Мовні уроки Бориса Тена
Людмила Бондарчук
Щедротними виявилися паростки мовного українського коріння — основи нашої духовності, глибинно пов’язаної з античним світом. Гомер відкрився авторові у глибинній суті, незбагненній попереднім прочитанням: гріховна, земна людина може стати богорівною, людиною честі й шляхетності.
Цю суть гомерівського епосу передано мовою, органічно близькою читачеві. Українська мова під рукою перекладача подолала опір першотвору, убезпечила його від традиційної «пастки» українізації.
Знаючи багато європейських мов, автор помітив, що українські слова здебільшого коротші, ніж, скажімо, відповідні російські («произведение» — твір, «стихотворение» — вірш, «проволока» — дріт, «имеет» — має, «говорит» — каже тощо). Порівняна короткість українських іменників дає перекладачеві широкі можливості, зокрема, для уникнення усічень думки при перекладі, скажімо, з англійської, у якій слова ще коротші, ніж відповідні українські слова. Підтвердженням цього є переклад Борисом Теном трагедії Шекспіра «Річард III», укладеної «з рядка в рядок», як твердив сам перекладач.
Цікаво, що прагнення зберегти дихання складних, кованих слів, розлогу ритміку античного тексту дивовижним чином допомогло нашому землякові створити пишні, чарівні образи. Так, у сонетах Бориса Тена зустрічаємо: трибратньої (Русі), тиховійний (спів), хлібодайних (нив), яснотворних (змін), світлодайний (шлях), лункоголосий (оркестр), сонцедатне (вино), буйнохвила (Горинь), цілоденний (труд), мільйоннооким (світом), близорукій (надії), тисячодзвонній (заграві) тощо. Як бачимо, він дуже часто використовував спосіб творення слів, який традиційно вважається найменш активним, а саме, безпосереднє поєднання основ у деяких композитах.
Аналізуючи творчість М. Гоголя, автор дійшов висновку, що мова наша м’яка і ніжна і що саме завдяки українським елементам, що їх вніс Гоголь у російську мову (в тому числі й суто народні, специфічно селянські), вона набуває особливої ласкавості, м’якості, усміхненості, пестливості, насмішкуватості.
Школою входження в атмосферу античності, як зізнається Борис Тен, стала невелика (!) робота над перекладом «Поетики» Арістотеля, а також — трагедії Есхіла. Прагнучи зберегти на українському мовному грунті сувору гармонію, могутність, лапідарність і ритміку великого грецького трагіка, що було особливо складно, перекладач вводить у текст очевидні архаїзми (отець, сподвижник, повідати), діалектизм (рінь морська), неологізми (глумувати, мудрій, завитень), повторення слів (я певен, певен), добирає складні художні означення (гнівоневтомний, немужелюбний) тощо. Особливо обережно він підходить до перекладу слів, що наближаються до поняття «раб», проте не збігаються з ним повністю (челядник, слуга, невільник). На означення носіїв влади так само обережно добирає назви: вождь, вожак, владар, керівник, начальник, державець, господар, старійшина. «Словесна інструментовка» надає гомерівській мові своєрідної музичності — це гра звуків, епічні повторення окремих слів і цілих уривків, звукове і смислове зближення слів тощо. Окрасою перекладів «Одіссеї» та «Іліади» стала чиста, соковита, напрочуд лексично багата українська мова. На думку Д. Павличка, «це мова сучасна, вигранена до кришталевої чистоти і ясності, зіткана з найбільш уживаної лексики, побудована з музичним чуттям органічного для українського мовлення звукового ладу. Неймовірне багатство образів, динаміка, сувора явина бойовищ, відвага, мужність, возвеличування фізичної сили й краси, глобальний характер подій, у яких участь беруть людські й богівські постаті міфологічного й реального світу,— вся безмежність Гомера легко, без натуги й фальшивості пересотворена мовою Бориса Тена, ніби в ній все те жило віками, сховане як у фотоплівці до зіткнення з проявником»'.
«Ви й уявити собі не можете, — писав у листі до Миколи Хомичевського К. Чуковський, — як ощасливили Ви мене своїм чудовим перекладом. Прочитавши перші 4 сторінки [«Одіссеї»], я побачив, яка гнучка, благородна, співуча у Вашому перекладі українська мова, ніби створена для цих геніальних гекзаметрів».
А як же оцінював Борис Тен стан сучасної української мови, рівень її використання в суспільно-культурному житті, побуті?
Великим недоліком перекладача він вважав мислення в перекладі з російської, а не безпосередньо по-українськи. На його думку, важливе вільне мислення, вільне почування себе в стихії української мови, саме вміння переключатися з однієї мови на іншу, а не одночасне мислення обома мовами, що взагалі неможливо. «Проте у нас це виявляється можливим, і то в такій формі, коли ні однією, ні другою мовою не мислять і не пишуть правильно» — читаємо в одній із статей перекладача.
На жаль, цим же недоліком позначена й мова нашого щоденного вжитку. І якщо, за жартівливо-сумним визнанням Бориса Тена, нашу щоденну російську, далеко не бездоганну мову, деякі москвичі називають малоросійською, то так само мову наших деяких земляків можна назвати малоукраїнською, не зовсім українською. Прикладів цьому багато, і кожен приклад — свідчення того, що у нас багато людей мислять по-українськи «в перекладі». Так, кажуть: «треба покращити справу». Але ж «кращати» — неперехідне дієслово, отже, справа тільки сама може «покращати»,. її можна «поліпшити», а «покращувати» ніяк неможливо. Багато мовних одиниць — лексичних, фразеологічних, синтаксичних — калькуються з російської, калькується навіть структура слова, і цей своєрідний метод перекладу «наверняка» Борис Тен називає по-українськи «методом напевняка». Скажімо, вислів «что поделаешь», за його спостереженням, передають у нас як «що поробиш». Але ж префікс понадає слову «робити» зовсім іншого відтінку («поробила та й сіла спочивати»). Так само ремарка «набік» має звучати як «до себе», «про себе», а звороти «більш зручно», «більш краще» значно природніші у формах «зручніше», «краще». Неоковирною називає Борис Тен і кальку «добро пожалувати» (рос. «добро пожаловать»). Причому, слово «добро» сприймається як іменник, та забувається його правдиве значення: майно, скарб. «Пожалувати» в українській мові означає «приласкати». Отже, чудовий вислів російської гостинності мав би звучати українською мовою так: «Зі щасливим приїздом», «Щасливого завітання» чи под.
Мислення «в перекладі» позначається не тільки на щоденній мові, а часом і на якості словників. Метод «напевняка», буває, узаконюють навіть словники, що пропонують не властиві українській мові суфікси типу -ча. Тому слова типу «співробітничати, скромничати» теж звучать як кальки. На думку Бориса Тена, їх можна було б передати описово, скажімо, так: «бути співробітником», «удавати скромного» тощо. Як тут не згадати академіка А. Кримського, який протестував проти слів на -іровка в перекладному (рос.-укр.) словнику, вважав їх рівнем пана возного. Не сприймав Борис Тен і калькованого словосполучення «Володимирська гірка». Йому здавалося, що назва «пагорок» могла б природніше, органічніше увійти в щоденний ужиток української столиці. Саме так, як увійшло це слово та споріднене йому в поетичну творчість Бориса Тена:
Поля й ліси, і пагорки, й долини,
В тінистім парку старовинний дім...
Ні академії вже тої, ні друкарні,
Лиш слава та дзвенить, і лиш так само чорно
Луги і пагорки над Горинню цвітуть.
Дерманських пагір прадідній родині
У заповітній Скавиній горі,
Що славу їм співали кобзарі,
Синівський мій уклін складаю нині.
Мислення «в перекладі» часто, на думку Бориса Тена, не дає змогу вкластися зі своїми думками в одну лише українську мову. І це навіть не тому, з гірким гумором каже автор, що думки, так би мовити, переливаються через вінця, а тому, «що володіння українською мовою не настільки досконале, щоб усі свої думки викладати тільки цією мовою».
Протест письменника викликали всілякі поступки, натяки в мові і насильство над мовою. Зокрема, це стосувалося «Лілеї» Шевченка та «Лісової пісні» Лесі Українки, показаних на кіноекрані в російському перекладі, і не тільки в містах, а й у селах України. На його думку, російський переклад розриває природні асоціації з оригінальним текстом (отже, і самими реаліями українського життя) цих перлин української літератури, багатих на фольклорний матеріал.
Гостро критично сприймав Борис Тен різночитання, різнотлумачення, безпідставні «відсебеньки» в нашій топоніміці. Зокрема, з особливим болем висловлювався про Рівненщину, що, на його погляд, чи не найбільше зазнала «мовної кастрації». «Він був пристрасно войовничим, — згадує М. Пшеничний, — коли йшлося про надбання віків, про рідний край, про мову народу, якому подарував скарби нетлінні різних епох і земель».
«Називаймо, як зве народ»,—-стверджував наш видатний земляк і послідовно обгрунтовував думку про необхідність дотримуватися загальноприйнятої мовної традиції називати міста й села так, як звучать вони в устах народу, що їх населяє. Щодо цього Борис Тен повністю поділяв погляди І. Огієнка, М. Грушевського, Д. Яворницького, які постійно опиралися на мовну традицію, орієнтувалися на неї в наукових висновках.
Порушує мовні закони і звичка не відмінювати назви населених пунктів. «Як би це звучало: Я виїхав з міста Київ і прибув до міста Москва», — шаржує Борис Тен. Надто це стосується селищ на -о: Святошино, Головіно, Ємільчино, очевидно,— і Мукачево... Це -о заважає відмінювати і Ємільчин, і Головине, робить закостенілим Святошине. Неоковирними називає він і офіційні прикметникові назви, утворені від географічних найменувань: «Ківерцівський район» — замість існуючого за законами української мови та народного словотворення Ківерецький; «Чернівцівський» — замість Чернівецький; «Дубнівський» — хоча «від Тараса Бульби» усі пам’ятають дубенську фортецю, дубенського воєводу». «Та й сам я — добре пам’ятаю — народився в старовинному Дермані, що належав «тоді якраз до Дубенського повіту», — пише щирий захисник рідного слова у статті «Називаймо, як зве народ». Та сам Дармань, як і Клевань, чомусь іноді трактують як іменники жіночого роду, хоча у народній пісні співається: «Степань рідненький». Народна творчість — це без сумніву незаперечний орієнтир мови й відмінювання.
Письменника-вченого обурювало зневажливе ставлення до живої української мови, одвічних її норм та законів словотворення. «Він критикував вимову -ціо-, -ліо- у прізвищах польського походження, відстоюючи -цьо-, -льо- (Цьолковський, Шабльовський), — згадує К. Ленець. «Адже колись у старовину писали й сліоза, а тепер — сльоза», — проводив він паралель. Кепкував з невдалого перекладу прізвищ». Борис Тен уперто писав Гнідич, а не «Гнєдич», а щодо російського варіанту прізвища І. К Білодіда склав таку епіграму:
Лінгвістику розвинемо, як слід,—
Вже стали й прізвища перекладати:
Зробився Белодєдом Білодід,
То й Горького Гірким ми будем звати.
Кожного, хто спілкувався з Миколою Васильовичем Хомичевським, приваблювала його природна словесна пильність, словесна гострота.
Як Ви сказали? «Обідно»? Це від слова «обід»? — перепитав якось авторку цих рядків, свою тодішню студентку.
Та ні, — зніяковіла я. — Не від «обіду». Та як сказати? — і поглянула на нього в надії.
Думайте, думайте, — усміхаючись сказав та й поспішив до другої кімнати, де чекав на нього гурт студентів.
Думати, добирати слово, вслухатись у слово він спонукав не одну мене. Сам не розкидався словом, висловлювався конкретно, гранично просто й доступно. А. Журавський записав його жарт:
Кому не любі посиденьки,
Веселі жарти й відсебеньки,
І сміх, і всякі витребеньки,
Лиш не порожні дзеньки-бреньки...
«Гляньте, яка багатоповерхова похвала!» — казав, читаючи газету. І уточнював каламбур: «Вельмиповерхова, надто поверхова...»
Сам музикознавець, він і мову сприймав як музику. Скажімо, був рішучим прихильником кличного відмінка, одначе при наявності звертання, що складалося з двох іменників, вважав, що другий доречніше ставити в називному відмінку: «трибуне Марк». Звертав увагу на вживання «чОм», на противагу з «чому», лише із заперечною часткою («Чом, чом не прийшов...»), що забезпечує ритм фрази, підкреслював звучання іншомовного слова, скажімо: «уродзонний шляхтич» замість «уродзонний», осуджував неправильне вживання фрикативного [г] замість проривного та неправильне наголошування, привертав увагу до етимології слів. «Отже, я анітрохи не збентежений тим,— писав у листі до одного знайомого,— що й на цей раз не став лавреатом (думаю, що так грамотніше писати, ніж лауреат, якщо виводити це слово від лаврів, а не від Лаури), і, спокійно продовжую працювати над перекладом «Іліади»...
Згадуючи бесіди із незабутнім Учителем, повертаючись знову і знову до сторінок його творів, особливо гостро відчуваєш обмеженість «шкільних рамок» української мови. Мовна практика Бориса Тена свідчить про велику енергію нашої мови, її музикальну та образну здатність, активність і невичерпність. Борис Тен спонукає не тільки засвоювати літературні норми, а й вслухатись у живу розмовну мову, бути повсякчас дослідником, вчить у мовних проблемах бачити історію нашої культури, духовне життя цілого народу.
Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 7. – С. 60-63.
Твори
Критика
