоб видати роман у такому вигляді, в якому подав його автор, не могло бути й мови. І хоча йшов уже 1986 (!) рік, наші запопадливі видавці (аби чого не вийшло) старанно правили твір, змушуючи письменника викидати цілі розділи. На запитання, які ставив Ф. Роговий у листі до В. Яворівського, тоді ще годі було шукати відповіді: «Чому мені - людині свідомій, народженій нашою добою - за все життя так ніхто ні разу і не повірив до кінця? Чому мої почуття, мої ревні болі і некеровані думки вічно ревізують і обов’язково (як і цього разу) виявляють якусь у них «недостачу», щось не таке, щось не туди, чогось багато, чогось замало. Чому? Чому!..». Це був крик змученої постійними підозрами і недовірою людської душі, але до якого, на жаль, мало хто хотів прислухатися. І хтозна, як би склалася доля і цього роману, якби не змінилася ситуація в суспільстві.
У кінці 1987 року перероблений і з багатьма вилученими сторінками роман видрукували у «Вітчизні» (через рік він вийде окремою книгою). Його вихід лише додав рубців на вже й без того зраненому серці. Боляче переживав автор появу свого пошматованого дітища. Ділився (у вже цитованому листі) своїми болями з В. Яворівським: «Приїхав оце додому, розгорнув папку, перечитав і... гірко заплакав, що я сам себе ошукав, що я сам собі зрадив, давши згоду публікувати «пошматовану свою душу». ...Всі оці два дні така на душі печина: що я зробив? Що станеться з тими... осиротілими сторінками, що потрапили у невідоме з мого благословення?» Це був не просто жаль за написаним і ненадрукованим, це було безмежне почуття відповідальності за своє слово перед майбутнім: «В момент, коли пишу тобі цього листа, я зовсім не знаю, як мені зробити, щоб мої діти і внуки не назвали батька і діда праведним дурнем - для мене це в сто разів вище, ніж не мого духу публікації» (з того ж листа до В. Яворівського).
... Хай простять сьогодні діти і внуки Феодосію Роговому, як і багатьом іншим, кого жорстокі правила системи заганяли у глухий кут, змушуючи йти на компроміс. І не судімо їх строго, що не змогли вони всього виповісти до кінця, бо й те, що вдавалося їм сказати, важило немало.
1990 року «Вітчизна» благословила третій роман «Великі поминки». У ньому простежуються життєві лінії героїв попередніх книг, але діють вони в нових умовах, відповідно до того, як змінюється ситуація в суспільстві. Автор зосереджує свою увагу на наслідках тих «соціалістичних методів господарювання», які нав’язувалися українському селянинові впродовж останніх десятиліть, і наслідках головним чином духовних. Дошукується причин і витоків духовного виродження села, утверджуючи одночасно думку, що лише за умов збереження історичної пам’яті народу, звернення до його віковічних традицій, відновлення порушених зв’язків між поколіннями зможуть прорости і міцно укріпитися паростки національного відродження.
У четвертому романі «Гріх без прощення» основоположні лінії попередніх книг сходяться до свого епіцентра, щоб з нещадною силою показати руйнівну суть комуністичної епохи. Цим твором письменник порушує питання: хто повинен нести спокуту за скоєне проти власного народу, за гріх, якому і прощення немає? Один з головних героїв попередніх книг Прокіп Лядовський («Більшовик») через сумніви і розпач приходить до усвідомлення, що світле майбутнє, заради якого він жив, виявилось химерою. Тепер він постає перед судом власної совісті, допитуючись себе: де і коли згоріли твої роки, а разом з ними і твоя сила, яким богам служив і завіщо? Працюючи над романом, Роговий писав полтавському журналістові Миколі Костенку: «В моїй душі пеком пече «непрощений гріх» більшовизму, котрий посягнув на земельну людину, на її ізначальне і абсолютне право годувати білий світ, і вже у цьому (четвертому) романі я намагаюся зав’язати назріваючий конфлікт поміж Духом Селянина і духом - надто в нас живучим - нищителя взагалі і новітнього зокрема. Нищити первородство, тобто селянство, значить губити людство, тобто самих себе. За всі віки і тисячоліття історії на Землі до такого доходили тільки п’яні, одурілі од власті більшовики...». Проте втілити цей задум до кінця йому не судилося: роботу над романом обірвала смерть. 4 травня 1992 року Феодосія Кириловича Рогового не стало. Більш як шістсот сторінок машинописного тексту так і залишилися лежати у його письмовому столі. Лиш невеличку частину з них зусиллями сина Юрія було опубліковано у журналі «Київ» (1995 p., №2-3). А ще зосталася назва непочатого (п’ятого) роману «Скажи мою кончину, Господи!..».
Феодосій Роговий жив і працював далеко від столиці, від літературного оточення, залишаючись при цьому пречудовим прозаїком, одним з найкращих стилістів сучасного українського письменства. Він жив болями рідного народу, проблемами простих людей і в міру таланту навчав їх своїм добрим словом.
Був твердо переконаний, що світ має духовне начало і повинен грунтуватися на духовності. Аналізуючи сучасну ситуацію, доводив: «Коли б ми почали з духовності, а не вдарились у розвиток тієї страшної науково-технічної революції, не заходились будувати гіганти, які потім виявились нікому не потрібними, а тільки руйнують, перш за все природу і руйнують суть людини, ту ж духовність, у нас би такого стану не було. Ми б не дожили до того, що нам аж із Німеччини возять у торбиночках вермішель, сіль».
Роговий не вникав у всякі політичні катаклізми, вважав, що «будь-яка партійність не додає таланту письменникові». Ніколи не був членом партії. Не був і «борцем» чи там «народним трибуном», бо «умів тільки те, у що вірив». Ніколи не кричав про свободу, не просив, не ждав її, робив свою справу, і виявлялось, що її можна було робити навіть тоді, коли інші вважали це неможливим. То була надлюдська праця - усвідомлений вибір наперекір обставинам. Бувало, у душу закрадались зневіра і розчарування, але не зупинявся, твердо дотримуючись принципу: навкруги чума, а лікар повинен лікувати, вчитель - вчити, а священик - полегшувати душу. Він був водночас і духівник, і лікар, і вихователь.
Любив свою вчительську роботу, хоч, зізнавався, сама робота часто набридала - з року в рік повторювалися навчальні плани, програми. Але дітей любив безмежно, вчив їх найперше поклонятися красі та доброті і ніколи «не міг навіть жестом чи інтонацією говорити дітям неправду».
Дуже любив бувати серед людей - в тракторній бригаді, на фермі, в полі чи клубі, а то й просто посидіти з ким-небудь на призьбі в задушевній розмові. Частенько, як тільки благословлялося на світ, вирушав велосипедом на городищенський базар, поближче до людського гурту, вслухався, як гомонить люд з навколишніх сіл, вставляючи і собі який-небудь дотеп чи примовку. Вмів усією душею сприйняти і відчути народне слово, його багатобарвність, щоб потім навіть найбуденніше освіжити, оновити, надати йому такого місця в творі, де б воно розквітло, сяйнуло по-новому. В постійному спілкуванні з людьми вбачав він своє життя, інакше себе не мислив.
Він був максималістом у всьому: в дружбі, в житті, і особливо в творчості. Докладав усіх зусиль, щоб наблизити нашу літературу до вершин світового письменства. Увібравши і органічно злютувавши в індивідуальну творчу систему найпередовіші досягнення європейської прози, Роговий створив свій, цілком самобутній стиль, свою неповторну поетику. Його письмо хоч і перегукується з творчістю багатьох зарубіжних майстрів, але в ньому тільки наша печаль, тільки наша любов і наша краса.
У тих умовах, коли наша література поволі никла, пристосовувалась, підтасовувалась до вимог злого часу, голос Рогового прозвучав як голос вільної творчості серед всезагальної скутості й заангажованості. То була спроба творчого бунту проти усталених стереотипів у формах, намагання продемонструвати розкутість власної манери, висловити своє ідейно-естетичне кредо, «забезпечене» високим рівнем художнього відображення дійсності.
Він прагнув сказати своє чесне, зболене слово про ту добу, в яку йому випало жити. Хотів бути почутим. А для цього треба було увиразнити свій індивідуальний голос, сказати це «тільки по-своєму», «тільки як ніхто». Думається, Феодосію Роговому це вдалося.
Його поховали на сільському кладовищі, серед тих, з ким він жив і про кого писав. Скромний пам’ятничок з овальним фото, під яким дата народження і смерті. І лише надпис «Письменник. Лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка» вирізняє цей надгробок з-поміж інших.
Це нині так. А як буде у майбутньому? Чи піднімемося духовно бодай настільки, щоб відчути потребу перечитати романи Феодосія Рогового? Чи зуміємо перевидати їх такими, якими вони були написані, - ще не пошматованими переляканими редакторами? Чи вистачить нас на те, щоб зуміли зрозуміти й оцінити глибинні смисли, якими нуртує проза цього блискучого прозаїка-авангардиста, що народився і жив у провінції і помер зовсім не в Парижі?
Час покаже, що з нами буде...
Л-ра: Кіровоградський педагогічний університет. Наукові записки. Сер. : Філологічні науки. – Кіровоград, 1998. – Вип. 15. – С. 93-110.
Твори
Критика