31-12-2020 Борис Тен 154

Народознавчі зацікавлення письменника і перекладача

Народознавчі зацікавлення письменника і перекладача

Катерини Ленець

9 грудня 1997 року виповнилося століття від дня народження видатного сина українського народу Бориса Тена (М. В Хомичевського). Ким уявляли щасливі батьки свого хлопчика в майбутньому, що думалося їм про його долю? Навряд чи й трохи здогадувалися, який нелегкий шлях доведеться долати йому.

Та судилося вийти переможцем. Україна має високі культурні надбання і по праву може ними пишатися. Багато праці доклав Микола Васильович, щоб досягти успіху. Трудився, не покладаючи рук, переборюючи життєві незгоди, йдучи тернистою дорогою переслідуваного за свої переконання, знаходячи розраду в слові. У повоєнні важкі роки, повернувшись із фашистської каторги до Житомира, він занурився в культурно-освітню роботу: викладав у вищих та середніх спеціальних закладах, читав літературознавчі, музикознавчі, краєзнавчі лекції, а також очолював театрально-музичний сектор обласного відділу мистецтв, був ученим секретарем літературно-мистецької секції обласного відділу Товариства для поширення наукових і політичних знань, керував художньою самодіяльністю (разом з дружиною-співачкою був серед організаторів нині славнозвісного ансамблю «Льонок»). У своєму інтерв'ю він зазначав: «Не останню роль у перекладацькій практиці відіграли й мої уподобання композитора, музикознавця, етнографа і педагога» («Жадань і задумів неспокій», 1988. с. 482).

Бував у численних фольклорно-етнографічних експедиціях, опублікував статті про етнографічний доробок Т Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М Рильського Цікавими й глибоко науковими с його теоретичні статті, в яких висвітлено нелегке освоєння античних шедеврів. Читати ці статті — насолода, бо вони перейняті великою пошаною до культурної спадщини людства і незмірною любов'ю до своїх пракоренів, бажанням зберегти їх у всій красі, поетичності й мудрій величі. Виступаючи на Республіканській нараді фольклористів у грудні 1961 року, Борис Тен говорив, що найкраще й найцінніше в кожній культурі — її національна своєрідність. Це не тільки окраса й гордість того чи іншого народу, а й те, що «має послужити для культурного збагачення інших народів та зближення поміж ними» (Там же, с. 86). Українське народне мистецтво багате й різноманітне, — говорив він. — І це засвідчено багатством і різноманітністю його місцевих форм.

Микола Васильович закликав наполегливо збирати фольклорні матеріали, в основі яких лежать стародавні народні традиції (без пізніших нашарувань, не властивих їм), а паралельно підтримувати нову творчість сучасних конкретних авторів, побудовану на тих самих народних традиціях. Обидва процеси доповнюють один одного, не суперечать між собою, — вважав він, — вони «конче потрібні», і кожен з них вимагає якнайпильнішої уваги фольклористів. Завданням науковців є повний запис весільних та інших народних обрядів у всіх варіантах, з усіма побутовими деталями, з текстами й мелодіями. Записи повинні відбити й старовину в її первісній недоторканості, і зміни, що сталися в житті українського народу. Треба й створювати нові обрядові форми, нові композиції, виходячи з традицій минулого, спираючись на кращі зразки традиційного фольклору Пропагувати їх, втілювати у життя. на думку Бориса Тена, слід як через спеціальні видання, так і через наймасовіші засоби впливу в суспільстві — радіо, телебачення й особливо кіно (нагадаємо, це був 1961 рік) Тут доповідач звергає особливу увагу на роль рідної мови, без якої не можна виконати завдання в усій повноті. В умовах, колі тільки-но з’явилися ознаки «відлиги», Борис Тен ставить питання руба: український глядач має бачити фільми української тематики українською мовою. Ось йото слова:

«...Кіно має найширші можливості щодо масового охоплення глядача, і пропагування нових побутових форм та впровадження їх в наше життя могло б чи не найкраще відбуватись саме з допомогою кіно. Тим часом навіть тоді, коли перед українським кіно стоять безпосередні завдання показати радянському глядачеві кращі фольклорні зразки в новому їх переосмисленні — через творчу призму класиків української літератури, кіно не доносить їх до глядача в живій органічній єдності усіх складових компонентів. Досить згадати, наприклад, що «Лілею» Шевченка та «Лісову пісню» Лесі Українки, такі багаті на український фольклорний матеріал, наше кіно не тільки в містах, але й у селах України показує глядачеві в російському перекладі, розриваючи природні асоціації з оригінальним текстом цих перлин української літератури. Кажуть, що є десь українські варіанти цих кінофільмів (та й багатьох інших із цілком українськими сюжетами), але призначаються вони, мабуть, для використання в інших радянських республіках, бо на Україні їх майже ніде не бачили» (Там же, с 87).

Ця проблема, на жаль, залишається актуальною й сьогодні.

Надрукований у журналі «Народна творчість та етнографія» (1962, № 3) матеріал Бориса Тена «Молодіжні свята в Новоград-Волинському районі» розповідає про здобутки колективу Новоград-Волинського будинку культури та народної творчості в пошуках нових форм і методів їх поширення.

[…]

Підкреслена значна роль використання народних традицій у святкуваннях, що робить їх, ці святкування, надзвичайно важливим чинником естетичного виховання молоді. Новоград-Волинський будинок культури виявив цінну ініціативу, яку варто продовжити й в інших районах та областях України. — підсумовує автор.

Він застерігав від шаблонності, яка вбиває всяку творчу ініціативу та інтерес до подібних заходів. Різноманітність і гнучкість методів у роботі клубів, будинків культури та народної творчості — ось що важливе в народній самодіяльності.

Багатогранність обдарування, життєва і творча активність Людини з іменем Дніпра, як назвав митця Дмитро Павличко, завжди викликатиме захоплення й почуття вдячності та пошани в нащадків.

Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1998. – № 1. – С. 115-116.

Біографія

Твори

Критика


Читати також